Мета інновацій — поліпшення певних аспектів виховання та освіти. Реформа — це політичний процес, який має охоплювати всю систему освіти і впливати на владні відносини.

Історичні періоди освітніх реформ. М.Фуллан та Д.Гопкінс описують 4 періоди реформ ІІ пол. ХХ ст.: 1)1960-ті роки — пов’язані з ривком у науково-технічним прогресом, запуском супутника СРСР, польотом в Космос, наукове змагання між СРСР та США. Розпочата освітня реформа наголошувала на запровадженні нових навчальних програм і матеріалів. Хоча вони були досить високої якості, вони не змогли вплинути на процес навчання. Цьому є дві причини: вчителі не були залучені до процесу розробки цих матеріалів та їм не було запропоновано достатню професійну перепідготовку. 2)1970-ті роки — після першого періоду настає період невдач та скептичного настрою, підрив ідеї реформування освіти. Зміна навчальних програм не принесла очікуваного результату, односторонні моделі, привнесені зверху, не спрацювали. Теоміни “реформа” та “інновація” зажили поганої репутації. Вчителі не хотіли експериментувати з запропонованими нововведеннями, оскільки попереднє неупереджене застосуванні інновацій не принесло бажаного результату і підірвало ідею реформування освіти. 3)кін. 1970-сер. 1980 рр. — поч. складних інновації, період успіху масштабних досліджень проектів пол. Школи. Науковці багато чому навчилися завдяки попереднім помилкам, зокрема, визнали важливість залучення вчителів до процесу реформування освіти. Було здійснено масштабні дослідження проектів поліпшення школи. 4)з сер. 1980-тих рр. — період системних реформ. Освітні системи багатьох країн увійшли в процес постійних змін. Він почався в економічно найрозвиненіших країнах, зокрема в США, потім до нього приєдналися країни Скандинавії, Велика Британія, країни Західної та Східної Європи. Цей період триває досі, вчені очікують, що він буде найскладнішим і, можливо, найпродуктивнішим.

Основні стратегії освітніх реформ. Чін та Бен (1969) описали 3 фундаментальні стратегії змін: 1)Владно-примусові стратегії — прямий та авторитарний підхід. Спілкування відбувається односторонньо — від ініціатора до виконавця. 2)Раціонально-емпіричні стратегії, що базуються на експертизі, спрямованій на розум або інтелект виконавця. Це, як правило, відбувається за допомогою книг, лекцій, оголошень тощо. Спілкування — теж одностороннє. 3)Нормативні стратегії перепідготовки, спрямовані на зміну норм, ставлень і думок різних груп учасників. Підхід ґрунтується на роботі в групі з наголосом на двостороннє спілкування. За іншим описом (1979), Гаус називає: 1)Технологічний підхід — наголошує на важливості раціонального мислення та емпіричних досліджень. 2)Політичний підхід — наголошує на боротьбі за владу та неминучості конфлікту. 3)Культурний підхід — зосереджується на соціальному контексті, в який втручаються інновації. Ці стратегії (підходи) фокусуються на трьох основних аспектах соціального життя: 1)політична влада; 2)науковий раціоналізм; 3)культурні норми і цінності.

43.Основні моделі освітніх реформ. За найпоширенішою класифікацією, є:

1)Політично-адміністративна модель освітніх реформ. Організації розглядаються як політичні системи. Політичні перспектива базується на припущенні, що індивіди та групи ставлять за мету власні інтереси і використовують владу та ін. ресурси. Зміни відбуваються завдяки владі та авторитету. 2)Раціонально-всебічна модель. Базується на моделі дослідження і розвитку. Однією з характерних рис є припущення, що соціальні системи повністю вивчені і тому можуть бути змінені на основі кальки і прогнозів. Цю модель критикували за її надраціональність, заідеалізованість, надмірну орієнтацію на дослідження і недостатню орієнтацію на користувача. Вона є наближеною до раціонально-емпіричної стратегії Чіна та Бена. 3)Культурна модель. Зорієнтована на культуру і клімат соціальної системи — норми, цінності, думки — як основні мішені. Культурна модель намагається емоційно збудити процес запланованих змін. Вона набагато менш бюрократична і більш спрямована на користувача. У багатьох аспектах вона подібна до стратегії змін Чіна та Бена, що має назву “перевиховна стратегія”.

44.Стратегії подолання конфліктів під час реформування освіти. 1)Стратегія “золотої середини” — коли ініціюються системні зміни, певні реформи не задовольняють різні зацікавлені групи, які переходять в опозицію до них. У відповідь на зростаюче невдоволення стратегію реформи переглядають, і зміни вносять там, де існує найменше конфліктів. 2)Стратегія делегування — якщо розв’язання конфлікту потребує багато часу, влада делегує право розв’язання конфліктів регіональним і місцевим освітнім управлінням. 3)Харизматична стратегія — реформатори звертаються безпосередньо до громади, описують позитивні аспекти реформи, намагаючись вплинути на людей. Інший шлях використання харизматичної стратегії — створення зразкових центрів, які можуть слугувати позитивними прикладами запланованих реформ.

Стратегія прямого застосування влади — в будь-якому, навіть найбільш плюралістичному суспільстві з децентралізованою системою освіти центральний уряд має достатньо влади для впливу на вчителів та директорів шкіл, на місцеві управління освіти шляхом застосування адміністративних, правових та інших заходів. Кожна з названих стратегій має свої недоліки. Стратегія “золотої середини” може трансформувати початкові системні реформи у набір “косметичних поправок”. Стратегія делегування — сприяти накопиченню нерозв’язних проблем на регіональному та місцевому рівнях. Харизматична стратегія означає можливість маніпулювання, а стратегія прямого застосування сили може спровокувати небажання та опір і, отже, зменшує можливість підтримки системних реформ населенням.

46. Поняття «глобалізація» в контексті сучасної освітньої політики. Глобаліза́ція— перетворення певного явища на світове, планетарне, те, яке стосується усієї Землі, Земної кулі.

Глобалізація — це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними наслідками цього процесу є міжнародний поділ праці, міграція в масштабах усієї планети капіталу, людських та виробничих ресурсів, стандартизація законодавства, економічних та технічних процесів, а також зближення культур різних країн. Це об'єктивний процес, який носить системний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства. В результаті глобалізації світ стає більш зв'язаним і залежним від усіх його суб'єктів. Відбувається збільшення як кількості спільних для груп держав проблем, так і кількості та типів інтегрованих суб'єктів. На сучасному етапі розвитку полікультурного суспільства відбувається глобалізація світових процесів і явищ, які охоплюють політичну, економічну, соціально-культурну та освітні сфери життєдіяльності. Процес глобалізації є однією із новітніх тенденцій розвитку суспільства, який активно популяризується в усіх країнах світу. Процеси глобалізації та інтернаціоналізації збігаються в часі й просторі та безпосередньо впливають на формування національної освітньої політики і визначення ключових пріоритетів розвитку освіти у більшості країн світу. Отже, державна освітня політика будується на врахуванні інтеграційних процесів, на визначенні спільних цілей, змісту, завдань, стратегій розвитку освіти. Незаперечним є той факт, що процеси глобалізації та інтернаціоналізації сприяють, з одного боку, реформуванню та створенню конкурентоспроможних національних освітніх систем, які відповідають високим міжнародним стандартам, а з другого – спрямовані на плідне співробітництво з міжнародними освітніми організаціями, департаментами освіти, навчально- виховними закладами різних країн світу та залучення нових стратегічних партнерів до освітньої діяльності. процес глобалізації можна вважати наслідком міжнародної комунікації, яка стала можливою завдяки впровадженню нових інформаційних технологій та сприяла зростанню доступності до необмеженої кількості знань, нової інформації, а також поступової інтеграції та взаємозалежності світових систем. Основу процесу глобалізації становить її політико-економічний аспект (розширення сфери впливу наднаціональних організацій, які прагнуть до світового правління. В умовах глобалізації освіта набуває нового змісту, функцій, завдань.

47. Поняття «інтернаціоналізація» в контексті сучасної освітньої політики. Інтернаціоналізація – це комплексний і політично керований процес, який є складовою культурного життя, навчального плану, науково-дослідної діяльності університету та його суб’єктів». Дослідник Дж. Местенхаузер визначає інтернаціоналізацію як багатовимірний процес навчання, який включає інтеграційні, інтеркультурні, інтердисциплінарні, порівняльні, контекстуальні, технологічні та глобальні виміри знань. Він наголошує, що головним є не отримання знань та належної інформації, а їх застосування в житті та формування критичного мислення у міжнародному вимірі найбільш вживаним і доречним є визначення зазначеного поняття дослідниці Дж. Найт, яка зазначає, що «інтернаціоналізація вищої освіти є процесом інтеграції міжнародного/інтеркультурного виміру у викладання, наукові дослідження, соціальні послуги, що їх здійснює вищий навчальний заклад. Дж. Найт вживає три терміни та розкриває їх сутність: «інтернаціональний» використовується для розуміння взаємовідносин між націями, культурами та країнами, оскільки інтернаціоналізація передбачає врахування та повагу до різноманітних культур, які навіть існують в межах однієї країни, суспільства та навчального закладу; «інтеркультурний» використовується для характеристики проявів інтернаціоналізації «вдома»; «глобальний» (найбільш дискусійний термін) означає забезпечення та використання міжнародних можливостей. Отже, інтернаціоналізація ґрунтується на співробітництві між націями, які виконують певні ролі, де головними суб’єктами є нації та їхні стратегічні взаємовідносини, які базуються на взаємоповазі та взаєморозумінні, в межах геополітичних структур. Інтернаціоналізація наголошує на комунікації між різними націями та культурами, на існуванні та визнанні різноманітних націй і полікультурності світу. Інтернаціоналізація кардинально змінює освітню політику держав, а глобалізація впливає на розвиток процесу інтернаціоналізації» Інтернаціоналізація будується на політиці культурного плюралізму, її основу становить культурний аспект, тобто створення та збереження загальних культурних цінностей, які знаходять своє відображення в державних законодавчих документах та у пріоритетних стратегіях реформування освітньої сфери.

Поняття «європеїзація» в контексті сучасної освітньої політики. Загалом визначальними критеріями освіти в рамках Болонського процесу є якість підготовки фахівців; зміцнення довіри між суб'єктами освіти; відповідність європейському ринку праці; мобільність; сумісність кваліфікації на вузівському та після-вузівському етапах підготовки; посилення конкурентоспроможності Європейської системи освіти. Євроінтеграційні процеси актуалізують потребу в теоретичному осмисленні проблем конституювання європейського науково-освітнього простору, можливостей і перспектив входження в нього національного освітнього простору. Річ у тім, що європростір репрезентує, з одного боку, цивілізаційний рівень освіти, її відповідність вимогам суспільства знання, а з іншого – гуманістичні принципи західної цивілізації. Отож, європеїзація національного освітнього простору вимагає, по-перше, його інформаційно-комп'ютерної модернізації, а по-друге – взаємоузгодження європейських світоглядних орієнтирів з національними духовними вартостями Зазначені процеси диктують перш за все необхідність визначення, гармонізації та затвердження нормативно-правового забезпечення в галузі освіти з урахуванням вимог міжнародної та європейської систем стандартів та сертифікації.

49. Вплив глобалізації на освітні реформи. Технічний процес, що торкнувся всіх країн світу, сприяє глобалізації освіти, тому що людський ресурс став новим параметром конкурентоспроможності підприємств. Посилення конкуренції в умовах зростаючої глобалізації висуває системі освіти щоразу серйозніші вимоги: 1) забезпечення безперервної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів; 2) рентабельне використання її у постійно змінюваних умовах ринкової економіки; 3) необхідність дати майбутньому працівнику широку освіту, включаючи знання у сфері підприємництва, щодо вирішення кризових ситуацій, маневреності у виборі напряму розвитку виробництва, складання стратегічних планів і відповідного конструювання трудових колективів; 4) навчання кадрів навичкам сприйняття нових знань, що будуть потрібні для виконання конкретної роботи в умовах жорсткої конкурентної боротьби. Щоб вижити, підприємствам і фірмам необхідно постійно відстежувати зміни в технології, організації виробництва і управління, постійно здійснювати підготовку і перепідготовку кадрів, виходячи з вимог поточного моменту. Не випадково багато компаній за кордоном створюють власні корпоративні університети, мережа яких постійно збільшується. Тільки в США за останні 15 років їх кількість збільшилась з 400 до 2 тис., а до кінця наступного десятиліття може перевищити 3,7 тис.. Корпоративні університети змушують традиційні вищі навчальні заклади по-новому оцінити свої конкурентні можливості в боротьбі за учнів на світовому ринку освітніх послуг, який зараз формується. "В останнє 20-річчя багато різних країн світу здійснюють реформування національних систем освіти, зміст і напрям яких все більше визначає глобалізація. Перетворення освіти у важливий фактор конкурентоспроможності не тільки окремих виробників, а й національних економік у цілому вимагає від системи освіти великої гнучкості, відкритості змінам, здатності адекватно реагувати на них" [37, с. 12]. У червні 1999 р. у Болоньї (Італія) міністри освіти 29 європейських країн, у тому числі й України, підписали "Декларацію про Європейський регіон вищої освіти". У ній зазначається, що "сьогодні країна знань - важливий фактор соціального розвитку, що може забезпечити всім її громадянам необхідний рівень компетентності для відповіді на виклик нового тисячоліття, допомогти усвідомити спільність цінностей і належність до єдиного соціального і культурного простору. Роль освіти і співробітництва у цій сфері повсюдно визнається першорядною" [56, с. 19]. Заходи щодо досягнення цілей, розроблених у Болонській декларації, заплановані на короткий термін і мають закінчитися не пізніше ніж за перші десять років нового тисячоліття з огляду на різноманіття культур, мов національних освітніх систем "європейського простору вищої освіти". "Таким чином, глобалізація є найбільш функціональним викликом, з яким зіткнулися культура й освіта за свою довгу історію. Зовнішні навчальні заклади мають швидко пристосовуватися до впливу глобалізації і поширення нових технологій"

50. Освітні реформи, зумовлені конкуренцією. Технічний процес, що торкнувся всіх країн світу, сприяє глобалізації освіти, тому що людський ресурс став новим параметром конкурентоспроможності підприємств. Посилення конкуренції в умовах зростаючої глобалізації висуває системі освіти щоразу серйозніші вимоги: 1) забезпечення безперервної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації кадрів; 2) рентабельне використання її у постійно змінюваних умовах ринкової економіки; 3) необхідність дати майбутньому працівнику широку освіту, включаючи знання у сфері підприємництва, щодо вирішення кризових ситуацій, маневреності у виборі напряму розвитку виробництва, складання стратегічних планів і відповідного конструювання трудових колективів; 4) навчання кадрів навичкам сприйняття нових знань, що будуть потрібні для виконання конкретної роботи в умовах жорсткої конкурентної боротьби.

51. Освітні реформи, зумовлені фінансуванням. Бюджетне фінансування галузі освіти стає все більш актуальним. В суспільстві стає пріоритетною чітке усвідомлення того, що освіта – це сфера здійснення соціально-економічних інвестицій, що мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Об`єктивна необхідність бюджетного фінансування освіти зумовлена ще й тим, що діяльність галузі вимагає певної стабільності фінансового забезпечення, що вже закріплено законодавством України. Діюче законодавство також є вагомим підґрунтям для того, щоб видатки на фінансування системи освіти з бюджетів усіх рівнів були значно вищими. Насамперед, Конституція України проголошує обов`язковість загальної середньої освіти, гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах. Таким чином держава визнає, що забезпечення права на освіту - турбота самої держави, і освіта має бути доступна для кожного громадянина держави. Закон України «Про освіту», який займає особливе місце в системі законодавства про освіту є зв`язуючою ланкою між Конституцією України та іншим масивом освітянського законодавства. Законодавство про освіту закріплює наступні положення: 1. Україна визначає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства; 2. фінансування державних закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюються за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування. Держава забезпечує бюджетні асигнування на освіту в розмірі не меншому десяти відсотків національного доходу Український ринок освітніх послуг має всі передумови для розвитку, але обов’язковою умовою є реформи у фінансуванні освіти. Насамперед, за рахунок розвитку приватної освіти, а також залучення кредитів для навчання, створення та функціонування спеціальних накопичувальних та страхових фондів. Наш викладацький склад є досить кваліфікованим, проте без матеріальних стимулів, нормальної матеріально-технічної бази, доступу до інформаційних ресурсів та забезпечення учбовою літературою, спостерігатимемо відтік талановитих викладачів за кордон, або ж зростання рівня корумпованості, а відтак – диплом перетвориться з показника рівня освіти на показник рівня доходів. Роблячи висновки освіти в Україні, слід зазначити, що проблем у цій галузі чимало. Проте є деякі аспекти, які потребують нагальної уваги: реформи у фінансуванні та менеджменті освіти. Вживаючи вираз “ринок освітніх послуг“, слід розуміти, що якщо початкова та базова середня освіта є обов’язковими, то вища та післядипломна освіта є конкурсними, а в Україні зараз виникає реальна загроза знецінення диплому, перетворення його на папірець, що купується і продається.

52. Освітні реформи, спрямовані на рівність. Проблема рівного та справедливого доступу до освіти є однією з найбільш акцентованих в останні роки в міжнародних документах з питань розвитку освіти. Це можна пояснити великою соціальною вагою питання і значними розбіжностями в цілях між носіями різних груп суспільних інтересів. Ці різні цілі характеризують два основних підходи. доступ до базових вмінь та знань, що визначають можливості все більшого числа людей мати забезпечене життя, та доступ до вмінь, знань і компетентностей високого рівня, що визначають можливості залучення груп людей, суспільств та держав до участі в світовому розвитку. В Оксфордському словнику, в статі.Рівність. подано декілька різних підходів до тлумачення цього поняття: - підхід, який спирається на ідею справедливості через визначення доречних причин (як зазначив Аристотель, флейту потрібно віддати флейтисту, а не купцю, бо флейтисту вона потрібніша), тобто, в сучасному тлумаченні, хто має однакові потреби, повинен отримувати й однакові послуги. В контексті нашої теми це означає: якщо ми визнаємо рівні права на освіту, то й освітні послуги повинні бути однакові, незалежно від здібностей чи можливостей;

- підхід, який спирається на ідею рівних можливостей. У Платоновій.Державі. подано теоретичне обґрунтування системи освіти, яка будується на тому, щоб дати однаково обдарованим та здібним дітям рівні шанси на здобуття нерівних позицій у суспільстві; - підхід, який спирається на ідеї ліберальної рівності. Останню найлегше визначити як такий стан справ, за якого люди є однаково вільними для того, щоб займатися реалізацією визначених ними життєвих планів. Відтак, самим будувати для себе плани отримання освіти; - підхід, який спирається на ідеї демократичної рівності. Цей підхід зосереджує свою увагу на іншому вимірі рівності: на можливості громадян брати участь в управлінні своїм суспільством як політична рівня. Тобто йдеться про рівний доступ до управління сферою освіти через децентралізацію та усуспільнення; - підхід, що ґрунтується на ідеї соціалістичної рівності. Відповідно до цього підходу.що стосується всіх. має вирішуватись всіма., а на практиці це призводить до боротьби з усіма проявами нерівності та встановлення жорсткого контролю за розподілом благ; - підхід, орієнтований на питання гендерної та расової рівності. Ці підходи вже є більш частковими і акцентують увагу на боротьбі з історичними формами нерівності, які зараз долаються в розвинених суспільствах. Критики ідеї рівності відзначають, що за забезпечення різних форм рівності доводиться платити певну ціну, наприклад, падінням ефективності виробництва. Цінність рівності майже завжди суперечить іншим цінностям, наприклад, свободи чи розвитку. Тому вибір робиться на користь першої чи останніх у конкретній історичній ситуації, а не є визначеним універсально. Крім того, слушно зазначається, що рівність. це не один, а багато несумісних ідеалів.

Розвиток вищої освіти в період глобалізації. У цілому глобалізація вищої освіти як міжнародне явище означає якісно новий рівень співпраці чи взаємодії різних країн у світовому масштабі. Це явище посилює їх взаємозалежність, а отже, знижує рівень національного суверенітету держав та обмежує їхнє право діяти у внутрішній і зовнішній політиці згідно з національними інтересами. Наприклад, економічне співробітництво держав призвело до виникнення транснаціональних корпорацій, що не мають кордонів, майже незалежні від державного управління і визнаються окремими суб' єктами міжнародних відносин.

Головна місія вищої освіти - підготовка і виховання людей з орієнтацією на довгострокову перспективу, а не на вирішення короткотермінових завдань, пов' язаних з адаптацією робочої сили для потреб ринку. Найвища ціль освіти - розвиток людини і підвищення його внеску у зростання соціально-економічного добробуту шляхом виховання в дусі громадянства і створення умов для навчання впродовж усього життя [7, с. 21]. Професійна освіта є не просто передачею певних фактів, знань та методик. Це також процес навчання моральним нормам, завдяки яким професійні стандарти є вищими за власні інтереси професіонала. З політологічної точки зору глобалізація вищої освіти змінює міжнародну освітню політику, включаючи підтримку більш продуктивних глобалізованих освітніх зв' язків. Національний інтерес починає орієнтуватися на необхідність адаптації до процесів глобалізації, ефективного входження у світову освітню систему, що є запорукою розвитку економічного потенціалу, забезпечення внутрішньої стабільності і гуманітарного поступу. У такій системі міжнародних відносин межа між зовнішньою і внутрішньою політикою поступово зникає. Болонський процес -це приклад виходу глобалізації за межі створених у післявоєнний період інститутів колективної безпеки. Відповідність вищої освіти сучасним вимогам означає сприяння стійкому поступу людства і становлення світового порядку через призму інтересів людини. Тому розвиток співробітництва у вищій освіті, пропонуючи відповіді на проблеми розвитку країни і її регіону, - це превентивні міри щодо боротьби із гуманітарною деградацією, із злиднями, соціальним розколом, відсутністю моралі та духовного збагачення суспільства. Сутність покликання освіти в потенціалі забезпечення суспільної безпеки.

54. Глобалізація і професійно-педагогічна освіта. Прискорена еволюція цивілізаційних зрушень ХХІ століття, складні й неоднозначні процеси глобалізації в економічній, політичній, соціальній, духовній сферах зумовлюють пошук стратегічних напрямів вирішення проблем, які виникають у зв’язку з цим в українському суспільстві. Одним із важливих векторів глобалізації є освіта, в якій дуже гостро відчуваються суперечності, викликані трансформаційними змінами на сучасному етапі розвитку людства. Важливою складовою в системі освіти глобального суспільства є педагогічна освіта, яка покликана сприяти соціально-цінному розвитку особистості \майбутнього спеціаліста дошкільної, початкової й середньої ланки та допомагати професійному становленню й спеціалізації в педагогічній діяльності. Саме в процесі підготовки майбутнього педагога можна створити умови для подолання негативних проявів глобалізації, одним із яких є втрата національної, культурної, релігійної ідентичності. Проблеми збереження національної, культурної, релігійної ідентичності в період глобалізації активно обговорюються науковцями й практиками, зокрема, в педагогічній освіті – системі професійної підготовки спеціалістів, причетних до навчання й виховання молодого покоління. Адже саме педагогічна освіта, окрім професійного становлення й спеціалізації в педагогічній діяльності, спрямована на соціально цінний розвиток особистості майбутнього педагога (фундаментальній загальнокультурній, моральній і громадянській зрілості), на якого покладається найважливіша місія формування молодого покоління нашої держави. Зазначимо, що педагогічна освіта є важливим елементом у “системі освіти глобального суспільства”, яка розглядається як “інтегральна сукупність освітніх структур,освітніх відносин, освітньої свідомості та діяльності, що забезпечує відтворення й розвиток інтелектуального потенціалу глобального (планетарного) суспільства на всіх рівнях управління [1, с. 170]”. Систему освіти глобального суспільства складають: освітні структури: ЮНЕСКО, національні міністерства, регіональні управління освіти, навчальні заклади та їх глобальні, цивілізаційно-територіальні, національні, регіональні та локальні об’єднання й асоціації; освітні відносини: індивідуальні (“учитель – учень”); організаційні в закладах освіти, професійних чи просвітницьких асоціацій або спілок, які мають відносини з громадянином (“колективний учитель – учні”); комунікативні відносини держави з громадянином в контексті соціалізації; відносини між державними організаціями, державами тощо, які проявляються в процесі укладання міжнародних угод, освітньо-наукових обмінів, конференцій, взаємовизнання документів про освіту; освітня діяльність: професійна (наприклад, педагогічна) та аматорська; глобальна, національна, регіональна, місцева, колективна та індивідуальна; представницька (у складі міжнародної акредитаційної, методичної чи фахової комісії), бюрократична (у складі органу управління державною або громадською інституцією) та загальногромадська (у складі певного освітянського руху); освітня свідомість, яка вирізняється на глобальному, цивілізаційно-територіальному, національному,__ регіональному, місцевому, колективному та індивідуальному рівнях і визначається суб’єктивними чинниками сприйняття знань і технологій, їх можливого використання в суспільній діяльності [1, с. 172]. Як важлива складова “системи освіти глобального суспільства” педагогічна освіта також відчуває на собі темпи наростання глобалізації з усіма її конструктивними й негативними наслідками. Спираючись на думку Я. Садлака про важливість використання пропозицій глобалізації та запобігання небезпекам, які вона несе із собою, вважаємо за доцільне виокремити позитивні аспекти, які впливають на розвиток педагогічної освіти в Україні за умов глобалізації. Так, незаперечним є факт, що глобалізаційні зміни в освіті сприяють поглибленню інтеграційних процесів, розвитку партнерства й співробітництва між педагогічними працівниками України та інших країн світу. Зокрема, більш звичними та систематичними сьогодні є: міжнародні наукові та науково-практичні семінари, конференції, в яких беруть участь представники різних країн; міжнародні обміни науковцями та студентами; стажування молодих науковців за кордоном; реалізація різноманітних міжнародних проектів і програм; можливість здобуття освіти за кордоном.