Невидима рука” А. Сміта, сутність поняття.

Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну поведінку. Головними є такі, як трудове походжен­ня життєвих благ, схильність до обміну послугами або результа­тами своєї праці, егоїстичні інтереси — намагання поліпшити своє становище.

Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати заради них «своїм дозвіллям, свободою, спокоєм». Схильність до обміну, «схильність міняти,, вимінювати, обмінювати один предмет на інший» — одна з вирішальних ознак людської природи. Вона зумовлює те, що люди через поділ праці концентрують свою діяль­ність на якійсь певній її формі, що підвищує її продуктивність. Ке­руючись егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, лю­дина оптимізує свої зусилля, а це обертається на вигоду для всього суспільства.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної еко­номії про «природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він підкреслює, що за умов «природного порядку» (ві­льної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», тобто економічне життя людей під­порядковується об'єктивним закономірностям. У трактуванні «при­родного порядку» Сміт виходить з двох принципів: об'єктивної за­кономірності природи — дії об'єктивних законів природи — «невидимої руки» і «природної свободи» людини.

Дія об'єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передба­чає певні соціальні умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості») вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із законами природи.

У концепціях наступників А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона й особливо К.Маркса — саме ця теза відсутня. У них залишилась ли­ше об'єктивна закономірність, що керує поведінкою людини.

Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри госпо­дарських сил, невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.

Економічне вчення Дж. Мілля

Трансформаційний напрямок еволюції класичної школи знай­шов втілення в працях ще одного відомого економіста першої по­ловини XIX ст. англійця Джона Стюарта Мілля (1806-1873). Він безпосередньо був знайомим із класичною школою, оскільки наро­дився в родині економіста Джеймса Мілля, друга і послідовника Рікардо, і виховувався в атмосфері незаперечності авторитету ідей класиків і безумовної до них поваги.

Однак економічна ситуація змінилася, виникли нові проблеми і необхідність їхнього вирішення. У пошуках відповідей Джон Стюарт Мілль прагне максимально зберегти вірність класичним тра­диціям і в той же час врахувати критику на адресу класичної шко­ли. Ці зусилля втілилися в роботі «Досвід про деякі невирішені пи­тання політичної економії» (1844), а потім у його головній еко­номічній праці «Основи політичної економії» (1848), які стали аж до кінця XIX ст. головним джерелом економічної премудрості для всіх, хто цікавиться цим предметом.

Мілль вбачав своє завдання в систематизації нових знань і уяв­лень про економіку, накопичених після виходу «Багатства народів» Сміта і «Початків» Рікардо. Нові підходи не вписувалися в класич­ну систему, більше того, вони розкривали її слабкості і нестиковки. Але Міллю хотілося усе об'єднати у єдине ціле, отримати ширшу і загальнішу картину економічного життя. Зробити це на основі єди­них системотворчих принципів виявилося неможливим і тому голо­вним способом вирішення поставленого завдання стає компроміс.

Такий підхід відображений, насамперед, у структурі його «Ос­нов». У Мілля послідовно аналізуються від­носно самостійні сфери економічної діяльності: виробництво, роз­поділ, обмін, економічний розвиток і державна економічна політи­ка. Автономність цих сфер обумовлена тим, що закони, які керу­ють ними мають різний характер дії. У сфері виробництва їхня дія схожа з проявом природних закономірностей і аналогічна характе­ру «істин, властивих природничим наукам”. З цих позицій Мілль підходить до вирішення сакраментального для класичної школи питання про підставу обміну товарів. З одно­го боку, він розділяє концепцію трудової вартості, трактуючи її, щоправда, у дусі теорії витрат виробництва. Ця вартість створю­ється в ході виготовлення продукту, тобто у виробничій сфері і визначає внутрішню здатність товарів до обміну. Але з'являється вартість лише в процесі обміну як кількісне співвідношення одного товару, пропонованого замість іншого. Тут вона представляє со­бою категорію обміну і виражається в ціні, яка встановлюється при врівноваженні попиту та пропозиції. Таким чином, Мілль вияв­ляється біля витоків того напрямку в економічній науці, який буде досліджувати процес ціноутворення шляхом аналізу факторів по­питу та пропозиції. Свої уявлення про порядок утворення цін Мілль поширює і на сферу міжнародного обміну. Обмін між країнами визначається не стільки порівняльними витратами виробництва товарів, що вво­зяться та вивозяться, (вони визначають лише напрямок обміну), скільки взаємним попитом на них у країнах, які торгують. Замість ввезеного товару, кількість якого визначається попитом на нього в даній країні, необхідно вивезти таку кількість іншого товару, яка встановлюється попитом на нього в країні-контрагенті. Ціни при цьому встановлюються на рівні рівноваги запитуваних в обох країнах кількостей обмінюваних товарів. Ця закономірність застосовується ним і в трактуванні теорії до­ходів. Заробітна плата визначається співвідношенням попиту та пропозиції на ринку праці. При цьому попит визначається фондом, виділюваним підприємцями для покупки робочої сили, орієнтова­ним на прожитковий мінімум («робочим фондом»), а пропозиція — кількістю працездатного населення. Прибуток визначається як доход, який отримують власники капіталу. Використовуючи заощадження, які розуміються як ті, які утримуються від поточного споживання, для організації виробни­чої діяльності, вони отримують винагороду, пропорційну зробле­ним вкладенням. Це і є прибуток, величина якого визначається не­обхідністю винагородити капіталіста за стримування від спожи­вання, за ризик організації справи і за мистецтво управління. Тенденцією руху прибутку є зниження її норми під впливом конкуренції капіталів аж до мінімуму, після якого подальші капіта­ловкладення втрачають сенс. У цьому стані всі ресурси використовуються в оп­тимальному режимі і встановлюється рівновага між виробленими благами і населенням, що свідомо регулює свою народжуваність. Завдання суспільства полягає не в тому, щоб забезпечувати ріст, ве­дучи боротьбу за успіх, а в підтримці оптимуму. Такий суспільний устрій стане, з одного боку, результатом при­родної еволюції капіталу, яка веде до мінімізації норми прибутку, а з іншого боку — регулюючих дій держави. Він не просто спробував з'єднати різні, найчастіше непоєднувані, підходи і точки зору, але і висловив ряд оригінальних ідей, які стали вихідним пунктом наступних розробок і теоретичних концепцій. Серед них можна відзначити коректніше формулю­вання «закону Сея» як рівності, а не як тотожності, аналіз ціно­вої еластичності попиту, розробку поняття економії на масшта­бах і підходи до розуміння альтернативних витрат.

56. „Ефект Веблена”, його сутність

Біля джерел інституціонального напрямку стояла група амери­канських економістів, найбільш помітною фігурою серед яких був Торстейн Веблен (1857-1929), син норвезького емігранта, який ви­кладав у Чикагському університеті. Він виступив із рядом критич­них щодо традиційного маржиналізму праць, найвідомішими з яких були «Теорія бездіяльного класу (1899), «Теорія ділового підприємства» (1904), «Абсентеіїстська власність» (1923).

Проголосивши в ролі вихідного методологічного принципу еволюційний підхід до аналізу економіки,.Веблен прагне відстежити процеси природного добору і пристосовуваності різноманітних соціальних інститутів. Інституціональна динаміка відображає особливості людської поведінки, яка формується під впливом різних інстинктів, притаманних природі людини: батьківського, майстерності, порожньої цікавості, войовничої поведінки, корис­ливості. Основним протиріччям сучасного йому суспільства Веблен вва­жав «дихотомію індустрії та бізнесу». Джерелом доходу для бізнесменів стають не зростаючі обсяги продукції, яка випус­кається, а фінансові спекуляції: маніпуляції цінними паперами, гра на біржі і т.п.

Власність все більше набуває фіктивного характеру, стаючи «абсентеїстською» (absent — відсутній), втіленою не в реальному матеріальному багатстві, а в його невловимих фінансових титулах: акціях, облігаціях, кредитних зобов'язаннях. Ці форми багатства

мають самостійний характер руху, можуть концентруватися в чиїхось руках, отримуючи монопольну владу, що дає можливість створювати штучну нестачу товарів і роздувати ціни.

Відірваність абсентеїстської власності від реальної створює ве­личезний розрив між грошовою оцінкою капіталу і його дійсною вартістю. Завищені купівельні можливості фірм спричиняють кре­дитну інфляцію, що призводить до спаду виробництва і кризи.

Носієм всіх цих негативних тенденцій є інститут «бездіяльного класу» — власників, які ведуть паразитичний спосіб життя і не бе­руть участь у створювальному процесі виробництва благ і послуг. Основою їхнього добробуту є багатство, накопичене у вигляді фінансових активів, що визначає їх місце в соціальній структурі суспільства, ступінь престижності займаного ними становища, спосіб життя, заснований на демонстративному суперництві в мар­нотратному споживанні. Така поведінка представників бездіяльно­го класу створює економічні ситуації, які не можуть бути пояснені з точки зору загальноприйнятої неокласичної теорії попиту. У ви­падку збільшення ціни на який-небудь престижний товар, вони не скорочують попит на нього, а зі снобістських мотивів збільшують його. Така ситуація отримала згодом назву «ефект Веблена».