Правопис М. Максимовича 1827 року

 

На жаль, на дорозі до скорого запанування фонетичного правопису став тоді великий знавець мови М. Максимович (1804-1873). Не хотів він поривати зі старим етимологічним правописом, а разом з тим він бажав наблизити його хоч трохи до живої вимови, а компромісом того й явилася його система, якої він тримався все своє життя; а власне, — він над давніми е та о, що перейшли на і, ставив дашка чи "французьку кровельку", як говорив сам Максимович: втекали, жалобно; те саме, але непослідовно, завів він і для "м’якого" і, наприклад, идить, синій. Ці "дашки" (кутик вістрям догори) над е, о, и власне не придумав сам Максимович — подібне було вже і в XVIII в. в рукописах до Максимовича, — часом бувало, що над и та о ставлено по дві крапці, коли їх треба було вимовляти як наше і.

Цікаві ті причини, що змусили сховати українське і під "французьку кровельку"; ось як він сам розповідає про це: "Еще при первомъ изданіи ПЂсенъ (1827 p.) предпринялъ я ввести это и (мнякесеньке), но факторъ университетской типографіи (Никифор Басалаєв) отказалъ мнЂ въ желанномъ значкЂ, за неимЂніемъ онаго въ типографіи, и предложилъ мнЂ заменить его французскою кровелькою, — такъ называлъ онъ circonflexe. ДЂлать было нечего; мнЂ же надобны были и другія гласныя буквы съ тЂмъ же значкомъ, a во французскомъ шрифть, были онЂ готовыя съ кровелькою; и я, разсудивъ, что и въ другихъ типографіяхъ встрЂтятся те же затрудненія, а французскій шрифтъ есть вездЂ, решился на сдЂланное мнЂ предложеніе. Съ тЂхъ поръ наше прадЂдовское острое и живетъ у меня, припЂваючи, подъ французской кровелькою, которую я переименовалъ во имя нашего словенско паерка, имЂющаго почти такой же видъ".*

 

 

* Собраніе сочиненій, т. III, Київ, 1880 р., с. 316. З "Кіевлянина" за 1840 р. кн. II.

 

Отже, Максимовичеві дашки появилися тільки з випадку, а не з наукових вимог.

За невеликими винятками, етимологічна система Максимовича не знайшла собі прихильників у Великій Україні; зате вона буйно розцвіла в Галичині (трохи подібна система була тут, власне, й до того) і продержалася тут аж до 1893 року, цебто до часу запровадження в Галичині фонетичного правопису.

 

10. ПРАВОПИС "РУСАЛКИ ДНІСТРОВОЇ" 1837 РОКУ

 

В історії розвитку українського правопису незабутню прислугу зробила "Русалка ДнЂстровая" — збірник 1837 р., випущений у Будапешті; редакторами "Русалки" була "Руська трійця" — отці Шашкевич, Головацький і Вагилевич.

Правопис цього збірника рішуче порвав з старовиною і автори його першими вжили вповні того правопису, який де в чому панує в українській письменності й тепер; в цім велика заслуга тих трьох патріотів галичан. Так, вони остаточно викинули непотрібний нам ъ, що вже з найдавнішого часу втратив у нас своє звукове значення (правда, перед ними вже в Граматиці М. Лучкая 1830 р. викинено ъ); вигнали вони й ы, мало потрібне в нас, а замість нього взяли и (почасти, але не послідовно, це з найдавнішого часу було й до них); давні е та о, як і Павловський, передавали через і: віз, сокіл, стіл; вони перші давнє церковне є запровадили й до гражданки, і вживали його послідовно: моє, маєш, волосє; тут вперше вжито йо, ьо, як і в нашім теперішнім правопису: ройом, зьобали, всьо, кухльом. Нерішуче спинилися новатори тільки перед буквою Ђ: вони не тільки не зайняли її, але навіть, за прикладом Павловського, стали вживати Ђ замість теперішнього і, ї, напр.: тЂло, Ђде, золотіЂ; це сталося тільки тому, що Ђ в Україні з найдавнішого часу постійно вимовлявся як і чи ї, а тому заміняти Ђ на і, особливо в Галичині, де давня вимова Ђ ніколи не спинялася, конечної потреби не було.

Правопис збірника "Русалка Днестровая" спочатку мало защепився в себе на батьківщині, в Галичині, але приніс добрі наслідки в Україні Великій — тут почали вже рішучіше викидати ъ, ы та заводити букву є; першим ступив на цей шлях Боровиковський, що з 1852 р. писав уже без ъ та ы, і вживав послідовно є, йо.

 

КУЛІШІВКА 1856 РОКУ

 

Популяризатором цього нового правопису був у нас славний письменник П. Куліш (1819-1897). На початку вживав він правопису етимологічного, і взагалі не писав однаково, часто міняючи свій правопис. Але починаючи з року 1856-го, коли видав він відомі "Записки о Южной Руси" (пор. ще також його "Граматку" 1857 р.), Куліш остаточно стає прихильником правопису фонетичного й популяризує його в своїх численних виданнях.

Куліша сильно шанували в Галичині, і його правопис знаходив відгук і тут, а це викликало лють серед москвофілів. Так наприклад, їхній "Боян" (1867 р., ч. 10 і 13) закидає Кулішеві "політичний сепаратизм", його правопис — це "знамя руської розні", а "польськія деньги дЂйствительно кокетничаютъ съ кулишивкой" і т. ін.

Але треба завважити, що в порівнянні з тим, що було до Куліша, він, власне, не вніс до правопису нічого нового, — він тільки зібрав і широко спопуляризував усе те найкраще з правопису, що було вже до нього. Ось через це, коли в нас так часто наш сучасний правопис — вислід спільної праці письменників усього XIX віку — називають кулішівкою, то це не відповідає історичній правді.

 

ПРАВОПИС КИЇВСЬКИЙ 1873 РОКУ

 

В історії розвитку правопису треба згадати ще працю редакторів ученого видання "Запис-

ки Юго-Западнаго отдела Географическаго Общества", якого І том вийшов був 1873 року. В числі співробітників цього журналу були такі славні вчені, як наприклад, В. Антонович, М. Драгоманів, П. Житецький, М. Лисенко, К. Михальчук, П. Чубинський і ін.; ось у цьому журналі знаходимо вже, власне кажучи, цілком сучасний фонетичний правопис, фонетичніший, як правопис Куліша. Між іншим, у цім виданні вперше бачимо вживання ї в нашому значенні, наприклад, мої, їсти. Від цього часу вживання ї стає послідовним. Вплив правопису цих "Записок" на правопис український безперечний і вплив цей був дуже корисний.

 

ЗАБОРОНА УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОПИСУ 1876 РОКУ

 

Але правопис український не знав спокійного нормального розвитку. Гурток видатних українських учених, що на чолі з проф. П. Чубинським об’єднався коло відділу "Географическаго Общества", провадив велику культурну працю для вивчення життя нашого народу — і праця ця дуже налякала тодішній уряд. Відомий українофоб М. Юзефович, родом українець, розпочав завзяту боротьбу проти цієї роботи й таки досяг того, що на розвиток української культури накладено тоді важку перешкоду, — появився недоброї пам’яти "всемилостивейшій" наказ 18 травня 1876 року. Наказ цей на довгі роки зовсім прибив розвиток українського правопису. Ось з нього та частина, що стосується правопису: "Государь Імператоръ 18 минувшаго мая ВсемилостивЂйше повелЂть соизволилъ:...2. Печатаніе и изданіе въ Имперіи оригинальныхъ про изведеній и переводовъ на томъ же (малороссійскомъ) нарЂчіи воспретить, за исключеніемъ лишь: а) историческихъ документовъ и памятниковъ; б) произведеній изящной словесности. Ho съ тЂмъ, чтобы при печатаніи историческихъ памятниковъ безусловно удерживалось правописаніе подлинниковъ, въ произведеніяхъ же изящной словесности не было допускаємо никакихъ отступленій отъ общепринятаго русскаго правописанія"... [ * Докладніше див. про це вище.]

Це був дуже болючий удар по українському правопису. Нормальний і послідовний розвиток його припинено силою. Широке громадянство з того часу звикло потроху до російського правопису навіть в українських книжках, а це принесло сумні наслідки. В українських виданнях з урядового примусу запанувала т. зв. "єрижка" чи правопис "єрижний" (від назви букв ъ — єр, йор, та ы — єри), цебто частинне повернули наш правопис до його початкового стану в XVIII віці.

 

ДРАГОМАНІВКА 1877 РОКУ

 

Але були в нас спроби й корінної зміни українського правопису. Один з більших недостатків нашого правопису — це те, що ми вживаємо окремих поодиноких значків для так званих йотованих голосних, що складаються з двох звуків, — замість писати ja, je, ji, jy пишемо я, є, ї, ю, а це з наукового боку (і з педагогічного) приносить нам чимало непорозумінь; кожен педагог з досвіду знає, що дитина все пише спершу йама, і тільки пізніш її треба навчити писати яма. Ось через це наш український учений М. Драгоманів у своїх женевських виданнях 1877 року писав уже по-новому, пильнуючи кожний звук віддати окремою буквою, а саме: 1) за прикладом болгар та сербів, Драгоманів завів букву j і писав: jaмa, моjу, даjе, стоjшть jавыр над водоjу й т.ін.; 2) "зм’якшення" приголосної зазначав через ь: земльа, льуде, прьамо, дльа, синье, куjуться, зажуривсьа; 3) замість й писав j: каjдани; 4) замість паєрика вживав теж j: обjава, мjасо, i 5) замість щ вживав, як то в нас і в давнину було, шч: шчо, шче.

Такого правопису вживав і M. Tулов у 1879 р. і писав: jак, jушка, вjане, jіх, сокироjу й т. п. Драгоманів спершу вживав "кулішівки", але з 1877 року починає вживати в своїй "Громаді" нового правопису. На якийсь час "драгоманівка" поширилась була в Галичині, але ненадовго. Скажемо, "драгоманівкою" одного часу писав Ів. Франко, ідеологічний учень Драгоманова. Ось зразок Франкового листа до Волод. Левицького: "Дорогиj Друже! Не прогнівайсьа на мене, шчо сими дньами не буду міг до тебе загостити. Обставини так складаjутьсьа, шчо на пару день мушу jіхати до Наг. Відтам зашльу Тобі приобіцьану роботу дльа калєндарьа, а може незадовго j сам причимчикуjу. А поки шчо приjми поклін і сердечне поздоровленьє! Львів д. 20 Maja 1884".