Становлення українського правопису і його сучасні проблеми



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Становлення українського правопису і його сучасні проблеми



 

Правопис кожної мови складається з трьох підсистем: графіки (літер, які передають звуки), орфографії (правил написанняслів) і пунктуації (правил уживання розділових знаків).

Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графікабере початок від старослов'янського письма. У сучасному українському алфавіті є тільки дві літери, яких не було в кирило-мефодіївській абетці - ґ і ї. Решту літер, як стверджують мовознавці, давні українці знали ще з VII ст. н.е. Щоправда, у старослов'янському алфавіті були літери, які не відповідали жодним українським звукам, а тому з часом зникли. У 1708 році традиційну кирилицю було замінено «гражданкою» - спрощеним кириличним письмом.

Формування правопису кожної мови безпосередньо залежить від ставлення держави до цього процесу. Тривала бездержавність української нації зумовила те, що становлення нашого правопису, особливо орфографіїі пунктуації, було великою мірою стихійним. Так, протягом XIX ст. було створено близько 50 правописних систем - більш чи менш поширених, часом індивідуальних. Найвідоміші серед них - правописні системи О. Павловського, «Русалки Дністрової», П. Куліша, Є. Желехівського.

Поступово було вироблено основний принцип українського правопису - фонетичний(відповідність між звуком і літерою: «як вимовляю, так і пишу»), який уперше було застосовано в 1873 р. в «Записках юго-западного отдела Русского географического общества». Проте вже в 1876 р. цей правопис було поставлено поза законом.

У 1907-1909 рр. виходить знаменитий словник Бориса Грінченка - «Словник української мови» в 4-х тт., у якому було практично використано фонетичний принцип.

Перший офіційний український правописний кодекс було видано лише в 1919 році під назвою «Головніші правила українського правопису». У його підготовці брали участь Іван Огієнко, Агатангел Кримський, Євген Тимченко.

Проте багато правописних проблем було не вирішено. А тому в 1928 році в Харкові відбулася Всеукраїнська правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правопис. У ньому було збережено традиційну графіку, доопрацьовано орфографію (вона орієнтувалася на східноукраїнські і західноукраїнські традиції) і вперше внормовано пунктуацію. Проте цей правопис використовувався недовго: у 1933 р. його було заборонено як «націоналістичний» і роцізамінено іншим, який орієнтувався лише на східноукраїнські традиції і російську мову. До 1939 року правопис 1928 року використовувався в Західній Україні, до сьогодні ним послуговується значна частина української діаспори.

У радянській Україні правопис видавався також 1946 року (підготовлений під керівництвом академіка Л. Булаховського)та з невеликими змінами й доповненнями - в 1960 році (2-ге видання).

Протягом наступних тридцяти років український правопис не перевидавався, незважаючи на потреби шкільної та вищої освіти, і став мало не бібліографічною рідкістю. Крім того, мова не стоїть на місці: з'являються нові слова, терміни, триває процес запозичання, розширюється сфера функціонування української мови. З огляду не це на початку 90-х років виникла гостра потреба в новому виданні правопису. Було створено представницьку Орфографічну комісію, яка підготувала свій проект українського правописного кодексу, що 1990 року вийшов друком (3-тє видання). У серпні-вересні 1991 року на Міжнародному конгресі україністів було прийнято постанову про потребу вироблення єдиного правопису для всіх українців, що проживають як в Україні, так і за її межами. Орфографічна комісія НАН України підтримала цю постанову, було враховано висловлені зауваження і в 1993 р. вийшов новий "Український правопис". Це 4-те видання правопису, чинне на сьогодні.

Однак робота над удосконаленням українського правопису триває. У 2000 р. Інститут мовознавства НАН України опублікував для широкого обговорення “Проєкт нової редакції українського правопису», у якому зроблено спробу, зокрема, повернути деякі норми правопису 1928 р.

 

Тема 3. Культура укладання професійних документів

 

1. Документи, їх призначення і класифікація.

2. Реквізити документа.

3. Правила написання тексту документа.

4. Стандартизація тексту документів.

5. Скорочення в текстах документів.

6. Мовний етикет у писемному професійному мовленні.

 

Література

1. Діденко А.Н. Сучасне діловодство. – К., 2001.

2. Зубков М. Сучасне українське ділове мовлення. – Х., 2001.

3. Універсальний довідник-практикум з ділових паперів. - К.,1999.

4. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення. - К., 2001.

 

 

Документи, їх призначення і класифікація

 

Документ (від латин. documentus – спосіб доказу) – це матеріальний об’єкт (носій), що містить певну інформацію, оформлений у визначеному порядку і має юридичну силу відповідно до чинного законодавства.

Документи оформляють на різних матеріальних носіях: на папері, фотоплівці, магнітній і перфострічці, дискеті, перфокарті тощо.

Документи мають різне призначення (функції). Ці функції можуть бути загальними, тобто їх виконують практично всі документи, і специфічними (властивими лише частині документів).

 

До загальнихналежать такі функції документів:

1) інформаційна (документ як засіб збереження інформації);

2) соціальна (документ задовільняє певні потреби суспільства);

3) комунікативна (документ як засіб зв’язку між установами, підприємствами і т.д.);

4) культурна (документ як засіб закріплення певних культурних традицій).

 

Серед специфічнихфункцій документів найголовнішими є такі:

1) управлінська (документ як засіб управління);

2) правова (документ як засіб закріплення правових норм);

3) історична (документ як джерело історичних відомостей).

 

Документи класифікуютьза різними ознаками:

1. За найменуванням розрізняють заяви, листи, довідки, службові записки, протоколи і т. ін.

2. За походженням документи поділяють на службові, або офіційні (вони створюються установами, підприємствами, службовими особами, які їх представляють), й особисті (їх створюють окремі особи і це не входить у коло їх службових обов’язків).

3. За місцем створення документи бувають внутрішні (чинні лише в межах установи, підприємства, у якому створені) і зовнішні (є результатом спілкування установи з іншими установами, організаціями тощо).

4. За призначенням виділяють такі основні комплекси документації:

- організаційно – правова;

- планова;

- інформаційно-довідкова й довідково-аналітична;

- звітна;

- щодо особового складу (кадрова);

- фінансова;

- з матеріально-технічного забезпечення;

- договірна;

- колегіальних органів.

5. За напрямком розрізняють вхідні і вихідні документи.

6. За формою – типові й індивідуальні.

7. За ступенем гласності – звичайні, таємні (секретні), для службового користування.

8. За стадіями створення розрізняють оригінали (створені документи), копії (повне відтворення оригіналу) і витяги (відтворення певної частини оригіналу).

9. За термінами зберігання документи поділяють на такі категорії:

- документи тимчасового зберігання (до 10 років);

- документи тривалого зберігання (понад 10 років);

- документи постійного зберігання (без обмеження терміну).

10. За технікою відтворення документи бувають рукописні й відтворені механічним способом.

 

Реквізити документа

Кожний документ складається з окремих елементів, які називаються реквізитами.

Основні реквізити документа:

1) Державний герб;

2) емблема організації;

3) назва міністерства чи відомства;

4) назва підприємства (установи, фірми, організації);

5) поштова адреса, індекс, номер телефону, факсу, адреса електронної пошти;

6) номер рахунка в банку;

7) назва виду документа;

8) дата (стандартні способи запису дати: 01.02.04 або 01 лютого 2004 р.);

9) індекс ( вихідний номер документа );

10) місце складання чи видання;

11) гриф обмеження доступу;

12) адресат;

13) гриф затвердження;

14) резолюція;

15) заголовок до тексту;

16) текст;

17) позначка про наявність додатка;

18) підпис;

19) візи;

20) відбиток печатки;

21) позначка про виконавця;

22) позначка про виконання й направлення документа до справи;

23) позначка про перенесення даних на машинний носій;

24) позначка про надходження.

Кожний документ має свій склад реквізитів, який залежить від виду документа, його змісту, призначення, способу оброблення. Усі реквізити мають постійне місце, що робить документи зручними для зорового сприймання і полегшує їх оброблення.

Сукупність реквізитів, розташованих у певній послідовності на папері стандартного формату (А4 або А5), називається формуляром. Формуляр – це модель, зразок побудови документів певного виду.

Формуляр–зразок визначає робочу площу та береги (поля) документа. Відповідно до державних стандартів установлено такі розміри берегів документів:

- лівого – 20 мм;

- правого – не менше, ніж 8 мм;

- верхнього – не менше, ніж 10 мм;

- нижнього – не менше, ніж 8 мм.

Розрізняють такі види формулярів:

1) з кутовим і поздовжнім розміщенням реквізитів;

2) з центрованим і лівобічним розміщенням реквізитів;

3) одно- і двомовні.



Последнее изменение этой страницы: 2016-07-14; просмотров: 357; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 52.205.167.104 (0.008 с.)