Особливості архаїчної духовної культури



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Особливості архаїчної духовної культури



Утвердження родоплемінного ладу сприяло становленню не лише матеріальної культури, а й духовного життя прадавніх людей. Це були перші успіхи в розвитку мислення, мови і спілкування, у формуванні мистецтва, релігійних уявлень і прикладних знань.

Серед характерних ознак найдавнішої духовної культури: універсальність, яка пов’язана з загальними процесами розвитку людини, умовами її життя, схожістю форм діяльності; самодетермінація (лат. determino – визначаю), що свідчить про зв’язок людини з природою та відсутність зовнішніх факторів впливу; синкретизм (грец. συγχρήτισμός – об’єднання) – однорідність мислення, коли міф і релігія, спілкування та мистецтво виступають в певній цілісності; гомогенність (грец. ζμογενής– однорідний), обумовлена відсутністю соціальних протиріч, ієрархії чи соціальної стратифікації; антропоморфізм (грец. antropos – людина + morphē – форма, вид) – пізнання світу по аналогії з людиною, коли на явища природи переносяться людські ознаки (виділяються права і ліва сторона, верх і низ, чотири напрямки світу тощо). Разом з тим первісна культура є культурою обрядів і табу (полінез. – заборонене), що виступали регуляторами соціальних відносин.

Одна з головних типологічних особливостей архаїчної культури – панування міфу (грец. mythos – переказ, сказання) у його головних різновидах – сакральної історії та типу мислення. Міф виник як реакція на потреби людини, яка не могла пояснити найважливіші проблеми буття: виникнення Всесвіту, таємниці народження людини, її долі та смерті. У первісній культурі міф виконував функції спілкування, навчання та виховання; він регулював відношення в спільноті, стверджував наявний стан речей.

Міф характеризується: одушевленням довкілля (природи, стихійних космічних сил), емоційністю і психологізацією; нерозрізненням імені й того, що воно позначає (речі та символу, речі та атрибуту); ототожненням сутності й устрою, походження; тотожністю за зовнішньою схожістю, за збігом у просторі чи в часі; бінарністю, бо включає єдність протилежних сил – «небо – земля», «життя – смерть», «війна – мир», «добро –зло», «чоловік – жінка» тощо.

Можливість міфологічного мислення була тісно пов’язана з природою людської мови; їм обом властива така особливість, як метафоричність, тобто пояснення значення одного явища через інше. Метафоричне перенесення значень явищ чи предметів на інші при розумінні їхньої різниці давало змогу визначати і пізнавати нові явища або предмети. Завдяки метафоричності мови, а також принципові антропоморфного бачення навколишнього світу людина оволодівала силами природи спочатку в сфері мислення, а потім практично. Метафора ставала найменуванням нового явища, а отже, робила думку доступною для інших, розвивала її, тобто виступала не тільки як засіб вираження, а й важливе знаряддя мислення.

Міфи складалися в різних умовах і мали різне призначення. Дослідники групують їх за сюжетною схожістю. Міфи, що пояснюють виникнення явищ, істот, предметів називають етіологічними. Космогонічні міфи розповідають про походження Всесвіту, основних стихій, чи окремого племені як частини світу. З виникненням землеробства розвивалися календарні міфи, що відбивали сезонні зміни природи, цикли. Есхатологічні міфи розповідали про катастрофи, загибель світу, повернення до первісного хаосу як божої кари за гріхи людей або вияв примхливого характеру богів. Особливе місце посідають міфи, що розповідають про походження тих чи інших культурних благ: знань, умінь, навичок (землеробства, ремісництва, письма, використання вогню і т. ін.), встановлення соціальних інститутів (наприклад, шлюбу), звичаїв, традицій, законів. Набуття цих рис культурного життя пов’язується з героїчними міфами. Система міфів і міфологічна свідомість того чи іншого народу визначається як міфологія.

Українська міфологія базується на міфах давніх слов’ян та виявляється перш за все в релігійних віруваннях наших предків. Першоджерелами Всесвіту вони вважали вогонь та воду. Серед найвідоміших міфологічних персонажів та язичницьких богів: Перун – бог родючості, блискавки і грому, війни і воїнства, покровитель князівської дружини (всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем); Дажбог (Даждьбог)– сонячний бог, якому поклонявся весь слов’янський світ, податель добра та багатства; Хорс – божество небес, яке доповнює Дажбога та дарує людям живильну силу, перемогу добра над злом; Стрибог(Посвистач) – покровитель природи, родоначальник усіх вітрів; Мокоша – богиня землі, родючості і ткацтва; Велес (Волос) – бог земного достатку, опікун купецтва, торгівлі, покровитель скотарства, а також музики та поезії; Сварог – бог небесного вогню, опікун шлюбу та родинного щастя і разом з тим – бог-коваль, що подарував людям плуг; Ярило – бог весняної плодючості, розквіту природи та дітонародження; Лада – богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. У міфології слов’ян дуже часто зустрічається світове древо. В цій функції виступають райське дерево, береза, явір, дуб, сосна, горобина, яблуня. До основних частин світового дерева приурочені різні істоти: до вершини та гілок – птахи (сокіл, соловей, а також міфологічне птаство, наприклад Диво); до стовбура – бджоли, до коренів – змії та бобри. Світове дерево в цілому асоціюється з людиною, передусім з жінкою.

З розвитком суспільства міфологія поступово втрачала значення універсального засобу духовного освоєння дійсності. Але вона не була єдиною формою світосприйняття прадавніх людей. Первісне мислення представлене також тотемізмом, фетишизмом, анімізмом і магією.

Тотемізм (від алгонкінського – його рід) – уявлення про кровну спорідненість людини та навколишньої природи, про походження роду від міфічного предка – найчастіше тварини чи рослини, що найпоширеніші на певній території спільноти, а тому стають її символами. З тотемізмом пов’язані перші архаїчні уявлення про батьківщину як традиційну племінну територію. Не випадково в давніх слов’янських віруваннях згадуються чабрець і полин, барвінок і калина, лебідь і сокіл, олень і вовк, бик (тур) і коза.

Фетишизм (франц. fétiche та португ. feitico – амулет) – віра в наявність у реальних предметів чи речовин іншої, прихованої надприродної сутності, за допомогою якої можна змінити реальність. Фетишами спочатку ставали природні предмети незвичайної форми, потім – знаряддя праці і врешті решт спеціально зроблені предмети-фетиші. Це амулети, що захищали від ворожих сил і охороняли людину чи спільноту і талісмани, які повинні приносити удачу та щастя володареві.

Ще одна форма первісного мислення та релігійних уявлень – анімізм (лат. anima – душа). Оточуючий світ та людина наділялися душею, одухотворювалися. Анімізм виникає тоді, коли людина починає усвідомлювати свою сутність, внутрішній світ, коли з’являється здатність думати, фантазувати. Анімізм заснований на вірі в надприродні істоти, які можуть міститися у будь яких тілах (душі), або виступають самостійно (духи). Останні завжди належать до певної місцевості, стихії. Розвинені анімістичні погляди у фольклорі вводять мотив метаморфоз – душа людини може поселятися у рослині чи тварині (наприклад, дівчина перетворюється на тополю), але це переселення здійснюється у відповідності до якостей людини.

Перші спроби системного практичного освоєння світу пов’язані з магією (грец. μαγεία – ворожба, чаклунство, віщування). Це віра в здатність особливим надприродним чином впливати на інших людей, тварин, явища природи та соціальні відносини з метою отримання необхідного результату. За цільовою спрямованістю магія у первісному суспільстві поділялася на охоронну (збереження від заподіяння шкоди), шкідницьку (спричинення лиха), військову (боротьба з ворогами), статеву (привернення уваги коханої людини), виробничу (досягнення успіху в практичній діяльності) тощо.

Ранні форми світосприйняття прадавньої людини були однією з основ формування її естетичної та художньої свідомості. За даними наукових досліджень, 35 тис. років тому зародилося мистецтво. З самого початку своєї історії воно обумовлювалося суспільними потребами людини: трудовими процесами, спілкуванням, розвитком мовлення тощо.

Одним із перших кроків до художнього узагальнення була спроба впорядкування та групування явищ навколишнього світу за допомогою ритму, що властивий людині так само, як зір, слух, дотик. Але набагато складніше виявилось образно опредметнити відчуття ритму. Передусім з’явився руховий ритм, звуковий прийшов значно пізніше. В палеолітичних зображеннях ритм ще не відчувається; він з’являється тільки в неолітичних пам’ятках, проступаючи як намагання впорядкувати та організувати площину на керамічних виробах і простір – в архітектурі.

Мистецтву первісної доби притаманна єдність утилітарного й художнього. Проте наявність цих елементів, іноді безпосередньо не пов’язаних із практичним призначенням предмета, започатковувала новий етап у розвитку культури – появу відносної свободи діяльності, формування стійких естетичних потреб, наявність поширеного художнього виробництва.

Ще одна особливість найдавнішого мистецтва – зооморфні форми, різноманітні орнаменти, що поступово набували абстрактного характеру. Зображення людини поряд із тваринами й рослинами подавалося дуже умовно і схематично, бо образ самої людини ще не сформувався і розглядався як частина навколишнього світу. Вірогідно, існувала певна заборона на реалістичне зображення людини із релігійних міркувань.

Давнє мистецтво було синкретичним, воно ще не знало традиційного поділу на види та жанри, синтезуючись з віруваннями, обрядами, звичаями та різноманітними формами спілкування.

Своєрідним проявом цього синкретизму була піктографія (лат. pіctus – писаний фарбами, намальований) – древнє рисункове письмо. Це найбільш ранній спосіб фіксації думки для спілкування на відстані або через будь-який проміжок часу за допомогою малюнка або комплексу зображень. Але піктографія не фіксувала мови, вона ще не була писемністю. За допомогою малюнків передавалися виробничі й інші важливі звістки (мисливські маршрути, сигнали небезпеки); вони наносилися на дерево, кору, кістку або камінь. Разом з тим у піктографії важливу роль відігравала символіка образа й кольору, що наближала її до найдавнішого образотворчого мистецтва.

Проте, зображально-наслідувальна діяльність первісної людини, що спиралася на її образне мислення, лише з певними застереженнями може бути названа живописом у класичному його значенні. Наскельні зображення тварин на повний зріст створювались, як свідчать дослідження, для суто практичних потреб: як мішень для тренування й метання списа, проведення ритуального полювання або як образ тварини для магічних дій, що передували полюванню й мали забезпечити успіх.

Поступово малюнок ставав більш впевненим, а зображення – багатожанровими. Первісні художники використовували різноманітні фарби та способи зображення. В період переходу від мезоліту до неоліту з’явилася сюжетна та композиційна єдність, а також сцени побуту, полювання, двобою, праці та любові, які мали на меті передати рух і характер дії. Безперечно, зображення тварини і людини завжди супроводжували художню культуру, але реалістичний пафос палеолітичного живопису є унікальним і неповторним, адже знахідкам пізніших часів притаманні вже певні стилізація, узагальнення, динамізм, багатофігурність композиції, що засвідчує не просто майстерність, а певну професійність.

Синкретичний характер первісного мистецтва такою самою мірою властивий і скульптурі. Її історія починалась з невеликих фігурок 5-10 см., типологічно одноманітних, з підкресленою жіночістю, головою без обличчя. Це так звані неолітичні Венери, пов’язані з культом матері-прародительки і хранительки домашнього вогнища, ритуальних танців.

Використання глини для вироблення домашнього посуду, а згодом винахід гончарного круга сприяли розвитку кераміки. Імітативна та функціональна у своєму генезисі вона стала одним із перших різновидів прикладногомистецтва, яке у процесі розвитку перетворилося на один з найабстрактніших видів художньої творчості, набувши абсолютної рухливості форм. Саме ця особливість кераміки дає право назвати її «кристалізацією людської думки». Розписний посуд різних етнічних груп і археологічних культур дозволяє простежити, як вчилася людина узагальнювати свої життєві враження, стилізуючи предмети та явища таким чином, що вони перетворювалися на підпорядкований ритмові стрункий геометричний, рослинний або тваринний орнамент. Ритм ліній, кольорів, форм ніби увібрав у себе спочатку ритм руху руки, яка повертала виріб під час ліплення, а потім – ритм гончарного круга, можливо, навіть зі співом, що його супроводжував. Матеріалом прикладного мистецтва був і метал (бронза, срібло, золото). Скарби давніх курганів – кінська збруя, одяг, прикраси, зброя, посуд – безумовно, є продуктами художньої творчості.

Перші зразки архітектури, що існували на нашій території вже 44 тис. років тому – наземні житла типу намету або чуму з каркасом з жердин, вкритими шкірами тварин і обкладеними унизу великими кістками мамонта, а потім – будинки з глинобитними, глиновалькованими та глиноплетеними конструкціями стін і двосхилими дахами, вкритими очеретом – стали початком створення людиною соціального простору, що відмежовував її від простору неосвоєного і де надалі відбувалося все людське життя. У бронзовий вік поширювалися монументальні споруди (мегалітичні та захисні), а також меморіальні (могильні кургани).

Серед мегалітів (англ. megalithic – велика кам’яна споруда) перш за все виділяють менгіри – поодинокі вертикальні, нерідко вкриті рельєфами, стовпи заввишки від 1 до 15 м; на нашій території вони зустрічаються в кримських степах. Іноді менгіри утворювали цілі алеї або кола біля жертовного каменя. Такі комплекси називають кромлехами. На весь світ відомий кромлех Стонхендж поблизу Солсбері у Великій Британії. А найдавнішим в Україні є комплекс кромлехів, виявлених під насипами двох курганів біля с. Кічкас на о. Хортиці. Кромлехи з’єднувалися між собою алеєю з каменів; всередині ж виявлено густо пофарбовані в червоний колір скорчені кістяки. У наших степах кромлехи іноді оперізували курган. Третім типом мегалітичних споруд є дольмени – своєрідні скрині з великих кам’яних брил, або два стовпи, перекриті кам’яною плитою. Дольмен нагадує житло, здебільшого це й були «житла померлих» – усипальні. Цікаві дольмени збереглися в горах Південного Криму; це родові усипальні таврських племен, які в І тис. до н.е. під натиском скіфів змушені були відійти в гори і там будувати свої укріплення. Залишки цих споруд й досі височать на горі Кошка, поблизу Сімеїза, на мисі Ай-Тодор, на горі Аю-Даг.

Найраннішим формам архітектури, передусім культовій, властиві ритмічні побудови як елементи просторового об’єднувального та організуючого значення; ця ознака залишилася основною і характерною для всієї наступної архітектури стародавнього часу.

В архаїчній культурі зароджується вокальне й інструментальне мистецтво. Перші музичні інструменти – це ударні пристрої з двох кісток, дрючків, натягнутої шкіри, найпростіші щипкові інструменти, прототипом яких була тятива лука, а також різноманітні сурми, сопілки, гудочки тощо. Одним з найдавніших видів мистецтва були й колективні танці. Первісні люди танцювали дуже образно, відтворюючи сцени полювання, рибальства, поклоніння силам природи, воєнних дій та статевих стосунків.

Формувалися передумови і для розвитку художньої літератури, що синкретизувалася з міфологією. Завдяки метафоричності мислення ця найдавніша поетична творчість була відображенням дійсності у вигляді чуттєво-конкретних персоніфікацій та одухотворених істот, які вважалися реальними. Міфологічні персоніфікації сил природи та явищ суспільного життя ґрунтувалися на антропоморфізмі.

Міф та поетична мова сягали первісної нерозчленованої єдності, що лише поступово розпалася на два самостійні види духовної творчості. Таке саме міфологічне одухотворення, яке несе в собі слово, властиве і образам мистецтва, які діяли на людину магічно. Якщо мистецтво слова відривається від спільного з міфом підґрунтя і вони починають розвиватися кожний у своєму напрямі, то це не означає, що вони роз’єднуються остаточно. Мова є знаряддям мислення, вона формує поняття й судження. Це відбувається тільки за умов, якщо слово, мова відмовляються від повноти безпосереднього досвіду або абстракції. Але ж мистецтво слова є тією цариною духу, де мовне знаряддя не тільки не втрачає своєї зображальної сили, а й постійно розвиває та оновлює її. Саме тут слово набуває нової повноти життя, вже естетично вільного, не пов’язаного з міфами.

Міфи назавжди залишилися для мистецтва скарбницею сюжетів, образів, фантазії, джерелом поетичного натхнення. І наш народ несе у своїй спадщині поетичну мудрість пращурів, насамперед у багатстві національної мови і фольклорній традиції, в казках і легендах, піснях і загадках, а також релігійних віруваннях.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 158; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.165.57.161 (0.012 с.)