Меркантилізм, перша концепція ринкової економічної теорії.

З XVI ст. в економіці країн Західної Європи відбувається ряд серйозних якісних зрушень, які свідчать про зміну типу еко­номічної системи. Централізовано керована система феодального типу змінюється ринковою економічною системою, заснованою на переважно товарній формі господарських відносин. Цей перехід породжує необхідність вирішення комплексу завдань, які склада­ють зміст процесу «первісного накопичення капіталу».

Нова економічна ситуація висуває нові вимоги до економічних знань. У ринковій системі рішення приймаються кожним учасни­ком економічного процесу самостійно і під свою відповідальність. Тому різко зростає потреба в розумінні того, що відбувається в економіці, які в ній діють закономірності, щоб уникнути помил­кових рішень, наслідки яких можуть бути досить болючими. Першою такою школою стають меркантилісти, які спробували по­будувати систему уявлень про громадську організацію, яка ба­зується винятково на економіці.

Відображаючи специфічну ситуацію епохи первісного нагрома­дження, коли перші великі капітали формувалися в сфері торгівлі і грошового обігу, вони сконцентрували свою увагу саме на цих процесах Проголосив­ши метою господарської діяльності збагачення, вони звели багат­ство до грошової форми його вираження, і головний спосіб ре­алізації даної мети бачили в збільшенні кількості грошей у країні.

У залежності від рекомендованих методів вирішення цього за­вдання меркантилізм поділяється на два етапи: ранній і пізній.

Ранній меркантилізм ґрунтувався на політиці грошового балан­су, тобто прагненні залишити в країні більше грошей, аніж вивезти за її кордони. Для цього рекомендувалося всіляко перешкоджати відтокові з країни золота і срібла, зобов'язувати імпортерів трати­ти зароблені гроші в даній країні, а експортерів — повертати назад у країну значну частину виторгу. Пізній меркантилізм ґрунтувався на ідеї активного торговель­ного балансу, тобто на прагненні залучити в країну більше грошей за рахунок перевищення товарного експорту над імпортом. Вирішення проблеми вбачалося в розвитку експортного вироб­ництва, покровительстві вітчизняним торговцям шляхом надання їм пільг і преференцій, а також у створенні митних бар'єрів на шля­ху іноземних товарів.

Типовим виразником подібних поглядів був англієць Томас Ман (1571-1641), що у книзі «Багатство Англії в зовнішній торгівлі, або Торговельний баланс як регулятор нашого багатства» доводив вигідність для країни активної торговельної політики.

Меркантилісти пов'язували свої рекомендації з активним дер­жавним втручанням в економіку, адресуючи їх насамперед прави­телям, які повинні були проводити відповідну господарську полі­тику. Ці надії французький меркантиліст Антуан де Монкретьєн (1575-1621) висловив у назві своєї роботи «Трактат по політичній економії», наголосивши, що в області економіки держава повинна здійснювати активну політичну діяльність. Винайденому ним тер­мінові було суджене довге життя, оскільки він незабаром став по­значати всю систему наукових уявлень про господарські процеси.

Інший французький меркантиліст, видний державний діяч епо­хи Людовика XIV Жан Кольбер (1619-1683), проводячи політику покровительства експортному виробництву, заборонив вивіз із країни сільськогосподарської продукції, чим істотно знизив ціни на неї на внутрішньому ринку. Однак перекачування засобів із сільського господарст­ва нанесло істотного удару цієї галузі, від якого вона оправилася дуже не швидко. Концепція меркантилістів ще не була повною мірою науковою, оскільки вони торкалися поверхневого шару еко­номічних відносин, скоріше, реєструючи їх, ніж аналізуючи з ме­тою виявлення закономірностей. У той же час вони наштовхнули­ся на ряд закономірностей, властивих економічним процесам, які хоча і не змогли пояснити, але відзначили їхню наявність. Меркантилістські ідеї отримали широке розповсюдження прак­тично у всіх країнах, де відбувався перехід до ринкової економічної системи, і хоча вони були фрагментарні і найчастіше суперечливі, їхній вплив був досить помітним як в області господарської політи­ки, так і в теоретичному осмисленні явищ, які спостерігалися.

Етапи розвитку класичної політекономії.

Виникла з розвитком капі­талізму, її засновники У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо зосе­реджують увагу на аналізі економічних явищ і закономірно­стей розвитку всіх сфер суспільного виробництва, прагнуть роз­крити економічну природу багатства, капіталу, доходів, кре­диту, обігу, механізму конкуренції. Саме вони започатковують трудову теорію вартості, а ринок розглядали як саморегулю­ючу систему.

Класична політекономія – це напрямок економічної думки(кін 18-19 ст) представники якої розвінчали ідеї меркантилізму, заклали наукову базу методологічних і теоретичних досліджень ринкової економіки.

Головна особливість – пропаганда ідеї „чистої” економічної теорії і доцільність політики свободи торгівлі або економічного лібералізму.

Класична політична економія поділяється на 4 етапи:

1) кін 17-друга Пол 18 ст – В. Петті, П. Богельбер – засновник. Французька школа фізіократів: Ф. Кене, А.Кюрго

2)кін 18 ст – Адам Сміт.

3)перш половина 19 ст – промисловий переворот. Д. Рікардо, Ж.Б.Сей, Т.Мальтус

4) Джон Міль та К. Маркс.

Ці етапи поклали розвиток класичній політекономії і створили нові перспективи її розвитку.

Економічне вчення У.Петті.

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної полі­тичної економії в Англії. Він народився в сім'ї ремісника. Оцінка економічних поглядів У. Петті є неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — за­сновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дає, однак, підстави для висновку, що він є економістом пере­хідного періоду від меркантилізму до класичної політичної еконо­мії. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки і збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У своїх працях, особливо ранніх, Петті віддає данину мерканти­лізму. Обґрунтовуючи економічну політику держави, він розвиває теорію торгового балансу, виступає за нагромадження в країні золо­та і срібла, виправдовує колоніальну експансію, виступає як прихи­льник втручання держави в економічне життя.

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таємничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.

Застосував Петті й новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон і Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні за­сади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблиця­ми. Визначення багатства. Уже сама постановка цього питання бу­ла в Петті іншою, ніж у меркантилістів. Він намагається не просто дати його визначення, а й кількісно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування.

На відміну від меркантилістів, він бачить багатство як суму ру­хомого й нерухомого майна.

Проте, як уже зазначалось, золото і срібло — це не єдиний вид ба­гатства. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого» походження ба­гатства, джерелом якого є не сфера обігу, а праця, виробництво.

Теорія вартості. Петті вважають засновником трудової теорії вар­тості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропо­рційного обміну, що визначається витратами праці на виробництво то­варів і залежить від її продуктивності в різних галузях. Якщо ж, на думку Петті, продуктивність праці з видобутку срібла зросте, наприклад, удвічі, то бушель хліба буде прирівнюватися вже до двох унцій срібла. Отже, «природна ціна» у Петті — це, по суті, вартість. Але у Петті немає розуміння вартості як об'єктивної реально­сті, як внутрішньої властивості товару. Він визначає не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи й вартість від ціни, її грошового визначення.

Заробітну плату Петті розуміє як ціну праці. Якщо меркантилі­сти просто схвалювали закони, що фіксували максимальний рівень заробітної плати, то Петті намагається знайти її об'єктивні фактори, визначити природну ціну праці. її величину він визначає вартістю засобів існування. Однак цю правильну думку Петті зводить нані­вець, коли пише, що рівень заробітної плати має дорівнювати міні­муму засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мінімум, щоб примусити робітників працювати. Низь­ка заробітна плата, на його думку, гарантує одержання прибутку ка­піталістами, здійснення нагромадження, а зрештою — конкуренто­спроможність Англії на зовнішніх ринках.

Рента також є продуктом праці. її величина — це різниця між вартістю сільськогосподарських продуктів і витратами виробниц­тва, до яких Петті відносить заробітну плату й витрати на насін­ня. Отже, рента, як визнає Петті, — це результат неоплаченої праці робітника.

Водночас Петті називає «природною та істинною» земельною рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного виробника. Аналізує Петті й суто земельну ренту, зокрема дає досить глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.

Теорія процента. Процент Петті називає «грошовою рентою» і розглядає його як щось похідне від ренти. Величина процента зале­жить від розмірів земельної ренти й кількості грошей в обігу. У пра­ці «Різне про гроші» він трактує процент як страхову премію і плату за утримання. Петті заперечує необхідність законодавчого регулю­вання процента.

Великою заслугою Петті є запровадження принципів кількісного визначення національного багатства й національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу і здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюється і у сфері матеріального виробництва, і у сфері послуг