Київська Русь в християнському культурному просторі



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Київська Русь в християнському культурному просторі



Київська культура формувалася на підґрунті племінних культур. Тож розуміння причин культурного розвитку ІХ-ХІІІ ст., його сутності неможливе без усвідомлення еволюції, яка відбулася в той період.

§ По-перше, вихідним матеріалом її були племінні релігії, які намагався близько 980 р. реформувати князь Володимир Святославич. Можливо, влаштувавши капище (на початку Андріївського узвозу), Володимир прагнув відобразити інтереси різних верств своєї багатоетнічної держави й встановив на чолі пантеону уособлення князівської влади, бога-воїтеля Перуна зі срібною головою та золотими вусами. Це, безумовно, було необхідно, враховуючи серйозність історичного моменту «збирання земель» навколо Києва в централізовану державу. Рідні, племінні релігії регулювали складні зв’язки між вождями, старійшинами й народом, предками й нащадками, людьми й природними силами, визначали ритм господарських робіт і родинного життя, але подавали світ, в якому влада була розпорошена між богами, духами, кожен з яких мав свою сферу компетенції. Цього було цілком достатньо для буденного життя, але не для освячення державної влади. Офіційне християнство було неспроможне знищити ці вірування вщент; отже, після хрещення утворився стан двовір’я: часткове зрощення традицій, у цілому ж – ворогування.

§ По-друге, світ, в якому панує нерівність, існує багато мов і народів, але Творець, Властитель, Суддя – один, а інші – тільки омана, відображений в саме християнстві – не в язичництві.

§ По-третє, християнство розповсюджується на теренах України, завдяки географічній близькості, від самого початку своєї історії:

– за легендою, апостол Андрій Первозваний (учень Христа й брат засновника католицької церкви Петра Первозваного) проповідував, мандруючи Дніпром; історики схиляються до думки, що місію свою він виконував, ідучи узбережжям Чорного моря в І ст. н.е.;

– наприкінці І ст. н.е. учень апостола Петра, римський папа Клімент IV за свою проповідницьку діяльність був жорстоко страчений в Херсонесі Таврійському, а в подальшій історії володіння його мощами суттєво підвищували статус Руської православної церкви;

– на Першому Вселенському соборі 325 р., в Нікеї (Мала Азія) було представництво «від Скіфії», а в VІ-VІІ ст. християнство вже досить широко розповсюджене на території Причорномор’я; існує припущення, що, перш ніж заснувати Київ, в юності князь Кий виховувався, навчався і, цілком імовірно, був охрещений при константинопольському дворі; перший християнський храм у Києві (св. Іллі) датують VІІІ – поч. ІХ ст. (згадка в літописі під 944 р.), в якому присягали ще християни-дружинники князя Ігоря; 860 або 866 роком датують Аскольдове хрещення (князі Аскольд і Дір, ймовірно, загинули від рук ще могутньої язичницької опозиції 882 р.);

– наступною називають сумнівну спробу впровадити християнство княгинею Ольгою (охрещеною 955 р. як Єлена), бабою князя Володимира, що була, можливо, просто бажанням розширити політичні зв’язки на тлі ворожості до Візантії: прохання до германського імператора Оттона І прислати єпископа та священників призвело, урешті, до втечі єпископа Адальберта у 962 р. й загибелі декількох його супутників; цю спробу Володимир Святий визначив дуже жорстко: «...батьки наші не прийняли цього» (тобто, західного варіанту християнства).

Таким чином, унаслідок сусідства з Візантією русичі достатньо рано познайомилися з християнством.

«Повість врем’яних літ» відобразила складність і різномаїття релігійного життя того часу в оповіді про вибір князем Володимиром між пропозиціями місіонерів. Історія прийняття рішення про хрещення русичів описується як тривала й багатоетапна:

– проповідники розповіли Володимирові про переваги своїх релігій, але він звернув увагу на вади: у болгар (мусульман) – це заборона вживати вино, князь же був відомий своєю щедрістю та гостинністю; хозари-іудеї втратили свою державу, а німці (християни-католики) ревно постували; тільки слова грека (православного християнина) були сприйняті прихильно;

– 978 р. князь спорядив своїх бояр на богослужіння, щоб перевірити правдивість слів проповідників, ті ж не побачили ні радості, ні краси, ні в іудеїв, ані в мусульман чи німців – тільки «печаль і сморід великий», але у греків не знали, «на небесах були, чи на землі», бо побачили красу;

– третім кроком князя було обговорення результатів відвідин, найвагомішим аргументом якого стало нагадування: «Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, а була вона наймудріша із всіх людей», – найвагомішим, бо для традиційного суспільства вчинки предків є зразком поведінки й безсумнівною істиною;

– четвертий крок – обіцянка охреститися, що Володимир дав у скруті під час невдалої облоги Корсуня 988 р. й отримав підтримку Бога через корсунського єпископа Анастаса, який підказав, де перекрити воду й змусити здатися корсунців;

– по-п’яте, здобувши перемогу, князь зажадав сестру візантійських царів узяти за дружину; незважаючи на військову загрозу для Візантії, єдиною перепоною для шлюбу, за словами літописця, імператорська родина вважала язичництво залицяльника, Анна ж заявила: «Лучче б мені тут умерти»; до цього ж додається хвороба на очі князя, єдиним спасінням від якої наречена вважала охрещення;

– таким чином, шостим кроком у розвитку подій стало хрещення князя Володимира й більшості його дружинників, за його прикладом, у Корсуні, у церкві св. Софії;

– далі вже перепон до шлюбу не залишилося; князь приїхав у Київ з молодою дружиною, трофеями (мощами св. Климента, іконами, сосудами церковними, мідним капищами та чотирма мідними конями) і попами, заклавши в Корсуні церкву й повернувши місто Візантії як плату за наречену;

– наступний крок: князь наказав порубати й попалити всіх кумирів; особливо жорстоке й принизливе покарання призначено було для недавнього фаворита, Перуна, – прив’язали його коневі до хвоста, волокли з гори, 12 мужів били його жезлами, а потóму кинули в Дніпро й відштовхували від берега, «і робили це не тому, що дерево може відчувати, а для наруги над бісами, що спокушали цим образом людей»;

– нарешті виголосив князь: «Якщо завтра хто-небудь не буде на річці: чи багатий, чи вбогий, чи жебрак, а чи раб, – той буде ворог мій»; при цьому літописець наголошує на цілковитій лояльності киян до рішення князя, хоча обряд, очевидно, їм був цілком не зрозумілим;

– тим не менше, мети було досягнуто, бо «диявол стогнав, причитаючи: «О горе мені! Прогнаний я звідси», бо ж стільки душ утратив одразу;

– і, закріплюючи досягнення, Володимир Святий побудував дерев’яну церкву св. Василя (на честь свого патрона, 988 р.), кам’яну – св. Богородиці (або Десятинну, бо на її утримання виплачував десятину від своїх доходів; 989–996 рр.), а також заклав за останніми даними, Софійський собор (який добудував Ярослав Мудрий).

Літописець дещо змінив послідовність і цінність кожної з подій заради ідеї. Однак він яскраво відобразив напруженість, відповідальність прийняття рішення і складну ідеологічну ситуацію: навколо Русі були й християни, й іудеї, й мусульмани. Прийняття рішення мало не тільки внутрішньополітичне, а й зовнішньополітичне значення. Треба було точно зважити впливи сусідів, розрахувати своє рішення, щоб зайняти гідне місце в тогочасному Євразійському світі, не потрапивши у надто міцні обійми могутнього симпатика. І певний час молодій державі це вдавалося.

Церкви, монастирі ставали центрами громадського, політичного, культурного життя, при них створювалися бібліотеки, школи, лікарні, притулки, майстерні (в яких переписували й прикрашали книги), а згодом і друкарні; поряд відбувалися народні зібрання (віча), у них приймали послів, садовили на престол і замиряли князів. Князі будували родинні монастирі для спокійної старості і мирного успіння.

Давньоруська література

Прийняття Руссю християнства, очевидно, сприяло розвитку не тільки державності, а й усієї системи культури.

Писемність у Руській землі пройшла в своєму розвої декілька етапів: від рисок і зарубок у торгівлі, ворожінні, календарях, використання грецької або латинської абетки (про що свідчить згадка в Літописі про договори із Візантією 911, 944 рр.) до перекладу й написання творів красного письменства, складних богословських, філософських і наукових текстів після ІХ ст. – зі зростанням торгових і дипломатичних відносин. Після хрещення в Руській державі широко – серед чоловіків і жінок, серед різних соціальних верств населення, представників різних професій – розповсюдилася кирилиця (слов’янське письмо, створене у 863 р. просвітителем, проповідником із м. Солунь Кирилом як глаголиця, потім удосконалене його братом Методієм і учнями), про що свідчать знахідки: кістяних і металевих стилів (писал) для писання по бересті й воскових дощечках, написів-графітіна тиньку в церквах, на багаточисельних предметах (пряслах, посуді, ливарних формах, шифері й т. ін.). Піклувалися про освіту Держава й Церква. Відомо, що 988 р. Володимир Святий заснував школу в першій побудованій ним церкві Св. Василя, потім – у Десятинній; 1086 р. онука Ярослава Мудрого Янка Всеволодівна заснувала при Андріївському (Янчиному) монастирі школу для дівчат, в якій навчали грамоті, співу, вишиванню і т. н. Потреба в розвитку освіти була викликана необхідністю функціонування держави, церкви, усього суспільства. Розповсюдженню освіти сприяли бібліотеки: створена Ярославом Мудрим 1037 р. перша в Русі бібліотека була на той час найбільшою в Європі. Відомо, що монастирі статусом зобов’язані були створювати бібліотеки, а монахи – працювати в них. Великі бібліотеки мали Печерський і Видубицький монастирі. Багатому оздобленню сторінок й оправ (часом золотом, дорогоцінним камінням, емалевими мініатюрами), зовнішній красі відповідав гуманістичний зміст, осмислення сенсу буття, людської сутності. Найважливішими творами цього періоду були літописи. Літописання, ймовірно, започатковано за часів Володимира Святого (996–997 рр., Десятинна церква); у 1037–1039 рр. Київський звіт створювався у Софійському соборі; у 1073 р. ігумен Печерського монастиря Никон переробляє праці попередників і створює щорічну структуру літописання, додавши в текст оповіді про хрещення Володимира в Корсуні та запрошення на княжіння варягів; 1113 р. до цієї справи долучається ченець Печерського монастиря Нестор, якого і вважають автором «Повісті врем’яних літ», відомої у декількох списках; нову редакцію «Повісті» створює ігумен Видубицького монастиря Сильвестр (включивши в текст Андрієву легенду); нарешті, третя редакція «Повісті» з’явилася 1118 р., у Печерському монастирі (акцент у якій було зроблено на ролі варягів у державному житті русичів). Таким чином, літописи мають дуже складні історію і структуру, однак, незалежно від політичних упереджень та інтересів тогочасної еліти, вони показують важливе місце Русі серед народів світу, оспівують великі діла, засуджують розбрат і чвари, закликають бути гідними подвигів предків, а також містять відомості не тільки про історичні і богословські, а й географічні, астрономічні, метеорологічні, математичні, навіть медичні знання русичів. Літописи – яскраві літературно-історичні твори, написані високохудожньою мовою, цітують Святе Письмо, містять зразки місцевого фольклору, легенди і перекази. Написане між 1037–1054 рр. митрополитом Іларіоном «Слово про Закон і Благодать» відстоює культурну і релігійну самостійність Руської держави, захищає ідею рівності всіх народів у духовному та політичному житті, а також стверджує, що майбутнє – за Руссю, молодою християнською державою. «Повчання» Володимира Мономаха (1096) змальовує образ ідеального державця, який вправно виконує свій обов’язок: безжальний до ворогів своєї держави, ласкавий і мудрий правитель для свої підданих, бо – християнин. Багато прикладів витонченого аналізу Святого Письма, зразків красного слова знаходимо в руських творах ХІ–ХІІ ст. Климента Смолятича, Кирила Туровського, Феодосія Печерського, у популярній на той час агіографічній літературі (житіях святих). Але найвидатнішими серед літературних пам’яток слід визнати «Слово про Ігорів похід» (1185–1187) – шедевр світового значення, що змальовує складний, живий і прекрасний світ, в якому зіткнулись шляхетність і підступність, відданість і зрадливість, а також «Слово Данила Заточника»(кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст.), яке проголошує, що шанувати князя, безумовно, необхідно, але вище за багатство, славу, знатне походження, владу – інтелект, що дає підставу вважати його першим руським інтелігентом, незважаючи на панування традиційної культури.

Відсутність звичного для нас книгодруку робило кожен текст унікальним мистецьким виробом у результаті співпраці декількох майстрів: письменника, переписувача, художника, ювеліра. З цього переліку не можна викинути майстра, який готував аркуші зі шкіри (пергамент)! Ювеліри виготовляли не тільки прикраси (браслети-наручі, сережки, каблучки, підвіски-колти і медальйони, хрестики-енколпіони з вкладеними всередину часточками святих реліквій, намиста-барми; малюнки на прикрасах часто суміщали християнську символіку з язичницькою, тобто мали й магічне призначення; серед прикрас були й достатньо дешеві, масового виробництва, й унікальні – справді мистецькі шедеври), а й розкішні шати книг, ікон, дорогоцінне церковне начиння. Декоративно-прикладне мистецтво різноманітне також і за технікою виконання: перегородчаста емаль, литво, кування, гравіювання по металу, чорніння, зернь (срібні зернятка, часом 0,04 см діаметром, якими прикрашали виріб), філігрань (або скань, мереживо зі срібних дротиків, часом 0,07 см). Прикраси виготовлялися і скляними майстернями Києва. Широко відомим було вишукане різьблення по кістці. Ці прикраси знаходять археологи практично в усіх європейських країнах, що яскраво свідчить про високий рівень майстерності й художнього смаку.

Книжкова мініатюравідобразила здобутки київської малярської школи. Витончена та довершена техніка виконання мініатюр, великої і малих заставок, ініціалів (перших великих літер) «Остромирового Євангелія» (21.10.1056–12.05.1057; м. Санкт-Петербург, Публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна); «Ізборнік Святослава» 1073 р. (імовірно виконаний на замовлення Ізяслава Ярославича; м. Москва, Історичний музей), прикрашений розкішним суцільним мереживом орнаменту з геометричних фігур, квітів, птахів і левенят; п’ять мініатюр київських майстрів (1078–1087), доданих до «Трірського Псалтиря» (або «Кодексу Гертруди», дружини Ізяслава Ярославича; м. Чивидале, Археологічний Національний музей Італії), незрівняно майстерніші за первісні мініатюри авторів цієї книги; «Ізборник Святослава» 1076 р., значно скромніше прикрашений і менший за розміром, був призначений для щоденного читання (м. Санкт-Петербург, Публічна бібліотека ім. М. Є. Салтикова-Щедріна).



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 111; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.014 с.)