Цінності й чесноти руського Середньовіччя



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Цінності й чесноти руського Середньовіччя



Руське Середньовіччя в не менш, ніж західне, мілітаризоване (князь – це не тільки адміністратор, політик, але і, у першу чергу, головнокомандувач), а, з іншого боку, просякнуте цінностями східного християнства. Варто додати також, що, у значній мірі, характер культури визначався елементами племінних традицій (цінностей життя) і архаїчних вірувань. Складна взаємодія цих основних факторів і визначає ідеалізований образ героя, захисника народу православного (і, відповідно, церкви, віри), землі Руської і, звичайно, князя Київського. Прообразом героя часто виступає реальна особа, наприклад, князь Святослав Ігорович. Літописець з неприкритою симпатією змальовує князя як людину дуже хоробру, віддану змалечку своїй справі, прямодушну й далеку від придворних інтриг, загартовану в боях, неперебірливу в своїх потребах – байдужу до розкошів; навіть зовні він характеризується, як ніхто з князів, дуже яскравою рисою – ходою як у барса. Саме йому автор «Повісті врем’яних літ» приписує вислів, що давно став афоризмом: «Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має». Святослав присвятив усе своє життя одній з найважливіших справ тогочасного державця: розширенню та захисту кордонів. Середньовічна руська культура, як і сучасні їй західні, безумовно, експансивна за своїм духом.

Зіткнення віч-на-віч з ворогом, рукопашний бій, здатність завдати смертоносного удару вимагає визначеної напруги всіх сил, стану шаленства («буйства»). Видатних воїнів билини називають «буй-тур» (як дикого бика, відомого могутньою комплекцією, неприборканою лютою вдачею). У той же час, політичні вбивства засуджуються, їхні жертви визнаються святими, а виконавці характеризуються вкрай зневажливо. Князь Володимир Мономах у своєму «Повчанні» пояснює, що таке вбивство не може бути виправдано ні політичними міркуваннями, ні сімейною солідарністю: він – християнин. Хоча за спиною в нього – ціла низка успішних воєнних операцій, які відповідають його статусу і якими князь, безсумнівно, пишається, перелічуючи свої подвиги для нащадків.

Крім звичайних для професійного військового талантів, літописи й билини наводять приклади своєрідної «спортивної честі» – попередження про напад: «Хочу на ви іти» – на противагу ворожому підступництву. Ця відкритість дуже природно, проте, співіснує з військовою хитрістю. Стосовно деяких князів (у тому числі й княгині Ольги) уживається термін «віщий», тобто, «мудрий» і навіть «чаклун», «перевертень». Здатністю «морочити голову» ворогові з необхідності володіли й прості міщани: в обложеному Білограді делегації ворогів-печенігів продемонстрували колодязь киселю, пригощали та із собою дали, показавши тим безглуздість облоги, хоча всього того киселю була діжка (із залишків зерна, зібраних у всьому місті), а люди вмирали з голоду.

Цінністю, безсумнівно, є і просто грамотність, звичайна серед населення Русі ХI-XIII ст., і «книжна премудрість» князів. Відомим книжником вважається Ярослав Мудрий, засновник першої бібліотеки, освіченими були члени його родини. Анна Ярославна, письменна, на противагу своєму чоловікові, Генриху І, королю Франції, мала в своєму посазі Євангеліє, на якому присягали всі наступні французькі королі, називаючи його «Реймським» (воно й досі зберігається у Франції, хоча втратило оправу з першими сторінками й написано незрозумілою мовою). Всеволод Ярославич знав п’ять іноземних мов, нікуди не виїжджаючи. Святослав Ярославич з братами уклав «Руську правду» (збірник законів Русі). Онук Ярослава, Володимир Мономах відомий як автор літературно-філософського твору «Повчання». Залишилося в історії ім’я Святослава Ярославича, бо він замовив (тобто оплатив) розкішно прикрашену книгу енциклопедичного характеру («Ізборник Святослава», 1073 р.).

Зближення «великих» і «малих» у руському становому суспільстві, (незважаючи на чітку правову диференціацію прав і обов’язків різних станів) ми знаходимо в закликах Володимира Мономаха до нащадків контролювати діяльність адміністрації, не дозволяти боярам кривдити слабких за законами християнства; в описі бенкетів, що влаштовував улюбленець як жебраків, так і бояр, князь Володимир Святий, розсилаючи Києвом вози з напоями й стравами і виявляючи повагу до своїх дружинників («Сріблом і золотом не знайду дружини, а з дружиною добуду і срібло, і золото»); у словах його батька, князя Святослава, що у катастрофічний момент бою звернувся до дружини: «Я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі», – не тільки визнаючи за нею право рішення, але і виступаючи «першим серед рівних», чим викликав приплив сил у своїх воїнів (за законами військової демократії, де князь за традицією племінної культури, ще воєначальник, але не самодержець). То й не дивно, що, поряд із князівським доблестями, літописець захоплено описує подвиг звичайного ремісника-кожум’яки, найменшого сина, отрока середнього зросту, який голими руками задушив велетня-печеніга у двобої, захистивши цим свою країну, за попередньою домовленістю з військом-агресором, від набігів на три роки. Фізична міць – необхідна риса середньовічного воїна, приховуючи особливості боїв тогочасної війни, як на Заході, так і на Сході.

Тут необхідно додати: ставлення до жінки демонструє рівень розвитку цивілізації. У руському Середньовіччі ми, мабуть, не знайдемо рафінований образ Прекрасної Дами, як у західному світі, – абсолютне втілення чуттєвого, прекрасного кохання, не обтяженого нічим, окрім правил етикету, цивілізованої поведінки. Як західне, так і східне християнство створює не дуже привабливий образ жінки, що зваблює чоловіка й, таким чином, є першопричиною загибелі людської душі. Утім, цей стереотипний образ в «Повісті врем’яних літ» подається в трохи іншому ракурсі: засудження жонолюбця, яким до прийняття християнства був князь Володимир, і, посилаючись на царя Соломона, захоплення жінкою чеснотною, яка доглядає чоловіка й оселю, хазяйновита і милосердна, розумна і богобоязлива. «Слово Данила Заточника» застерігає чоловіків від одруження через корисливість на жінці злій і негарній, але багатій. З іншого боку, літопис подає образ княгині Ольги, яка дуже вправно винищила правлячу верхівку деревлян, бунтівників, що вбили її чоловіка, а потім, як і належить, твердою рукою правила Руссю – усе за законами чоловічого світу. Це часом бувало й у католицькій Європі: жінки очолювали держави, водили військо. Хоча, звичайно, більш характерний для того часу образ Ярославни зі «Слова про Ігорів похід», що плаче за своїм коханим чоловіком, відчуваючи смертельну небезпеку, молить усі сили світу захистити його. Та ж Ольга, людина, напевно, твердої вдачі, шукає не тільки захисту, а й співчуття у свого сина Святослава, який, дізнавшись про облогу Києва печенігами, кинувся рятувати родину, хоча міста цього не любив і, без сумніву, як воїн, також мав суворий характер, бо, перш за все, був воїном. Важко запідозрити їх в сентиментальності, але схоже на те, що ніжні стосунки вони зберегли: «і цілував матір свою і дітей своїх, і співчував про те, що пережили вони від печенігів».

Емоційність, яскраві переживання притаманні руському Середньовіччю, як і західному. Відома легенда про богатиря Данила, який, зраджений своїм побратимом Добринею, не зміг пережити такої наруги й вкоротив собі віку: зобов’язання перед побратимом не менш священні, ніж перед кревними.

Особливістю саме руської культури можна вважати ще й безпосередні контакти з кочовою культурою. Середньовічний Захід наляканий нашестям із Сходу, але майже нічого не знає про справжніх, наприклад, татар, а сприймає їх як Кару Божу, вихідців із пекла. Русичі ж мали інтенсивні, у тому числі, й побутові, контакти з ними. І це відбилося в темі стосунків чоловіків і жінок також. Бо в той час, як ми знаємо, підґрунтям дотримання договору були й шлюби. Часом синів своїх віддавали на виховання до «друзів-ворогів» – це також було запорукою вірності. То ж в реальності битва «руського війська» проти військ якогось з кочових об’єднань збирала по обидва боки родичів у різному ступені. Тому стосунки чоловіка й його дружини в народній творчості (у билинах, піснях, казках) відображали цю непевність, зрадливість, підступність – тобто відданість чужинській культурі (звичаям, вірі, мові): дружина зачакловує, труїть свого чоловіка-богатиря аби звільнитись і повернутись до «своїх», оскільки залишається тут «чужою».



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 107; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 54.227.97.219 (0.012 с.)