Типологія культури Середньовіччя та її особливості



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Типологія культури Середньовіччя та її особливості



Термін Середньовіччя з’явився в Європі у XV ст. і з легкої руки італійського гуманіста Флавіо Бьондо (1392-1463) набув широкого вжитку, охоплюючи своїм змістом історичний період між Античністю і Новим часом. Якщо гуманісти та просвітителі вважали Середні віки періодом глибокого культурного занепаду, то романтики досить високо оцінювали роль Середньовіччя в історії культури, вважаючи цю епоху найпліднішим періодом духовного піднесення Європи.

Видатне місце в розвитку середньовічної культури беззаперечно належить Візантії (IV – сер. ХV ст.). Візантійський тип культури не подібний, ані на західноєвропейський, ані на східний; це був своєрідний синтез різноманітних традицій – античної, ближньосхідної, християнської, ренесансної. Разом з тим Візантія майже не відчувала впливу варварських племен. Реміснича техніка і архітектура, живопис і література, природознавство, громадянське і канонічне право Візантійської імперії сприяли формуванню культури багатьох народів. У сфері художньої творчості Візантія дала середньовічному світу високі зразки урочистої пишності і внутрішньої шляхетності, досконалості форм, витонченості естетичного світосприйняття та глибини філософського мислення.

Культуру Візантії поділяють на декілька етапів. Ранній(IV – сер. VII ст.), під час якого відбувався розклад пізньоантичного укладу життя та складалися феодальні відносини, утверджувалася державна релігія православ’я, формувалося християнське богослов’я. Це була епоха видатних релігійних письменників і поетів, серед яких: Василій Кесарійський (330-379), Григорій Ниський (335-394), Григорій Назіанзін (329-389), Іоанн Златоуст (347-407). У Константинополі споруджений неперевершений шедевр візантійської архітектури – храм святої Софії (VI ст.). На кінець VIІ – сер. ІХ ст. прийшовся період культурного занепаду, пов'язаного з іконоборством – релігійно-політичним рухом, спрямованим проти культу ікон. Видатною постаттю тих часів був мислитель і поет Іоанн Дамаскін (675-753). Новий культурний підйом у Константинополі та провінційних містах сер. ІХ-Х ст. – це так зване «Македонське Відродження», коли остаточно складається тип христово-купольної споруди та розробляється іконографічний канон. Розквіт візантійської культури у ХІ-ХІІ ст. був обумовлений подальшою урбанізацією. «Комніновське Відродження» (ХІІ ст.) – епоха зародження раціоналізму, представники якого – історик і письменник Михайло Псьолл (1018 – бл. 1096), філософ і богослов Іоанн Італ (нар. 1025); розвитку світської освіти, появи у просторових мистецтвах стильової єдності монастирського зодчества з техніками мозаїки та фрески. Кін. XII – поч. XІІІ ст. – період занепаду культури Візантії, в ході якого відбулося розграбування Константинополя хрестоносцями (1204), після чого починається новий підйом – «Палеологівське Відродження»(1261-1453), коли посилився інтерес до античної спадщини, історії та фольклору. Це був період подальшого розвитку суспільної думки, писемності, освіти, політичних ідей і права, який представлений творчістю видатного вченого-ерудита Георгія Геміста Пліфона (бл. 1360-1452) та філософа-гуманіста Віссаріона Нікейського (1403-1472). Особливе місце в мистецтві займав Феофан Грек (1340-1410) – неперевершений іконописець та майстер монументального розпису. Візантія загинула під ударами турок, але традиції великої та самобутньої цивілізації дістали розвитку в культурі інших народів, зокрема західноєвропейських.

Традиційно культуру Західної Європи сер. V-ХІІІ ст. поділяють на два періоди: 1. Культура раннього Середньовіччя (сер. V-Х ст.), що характеризувалася розкладом рабовласницьких та формуванням феодальних відносин, християнізацією Європи, розбудовою структури католицької Церкви та поширенням чернецтва. В ті часи відбувався синтез культури численних варварських народів, з’явившихся в Європі внаслідок великого переселення народів, з античною та ранньохристиянською, відбувалося зміщення ядра європейської цивілізації на північ від Середземномор’я. Особливе місце в культурі раннього Середньовіччя, яку ще визначаюють як культуру Меровінгів (V-VІІІ ст.) і Каролінгів (VІІІ-Х ст.) – за назвами династій франкських королів – займає доба імперії Карла Великого (742-814), коли спостерігався розквіт декоративно-прикладного мистецтва варварського (звіриного, або тератологічного) стилю, монастирської літератури, мініатюрного живопису, юриспруденції та теології. Видатними постатями культури раннього Середньовіччя були: один із перших отців церкви Августин, прозваний Блаженним (354-430), філософ, математик, автор трактату «Про музику»Аніций Боецій (480-525) та філософ-«реаліст» Іоанн Скот(Еріугена, 840-877).

2. Культура високого Середньовіччя (ХІ-ХІІІ ст.) припадає на той період, коли феодальні відносини, станова ієрархія суспільства та панування Церкви досягли повного розквіту. Почався процес культурної самоідентифікації європейських народів із формуванням національних мов, кордонів майбутніх держав та постійних бурхливих міжкультурних комунікацій з Візантією та Сходом під час Хрестових походів (ХІ-ХІІІ ст.). Сформувалася міська культура, основи європейської системи освіти. Розквіт культури цього періоду пов’язаний з філософами-схоластами (лат. schola – школа) П’єром Абеляром (1079-1142), Альбертом Великим (1193-1280), Хомою Аквинським (1225-1274), вченим-монахом Роджером Беконом (1214-1292). Саме в цю епоху були створені літературні шедеври – «Пісня про Роланда», «Пісня про Сіда», «Сага про Нібелунгів», рицарські романи про легендарного короля Артура, любов Тристана та Ізольди, пошуки св. Ґрааля. Найкращі романи бретонського циклу належать Крет’єну де Труа (бл. 1135 – бл. 1185). Провансальські поети Арнаут Даніель (бл. 1180-1195) та Бертран де Борн (бл. 1140-1215) оспівували любов до прекрасної Дами, а шотландські барди Томас Рифмач (1220-1290) та Хухон (ХІІІ ст.) – до своєї вітчизни. Іспанський священик Педро Альфонсоу 1204 р. написав перший в Європі трактат про культуру поведінки, бо у моду входила куртуазія (франц. courtois – чемність, вишукана ввічливість). Далеко за межами Італії була відома творчість талановитих скульпторів Нікколо (бл. 1220-1287) і Джованні (бл. 1245-1314) Пізано та живописця Чимабуе (1272-1302). Блискучим явищем художньої культури високого Середньовіччя була архітектура, з кінця Х ст. – романського, а з другої половини XII ст. – готичного стилів.

У культурі вітчизняного Середньовіччя передусім виділяється додержавний період (V-IX ст.), під час якого слов’янські племена включилися в процес великого переселення народів і в VII ст. завершили колонізацію просторів Східної Європи. Складалися племінні союзи полян, древлян, сіверян, волинян, дреговичів та інших, які поступово переростали у формування більш високого соціокультурного рівня – племінні князівства. Напередодні утворення Київської держави, в VII-VIII ст., на території Лісостепу та Полісся Дніпровського Лівобережжя поширювалась Волинцівська культура, яка унаслідувала елементи культури склавинів. Згодом на території Лівобережного Подесіння формувалась Роменська культура (кін. VIII-Х ст.), яку, зазвичай, ототожнюють з культурою сіверян. На ареалі Райковецької культури (VIII-IX ст.) між Дніпром і Карпатами осіла низка племен Правобережного Подніпров'я і Подністров'я, тому її справедливо вважають основою давньоруської культури.

Період формування й розквіту Київської Русі (IX-XI ст.) став тією епохою її культури, коли відбувалося об’єднання східнослов’янських племен в єдину державу з центром в Києві, розпочалася християнізація населення за православним каноном, розвивалися міста, торгівля, освіта, мистецтво, а також тісні культурні взаємовідносини з Візантійською імперією, Азійським Сходом, Скандинавією та Західною Європою. Значний внесок в культуру цього періоду зробили князі Володимир Великий (960-1015), Ярослав Мудрий (978-1054), Володимир Мономах (1053-1125). Видатними культурними діячами вітчизняного Середньовіччя ІХ-ХІ ст. були: один із засновників Києво-Печерського монастиря й родоначальників чернецтва Антоній Печерський (983-1073), письменник-полеміст Феодосій Печерський (бл. 1008-1074), мислитель Лука Жидята (пом. 1059), книжник, історик і публіцист Нестор (бл. 1056 – після 1113), письменник митрополит Іларіон Київський (ХІ – поч. ХІІ ст.), іконописець та ювелір Аліпій (Алімпій, пом. 1114).

Культура періоду феодальної роздробленості (XIІ-XIII ст.), коли війни між удільними князівствами (з кінця ХІ ст.), а потім і монгольське нашестя спричинили до поступового занепаду культури Київської Русі. Проте феодальна роздробленість сприяла розвитку економічних зв’язків, ремесел, торгівлі, а також давала поштовх для формування місцевих художніх традицій в архітектурі, іконописі, декоративно-прикладному мистецтві, літописанні. Не випадково Д. Антонович визначав цей період першою золотою добою українського мистецтва. Мислителі та письменникиКирило Туровський (між 1130-1134 – бл. 1182) і Даниїл Заточник (кін. ХІІ – поч. ХІІІ ст.), філософ, політичний і церковний діяч Никифор (пом.1121) представляють культуру цієї епохи. Її обірвала монголо-татарська навала, але, незважаючи на жахливі руйнування, знищити архітектурно-будівничі, образотворчі, літературні та інші надбання загарбникам не вдалося. Їх творчо використовували митці Ренесансу.

Найважливішими особливостями культури європейського Середньовіччя були:

натуральне господарство й обмін (відсутність грошово-товарних відносин), які визначали слабку централізацію політичної влади, і, внаслідок цього, міжусобні й світоглядні війни, в ході яких формувалася сучасна національна мапа Європи, та які сформували певні ідеали духовності й аскези (особливі духовні практики навмисного самообмеження, або виконання важких обітниць, мета яких досягнення певних духовних цілей чи надбання надприродних здібностей);

тотальне світоглядне й політичне панування християнської Церкви, що спираючись на догмати (основні положення, які слід сприймати як незаперечну істину за будь-яких обставин), підпорядковувала всі сфери середньовічного буття, всю ієрархію життєвих відносин: філософську й наукову думку, систему освіти, мистецтво, політику, які розглядалися, насамперед, як засоби залучення людини до Церкви та формування єдності народів у Христі;

економічним фундаментом середньовічної культури були феодальні відносини, які характеризувалися: відчуженістю від основного виробника (земля, яку обробляв селянин, була у володінні феодала), ієрархічністю, (власність розподілена між всіма феодалами зверху донизу), що обумовило характерну для Середньовіччя структуру суспільства. На системі феодальної земельної власності ґрунтувалися два головних полюси середньовічної культури – феодали (світські й духовні) та феодально-залежні виробники – селяни, що, у свою чергу, обумовило взаємне існування й боротьбу ученої культури духовної й інтелектуальної еліти та культури «безмовної більшості», тобто культури простолюду, у масі своєї безграмотного;

соціальним фундаментом середньовічної культури була станова ієрархія, яка концептуально розглядалася як відображення ієрархії небесної від Бога зверху – до пекла знизу; усвідомлення непорушності соціальної ієрархії – одна зі специфічних рис менталітету середньовічної людини: обов’язок кожного залишатися там, куди помістив його Бог, всіляко підтримувався духовенством, яке знаходилося на вершині соціальної піраміди Середньовіччя; для кожної соціальної групи було характерно усвідомлення своєї колективної соціальної функції, тобто місця в суспільстві й обумовлений цим обов'язок, повна відданість своїй корпорації, її традиціям, цінностям, законам, символіці, особливостям поведінки, прийнятим громадою рішенням й повну за їх виконання відповідальність, і, крім цього, повна самовідданість у захисті інтересів «своїх» перед представниками «чужих» корпорацій;

традиційність культури Середньовіччя базувалась на синтезі християнського й міфологічного світосприйняття, помноженого на низький рівень освіченості населення; внаслідок цього середньовічна людина керувалася в житті не стільки логічними судженнями, скільки догматичними встановленнями й звичаєвими нормами суспільного життя; протягом усього Середньовіччя в народній культурі зберігаються елементи язичництва, народної міфології; на противагу традиційності села в містах зароджувався новий спосіб життя, нове бачення світу, новий тип людей – городян, особисто вільних, захищених від сваволі своєю громадою, цехом; міста були центрами торгівлі, у тому числі зовнішньої, що сприяло більшої інформованості городян, розширенню їхнього кругозору, тим самим змінюючи їхню світоглядну позицію в бік світськості.

Центральною ідеєю картини світу середньовічної людини, навколо якої формувалися всі цінності культури, уся структура уявлень про світобудову, була християнська ідея Бога. Середньовічному світосприйманню й світовідчуванню, основу якого становила християнська свідомість, властиві наступні риси:

– «двосвітність»: сприйняття й пояснення миру виходить із ідеї його поділу на реальний та потойбічний, протиставлення в ньому Бога й природи, Неба й Землі, «верху» і «низу», духу й плоті, добра й зла, вічного й тимчасового, священного й гріховного;

історизм, згідно з яким буття людини розвертається в часі, починаючи з акту створення, потім гріхопадіння людини й кінчаючи другим пришестям Христа й Страшним судом, коли й здійсниться мета історії; християнському розумінню історії властива ідея духовного прогресу, спрямованого руху історії людства від гріхопадіння до спасіння, установлення Царства Божого на землі; проте ця ідея на практиці співіснувала із циклічним, календарним, фактично міфологічним, дохристиянським світобаченням у переважної більшості середньовічних європейців;

символізм: середньовічна людина розглядала навколишній світ як систему символів, правильно витлумачивши які, вона може осягнути божественний сенс і його істину;

універсалізм, в основі якого знаходиться ідея Бога як носія універсального, загального початку. Духовний універсалізм християнства сформував духовну спільність людей – одновірців; християнство затверджувало універсальність людини, трактуючи її поза етнічної приналежності й соціального статусу як земне втілення божественного, покликане прагнути до духовної досконалості; панівним було прагнення до загального, типового та принципова відмова від індивідуального.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 109; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.013 с.)