Поняття мовної норми та діалекту.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття мовної норми та діалекту.



Поняття мовної норми та діалекту.

Норми літературної мови - це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.

Діалект — наріччя, говір, мова, якою спілкується між собою певна група людей) - різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю.

Види мовних норм.

Рівні мовних норм:

- орфоепічні (правильна вимова слів);

- акцентуаційний ( Правильне наголошення: завдання, помилка, загадка, дочка, середина, тебе);

- морфологічний (правильне вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння);

- лексичні(правильне слововживання: само поставить-зіставити, совпадать - збігатися, следующий - наступний, многочислений - багаточисельний);

- синтаксичний(правильна побудова речень, словосполучень, уживання прийменників);

- стилістичний(правильний відбір мовних засобів в залежності від ситуації);

- графічні(звуки і звукосполучення на письмі);

- орфографічні(норми написання слів);

- пунктуаційні(норми вживання розділових знаків).

 

Соціальні та територіальні діалекти.

Соціальний діалект — відгалуження загальнонародної мови, уживане в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення. Характеризується специфічними особливостями у формуванні, доборі й використанні певної частини лексичних та фразеологічних засобів

Територіальний діалект — різновид національної мови, якому властива відносна структурна близькість і який є засобом спілкування людей, об’єднаних спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історично-культурних традицій, самосвідомості. Діалект територіальний ототожнюють з говором. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч — діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною мовою) існування національної мови. У межах наріччя чи діалектної мови діалект протиставляється іншим діалектам сукупністю ознак у звуковій, граматичній, словотворній будові, лексиці, фразеології, хоч і має з ними спільні риси на різних структурних рівнях. Контрастність цього протиставлення зумовлюється сукупністю і функціональним навантаженням тих рис, якими ці діалекти протиставляються.

 

 

Принципи правопису української мови.

ПРАВОПИС— сукупність загальновизнаних і загальнообов’язкових правил, що встановлюють способи передачі мови на письмі. П. охоплює орфографію та пунктуацію.

Орфогра́фія –історично сформована й загальноприйнята система правил національної мови щодо способів пе­редачі мовлення на письмі, яка поряд із пунк­туацією становить

правопис певної мови. Інколи терміни «орфографія» і

«правопис» ужи­ваються як тотожні. Орфографія визначає правила:

  • на­писання звуків (фонем) літерами,
  • написання слів разом, окремо й через дефіс,
  • уживання великої літери,
  • правила переносу частини сло­ва з рядка в рядок.

Пунктуація -це система правил уживання на письмі розділових знаків і розділ мовознавчої науки про використання розділових знаків.

- фонетичний;

- морфологічний;

- історичний;

- розрізнювальний(Кривий Ріг(місто) – кривий ріг, Віра(ім’я) – віра(в когось або щось)).

 

Соціальне значення мови. Функції мови.

Мова кожного народу – це його історична пам'ять, втілена у слові. Тисячолітня духовна культура життя народу своєрідно і неповторно позначаються на мові, у його усній і письмовій формах, в пам'ятках різних жанрів. І, отже, культура мови, культура слова постає як нерозривний зв'язок багатьох і багатьох поколінь.

Рідна мова – душа нації, першорядна і найочевидніша її ознака. Через мову виявляються такі найважливіші особливості і риси, як національна психологія, характер народу, склад його мислення, самобутня неповторність художньої творчості, моральний стан і духовність.

Мову можна визначити, як систему комунікації, здійснювану з допомогою звуків і символів, значення яких умовні, але мають певну структуру.

Функції мови:

Комунікативна функція

Комунікативна функція мови полягає в тому, що вона — найважливіший засіб спілкування людей і забезпечення інформаційних процесів у сучасному суспільстві

Ідентифікаційна функція

Ми, сучасні українці, відчуваємо свою спільність і з пращурами, і з нащадками, і з тими, хто перебуває поряд, і з тими, хто в інших краях. Кожна людина має своєрідний індивідуальний мовний «портрет», мовний «паспорт», у якому відображено всі її національно-естетичні, соціальні, культурні, духовні, вікові та інші параметри.

Експресивна функція

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини.

Гносеологічна функція

Гносеологічна функція мови виражається в тому, що вона є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот людина користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників і сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й далеко не однієї.

Мислетворча функція

Мислетворча функція реалізується в тому, що, формуючи думку, людина мислить мовними нормами. Мислення може бути конкретним (образно-чуттєве) й абстрактним (понятійним). Понятійне мислення — це оперування поняттями, позначеними певними словами, що без цих слів перестали б існувати.

Естетична функція

Естетична функція мови полягає в тому, що вона — першоджерело культури, знаряддя і водночас матеріал створення культурних цінностей Існування мови у фольклорі, красному письменстві, театрі, пісні тощо дає безперечні підстави стверджувати, що вона є становим хребтом культури. Ось чому виховання відчуття краси мови — основа естетичного виховання.

Культурологічна функція

Культурологічна функція мови відіграє важливу роль у житті будь-якої нації. Культура кожного народу відображена та зафіксована найперше в його мові. Для глибшого пізнання нації необхідне знання її мови, яка виконує функції своєрідного каналу зв'язку культур між народами. Репрезентуючи свою мову, ми репрезентуємо і власну культуру, її традиції та здобутки, збагачуючи світову культуру.

Номінативна функція

Усе пізнане людиною одержує від неї свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвілізацією — «омовленням» світу. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, понять ознак тощо.

 

8. Теорії походження мови.

1.Релігійні теорії.(Мова була створена Богом, Богами або божественними мудрецями).

2.Античні теорії:

· Тесей (Демокріт, Арістотель) імена походять від встановлення назв за угодою, домовлен. між людьми.

· Фюсей (Гераклід Ефеський) імена дані від природи, оскільки перші звуки відображ. речі, яким відповідають імена. Імена – це тіні або віддзеркалення речей.

· Стоїцизм (Хрісіпп) імена виникли від природи (але не від народження). Одні з перших слів були звуконаслідуван., а інші звучали так, як вони впливають на відчуття.

3.Теорії нового часу:

· Звуконаслідувальна (Лейбніц) мова виникла з наслідув. звуків природи.

· Вигукова (фр. письмен. Шарль де Бросс) емоційні вигуки від родості, страху, болю привели до створення мови.

· Біологічна (нім. лінгвіст Серпень Шлейхер) мова – це прир. організм, який виникає мимовільно, має певний термін життя і вмирає як організм.

· Суспільного договору (Т.Гоббс англ.. філософ) люди домовилися про позначення предметів словами.

· Жестова (нім. Вільгельм Вундт) мова утворюється довільно і несвідомо, але спочатку у людини переважали фіз. дії (пантоміма).

4.Трудові теорії:

· Колективістська поч. ХІХ ст. (нім. вчений Людвіг Нуаре) мова з’явилась в ході колективн. роботи із ритмічних трудових вигуків.

· Гіпотеза Енгельса праця створила людину, а одночасно з цим виникла і мова.

· Гіпотеза спонтанного стрибка (нім. Вільгельм Гумбальдт) мова виникла стрибком зразу ж з багатим словником і мовною системою.

 

 

Морфеміка і словотвір.

Морфеміка — розділ мовознавства, що вивчає поділ слова на морфеми, вичленування морфів у слові, аломорфію морфеми, межі аломорфії, перетво­рення на морфеми, швах, спрощення, перерозклад у морфемі, ідентифікацію морфем, їхню структурну, дистрибутивність, функціональну класифікацію. Морфеміка аналізує розподіл морфем, морфемний склад слова, описує закони конструювання морфем, структур слова, визначає допустимі в мові структури, їхні ознаки, правила формування, семантичної та стилістичної сполучуваності морфем. У іншому значенні морфеміка — це сукупність усіх морфем, які виділяють у словах і використовують в мові за певними моделями сполучуваності.

Словотвір розділ мовознавчої науки, що вивчає структуру слів і способи їх творення.

Лексика та лексикологія.

Лексика (грец. lexikos «словниковий») — це словниковий склад мови з фразеологією включно. За допомогою лексики ми членуємо навколишній та свій внутрішній світ на частини і кожній із них присвоюємо назву-замінник. Розділ науки про мову, який вивчає лексику в усьому її обсязі, називається лексикологією.
Усі слова мови становлять її лексику (словниковий склад). Лексикою називають також певну частину словникового складу мови: лексика абстрактна, лексика термінологічна, лексика побутова, лексика емоційна і т. д. Найбільше багатство кожного суспільства — його мова, а в мові — її словниковий склад. Лексичне багатство мови свідчить про рівень розвитку суспільства. В українській мові лише загальних назв (разом із термінами) кількасот тисяч. А якщо врахувати й те, що багато слів мають не одне, а кілька значень, то стане зрозумілим, наскільки неосяжна лексика високорозвиненої мови. Словниковий склад мови являє собою не просто набір слів. Слова в мові існують у певній системі та взаємовідношенні. Вони розрізняються за сферою й частотою вживання. Слова якнайтісніше пов'язані з позамовною дійсністю, складові частини якої вони позначають і на зміни в якій оперативно реагують, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. І тому лексична система є найрухливішою, наймобільнішою складовою частиною мови: у ній постійно виникають нові слова, нові значення в існуючих словах, а окремі слова стають застарілими, рідковживаними, а то й зовсім забуваються, залишаючись тільки в писемних пам'ятках. Коли ми говоримо про те, що мова пов'язує минулі покоління із сучасними, зберігає й передає минулий досвід, то маємо на увазі насамперед слова, лексику.

 

Групи слів у лексиці.

1. Сино́німи — це слова, які мають близьке, або тотожне значення, але відрізняються звучанням.

Види синонімів

Морфологічні синоніми

Синтаксичні синоніми

Словотвірна синонімія

Фразеологічні синоніми

Фонетичні синоніми

Стилістичні синоніми

2. Антонімипарні різнокореневі слова з протилежним значенням. У ролі антонімів можуть виступати повнозначні частини мови, що показують якість: іменники (хоробрість — боягузтво), прикметники (коханий — остогидлий), дієслова (дружити — ворогувати), прислівники (мирно — войовничо). У поетичній та ораторській мові антоніми вживаються як засіб антитези, наприклад: «Той мурує, той руйнує…» (Т. Шевченко).

3. Омо́німи - слова, які однаково звучать та пишуться, але мають різне значення. В народі омоніми часто не відрізняються від омографів та омофонів. Це частково пов'язано з тим, що в українській мові слова пишуться та читаються однаково.

Розрізняють омоніми:

  • повні (абсолютні) — омоніми, у яких збігається уся система форм. Наприклад, ключ (від замку) — ключ (джерело), рукав (елемент одягу) — рукав (річки).
  • часткові — омоніми, у яких збігаються за звучанням не всі форми. Так, слово кадри, що означає склад працівників, вживається тільки у множині, а слово кадри, що означає окремі сцени чи епізоди з кінофільму, знімки на кіноплівці, є формою множини іменника кадр.

4. Пароніми — слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Наприклад: білити і біліти; сильний і силовий. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням.

Класифікація фразеологізмів

Фразеологічні зрощення — стійкі, неподільні словосполучення, зміст яких не виводиться із значень слів, що входять до фразеологізму: дати драла, врізати дуба.

Фразеологічні єдності — семантично неподільні і цілісні,але в них семантика частково мотивована значення слів, що становлять фразеологізм. Єдності не мають такого міцного поєднання, як зрощення: зітерти (розтерти, стерти) на порох (зітерти в порох, на прах).

Фразеологічні сполучення — такі стійкі мовні звороти, в яких один із компонентів має самостійне значення, що конкретизується у постійному зв’язку з іншими словами: нічого в рот не брати (нічого не їсти), брати рушник (свататися).

Види складних речень.

Складні речення поділяються на:

  • сполучникове
  • безсполучникове
  • та складні синтаксичні конструкції з різними видами зв'язку:

сполучникове може бути:

1. складносурядне:

o з розділовими сполучниками сурядності;

o з єднальними сполучниками сурядності;

o з протиставними сполучниками сурядності;

2. складнопідрядне:

o підрядне означальне;

o підрядно з'ясувальне;

3. підрядно обставинне:

o підрядне місця, часу, способу дії, порівняльні, міри та ступеня, причини, мети, умовні, допустові, наслідкові;

4. складнопідрядне з кількома підрядними:

o з послідовною підрядністю,

o з паралельною підрядністю,

o з однорідною підрядністю,

o з комбінованою підрядністю

безсполучникове може бути:

1. з однорідними членами речення;

2. з неоднорідними членами речення

складна синтаксична конструкція може бути:

1. з сурядним і безсполучниковим зв'язком;

2. з підрядним і безсполучниковим зв'язком;

3. з сурядним, підрядним і безсполучниковим зв'язком

Ділова нарада.Види нарад.

Ділова нарада (збори) - усна комунікативна взаємодія групи людей

(колективу). У цьому виді спілкування сполучаються різні жанри:

ораторський монолог (вступне і заключне слово ведучого, виступи

учасників, доповідь), бесіда (обмін інформацією, висування й обговорення

ідей при «мозковій атаці»), дискусія.

Ефективність зборів багато в чому залежить від таланту організатора -

від його мовленнєвої майстерності й управлінських здібностей. Нерідко

збори проводить сам керівник.

Виділяють наступні основні задачі ділових нарад:

1)З'ясувати, проаналізувати стан справи (як виконується намічене, що

відбувається в колективі ...); обмінятися інформацією з обговорюваних

питань , скоординувати зусилля і зробити організаційні висновки. Цим

задачам відповідає інформаційний тип зборів.

2)Проінформувати колектив про пошуки в рішенні проблем, про новий досвід

і можливості його впровадження, переконати співробітників у правильності

проведеної господарської політики. Для рішення цих задач призначенеі

роз'яснювальні збори чи збори - інструктаж.

3)Знайти колективне рішення проблеми, зібрати ідеї. Це тип зборів -

проблемні чи «мозкова атака».

4)Відібрати і прийняти конструктивні рішення. Це задача зборів –

прийняття рішення.

5)Дати учасникам необхідні знання, підвищити їхню кваліфікацію. Цей тип

називається конференція чи навчальні збори.

Якщо керівник зацікавлений у постійних контактах з колективом, він

організує регулярні наради. За частотою проведення збори можуть бути

також разовими і періодичними.

Класифікація нарад у нашій спеціаль­ній літературі ще не розроблена. Проте серед наявних описів можна виділити, як найчастіше згадувані, такі види нарад: інформаційні (їх ще звуть директивними або інструктивними), оперативні (або диспетчерські) і дискусійні.

До інформаційнихвідносять ті наради, на яких учасників знайомлять з певними новими даними, новими положеннями й настановами. Ця нова інформа­ція повинна бути по-справжньому важливою, інакше нарада зводиться до загальних закликів «підвищувати продуктивність праці», «поліпшувати виробничі показ­ники», що і є саме непродуктивною витратою робочого часу працівників.

Тому вважається значно доцільнішим познайомити працівників з новою інформацією в писемній формі без проведення наради (якщо це директивні матеріали) або попередньо роздати текст доповіді для ознайомлення, а на нараді лише обговорити її й прийняти конкретні рішення.

Диспетчерськінаради мають на меті охо­пити всі три стадії процесу управління — збір інфор­мації, її переробку і прийняття рішень. Вони мають за­вершуватися повідомленням конкретних розпоряджень. Цей вид наради визнається застарілим і викликає ба­гато критичних зауважень на свою адресу. Тому вва­жається доцільним проводити такі наради з допомогою рапортів по телефону (селектору), що дає значну еко­номію часу й зусиль.

Дискусійні наради — це найдемократичніший за структурою вид нарад. На такому засіданні кожен може вільно висловити свої думки, навіть якщо вони й розходяться з думкою більшості чи з думкою керівни­цтва. Така нарада підвищує у працівників почуття від­повідальності, розвиває почуття згуртованості, солідар­ності, активізує їх.

Реквізити документів.

Реквізити — це сукупність обов'язкових даних у документі, без яких він не може бути підставою для обліку й не має юридичної сили.

При оформлянні організаційно-розпорядчих документів вико­ристовується такий склад реквізитів:

1 — Державний герб;

2 — емблема організації;

3 — зображення нагород;

4 — код організації;

5 — код документа;

6 — назва міністерства чи відомства;

7 — назва підприємства (установи, організації, фірми);

8 — назва структурного підрозділу; ,

9 — індекс підприємства зв'язку, поштова та телеграфна адреса, номер телетайпа (абонентського телеграфу), номер Телефону, номер рахунку в банку;

10 — назва виду документа;

11 — дата;

12 — індекс (вихідний номер документа);

13 — посилання на індекс та дату вхідного документа;

14 — місце складання чи видання;

15 — гриф обмеження доступу до документа;

16 — адресат;

17 — гриф затвердження;

18 — резолюція;

19 — заголовок до тексту;

20 — позначка про контроль;

21 — текст;

22 — позначка про наявність додатка;

23 — підпис;

24 — гриф погодження;

25 — візи;

26 — відбиток печатки;

27 — позначка про завірення копії;

28 — прізвище виконавця та номер його телефону;

Автобіографія.

Автобіографія — це документ, у якому особа, що скла­дає його, подає опис свого життя та діяльності в хро­нологічній послідовності.

Автобіографія має бути вичерпною й лаконічною, може писатися від руки або з використанням технічних засобів. Залежно від призначення автобіографія може бути:

- автобіографією-розповіддю (укладається в довільній формі);

- автобіографією-документом (точно викладаються основні факти).

Автобіографія складається з таких реквізитів:

1. Назва документа.

2.Текст.

3. Дата.

4.Підпис, ініціали, прізвище особи, яка написала ав­тобіографію.

Основними складовими частинами тексту автобіографії є:

1. Прізвище, ім’я, по батькові (повністю, у називному відмінку).

2.Число, місяць, рік і місце народження.

3.Відомості про навчання (роки й місце, одержана освіта й спеціальність за дипломом тощо).

4. Відомості про трудову діяльність (коли, де, на якій посаді працював автор автобіографії, останнє місце роботи чи навчання, посада).

5. Відомості про громадську роботу, досягнення, за­охочення, захоплення.

6. Відомості про батьків (прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, де й ким працюють, посада або останнє місце роботи).

7. Склад родини і стан сім’ї.

8. Паспортні дані, домашня адреса, номер телефону.

Характеристика.

Характеристика— це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника (учня).

Характеристика дається, як правило, з останнього місця роботи або навчання. Готує її керівник структурного підрозділу(у школі — класний керівник). Підписується керівником установи або ж керівником установи й керів­ником структурного підрозділу та засвідчується гербовою чи круглою (що прирівнюється до гербової) печаткою.

Характеристика подається при вступі до навчальних закладів,висуванні на виборні посади, переобранні, атестації, оформленні на роботу тощо. Залежно від призначення може бутивиробничою, атестаційною, рекомендаційною,нейтральною.

Характеристика складається, як правило, з таких реквізитів:

1. Назва документа.

2. Прізвище, ім’я, по батькові особи (повністю), на яку складається характеристика, у родовому відмінку.

3. Посада, науковий ступінь, учене звання (якщо є), місце роботи, навчання.

4. Рік народження (за необхідності — національність, домашня адреса, освіта).

5. Текст.

6.Дата укладання характеристики.

7. Підпис керівника установи (другим може бути під­пис керівника структурного підрозділу, інших по­садових осіб).

8. Печатка установи.

Текст характеристики містить, як правило, такі дані:

- короткі анкетні дані про особу, на яку складається характеристика;

- відомості про трудову (навчальну) діяльність особи (де, з якого часу працює, на яких посадах працює або дані про навчання);

Резюме.

Резюме — це документ, в якому подаються короткі відомості про навчання, трудову діяльність і професійні успіхи та досягнення особистості, яка його складає.

Взагалі не встановлено якихось суворих вимог щодо розташування реквізитів резюме, але одним з найпоширеніших є зразок, коли подається:
1. Назва документа.
2. Прізвище, ім`я та по-батькові особи, яка складає резюме.
3. Мета складання резюме.
4. Досвід роботи.
5. Освіта.
6. Знання мов.
7. Контактний телефон.

Може бути й інший варіант розміщення реквізитів: спочатку називається посада, яку ви обіймаєте зараз, потім у зворотному хронологічному порядку перераховуються посади , які ви обіймали до цього, а в кінці зазначається освіта.

Основна вимога до такого документа — вичерпність потрібних відомостей і лаконізм викладу.

У фірмах, інституціях, агенціях, установах, зазвичай здійснюється комп`ютерне вивчення резюме, що полягає у виділенні головних (стрижневих слів): назв компаній, фірм, посад, стажу роботи, здобутої освіти. Комп`ютер “переглядає” резюме кожного із претендентів на вакантну посаду й відповідно до кількості знайдених стрижневих слів надає йому певний порядковий номер. Аби досягти успіху, під час складання резюме рекомендують дотриуватися таких правил:
1. Формулюйте свою думку зрозуміло, чітко, дохідливо.
2. Намагайтеся вжити якомога більше фахових слів, що відповідають посаді, яку ви хочете обійняти.Під час комп`ютерного вивчення дієслова не читаються, а враховуються іменники, що є назвами посад, та професійні терміни.
3. Для кожного конкретного конкурсу складайте окреме резюме.
4. Намагайтеся не вживати такі слова, як “я”, “ми”. Замість них вживайте на початку речення активні дієслова: організував, створив, керував, вивчав, обізнаний з.
5. Не надсилайте своєї фотокартки, якщо цього спеціально не передбачено.
6 Не вказуйте розмір заробітної плати й особисті відомості.
7. Для передруку резюме використовуйте якісний папір стандартного розміру (ні в якому разі не крейдяний).

Якщо ви обіймаєте не надто високу посаду, то під час складання резюме краще зосередитися на великому досвіді роботи й набутих навичках.

Складається довільно.

Реквізити:

• найменування документа (розписка);

• посада та ПІБ особи, що дає розписку;

• посада, ПІБ особи, кому дається розписка;

• сума грошей або найменування матеріальних цінностей;

• підстава, на основі якої одержано цінності;

• дата;

• підпис.

Прокреслити.

Договір - це найпоширеніший вид угод. Договір являє собою угоду двох або декількох осіб про встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Будь-який договір складається із вступної частини (преамбули) і умов, які можна поділити на три групи: істотні, звичайні та інші.

Ділове листування.

Діловодство визначається як діяльність, що охоплює питання документування та організації роботи з документами у процесі виконання управлінських дій.
Діловодство в установі являє собою повний цикл обробки та руху документів з моменту їх створення (або одержання) до завершення виконання і відправлення. Від правильної організації діловодства, якнайповнішої його механізації і автоматизації заложить ефективність управління в цілому.
Документування — це створення документів, тобто їх підготовка, складення, оформлення та виготовлення.
Організація роботи з документами є створення умов, які забезпечують рух, пошук та збереження документів у діловодстві.
Документообіг — рух документів в установі з моменту створення до Відправлення. Обсяг документообігу визначається кількістю вхідних, вихідних та внутрішніх документів, наприклад, за рік. Службовий лист — це узагальнена назва різних за змістом документів, які виділяють у зв'язку із особливим способом передавання тексту — пересиланням поштою.
Службовий лист є не лише носієм певної інформації, а й правовим документом.
Правильність листа, відповідність його змісту нормативним актам засвідчує своїм підписом керівник організації, який несе повну відповідальність за викладену інформацію.
Виклад змісту листа мас бути логічно послідовним, стислим, переконливим, спонукати адресата належним чином вирішити порушене питання.
Службовий лист складається зі вступу, доведення та заключної частини. У вступі викладають причини та безпосередній привід, які стали підставою для написання. У доведені подаються історія питання, докази, факти, посилання на законодавство, цифрові дані, робляться логічні висновки. Заключна частина містить основну думку документа: прохання, пропозицію, згоду, відмову тощо.
Кореспонденція поділяється на такі види листів:
— ділові (формальні та неформальні);
— особисті (приватні);
— рекомендаційні;
— прямої поштової реклами.

Формальними є листи, підготовленні одним підприємством (установою, організацією).
Неформальні складають працівники одного рівня (скажімо, менеджер кадрової) служби однієї фірми менеджеру кадрової служби іншої) із пропозицією про особисту зустріч з метою обговорення деяких питань, обміну інформаційними матеріалами тощо.
Всі офіційні ділові листи за функціональною ознакою можна поділити на такі, що потребують відповіді і такі, що не потребують відповіді.
Серед перших - лист прохання, лист вимога, лист звертання. лист запит. Відповіді на них оформляють залежно від змісту вхідного листа.
До другої групи належать лист-попередження, лист-відмова, лист нагадування, лист-повідомлення, лист-подяка, лист-оповіщення, лист-підтвердження. лист-розпорядження, інформаційний лист. супровідний лист. В залежності від адресата їх розрізняють на колективні та циркулярні.
Колективний лист складається від імені певної кількості осіб та спрямовується за одною адресою. До таких листів можна віднести скарги, прохання 'га :звернення, що Підписані групами осіб, які усвідомлюють свою спільність у розв’язанні питань.
Циркулярний лист, навпаки. спрямовується ряду підпорядкованих установ одним адресатом. Джерелом циркулярного листа є, як правило, вища організація (міністерство, корпорація), що інформує свої підрозділи щодо того чи іншого питання або дає вказівки, розпорядження.
3 огляду на зміст та обсяг листи поділяють на прості, або одноаспектні, та складні, або багатоаспектні.
За тематичною ознакою листи бувають адміністративно господарчі. постачальницько-побутові, виробничі, пропагандистські. та інші. За цією ознакою розрізняють також ділову та комерційну кореспонденцію. Листування може стосуватися виробничої діяльності підприємств та організацій. та відносин між суспільними, профспілковими та культовими установами.
Особистими є листи, якими обмінюються знайомі або родичі. Така кореспонденція мас приватний характер.
Раніше особисті листи займали багато сторінок. Автор першого тлумачного словника Самуель Джонсон, скажімо, вважав, що стислий лист, що адресований далекому другові, є образливим, подібні до короткого кивка або недбалого рукостискання.
Рекомендаційними є листи, які заочно представляють людину. Такі листи допомагають їй швидко заручитися підтримкою за місцем тимчасового перебування. Якщо ви пишете рекомендаційний лист, разом з ним можна вкласти у конверт вашу візитну картку. А ім 'я того, кого ви рекомендуєте, можна написати олівцем.
Листи прямої поштової реклами призначені для рекламування товарів та послуг безпосередньо тим людям, в яких зацікавлений рекламодавець. Якщо список адресатів добре продуманий, рекламний лист складений тонко та зі смаком, а товар, що пропонується мас хороший попит, адресати, як правило, дістають серйозний імпульс до здійснення негайних покупок.

 

Правила вживання апострофа.

Вживання апострофа

Апостроф звичайно вказує, що наступні після нього букви я, ю, є, ї позначають відповідно два звуки йа, йу, йе, йі після твердого приголосного.

У незапозичених словах апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після губних (м, в, п, б, ф), якщо губні стоять:

- на початку кореня: в'язати, зв'язок, м'який, розм'яклий, п'ять, вп'ятьох, в'юн, нав'ючений, м'яч, В'ячеслав;

- після голосного або р: здоров'я, рум'яний, риб'ячий, сім'я, сім'ю, сім'єю, солов'їний, Прокоп'юк, сурм'яний, арф'яр, черв'як.

В інших випадках у цій позиції апостроф не пишеться: свято, тьмяний, різьбяр, різдвяний, духмяний, мавпячий, Звягіль.

Після р перед я, ю, є, ї апостроф ставиться лише тоді, коли в літературній вимові далі чується звук й: бур'ян (бурйан], су­зір'я, у сузірі, з матір'ю, бар'єр, кар'єра. Якщо такий звук не чується, апостроф не пишеться: ряст Ір'аст], порятунок, буря, гарячий, трюк, Рєпін.

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після префіксів та сло­вотвірних частин, що закінчуються на приголосний: з'ясува­ти, роз'єднати, під'юдити, від'їзд, без'ядерний, між'ярусний, дит'ясла, пів'яблука, пів'їдальні, Мін'юст.

Це правило стосується також іншомовних слів: ад'ютант, кон'юнктура, кон'юнктивіт, ін'єкція, пан'європейський.

Але перед а, о, у, є, і після префіксів та словотвірних частин апостроф не пишеться: безіменний, зекономити, дезактивація, підохотити, відучити, педінститут.

В іншомовних словах апостроф ставиться перед я, ю, є, ї після губних, після р, після шиплячих (ш, ч, ж, дж) та після г' к, х, якщо далі чується звук й: комп'ютер (компйутер], інтерв'ю, прем'єра, миш'як, Х'юстон, Рейк'явік, П'ємонт, Лук'ян, Мар'ян, Валер'ян, Аляб'єв, Григор'ев, Монтеск'є,

Проте апостроф не пишеться, якщо я, ю, є позначають помякшення попереднього приголосного: бюст |6'ycт] (хоч можлива й вимова [бйуст]), бюджет, бюро, пюре, кювет, фюзеляж, пюпітр, гравюра, кюрі, гяур, гюрза, манікюр, рюкзак, варяг, Мюллер, Гюйгенс, Бядуля.

Апостроф вживається також:

а) для позначення пропущеного в усній мові звука чи g складу: мо' {може), все 'дно (все одно), ка 'є (каже);

б) в іншомовних прізвищах після часток д та О: д 'Артаньян, д'Анунціо, О'Генрі, Шон О'Кейсі.

48. Правила вживання м*якого знака.

М'який знак вживається для позначення м'якості приголосних.

М'який знак ставиться лише після букв, що позначають зубні (д, т, з, с, ц, л, н), якщо ці приголосні вимовляються м'яко: кінець, поршень, коли-небудь, ткацький, близько, просьба, бадьорий, тіньовий, спрацьований. Зокрема м'який знак пишеться:

- у суфіксах -ськ-, -цьк-, -зьк-: поліський, волинський, військо, людськість, по-товариському, по-українському, зайчисько, Луцьк, Донецьк, донецький, криворізький; у суфіксах -еньк-, -оньк-, -іньк-: рученьки, гарненький, голівонька, свіжісінький.

- Після р м'який знак пишеться тільки перед о: трьох, чотирьом, забрьоханий; а також у слові Горький (хоч вимовляється [горкий]).

 

- Після інших букв та після р в інших випадках м'який знак не ставиться: голуб, кров, верф, ніч, подорож, тепер, обличчя — облич, десятиріччя — десятиріч, буря — бур, зоря — зір, тюрма, Харків.

- М'який знак не ставиться перед м'якими, пом'якшеними й шиплячими приголосними: цвях, кузня, дзвякнути, кінський (хоч кінь), прип 'ятський (хоч Прип 'ять), бершадський (хоч Бершадь), уманський, Уманщина (хоч Умань), промінчик (хоч промінь), безбатченко (хоч батько), Федченко (хоч Федько), Зінченко (хоч Зінько), менший, тонший.

Перед м'якими, пом'якшеними й шиплячими приголосни­ми м'який знак вживається лише в таких випадках:

- для позначення м'якого л': їдальня, сільський, пальці, біль­ший, Гальченко, Михальчук;

- у непрямих відмінках та в присвійних прикметниках, якшо м'який знак є в початковій формі: скринька — в скриньці, Кузьма — Кузьмі; кицька — кицьці, кицьчин; нянька — нянь­ці, няньчин; Зінька — Зіньці, Зіньчин; Ориська — Орисьці, Орисьчин (але: казка — у казці, землянка — в землянці, Матилинці, маланчин); а також у формах наказового способу дієслів: візьми — візьмімо, візьміть;

- у дієсловах на -ться, а також в інших дієслівних формах перед -ся (-сь), якщо м'який знак є у формі без -ся: об­говорюється, відзначається, звертаються, ставляться, стань — станься, піднось — підносься, підводь — підводься (але: підніс — піднісся, ріс — розрісся);

як виняток, у словах тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати.

В іншомовних словах м'який знак пишеться після зубних також перед й, я, ю, є, ї та в інших випадках відповідно до літературної вимови: мільйон, павільйон, компаньйон, браконьєр, портьєра, ательє, пасьянс, Нью-Йорк, Танганьїка, Лавуазьє, Люсьєн, Дьяконов, Третьяков, Касьянов, Ананьїн, асфальт, фільм, бюлетень (але: мадяр, нюанс, дюна, тюбик, люкс, Цюрих, Аляска; а також не після зубних: Бйорнсон, Ж'єн, Х'юстон, бар'єр).

В українських власних назвах м'який знак перед я не ста­виться: Наталя, Тетяна, Уляна, Омелян, Касян, Севастян, Дя-ченко, Касяненко, Третяк.

Слов'янські власні назви прикметникового походження оформляються як українські прикметники і суфікси -ськ-, -цьк-, -зьк- пишуться з м'яким знаком (перед цими суфіксами м'який знак вживається тільки після л): Смирненський, Ра-ковський, Конеський, Црнянський, Запеський, Яблонський, Ко-менський, Тайовський, Варт-Цішинський, Красицький, Полоць­кий, Завадзький, Джальський, Пшибильський.

Граматична категорія роду

Рід — одна з найсуттєвіших класифікаційних морфологічних ознак іменника.У давньоруській мові розрізняються три граматичні роди — чоловічий, жіночий, середній.До складу іменників — назв людей належать іменники всіх трьох родів. Іменників чоловічого роду серед них найбільше, трохи менше іменників жіночого роду і зовсім незначна кількість іменників середнього роду (дѣтѧ, отрочѧ, кънѧжѧ).Іменники — назви осіб чоловічої статі можуть мати форми наз. відм. на



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-15; просмотров: 262; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.234.191.202 (0.013 с.)