Нове положення палати лордів. Реформа 1911 р.

За своїм соціальним складом палата лордів була оплотом аристократії і була, по суті справи, продовженням консервативної партії в парламенті. Коли консерватори опинялися в парламенті в меншості і терпіли поразку за яким-небудь важливого питання, палата лордів, використовуючи свою стримуючу функцію, забезпечувала захист однієї з сторін, що борються. Тим самим перекручувався істинний сенс двопалатної системи.
Це не могло не турбувати лібералів, які прагнули перетворити палату лордів або добитися її розпуску. У результаті боротьби лібералів з палатою лордів з'явився Акт про парламент 1911 р. Згідно цього Акту, не фінансовий білль, що пройшов палату громад в трьох послідовних сесіях і щоразу відкидався палатою лордів, після третього разу прямував на королівське твердження, минаючи палату лордів, за умови, що між другим читанням в першій сесії і останнім читанням у третій сесії минуло не менше двох років. Проведення фінансових біллів зовсім не вимагало згоди палати лордів. Характер білля визначав спікер палати громад. Цим же Актом встановлювалася тривалість парламентської легіслатури у п'ять років. Реформу 1911 не можна пояснювати лише боротьбою партій. Її проведенню сприяло і посилення кабінету міністрів, і зміна соціального складу палати лордів. До початку XX ст. відбулося злиття родової аристократії і буржуазії при явному переважанні останньої. Буржуазія, не відмовляючись повністю від верхньої палати, робила ставку на сильний кабінет міністрів, який при слабкій нижній палаті мав можливість досить повно забезпечити її інтереси.
У 1911 р. було також введено винагороду членам палати громад.

Акт про парламент 1911 р. встановлював, що коли фінансовий білль, який прийняла палата общин і якого надіслано принаймні за місяць до закінчення сесії до верхньої палати, не буде прийнятий нею без поправок протягом місяця, то він стає законом після затвердження його короною, навіть якщо палата перів не дасть на це згоди. На спікера палати общин покладався обов’язок посві-дчувати, що зазначений законопроект є фінансовим.
Права палати лордів були урізані і в питаннях законодавства по фінансових публічних біллях. Так, якщо протягом трьох років послідовних сесій парламенту (не обов’язково однієї і тієї ж легі-
слатури) законопроект, який приймала палата общин, заперечувався палатою перів, його все одно заносили до книги статутів Великобританії. Однак для цього потрібно було, щоб між другим чи-
танням білля під час першої сесії і третім його читанням на третій сесії минуло два роки. Отже, верхня палата могла тільки затягнути на два роки прийняття неугодного для неї закону, а не відхилити його.

124. Сутність і особливості революції Мейдзі 1867 – 1868рр

В кінці 60-х років XIX ст. в Японії відбулася буржуазна революція. Вона відома під назвою "революції Мейдзі" ("освіченого уряду").

Проти існуючого порядку виступили основні верстви японського суспільства: селянство, робітники, ремісники, торгово-промислова буржуазія, самураї - військовий стан дрібних дворян і навіть багато князів, головним чином південно-західних князівств, найбільш розвинених в економічному відношенні. У другій половині 70-х і початку 80-х років XIX ст. розгорнувся рух "за свободу і народні права" (рух "Мінкен ундо"), в якому брали участь ліберальні шари правлячих класів і демократичні кола японського суспільства.

Участь у цьому русі дворянства, особливо дрібного, зумовлювався його негативним ставленням до зовнішньополітичного курсу уряду і в ще більшому ступені погіршенням його соціально-економічного становища. Самураї, будучи васалами князів, зазвичай не мали своєї землі, а отримували від князів платню рисом; платню васалів зменшувалась, їх кількість скорочувалася, і багато хто з них поповнювали ряди інших соціальних груп.

Дворянство, включаючи князів-опозиціонерів, завдяки своїй відносній згуртованості, наявності військової організації, економічним можливостям зайняло керівну роль у русі. Вони визнавали необхідність реформ, які враховують іноземний досвід, але вважали, що проведення їх слід було здійснювати зверху, за допомогою держави.

У цей період главою держави номінально вважався імператор, але реальна влада перебувала в руках сьогуна (полководця) - вищої посадової особи, що був головнокомандувачем і начальником всього апарату державного управління, безконтрольно здійснював виконавчо-розпорядчі, фіскальні та законодавчі функції. Починаючи з XVII ст. пост сьогуна займали представники дому Токугава - найбагатшого феодального клану країни, опирається будь-яким прогресивним реформам.

У таких умовах були сформульовані конкретні завдання князівсько-самурайського руху: повалити сьогунат, відновити владу імператора і від його імені провести необхідні реформи.

У жовтні 1867 р. керівники руху зажадали у сьогуна Кейко негайної передачі верховної влади імператору (15-річному Муцухито) і оголосили збір військових сил, що підтримують імператора. Сьогун послав проти них вірні йому війська, але вони зазнали жорстокої поразки (січень 1868 р.). Через декілька місяців сьогун капітулював. Влада перейшла до рук князів і самураїв - прихильників імператора. Було офіційно оголошено про відновлення імператорської влади.

У японської офіційної історіографії цей період зазвичай називають «реставрація Мейдзі» (Мейдзі - назва часу правління імператора Муцухито; «Мейдзі» - «освічений уряд»). За своїм змістом це була антифеодальна революція, керівництво якої належало помірно радикальним колам дворянства, пов'язаним з імператорським двором. Роздробленість і недостатня організованість селянського руху, відносна слабкість буржуазії багато в чому зумовили незавершений характер цієї революції. Тим не менш, країна вступила на шлях буржуазного розвитку. Про це свідчили почалися економічні та політичні реформи, хоча і не завжди послідовні, але об'єктивно покликані модернізувати японське суспільство, залучити його до більш високого технічного та державно-правового рівня.

Наслідком "революції Мейдзі" стало прийняття в 1889 р. буржуазної конституції, що закріпила нову структуру державної влади. Конституція відобразила компроміс між домінуючим в державі дворянством на чолі з імператором і буржуазією, яка допускалася до участі в законодавстві.

125.Конституция Японии 1889 г.

| В 1889 р. імператор дарував країні конституцію. Моделлю для основного закону стала прусська конституція, пристосована до японських умов. Перша Конституція Японії була консервативною, затвердила верховну владу імператора, обмежила права парламенту і фактично згодом підготувала ґрунт для військово-фашистському режиму. Конституція Японії 1889 р. була першою в історії країни. Вона діяла до 1947 р., тобто до вступу в силу нинішньої Конституції 1946 р. Перша Конституція Японії була конституцією тільки номінально.

Конституція 1889 р. юридично затвердила статус імператора як голови держави, наділеного дуже широкими повноваженнями:

- імператорська особа проголошувалася священною і недоторканною;

- імператор мав право оголошувати війну і мир;

- укладати міжнародні договори;

- вводити облогове становище, зосереджуючи при цьому у своїх руках надзвичайні повноваження; як верховний головнокомандуючий встановлювати структуру і чисельність збройних сил;

- у сфері цивільного керування - визначати структуру міністерств, призначати і звільняти всіх посадових осіб.

Імператор мав повноту виконавчої влади. Він призначав міністра- президента (прем´єра) і по його представленню всіх інших міністрів. Кабінет міністрів ніс відповідальність тільки перед імператором. Його не могли скинути ні вотум недовіри, оскільки останній не був передбачений конституцією, ні відставка окремих міністрів, оскільки законодавство не передбачало колегіальної відповідальності міністрів, ні відхилення парламентом бюджету, тому що конституція дозволяла в цьому випадку застосування бюджету попереднього року.

Кабінет міністрів був нечисленним. У перший період свого існування він складався з 10 чоловік: міністра-президента, міністра закордонних справ, внутрішніх справ, фінансів, військового, морського, юстиції, освіти, сільського господарства і торгівлі, зв´язку. Законодавча влада належала імператору разом з парламентом. Закони, прийняті парламентом, не могли бути оприлюднені і прийняті до виконання без імператорського затвердження і підпису і без санкції Таємної ради. В проміжках між сесіями парламенту імператор міг видавати укази, що мають силу закону.

Імператор скликав парламент і закривав його, переносив терміни парламентських засідань, міг розпустити палату депутатів. Імператор також мав право на амністії, помилування, зм´якшення покарання і відновлення в правах.

Японський парламент складався з 2-х палат: палати перів і палати депутатів. У палату перів входили: члени імператорського прізвища, титулована знать й особи, призначені імператором. Другу палату складали депутати, що перемогли на виборах (більш 300 чоловік), причому, жінки у виборах не брали участі, а інші виборці були обмежені високим майновим цензом. За конституцією парламент одержав право законодавчої ініціативи й обирався на 4 роки. Конституція не скасувала діяльність дорадчих органів при імператорі. До їхнього числа відносилися: "таємна рада", "генро" - позаконституційний дорадчий орган при імператорі; міністерство імператорського двору; рада маршалів й адміралів та ін. Таємній раді був переданий розгляд найважливіших державних справ.

Конституція 1889 р. заклала державно-правові основи капіталістичного розвитку країни. Однак надалі розвиток Японії йде по шляху мілітаризації держави. Позиції військових були дуже сильні в неконституційних установах - Таємній раді і генро.Взагалі Японія і Конституція 1889р в той час була «модернізованою, але не цілком».У 1895 р. був законодавчо підтверджений порядок, по якому на посади військового і військово-морського міністрів призначалися тільки чини вищого військового і військово-морського командування. Тим самим вояччина одержала додаткову можливість тиску на уряд і парламент. З 70-х рр. ХІХ ст. Японія стає на шлях агресивних війн і колоніальних завоювань.

Виникнення першої буржуазної політичної партії в Японії відноситься до 1881 р. Вона була названа "дзіюто", що означає "ліберальна партія". У 1898 р. імператорський уряд, навчений досвідом парламентського правління, вирішив перетворити дзіюто в напівурядову партію. У 1900 р. партія була перейменована в „сейюкай” ("асоціація політичних друзів"). Членами її могли стати депутати парламенту, чиновники місцевих органів влади, глави торгівельних палат, голови акціонерних товариств із капіталом не нижче 50 тис. ієн, директори банків, капітал яких перевищує 100 тис. ієн, адвокати, великі платники податків. Протектором партії стає найбільший промисловий концерн "Міцуі". Таким чином, хоча слабкість японського парламенту виключала строгість партійних кабінетів, але наближення до партійної системи все-таки було.

Кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство (Кримінальний кодекс 1907 p., Кримінально-процесуальний кодекс 1922 p., закон „Про підтримання громадського спокою” 1922 p.) набуло репресивного характеру. Право вибирати нижню, основну палату в двопалатному парламенті одержав приблизно один відсоток населення країни. Парламент контролював фінанси і займався законодавчою діяльністю. Конституція проголошувала демократичні свободи і цивільні права для всіх японців. Перелом у правосвідомості і правовій культурі японського населення настає з кінця 60-х років XIX ст., коли спостерігається промисловий підйом, активно розвиваються капіталістичні відносини, встановлюються торгові зв´язки з іншими державами. На японську мову перекладаються французькі і німецькі кодекси, вивчається англійське право. Поставлене і поступово виконується завдання створення законодавчої системи на зразок розвинутих країн.

Становлення нової правової системи проходило в гострій боротьбі між прихильниками консервативних і демократичних методів управління. Законодавство неодноразово змінювалося. При упорядкуванні Цивільного кодексу Японії відбувалося переорієнтування то на Цивільний кодекс Франції, то на Німецьке Цивільне Уложення. Проте поданий у 1890 p. на затвердження до японського парламенту його проект був відхилений. Також був відхилений і Торговий кодекс, складений відповідно до Торгового кодексу Франції. Були прийняті Цивільний (1898 p.) і Торговий (1899 p.) кодекси, розробку яких парламент доручив японській комісії, яка орієнтувалася на німецьку модель. Правда, автори включили до нього низку положень проекту кодексу Г. Буассонада. Однак ці кодекси не мали широкого практичного застосування. У правовому житті Японії перевага віддавалася традиційним формам вирішення суперечок - примирливому посередництву і за згодою сторін, що припускали поблажливе ставлення до винного і прощення з боку потерпілого.