Матеріали до самостійних робіт

Для всіх спеціальностей

 

 

Викладач О.М.Шаповалова

 

 

Матеріали до самостійних робіт з предмета «Українська мова (за професійним спрямуванням)» для студентів денного відділення всіх спеціальностей розглянуто на засіданні методичної ради коледжу та рекомендовано для використання у навчальному процесі.

 

Секретар методичної ради коледжу ________________В.В.Кузьменкова

 

 

 

Зміст

Передмова ……………………………………………………... 4

1 Літературна мова. Мовна норма. Культура мови.

Культура мовлення під час дискусії …………………………………. 5

2 Специфіка мовлення фахівця……………………………….. 24

3 Структура ділового спілкування. Техніка ділового

спілкування. Мовленнєвий етикет………………............................ 37

4 Терміни і термінологія. Загальнонаукові

терміни Спеціальна термінологія і професіоналізми ………………. 50

5 Типи термінологічних словників………………….............. 57

6 Точність і доречність мовлення. Складні випадки слововживання. Пароніми та омоніми. Вибір синонімів …………… 61

7 Синтаксичні норми сучасної літературної мови

у професійному спілкуванні…………………………………………... 71

8 Загальні вимоги до складання документів. Текст

документа. Основні реквізити. Види документів……………............. 83

9 Документи щодо особового складу……………….............. 102

10 Довідково-інформаційні документи ……………………… 112

Список літератури……..………………..................................... 122

 

 

Передмова

 

 

Оскільки мова використовується у всіх сферах сучасного суспільного життя, то майбутні фахівці мають досконало знати державну мову, вільно володіти лексичним і фразеологічним багатством української літературної мови, розуміти норми орфоепії, орфографії, граматики, стилістики та вміти застосовувати їх на практиці.

Матеріали до самостійних робіт з предмета «Українська мова (за професійним спрямуванням)» узгоджено з робочими навчальними програмами для студентів всіх спеціальностей коледжу.

Запропоновані матеріали відповідають темам, винесеним на самостійне опрацювання, і представляють собою теоретичні відомості, подані у стислому вигляді. Це допоможе студентам опанувати навчальний матеріал і вдало виконати практичні завдання до самостійних робіт. Також посібник стане у нагоді під час підготовки до іспиту з предмета «Українська мова (за професійним спрямуванням)». Подані теоретичні матеріали можуть бути корисні всім, хто цікавиться проблемами професійного ділового мовлення, а також бажає підвищити загальний рівень культури мовлення

ЛІТЕРАТУРНА МОВА. МОВНА НОРМА.

КУЛЬТУРА МОВИ.

КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ ПІД ЧАС ДИСКУСІЇ

Поняття літературної мови та мовної норми

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Ø Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близькі) 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України».

Ø Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад:

- створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвиненим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

- ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням».

Українська національна мова існує:

а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові;

б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах.

Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова.

Ø Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

Ø Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації.

Процес усталення мовних норм відбиває історію розвитку української мови, закономірності її стильової диференціації, тенденції нормалізації та кодифікації літературної мови. Норми української літературної мови характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Більшість норм української мови безваріантні, тобто однозначні. Варіантність норми – діалектична взаємозалежність стабільності й змінності в нормі, головний показник літературної виробленості мови.

Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки. “Культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхнє мовлення в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови безпосередньо пов’язана з соціологією і психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості”. Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, фразеології, стилістики.

Види мовних норм

№	Назва норми	Що регулюють норми
	Орфоепічні	правильність вживання звуків і звукосполучень, наприклад, звук р в кінці слова та в кінці складу буває лише твердим: лікар, комар, яр, буквар, чотирма, Харків
	Акцентуаційні	правильність вживання наголосу (випадок, каталог, одинадцять)
	Орфографічні	правильність вживання букв, написання слів: їжджу, буквений, морквяний, всього-на-всього
	Морфологічні	правильність вживання і побудови слів та їх форм: найвищий ступінь порівняння прикметників твориться за допомогою префікса най- і ніколи не твориться за допомогою частки самий
	Синтаксичні	правильність побудови словосполучення і речення: дієприкметникові чи дієприслівникові звороти в діловому мовленні ставляться в реченні лише на першому місці
	Лексичні	правильність вживання слів у властивому для них значенні: адрес – адреса (адреса – місце проживання людини чи розташування закладу, установи; адрес – вітальний адрес з нагоди ювілею)
	Фразеологічні	правильність вживання фразеологізмів (стійких словосполучень) у різних мовленнєвих ситуаціях, наприклад, для побутового чи художнього мовлення доречними будуть такі фразеологізми: бити байдики, лебедина пісня, врізати дуба, як рак свисне; у науковому стилі вживаємо як зазначає автор, на підставі сказаного вище, як показали дослідження тощо
	Стилістичні	правильність вживання мовних засобів залежно від мети висловлювання і мовленнєвої ситуації: у науковому мовленні доречно і правильно вживати терміни, а якщо говорити в побуті науковими конструкціями, то таке мовлення не завжди можуть зрозуміти
	Синтаксичні (граматичні)	правильність вживання граматичних форм слів, усталену побудову словосполучень, речень

Орфоепічні норми

Орфоепія(гр. orthoepeia) – сукупність правил літературної вимови. В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові.

Фонетичні норми виявляються у додержанні правильного вживання звуків мови, зокрема у врахуванні правил чергування голосних і приголосних у словах, подовження, уподібнення тощо: спокій – спокою; лебідь – лебедя (а не лебідя), камінь – каменя (-ю); село – сіл (а не сел); Київ – Києва (а не Київа); знання, весілля, стінний (а не знаня, весіля, стіний); бік – бічний – на боці (і на боку), порох – порошина – у поросі (а не в пороху); радити – раджу (а не ражу і не радю); сидіти – сиджу (а не сижу і не сидю), їздити – їжджу; возити –вожу; косити – кошу; летіти – лечу.

Особливість української орфоепії – чітка вимова голосних звуків, крім ненаголошених е й и, котрі наближаються у вимові один до одного. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповий], [жиеве], [виешневий].

Українській літературній вимові чуже акання, невластиве воно й більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорога, болото, молоко якість звука о в усіх складах однакова, під наголосом він тільки довший від ненаголошених. Так вимовляння а на місці ненаголошеного о, що його нерідко можна почути на радіо й телебаченні (патріатичний вчинак, зрослі патреби моладі, датримання міжнародних угод, виступ міністра закардонних справ) суперечить українській орфоепічній нормі. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].

Невід’ємною рисою української орфоепії, що теж сприяв її милозвучності, є чітка вимова дзвінких приголосних в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід і літ, плід і пліт, ліз і ліс, гриб і грип, везти й вести, гадка й гатка вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі української орфоепії.

В українській мові є дзвінкі звуки – африкати (злиті сполучення звуків), що позначаються двома літерами дз і дж. Африката дз в словах кукурудза, ґудзик має звучати злито, одним звуком. Але в усному мовленні, не виключаючи лекторського й дикторського, часто чуємо не африкати, а окремі звуки д і ж, д і з: дослід-ження, поход-ження, д-жаз, сид-жу, ход-жу, під-жак, кукуруд-за, ґуд-зик або тільки фрикативні елементи без проривних: вожу, їжжу, сижу, хожу замість воджу, їжджу, сиджу, ходжу, що є грубим порушенням літературної норми. В позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно – джміль, дзеркало, дзиґа.

Літерою щ в українській літературній мові позначається звукосполучення шч. Тому нормативним є вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Київщина, Львівщина, Польща, що [вишчий, нашчадки, шчасливий, шчедрий, Київшчина, Львівшчина, Польшча, шчо]. Звуки дж, ч, ж, ш в українській літературній мові тверді [н'іч], [н'іж], [товариеш], [д'іўчата], [ручка], [біжат'], [криечат'], але в позиції перед голосним і вони деякою мірою пом’якшуються, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень джи – джі, чи – чі, жи – жі, ши – ші: джиґун – бджілка, читач – чіткий, жилка – жінка, шир – шість.

Акцентуаційні норми

При характеристиці будь-якої літературної мови серед інших властивих їй рис виділяють акцентуаційну норму. В українській літературній мові ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною. Тут дуже відчутні впливи діалектів (для яких характерна строкатість наголосу) та інших мов, особливо близькоспоріднених. Строкатість наголосу в різних українських говорах, представники яких робили й роблять більший чи менший внесок у збагачення літературної мови, зумовила наявність слів, де визнається нормативним подвійний наголос: весняний – весняний, ясний – ясний, байдуже – байдуже, завжди – завжди. Проте випадків подвійного наголошування в літературній мові з її тенденцією до вироблення сталих норм не так багато, кількість їх дедалі скорочується. Навіть у наведених прикладах наголоси весняний, ясний, байдуже, завжди переважають. Можна сказати, що в офіційно-діловому мовленні, яке вимагає більшої уніфікації своїх норм, слів із подвійним наголосом немає. Тут акцентуаційна норма дотримується чіткіше.

Особливо часто порушується наголос у кількох словах з великою частотністю вживання: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять, котрі в мовленні багатьох дикторів, лекторів, коментаторів, парламентарів звучать неправильно з погляду акцентуації: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять. Скажімо, слово випадок у літературній мові та в діалектах завжди мало й має один наголос – на першому складі. Воно входить до низки слів подібного способу творення з наголосом на префіксі: вибалок, вигризок, виняток, виросток, виселок, висновок та ін. Тож наголос випадок неприродний для української мови, він з’явився, можливо, під упливом польського wypadek.

В усному мовленні замість правильних наголосів у дієсловах візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підемо, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду і т. п. нерідко чуємо візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду. Тут позначається вплив українських південно-західних, північних говорів та в деяких випадках російської мови. В українській і російській мовах є ряд близьких звучанням і тотожних значенням слів, що відрізняються наголосом: живопис, літопис, рукопис, машинопис, перепис, верба, кишка, коромисло, приятель, босий, косий, кидати, вчора тощо – живопись, летопись, рукопись, машинопись, перепись, верба, кишка, коромысло, приятель, босой, косой, кидать, вчера. Під упливом російської мови українські слова інколи наголошують живопис, літопис, перепис, кидати, що є відступом від норми.

Іменники чоловічого та жіночого роду, які мають у множині наголос на закінченні, в поєднанні з числівниками два (дві), обидва (обидві), три, чотири переносять наголос на основу: брат – брати, шлях – шляхи, жінка – жінки, книжка – книжки, але два (три, чотири) брати, дві (три, чотири) жінки. Порушенням акцентуаційної норми є перенесення наголосів типу брати, книжки на сполучення іменників з числівниками: два (три, чотири) брати, шляхи; дві (три, чотири) жінки, книжки.

Лексичні норми

Лексика, як відомо, є найменш консервативним елементом мовної системи. Якщо фонетична система, наприклад, української мови лишилася в основному середньонаддніпрянською, то словниковий склад її поповнився й поповнюється лексемами з інших говорів, запозиченнями з чужих мов. Лексичні норми, як і норми взагалі, відзначаються стабільністю, певною консервативністю, однак їм притаманна й значна рухливість. Лексичну норму відображають і утверджують насамперед словники. Сучасна українська літературна мова має в своєму розпорядженні “Словник української мови” в

11-ти томах (1971–1980 pp.), “Великий тлумачний словник української мови” за редакцією В. Бусела (2003р.), “Новий тлумачний словник української мови” в 4-х томах (1999 р.) та ін. Ці праці роблять лексичні та інші норми доступними для всіх. Але відступи від норм слововживання в мовній практиці широких мас мовців досить численні.

В усній формі офіційно-ділового й публіцистичного стилів виділяється частотою вживання група слів, які є також кальками російських лексем: багаточисельний, малочисельний (правильні українські відповідники численний, нечисленний), міроприємство (укр. захід), всезагальний (загальний), співпадати (збігатися), співставляти (зіставляти), слідуючий (наступний, перед переліком такий). Теоретично існування зазначених слів в українській мові можливе, відповідні словотворчі моделі є: багатогалузевий, маловідомий, підприємство, всеосяжний, співіснувати й ін. Але при творенні традиційно вживаних слів численний – нечисленний, загальний, захід, зіставляти, збігатися тощо українська мова виразно виявила риси своєї індивідуальності, тому вживання замість них зазначених кальок є не що інше, як недостатнє опанування лексичних норм, руйнування того, що давно склалося.

Одним із поширених відступів від лексичних норм є вживання українських слів у невластивому їм значенні. Неточне слововживання суперечить основному призначенню мови – бути засобом спілкування. Приміром, слово відтак у багатьох писемних та усних текстах використовується в значенні отже, таким чином: “Учнів ніхто не організував, відтак із поїздки нічого не вийшло” (газ.). Справжнє значення слова – потім, після того: “Ще рік походив, а відтак оженився” (М. Коцюбинський). Причиною цього семантичного огріху, мабуть, є паронімічне зближення прислівника з російським итак.

Ще одне свідчення лексичної безпорадності – невміння повною мірою використати синонімічне багатство української мови. З синонімічного ряду вибирається один компонент, причому не найбільш підхожий для тієї чи тієї ситуації. Усі засоби масової інформації вподобали, приміром, слова духовенство, минулорічний, просвітитель, учбовий, хоч українська мова має відповідніші її фонетичним та словотворчим законам варіанти: духівництво, торішній, просвітник, навчальний. Оригінальна українська назва ягід журавлина всупереч живому мовленню й рекомендаціям словників у радіо- та телепередачах чомусь замінюється словом клюква і под.

Морфологічні норми

За морфологічними нормами української мови іменники чоловічого роду м’якої групи другої відміни в родовому відмінку однини мають форми лікаря, вівчаря, царя; іменники твердої й мішаної групи – командира, маляра; пісняра, повістяра, снігура, газетяра. Називний відмінок множини характеризується закінченням -і для іменників м’якої й мішаної груп: лікарі, вівчарі, царі; піснярі, повістярі, снігурі, газетярі та закінченням -и для іменників твердої групи: командири, маляри. У кличному відмінку іменники м’якої групи закінчуються на -ю (лікарю!, вівчарю!, царю!), іменники твердої й мішаної груп на -е (командире!, маляре!, пісняре!, повістяре!). В усному мовленні, а під його впливом і на письмі, нерідко трапляються випадки ненормативної заміни відмінкових закінчень: “Поговори зі мною, лікаре!”; “На зиму до нас з півночі прилітають червоногруді красені-снігури”.

У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду закінчуються на -ові, -еві, -єві та -у, -ю. Зловживання закінченнями -у, -ю робить усний чи писемний текст монотонним, відриває його від живого мовлення. Візьмімо таке речення з офіційно-ділового тексту: “Це почесне звання присвоєно артисту обласного музично-драматичного театру Михайлу Ткаченку”. Синтаксична конструкція була б природніша, коли б мала таку форму: “Це почесне звання присвоєно артистові обласного музично-драматичного театру Михайлові Ткаченку”. Формам на -ові, -еві, -єві слід віддавати перевагу тому, що в українській літературній мові закінчення -у, -ю широко використовуються в родовому (театру, вітру, конгресу, часу, простору, футболу) та кличному (батьку!, сину!, товаришу!, добродію!, Анатолію!) відмінках. Тож використання в давальному відмінку -ові, -еві, -єві дає можливість виразніше розрізнити функції відмінків.

Особливістю сучасної української літературної мови є майже повна відсутність у ній активних дієприкметників теперішнього часу. У щоденній практиці, зокрема при перекладі з мов, де ці дієприкметники вживаються регулярно, приміром, з російської чи польської, виникає чимало труднощів. Одні перекладачі намагаються кожний російський чи польський дієприкметник відтворити теоретично можливим українським відповідником, інші замість них уживають лише підрядні означальні речення. Нанизування однотипних конструкцій ускладнює мову, робить виклад незграбним і неприродним. У багатьох випадках замість активних дієприкметників можна використовувати прикметники: вирішальний, металорізний, життєствердний, захопливий, всеохопний. Ще один варіант – заміна дієприкметників іменниками: нападник, відпочивальник, вступник, завідувач, початківець (пор. рос. решающий, металлорежущий, жизнеутверждающий, захватывающий, всеохватывающий; нападающий, отдыхающий, поступающий, заведующий, начинающий). Існує ряд інших повноцінних замінників, вироблених на основі словотворчих можливостей української мови. Тому треба вважати за не цілком нормативні побудови на зразок: “Це було незвичайне й захоплююче видовище” (тел.); “У пригоді стають лакуючі властивості барвників” (рад.). Захоплююче і лакуючі потрібно замінити словами захопливе й лакувальні.

Синтаксичні норми

За синтаксичними нормами української літературної мови прикметники вищого й найвищого ступеня узгоджуються з означуваним словом у роді, числі й відмінку. Конструкції з прикметниками та прислівниками в формі вищого ступеня обов’язково мають у своєму складі прийменники від, за або сполучник ніж. Наприклад: “Книжки з математики були для хлопчика цікавіші від детективних романів (варіанти: за детективні романи, ніж детективні романи)”. В усному, а подеколи й у писемному мовленні зустрічаються хибні з погляду синтаксичних норм конструкції на зразок: “Книжки з математики були для хлопчика цікавіше детективних романів”.

Українська літературна мова має чітко окреслені норми щодо різних видів синтаксичного зв’язку. Наприклад, віддієслівні іменники завідувач, командувач, поширювач вимагають, щоб додаток стояв після них у родовому відмінку. Отже, треба писати й вимовляти завідувач відділу (редакції, клубу, бібліотеки), а не завідуючий відділом (редакцією, клубом, бібліотекою). Конструкції типу завідувач відділом, завідувач кафедрою помилкові з погляду синтаксичних норм. Прийменник згідно керує іменником в орудному відмінку з прийменником з. Правильні конструкції згідно з методикою, згідно з вимогами. Побудови типу згідно вимог і згідно плану – відступи від синтаксичних норм.

Стилістичні норми

Стилістичні норми регулюють правильне вживання мовних засобів відповідно до мети висловлювання та мовленнєвої ситуації. Для кожного стилю існують свої стилістично марковані засоби і вживати їх треба лише в тій мовленнєвій ситуації, якої вони стосуються. Так, наприклад, для офіційно-ділового стилю характерні стандартні вислови, яким властива відтворюваність, стійкість семантики, нейтральність забарвлення. І якщо мовець буде вживати канцелярські вирази в інших стилях, то це призводить до кумедних ситуацій. Наприклад, на виробництві вживається словосполучення “доводити до вашого відома”, воно не викликає ніяких емоцій і сприймається закономірно. Але якщо такі слова вжити, наприклад, в іншій ситуації – на побаченні, то виходить смішно, коли юнак каже своїй коханій: “Лесю, доводжу до твого відома, що я тебе кохаю”. Емоційно-забарвлені вирази вживаються в художньому стилі і не властиві для наукового чи офіційно-ділового стилів.