Національно-визвольний рух Опору під проводом оун і упав період другої світової війни.

Визволення України від німецьких загарбників. Закінчення Другої світової війни. Вклад України в розгром гітлерівської Німеччини та її сателітів.

Сталінградська битва (липень 1942-лютий 1943 р.) стала не тільки початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком визволення території України. 18 грудня 1942 р. було визволено перший український населений пункт -селоПівнівку, Міловського району Луганської області. Південно-Західний фронт вийшов на лінію міст Червоноград - Новомосковськ -Синельпікове - Червоноармійськ - Слов'янськ і зав'язав бої на підступах до Дніпропетровська та Запоріжжя, і невдовзі звільнив їх. Військами цього фронту командував М.Ватутін. До середини лютого 1943 р. було визволено значну частину Донбасу і Харківщини. 16 лютого війська Воронезького фронту звільнили від гітлерівців м. Харків. Невдовзі стрімке просування військ Червоної Армії було зупинено. 19 лютого німецьке командування здійснило контрудар і 16 березня німці знову захопили Харків.

Маючи значну перевагу в живій силі та техніці, радянські війська в результаті запеклих боїв до осені 1943р. звільнили Харків, Чернігів, Полтаву. 6листопада 1943р. війська М. Ватутіна звільнили Київ. У січні 1944 р. Червона Армія розпочала визволення Правобережної України та Криму. До травня 1945 р. було визволено Херсон, Миколаїв, Одесу, завершено вигнання німців з Криму.

Протягом літа радянські війська звільнили від фашистів майже всю Західну Україну. 27 жовтня 1944 р. був звільнений Ужгород, а 28 жовтня - всі інші населенні пункти Закарпатської України. На осінь 1944 р. вся територія України Е-була звільнена від німецько-фашистських загарбників. У 1945 р. до складу України увійшла Закарпатська Україна.

Отже, визволення України було важливою частиною процесу розгрому ворога. Перемога стала можливою завдяки героїзму, мужності та відданості українського народу.

Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники називають 7 млн. осіб, інші - понад 40 млн., у тому числі 15- 20 млн загиблих на полі бою, померлих від ран, у концтаборах.

З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення населення республіки. Знищення економіки, пограбування матеріальних і людських ресурсів було одним з найважливіших його завдань. Численні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей.

Масового винищення і страшного насильства зазнало населення західноукраїнських земель внаслідок суперечок СРСР із Польщею за кордони. У вересні 1944 р. в Любліні між Польським комітетом національного визволення та урядом Радянської України було укладено угоду про добровільне переселення українців з польської території в Україну, а поляків з УРСР - у Польщу. З жовтня 1944 р. до серпня 1945 р. було переселено до УРСР майже 433 тис. українців з 750 тис, що з давніх часів мешкали на території сучасної Південно-східної Польщі. Тих, хто відмовлявся переселитися, знищували (або відправляли до концтаборів). Під час переселення було спалено і пограбовано понад 8 тис. українських господарств.

На ознаменування перемоги над фашистською Німеччиною в Москві на Красній площi 24 червня було проведено парад, який увійшов в історiю як Парад Перемоги. Марш зведених полків фронтiв завершила колона солдатів, якi кинули до піднiжжя мавзолею Леніна 200 прапорiв розгромлених фашистських армій.

Наближення завершення війни все гостріше ставило на порядок денний питання про повоєнний устрій Європи і світу. Розв`язанню цього питання були присв`ячені дві конференції Ялтинська і Потсдамська лідерів США, Англії і СРСР, що відбулися у 1945 р. Рішенння прийняті на цих конференціях лягли в основу Ялтинської системи повоєнного світу, яка змінила Версальсько-Вашингтонську.

Внесок українського народу в розгром нацизму.

Перемога країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками у Другій світовій війні 1939-1945 рр. була здобута ціною неймовірних зусиль і величез­них жертв. Вагомий внесок у цю перемогу зробив україн­ський народ, і включення У РСР до числа країн - заснов­ниць ООН є визнанням цієї ролі.

В роки війни Українськи­ми фронтами на території республіки були проведені на­ступальні стратегічні битви, які суттєво змінили ситуацію на фронті на користь СРСР: форсування Дніпра, звільнення Києва, Корсунь-Шевченківська операція, Львівсько-Сандомирська, Карпатська, Яссько-Кишинівська та ін.Український народ дав Червоній Армії 6 млн. бійців, кожен другий з них загинув, а кожен другий з тих, хто за­лишився живим, став на все життя інвалідом. Втрати укра­їнського народу становили 40-44 % від загальних втрат СРСР, 25 % від кількості усього населення України. 2072 україн­ці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

 

Наслідки для України:

· Політичні

Одним із важливих наслідків перемоги було продовження об’єднання українських земель, що підтвердили Тегеранська (1943 р.), Кримська (1945 р.) та Потсдамська конференції глав держав антигітлерівської коаліції.

Україна увійшла до складу ООН як країна-засновниця.

· Економічні

Друга світова війна завдала Україні масштабних економічних витрат. За підрахунками радянських вчених тільки прямі збитки склали 285 млрд крб. у діючих на той час цінах.

Повністю була відсутня енергетична база через зруйнування Дніпрогесу, Штерівської, Курахівської, Зуївської, Сіверодонецької та ін. електростанцій.

· Демографічні

Щонайменше 5,4 млн чоловік, або один із шести мешканців України загинув у війні, 2,3 млн чоловік було вивезено для примусової праці до Німеччини.

 

73. Територіальні зміни в Україні після Другої світової війни. Операція «Вісла». Мета та наслідки.

Перебудова і Україна

Після смерті К. Черненка в березні 1985 р. на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативою у квітні 1985 р. розпочалася перебудова в СРСР. Перебудова мала охопити п’ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудова спільного європейського дому); соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добробуту населення); ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.

Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи і завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно підтримувало дії кремлівського керівництва, насправді певний час блокувало перебудовчі процеси в Україні.

Перебудова мала чотири етапи. У березні 1985 р. – січені 1987 р. – перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму». В період з 1987 по 1988 рр.— основний лейтмотив – «більше демократії», а 1989 – 1990 рр. характеризувалися розмежуванням і розколом у таборі провідників перебудови, що призвело у 1991 р. до перемоги радикал-реформізму та розпаду СРСР.

Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985 – 1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об’єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалася відносно стабільною.

Був ще один важливий суб’єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася із гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В. Щербицький, який сімнадцять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.

Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий екологічний мітинг (20 тис. учасників). Крім питань екології, гострій критиці були піддані посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та її наслідках.

1989 року Україною прокотилася хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними вимогами гостро ставили і політичні питання — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.

В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.

У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створювалися політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична партія України, «Партія зелених», Партія демократичного відродження України та ін.). 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.

Національно-визвольний рух опору під проводом ОУН і УПАв період Другої світової війни.

В антифашистському русі Опору існували дві течії:

— радянська (партизанські загони, радянське підпілля), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, відновлення Радянської влади;

— націоналістична (ОУН(Б), ОУН(М), бульбівці, ОУН-УПА), представники якої боролися за визволення України від німецько-фашистських загарбників, створення незалежної Української держави.

Деякі історики називають ще третю течію в антифашистському русі опору — польська (армія Людова, армія Крайова), представники якої боролися за виз волення західноукраїнських земель від німецькофашистських загарбників, приєднання їх до Польщі. Проте невелика чисельність вояків армії Людової та армії Крайової (10–20 тис.), відносна пасивність в боротьбі проти німців дає підстави вважати, що в Україні було лише дві течії в антифашистському русі Опору.

"Новий порядок", запроваджений нацистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресіями 1939—1941 pp., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму. Хоча німці не давали ніяких обіцянок, національно свідомі українці висловлювали сподівання на відновлення української державності. Найбільшу державотворчу активність виявили діячі обох течій Організації українських націоналістів, керівництво якої напередодні німецько-радянської війни ставилося до Німеччини та її військ як до союзників майбутньої Української держави у спільній боротьбі проти більшовизму.

Ще до приходу німців у багатьох містах націоналістами були створені українські органи державної владні правопорядку. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною було створено дві військові частини під кодовими назвами "Нахтігаль" і "Роланд". У них було бл. 600 солдатів-українців. Німці збиралися використати їх для встановлення безпеки пересування німецьких частин по Україні, роззброєння розгромлених вермахтом частин Червоної армії, охорони ешелонів з полоненими та боєприпасами, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього українського війська.

30 червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські національні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку відновлення української державності. Проте реакція німців на таке "самоуправство" була негативною. Вже на поч. липня 1941 р. вони заборонили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Отецька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості. Зокрема Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази,"не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від українців". У відповідь нацисти кинули С.Бандеру, Я.Отецька та деяких інших провідних членів націоналістичного руху до концентраційного табору Заксенхаузен, де вони перебували майже до кіпця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.

В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних прагнень українського народу, повного його безправ'я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого спротиву на перших порах стали Волинь і Полісся.

Тут від початку війни діяли партизанські відділи "Поліської Січі" під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об'єднання всіх цих розрізнених військових формувань була створена Українська повстанська армія (УПA),днем народження якої прийнято вважати 14 жовтня 1942 р. — свято Покрови Пресвятої Богородиці. Отже, впродовж незначного відрізку часу Організація українських націоналісті в від співпраці з Німеччиною повністю переорієнтувалася на боротьбу з нею.

Невдовзі УПА стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німецьких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями накликали нацистські репресії проти мирного населення. У квітні 1943 р. нацисти змушені були розпочати масово застосовувати проти УПА цілі військові з'єднання, а згодом і артилерію та бронетехніку, тому що, згідно з документальними свідченнями самих німецьких урядовців, повстанські відділи контролювали всю сільську місцевість на південь від траси Київ — Рівне — Ковель — Брест-Литовськ. На північ від неї вони вели жорстоку боротьбу за контроль над територією з радянськими партизанами. Нацистське керівництво панічно повідомляло, що націоналістичні партизани атакують уже посеред білого дня, нападають на потяги, визволяють людей, підготовлених для вивезення до Німеччини. У багатьох районах уже не існує німецької адміністрації. За даними дослідника І. Патриляка, впродовж квітня 1943 р. у боях з повстанцями загинуло близько 600 німців та їхніх союзників. У травні відділи УПА почали проводити великі рейди Правобережною Україною.

15 серпня 1943 р. командування УПА оголосило себе єдиною законною владою на всіх звільнених від німців територіях України, де почало впроваджувати місцеве самоврядування, вирішувати земельне питання, створювати грошову систему, вводити обов'язкову загальну освіту шкільної молоді, здійснювати поголовний медичний огляд школярів силами лікарів з УПА тощо. Зокрема, виходячи з того, що в усі часи найважливішою проблемою для українського селянства залишалося " земельне питання ", було видано своєрідний " декрет про землю", який передбачав ліквідацію колгоспів і перехід у власність українських селян усіх земель колишніх польських землевласників і колоністів.

Для загального керівництва повстанським рухом було створено Головне командування і Головний військовий штаб. Командувачем УПА до листопада 1943 р. був майор Роман-Дмитро Клячківський (повстанський псевдонім — Клим Савур), його змінив підполковник (з 22 січня 1946р. — генерал-хорунжий) Роман Шухевич (Тарас Чупринка), а після загибелі останнього в бою зі співробітниками радянських спецслужб 5 березня I960 р. — полковник Василь Кук (Коваль). Вона, не маючи ніякої допомоги ззовні, спиралася на масову народну підтримку та розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН.

Крім нацистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайової (АК), підпорядкованої польському уряду в Лондоні. її основне завдання полягало в тому, щоб до приходу радянських військ взяти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК супроводжувала їх терористичними акціями проти мирного українського населення

21—25 липня 1943 р. відбувся надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналежності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому мас за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

Через рік, у липні 1944 p., з ініціативи УПА і лідера ОУН С.Бендери була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні.оловою уряду — Генерального секретаріату УГВР — став Р. Шухевич, його членами — Р. Волошин, М. Лебедь та ін. УПА була формально підпорядкована УГВР.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.

(Скорочено і ясно)
Українська національна течія

Мета: визволення України від окупантів (німців, більшовиків) та побудова незалежної Української держави.

У 1940 р. відбувся розкол в ОУН на ОУН(М) (мельниківці на чолі з А.Мельником) та ОУН(Б) (бандерівці на чолі з С.Бандерою).

ОУН(М) (мельниківці) виступали за співпрацю з німцями, сподіваючись на їх підтримку у створенні Української держави.

ОУН(Б) (бандерівці) співпрацювали з німцями лише на початковому етапі війни, а для досягнення незалежності України розраховували, в основному, на власні сили.

Бандерівці у згоді з німецьким командування створили батальйони «Роланд» (на чолі з Є. Побігущим) та «Нахтігаль» (на чолі з Р. Шухевичем).

30 червня 1941 р. – прийняття у Львові «Акта проголошення відновлення Української держави» та формування уряду на чолі з Я.Стецьком (А.Гітлер виступив проти самостійної Української держави; новостворений уряд був розігнаний, С.Бандера та Я.Стецько заарештовані).

5 жовтня 1941 р. – створення мельниківцями у Києві Української національної ради на чолі з М.Величковським, яку розглядали як передпарламент майбутньої Української держави (у листопаді 1941 р. її діяльність була заборонена гітлерівцями).

Осінь 1941 р. – репресії німців проти оунівців, у результаті перехід оунівців (бандерівців) до боротьби з німцями. У 1944 р. німцями були закатовані українські поети Олег Ольжич та Олена Теліга.

У червні 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець створив перші українські військові формування «Поліська Січ», які воювали проти німців та радянських військ.

14 жовтня 1942 р. – створення УПА (Української повстанської армії проводу ОУН), яка вела боротьбу як проти німців, так і проти радянської влади.

Українська повстанська армія (УПА) – українське військово-політичне формування, що діяло в Україні у 40-х-50-х роках і у ході війни вело боротьбу як проти фашистської Німеччини, так і проти радянських військ. Очолив УПА Роман Шухевич (прізвисько Тарас Чупринка).

Діяльність ОУН-УПА у 1943-1944 рр.

- остаточне оформлення структури УПА, об’єднання окремих загонів під загальним керівництвом (головний командир — Р. Шухевич);
- взяття під контроль значної території Полісся, Волині, Галичини, створення тут української адміністрації («українських республік»).
- конфлікт із польською адміністрацією, який вилився у взаємні «етнічні чистки».

Волинська різня – обопільні етнічні чистки українського і польського населення здійснені УПА та польською Армією Крайовою у 1943 р. під час Великої Вітчизняної війни на Волині.