Типи термінологічних словників

 

У мовознавстві існує спеціальний розділ, що займається теорією і практикою укладання словників, - лексикографія (від грец. lexis -слово і grafo - пишу).

В українській термінографії з'явилася за остан­ній час чимала кількість спеціальних словників, довідників, які спри­яють врегулюванню процесів термінотворення. Метою багатьох та­ких україномовних видань є переконливо засвідчити, що „українська мова цілком спроможна гнучко й точно перекласти, відтворити, по-своєму осмислити і власними фонетико-морфологічними засобами обробити те чи інше запозичене поняття". Фіксуючи у словнику ре­альний стан сучасної термінології, автори намагаються, не порушуючи змісту понять, коригувати окремі терміни і терміносполуки, узгоджувати їх зі словотвірними засобами української мови, уникати недоречних росіянізмів чи інших чужомовних впливів.

Ø Словники - це зібрання слів, розташованих у певному порядку (алфа­вітному, тематичному, гніздовому тощо).

Вони є одним із засобів нагрома­дження результатів пізнавальної діяльності людства, показником культури народу. Словники - скарбниця народу, у них зберігаються знання і досвід багатьох поколінь. Праця над укладанням словників вимагає глибоких знань і великих зусиль. Про це образно сказав український просвітитель початку XVI ст. Феофан Прокопович: „Якщо кого-небудь очікує вирок судці, то не слід тримати його на каторзі, доводити до знемоги його руки добуванням руди: хай він укладає словники. Ця праця містить у собі всі види покарань".

Словники виконують інформативну та нормативну функції: вони універсальні інформаційні джерела для розуміння того чи того явища та найпевніша консультація щодо мовних норм.

Далекими попередниками словників вважають так звані глоси, тобто пояснення значення окремих слів без відриву від тексту, на полях і в текстах давніх рукописних книг. Традицію пояснювати незрозумілі і малозрозумілі слова за допомогою глос давньоруські книжники успа­дкували від візантійських та старослов'янських.

Збірники глос - глосарії - були першими і найдавнішими словни­ковими працями. Найстаріший глосарій кількістю в 174 слова знайде­но в Кормчій книзі (1282). До другої половини XVI ст. глосарії - основ­ний вид лексикографічної праці. У Пересопницькому Євангелії (1556-1561) налічується близько 200 глос. Глоси були матеріалом для перших давньоукраїнських словників.

Наведемо, для прикладу, першу пам'ятку, яка містила лексикогра­фічне опрацювання слів, і словники, що стали значним явищем украї­нської культури:

"Изборник Святослава" (1073).

Визначна пам'ятка давньоруського книжкового мистецтва. Понад 400 статей цієї рукописної книги присвячені тлумаченню малозрозу­мілих слів Святого Письма, літератури, фактів історії, відомостей про коштовне каміння.

Лаврентій Зизаній Тустановський „Лексис. СирЪчъ реченія въкратьцЬ събранны и из Словенскаго языка на просты(и) Рускій Діялекть Истолкованы" (Вільно, 1596).

Перша друкована словникова праця в Україні, видана як додаток до граматики слов'янської мови цього ж автора. Подано 1061 церковно­слов'янське слово, яке пояснено "мовою простою". У наш час словник перевидано:,/Іексис" Лаврентія Зизанія. Синоніма словеноросская / Підгот. текстів нам 'яток і вступні статті В.В. Німчука. - К., 1964.

Памва Беринда „Лексикон славеноросскій и Именъ тлькованіє..." (Київ, 1627).

Праця лаврського друкаря, поета і філолога Памви Беринди. У слов­нику 6982 слова. Складається із двох частин. У першій подано 4980 загальних „словенських" слів, у другій - „Именъ тлькованіє" (2002 слова) - власні імена, назви місцевостей, слова з грецької міфології, назви наук, предметів церковного вжитку, мір, звірів, птахів та ін., взя­ті з єврейської, латинської, грецької та інших мов. „Словник цей мав великий вплив, і його друковано майже по всіх слов'янських землях"¹². Сьогодні його перевидано і він доступний усім: Лексикон словенорось-кий П. Беринди/Підгот. тексту і вступна ст. В.В. Німчука. - К, 1961.

Словарь української мови: У 4 т. / Зібрала Ред. журн. „Кієвская ста­рина", упоряд. з дод. власного матеріалу Б. Грінченко (Київ, 1907-1909).

Перекладний і водночас тлумачний українсько-російський словник, у якому реєстрові слова та ілюстрації подано українською мовою, а значення слова - російською. Налічує близько 68000 слів. Вершинна праця відомого письменника, вченого, публіциста, громадського діяча Бориса Грінченка. Найбільша подія в українській лексикографії кінця XIX - початку XX ст. Матеріали до словника тривалий час збирали відомі українські науковці, письменники, культурні діячі, але систе­матизував їх, відредагував та доповнив власноручно зібраним матері­алом Б. Грінченко, вклавши у це титанічні зусилля.

Усі словники залежно від змісту матеріалу і способу його опра­цювання поділяють два типи: енциклопедичні і філологічні. Суттє­ва відмінність між ними саме в характері матеріалу, який описують у словниковій статті: об'єктом опису в енциклопедичному словнику є поняття, у філологічному - слово.

Слово енциклопедія (з грец. - коло загальноосвітніх знань) пер­винно означало сім вільних мистецтв: граматику, риторику, логіку, гео­метрію, арифметику, музику та астрономію. Праці енциклопедичного характеру створювали ще до нашої ери у Давній Греції і Давньому Римі, Китаю, а також у країнах арабської писемності. У X ст. н.е. пер­ша енциклопедія, складена за алфавітним принципом, з'явилась у Ві­зантії. У 1751-1780 роках передові мислителі Франції - Дені Дідро, Жан Д'Аламбер, Вольтер, Шарль Монтеск'є, Жан-Жак Руссо та ін. -підготували 35-томне видання „Енциклопедії, або Тлумачного слов­ника наук, мистецтв і ремесел".

Першою українською енциклопедією стала „Українська Загальна Енциклопедія" у трьох томах, видана у 1930-1935 роках у Львові за редакцією Івана Раковського.

Енциклопедичні словники за характером матеріалу поділяють на загальні та спеціальні (або галузеві, тематичні).

Поки що не вироблено однозначного критерію розподілу лінгвіс­тичних словників. їх класифікують за способом подання матеріалу, за спрямованістю та призначенням. Словники можуть бути одно-, дво- і багатомовними. Однак, яким би не був поділ, для всіх лінгвістичних словників характерні такі ознаки, як:

1) заголовне слово;

2) реєстр;

3) словникова стаття;

4) тлумачення, дефініція і т. ін.;

5) системність по­дання матеріалу.

У філологічних словниках слово характеризують з найрізноманітні­ших боків. Тому їх поділяють на тлумачні, перекладні, історичні, орфо­графічні, орфоепічні, словники наголосів, іншомовних слів, терміноло­гічні, синонімічні, фразеологічні, діалектні, етимологічні, словники омонімів, антонімів, паронімів, частотні, інверсійні, словники мови пись­менників, ономастичні та ін.

Термінологічні словники містять терміни певної галузі науки, тех­ніки, мистецтва.

Вони бувають загальними та вузькоспеціальними, крім того, можуть бути тлумачними і перекладними (або водночас і пере­кладними, і тлумачними ), напр.:

Рогачова Г.Г. Російсько-український словник економічних термінів. -К, 1992.

Російсько-український загальнотехнічний словник: Близько 113000 слів / Уклад.: Л.І. Мацъко, 1.Г. Трегуб, В. Ф. Христенок, І.В. Христенок. - К, 1994.

Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні на­уки /Й.Ф. Андерш, С.А. Воробйова, М.В. Кравченко та ін. -К., 1994.

Російсько-український словник наукової термінології. Біологія. Хімія. Медицина /СП. Вассер, 1.0. Дудка, В.І. Єрмоленко та ін. - К, 1996.

Російсько-український словник наукової термінології. Математи­ка.Фізика. Техніка. Науки про Землю та Космос / В.В. Гейченко, В.М. Завірюхіна, О.О. Зеленюк та ін. —К., 1998.

 

 

ТОЧНІСТЬ І ДОРЕЧНІСТЬ МОВЛЕННЯ. СКЛАДНІ ВИПАДКИ СЛОВОВЖИВАННЯ. ПАРОНІМИ ТА ОМОНІМИ. ВИБІР СИНОНІМІВ

Доречність мовлення

Пригадаймо, як часто ми кажемо: “До речі, варто б…” або “це доречно “, “це не доречно “. Який зміст вкладаємо в поняття доречний? Доречний - це такий, що відповідає ситуації спілкування, організовує мовлення відповідно до мети висловлювання. Отже, доречність – це така ознака культури мовлення, яка організовує його точність, логічність, виразність, чистоту і т.ін., вимагає такого добору мовних засобів, які відповідають змістові та характерові експресії повідомлення. Проте для доречності в мовленні самих мовних засобів не достатньо – доречність враховує ситуацію, склад слухачів (читачів), естетичні завдання.

Висловлювання доречне, якщо з його допомогою досягається мета, що ставилася мовцем, якщо потреби мовця реалізовані. Уміння вибрати найбільш вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формуються і практикою мовлення, і психологією людських стосунків. Не може наше мовлення бути безбарвним – навіть офіційний і науковий стилі мають свою тональність: розмірковувальну, переконуючу, доказову. Не може бути воно й словесно порожнім: бідність лексики, “словесна тріскотнеча” не прикрашають мовлення – повнота думки досягається не кількістю слів, а їх смисловою наповненістю, вагомістю. Хіба ж не вчать нас і сьогодні слова Платона: “Як у житті, так і в мовленні немає нічого важчого, як бачити, що доречно”. Тому мовлення повинно бути гнучким, динамічним, функціонально мобільним. І просторічний елемент мови виконає свою функцію, якщо буде стилістично виправданим, доречним. Штамп, канцеляризм в офіційному стилі – доречні, в художньому – допустимі як стилістичний засіб характеристики мовлення персонажа, в інших випадках – недоречні, засмічують мову.

Кожен стиль має свої закономірності відбору мовних засобів, певний реєстр цих засобів, яким він різниться від інших стилів. Напр.: діалектизми, канцеляризми, просторічні слова в художньому стилі виступають як засіб стилізації та індивідуалізації персонажів. У науковому, публіцистичному, офіційно-діловому стилях, які мають здебільшого писемну форму вияву, доречні складні, розгорнуті синтаксичні конструкції, в усному ж мовленні доречніше розчленовувати, розбивати висловлювання на частини, подавати його наче окремими частками – так воно краще виконає свої комунікативні функції.
Гете зауважував: “Я поважаю математику як найбільш піднесену, корисну науку, коли її застосовують там, де вона доречна, але не можу схвалити, коли нею зловживають, стосуючи її до речей, які зовсім не належать до її галузі і які перетворюють благородну науку в нісенітницю”. У науковому тексті не доречні емоційно-експресивні мовні одиниці (вони закріплені за розмовним і художнім стилями), зате цілком доречна термінологічна лексика, “мова” символів, графіків, схем, які не бажані в інших стильових різновидах мовлення.

Окрім стильової доречності, треба домагатися доречності контекстуальної. Справді, контекстуальна доречність рекомендує різні типи неповних речень: контекстуальні – коли пропуск членів речення (підметів, обставин) можливий і доречний тому, що вони наявні у попередній фразі, змістовий зв’язок з ними не втрачено, а з метою економії мовлення, його лаконізму, динамічності в даній фразі вони випускаються.

Доречність мовлення має важливе суспільне значення, бо вона регулює (повинна регулювати!) нашу мовленнєву поведінку в суспільстві, у певному соціальному середовищі. Таким чином, доречність ще й особистісно-психологічна: мовний контакт співрозмовників буде добрим, результативним, якщо будуть знайдені потрібні саме для цієї ситуації спілкування слова та інтонації. Звичайно, відчуття доречності, майстерність змінювати характер мовлення залежно від ситуації і завдань спілкування досягається мовленнєвою практикою.

Навички доречного мовлення можна виробити, якщо:
1) усвідомити необхідність коригувати мовлення задля його доречності;
2) володіти культурою мовлення і культурою спілкування за допомогою мови;

3) мати високу загальну культуру: коли норми етики є переконанням людини, а ввічливість, доброзичливість, терплячість і терпимість до чужих вад, повага до людей – її органічними почуттями, а не лише правилами поведінки;

4) засвоїти мову не лише як шкільний предмет, а й як “живу схованку людського духу”, і берегти її як народний скарб.

Звичайно, доречним мовлення буде тоді, коли воно відзначатиметься правильністю, точністю, багатством, чистотою, адже проаналізовані ознаки є складовими культури одного й того ж предмета – мовлення. Тільки в сукупності ці ознаки формують високий рівень культури мовлення суспільства і кожного його члена зокрема. Щоб бути доступним кожному, хто стає співрозмовником, мовлення повинно відзначатися виразністю. Ця ознака культури мовлення, на наш погляд, підсилює кожну з пояснених ознак.

 

Точність мовлення

Ø Точність мовлення — повна відповідність, узгодже­ність висловлюваного з певними матеріальними та іде­альними реаліями життя; точність мовлення полягає в тому, щоб кожне реалізоване речення, його значеннєва сутність, будь-яке поєднання речень правдиво, реаліс­тично передавало зміст висловленого і особистісне по­няттєво-почуттєве сприймання його мовцем.

Щоб спіл­кування з іншими було дієвим, результативним, воно повинно бути завжди точним і логічним. Точність мов­лення забезпечується цілковитою відповідністю вжива­них слів тим поняттям, уявленням, які закріпились у мовленні за мовними одиницями, найбільше за лексе­мами, фразеологізмами, реченнями. Точності мовлення протистоїть його неточність, яка спричиняється неточністю мислення. Мовленнєва не­точність пояснюється незнанням подробиць описувано­го (говореного), з одного боку, і неглибоким знанням мо­ви — з другого. Щоб за схожих обставин уникнути одних і тих самих мовних форм, а отже, й однотипності, одно­манітності у вираженні думки й почуття, треба вміти правильно користуватись мовою, багатствами її лекси­ки і граматики. Вико­ристання слів підлягає суворій закономірності: щоразу єдино потрібне слово має зайняти єдино потрібне місце. Інакше допускається неточність у змісті думки, що нерід­ко призводить до стилістичної невправності мовлення.

Багатьом мовцям буває важко точно і вміло розпо­вісти про те, що вони добре уявляють, про що думають, що відчувають. Точність мовлення передбачає чітку від­повідність слів тим поняттям, уявленням, предметам, діям тощо, які вони позначають. Сказане чи написане повинно^_бути ідентичним до певних реалій життя. До цього потрібно прагнути кожному мовцю.