Спадкування за заповітом. Поняття та вимоги до заповіту.

Заповіт – це особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті.

Ознаки заповіту:

1. односторонній правочин; він вважається дійсним після того, як заповідач у встановленому порядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших заінтересованих осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, це ніяк не впливає на дійсність заповіту;

2. особливістю заповіту є те, що цей правочин тісно пов’язаний з особою заповідача, що виключає його складання за допомогою представника;

3. заповідач може наділити своїх спадкоємців лише тими правами та обов’язками, які йому належать або будуть належати
на день смерті, оскільки в іншому випадку його волю виконати неможливо;

4. оскільки заповіт становить собою розпорядження заповідача на випадок смерті, то правові наслідки настануть лише за неодмінної умови – смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт, навіть якщо їм став відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише після смерті запо­відача.

5. заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юри­дичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додатковою обставиною, від якої він буде залежати. Умовою є певна обставина, яка може настати, а може і не настати. Смерть людини неминуча, невідомий лише момент смерті.

В заповіті зазначаються місце і час його укладення, він під­писується особисто заповідачем. Якщо громадянин внаслідок фізичної вади, хвороби або з інших поважних причин не може власноручно підписати заповіт, за його дорученням і в його присутності та в присутності нотаріуса заповіт може бути під­писаний іншим громадянином. Підпризначення спадкоємця (субінституція) – це призна­чення заповідачем додаткового спадкоємця на той випадок, коли основний спадкоємець, який вказаний у заповіті, помре раніше заповідача, відмовиться від спадщини або не прийме її. Для закликання до спадщини підпризначеного спадкоємця необ­хідна наявність двох умов:

1. підпризначений спадкоємець повинен пережити момент відкриття спадщини;

2. підпризначений спадкоємець повинен пережити момент, коли від спадкування «відпаде» основний спадкоємець за за­повітом.

Якщо призначений в заповіті основний спадкоємець помре після відкриття спадщини і не залишить спадкоємців ні за заповітом, ні за законом, то підпризначений в цьому випадку спадкоємець до спадщини не закликається, і спадщина вважа­ється відумерлою, тобто переходить у власність територіальної громади відповідно до ст. 1277 ЦК. Секрет­ний заповіт – це заповіт, із змістом якого не має права ознайомитися навіть нотаріус. Особа, яка склала секретний заповіт, заклеює конверт і ставить свій підпис на ньому. Та­кий заповіт в присутності двох свідків кладуть в конверт і опечатують. Після відкриття спадщини нотаріус призначає день ого­лошення заповіту і повідомляє про це членів сім’ї і родичів спадкодавця. В призначений день нотаріус в присутності за­інтересованих осіб і свідків відкриває конверт і оголошує зміст заповіту. Про оголошення заповіту складається протокол, в якому записується зміст заповіту. Протокол підписують но­таріус і свідки. Оригінал протоколу зберігається в нотаріальній конторі, а спадкоємцям видають нотаріально посвідчені копії.

Мета секретного заповіту – максимально забезпечити таєм­ницю заповіту. Форма заповіту: письмова, нотаріальна. Нотаріальна форма заповіту є умовою його дійсності. У населених пунктах, де відсутні нотаріальні контори, заповіт можуть посвідчити службові особи відповідного органу самоврядування. За кордоном – відповідні консульські установи та дипломатичні представництва. До нотаріально посвідчених прирівнюються заповіти, які посвідчені певними посадовими особами (головними та черго­вими лікарями, директорами будинків для осіб похилого віку та інвалідів, капітанами суден, начальниками експедицій, коман­дирами військових частин, начальниками виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів). При посвідчені заповіту посадовими особами обов’язкова участь двох свідків. Свідками не можуть бути спадкоємці, близькі родичі, особи, які не можуть підписати і прочитати заповіт.

6. Сутність принципу свободи заповіту та його обмеження. Право на обов’язкову частку у спадщині (привілейовані спадкоємці).

Принцип свободи заповіту, будучи уособленням засад диспозитивності та дозвільного характеру цивільно-правового регулювання у площині спадкового права, логічно випливає як із загальних положень Цивільного кодексу України (статті 1, 3, 6 ЦК України), так і з норм Книги VI, зокрема ст. 1234, якою гарантується право на заповіт кожної фізичної особи з повною цивільною дієздатністю. Він є доктринальним принципом. Свобода заповіту – це надана фізичній особі можливість на власний розсуд, у межах, визначених цивільним законодавством, розпорядитися власним майном на випадок смерті, змінити чи скасувати заповіт, а також обрати для своїх заповідальних розпоряджень іншу форму, не заборонену законом. Реалізуючи принцип свободи заповіту, кожна фізична особа-спадкодавець вправі:

1. визначити в заповіті спадкоємцями одну або декілька осіб, незалежно від того, чи перебувають вони зі спадкодавцем у сімейних, родинних відносинах (ч. 1 ст. 1235 ЦК України), або входять/не входять до кола спадкоємців за законом;

2. позбавити права на спадкування будь-кого з числа спадкоємців за законом, за винятком осіб, що мають право на обов’язкову частку у спадщині (ч. 2, 3 ст. 1235 ЦК України);

3. «вибачити» своїх негідних спадкоємців, закликавши їх до спадщини після втрати ними права на спадкування внаслідок вчинення протиправних чи аморальних учинків (ст. 1224 ЦК України);

4. визначити обсяг спадщини, тобто конкретні види майна, що передаються кожному зі спадкоємців за заповітом (ст. 1236 ЦК України);

5. встановити заповідальний відказ (ст. 1237 ЦК України) або покласти на спадкоємця інші обов’язки (ст. 1240 ЦК України);

6. підпризначити іншого спадкоємця (ст. 1244 ЦК України);

7. укласти заповіт з умовою (ст. 1242 ЦК України);

8. реалізувати свої спадкові права за допомогою «некласичних» заповідальних розпоряджень, зокрема секретного заповіту (ст. 1249 ЦК України), спадкового договору (ст. 1302 ЦК України);

9. призначити виконавця заповіту (ст. 1286 ЦК України);

10. у будь-який час змінити чи скасувати заповіт (ст. 1254 ЦК України).

Наведений перелік прав спадкодавця не має вичерпного характеру, принцип свободи заповіту може бути реалізовано за допомогою інших дій, тобто його потенціал є досить широким. Разом із цим, кожен принцип не має абсолютного характеру, а зазнає певних обмежень та виключень. Свобода заповіту обмежується перш за все обов’язковою часткою у спадщині. Змістом цивільно-правових норм, що встановлюють право на обов’язкову частку у спадщині, є перерозподіл спадщини державою в інтересах найбільш соціально незахищених осіб, пов’язаних зі спадкодавцем сімейними, родинними відносинами, у разі незазначення їх у заповіті, усунення заповітом від спадкування або порушення їхніх прав за змістом заповіту. Суб’єкти права на обов’язкову частку у спадщині: малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту. Розмір обов’язкової частки: половина частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов’язкова частка). Розмір обов’язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. Склад обов’язкової частки у спадщині: вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов’язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов’язкову частку.

7. Спадкування за законом: умови та черговість; черги спадкоємців;

На відміну від спадкування за заповітом, при якому спадко­ємців призначає сам спадкодавець, при спадкуванні за законом до спадкування закликаються ті особи, яких законодавець нази­ває спадкоємцями. Такі особи називаються законними спадкоємцями або колом спадкоємців за законом.

Умови спадкування за законом. Спадкування за законом має місце коли:

1. заповіт не складено або він визнаний недійсним повністю чи частково;

2. за заповітом визначена доля частини майна;

3. спадкоємці за заповітом відмовилися від прийняття спад­щини, не прийняли спадщину або померли раніше спадкодавця;

4. спадкоємці за заповітом усунуті від спадщини як негідні;

5. відсутня умова набуття спадщини спадкоємцями за запо­вітом, якщо заповіт був складений з умовою.

Спадкоємці за законом закликаються до спадкування у по­рядку черги:

Спадкоємцями першої черги є: діти (в тому числі й усинов­лені), подружжя, батьки (в тому числі усиновителі), а також дитина, яка народилася після смерті спадкодавця.

До спадкоємців другої черги належать брати та сестри (рідні, єдинокровні, єдиноутробні), дід, баба померлого.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.

У четверту чергу право на спадкування за законом надано особам, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до відкриття спадщини. Відпо­відно до ч. 2 ст. 3 СКУ сім’ю становлять особи, які: а) спільно про­живають; б) пов’язані спільним побутом; в) мають взаємні права та обов’язки.

П’яту чергу спадкоємців становлять інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближ­чого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення. Оскільки ступінь спо­ріднення обчислюється залежно від кількості народжень, то до спадкоємців шостого ступеня споріднення відповідно належать: двоюрідні праправнуки, троюрідні внуки, троюрідні брати та сестри.

До спадкоємців п’ятої черги належать також утриманці по­мерлого (тобто непрацездатні і неповнолітні особи), які не були членами його сім’ї, але протягом п’яти років одержували від спадкодавця матеріальну допомогу, яка була для них єдиним або основним джерелом засобів існування.

Черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена:

1. нотаріально посвідченим дого­вором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Водночас цей договір не може порушувати прав спадкоємця, який не бере в ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов’язкову частку спадщини;

2. за рішенням суду. Так, фізична особа, яка протягом тривалого часу опікува­лася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спад­кодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані, може вимагати в судовому порядку визнання за нею права на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування.

Спадкоємці, які протягом року до часу відкриття спадщини проживали разом із спадкодавцем однією сім’єю, мають пере­важне право на виділ їм у натурі предметів звичайної домаш­ньої обстановки та вжитку в розмірі частки у спадщині, яка їм належить. Це правило пов’язано з тим, що спадкоємці, які проживали із спадкодавцем, звично користувалися цими речами (пральною машиною, посудом, телевізором, меблями тощо), тому поділ їх в натурі може створити для таких спадкоємців ряд проблем.