Фінансова підтримка і державний контроль санації підприємств

Динамічний розвиток основних форм господарської діяльності в умо­вах ринку супроводжується заходами державного регулювання і контро­лю. У сфері відносин санації і банкрутства суб'єктів господарювання дер­жавний нагляд безпосередньо здійснює спеціалізований орган з питань банкрутства. Доцільність його функціонування обумовлена державною політикою в цій сфері суспільних відносин, а також необхідністю забез­печити з боку держави належні умови відновлення платоспроможності господарських суб'єктів з державною формою власності або державною часткою майна.

Конкретні функції і повноваження державного органу з питань бан­крутства встановлюються у момент його заснування, а також шляхом фор­мування регіональної мережі органів виконавчої влади. Вони містяться в Положенні про порядок його функціонування, текст якого затверджуєть­ся Кабінетом Міністрів України. Порядок виконання функцій міститься в інструкціях, оглядах судової практики з питань банкрутства і санації.

Державний орган з питань банкрутства має розгалужену організа­ційну структуру, до якої входять центральний апарат і регіональні пред­ставництва в кожній області (регіоні). Організаційна структура, функції, роль і найменування державного органу у справах санації і банкрутства відображають ступінь розвиненості механізму банкрутства в господар­ській системі та можуть змінюватися у часі. Наприклад, тривалий час ці

повноваження належали спеціалізованому органу - Агентству з питань запобігання банкрутству. В даний час за рішенням Кабінету Міністрів України створено Державний департамент з питань банкрутств.

Основні повноваження спеціалізованого державного органу з питань банкрутства визначено в статті 2 Закону, зокрема:

сприяти створенню організаційних, економічних та інших умов для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

пропонувати господарському суду кандидатури арбітражних керую­чих, розпорядників майна, керуючих санацією і ліквідаторів для дер­жавних підприємств або суб'єктів з державною часткою в статутному фонді не менше ніж 25 %;

організувати систему підготовки арбітражних керуючих, розпоряд­ників майна, керуючих санацією, ліквідаторів;

здійснювати ліцензування діяльності арбітражних керуючих для всіх процедур банкрутства;

забезпечувати реалізацію процедури банкрутства стосовно відсут­нього боржника;

вести єдину базу даних про суб'єктів господарювання, яки знаходять­ся в стані банкрутства, встановлювати форму подання інформації від арбітражних керуючих;

організувати проведення експертизи фінансового становища держав­них підприємств і підприємств з державною часткою власності при підготовці і розгляді справи про банкрутство в господарському суді; готувати на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого ор­гану висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного бан­крутства або доведення до банкрутства стосовно державних підпри­ємств чи підприємств з державною часткою власності; готувати типові документи щодо реалізації процедур банкрутства та інші.

Державний орган з питань банкрутства є учасником провадження у справі про банкрутство. За дорученням господарського суду він прово­дить експертизу і залучає для цього фахівців. У разі призначення лік­відатора веде облік даних про нього, приймає, обробляє, накопичує та зберігає інформацію ліквідатора про хід ліквідаційної процедури. Орган призначає свого представника до складу ліквідаційної комісії в процеду­рі ліквідації боржника, визнаного банкротом. У процедурі ліквідації від­сутнього боржника на вимогу господарського суду з числа працівників державного органу повинен бути призначений ліквідатор.

9*

Окрім спеціалізованого державного органу з питань банкрутства під­приємств, контроль у сфері відносин санації і банкрутства опосередко­вано здійснюють інші державні органи. До них відносяться: Кабінет Мі-

ністрів України; Фонд державного майна України; Державна податкова адміністрація; Антимонопольний комітет України; центральні органи виконавчої влади; місцеві органи виконавчої влади; фінансові органи; інші державні органи.

Кабінет Міністрів України готує пропозиції щодо внесення змін до нормативно-правових актів, приводить у відповідність із Законом і су­довою практикою свої нормативні документи, організовує нормативно-правову роботу міністерств і відомств. Крім того, він керує роботою державного органу з питань банкрутств, ухвалює рішення про організа­ційну структуру цього органу, його матеріально-технічне і кадрове забез­печення, затверджує Положення про порядок його функціонування. У разі банкрутства місто утворюючого або особливо небезпечного підпри­ємства Кабінет Міністрів має право розрахуватися з усіма кредиторами ще на етапі санації, готує і затверджує переліки особливо небезпечних підприємств країни.

Фонд державного майна України є учасником провадження у справі про банкрутство підприємства з державною формою власності або дер­жавною часткою не менше 25 % статутного фонду. У випадку, коли трудо­вий колектив претендує на передачу йому в оренду цілісного майнового комплексу підприємства-боржника, забезпечує реалізацію такого пере­важного права. У процедурі санації підприємства проводить попереднє вивчення і узгодження плану санації, якщо державна частка в статутному фонді перевищує 50 %.

Державна податкова адміністрація України також виступає учасни­ком провадження у справі про банкрутство і стороною по справі, якщо борговими зобов'язаннями є податкові платежі боржника. Крім функції контролю за правильністю і своєчасністю перерахунку платежів до бю­джетів, вона подає заяву до господарського суду, вживає заходів щодо своєчасного перерахунку податків, оформляє докази заборгованості суб'єкта господарювання. Як кредитор, представники податкової адмі­ністрації входять до комітету кредиторів та беруть участь в його роботі з кількістю голосів, пропорційною розміру податкової заборгованості. У разі погашення заборгованостей щодо сплати податків і зборів прова­дження у справі про банкрутство зупиняється.

Антимонопольний комітет України залучається до участі в процеду­рах банкрутства підприємств-монополістів і відряджає своїх представни­ків до складу ліквідаційної комісії разом з іншими державними і місце­вими органами. Необхідність залучення працівників Антимонопольного комітету обумовлена особливостями функціонування таких суб'єктів в національній господарській системі, а випадки обов'язкової їх участі в процедурі банкрутства обумовлені законодавством.

Представники центральних органів виконавчої влади за рішенням господарського суду беруть участь в процедурах санації і банкрутства містоутворюючого або особливо небезпечного підприємства. За клопо­танням цих органів здійснюється продаж цілісного майнового комплексу підприємства-боржника, введення процедури санації боржника за умови укладення з кредиторами договору-поручительства за зобов'язаннями боржника. В цьому випадку вони одержують право пропонувати канди­датуру керуючого санацією і інвестора боржника, а також несуть солі­дарну відповідальність, якщо зобов'язання боржника виявляються неви­конаними. Строк процедури санації за клопотанням органу центральної влади може бути продовжений до десяти років, а розрахунок з кредито­рами повинен бути завершений в перші три роки.

Представник органу місцевого самоврядування є учасником про­вадження у справі про банкрутство у випадках, передбачених Законом (стаття 1), зокрема, щодо банкрутства містоутворюючого і особливо не­безпечного підприємства. В межах своїх повноважень місцеві органи вживають заходи щодо запобігання банкрутству підприємства-боржника і направляють своїх представників до складу ліквідаційної комісії, забез­печують розрахунки з кредиторами, звертаються з клопотанням в госпо­дарський суд щодо продажу майна підприємства-боржника як цілісного майнового комплексу на конкурсі. У разі банкрутства сільськогосподар­ського підприємства клопотання про його санацію приймається коміте­том кредиторів за участю представника оргаїїу місцевого самоврядуван­ня (стаття 44 Закону).

У випадках, передбачених Законом (стаття 1), учасником проваджен­ня у справі про банкрутство можуть бути представники державних фі­нансових органів. Наприклад, при банкрутстві підприємства-страховика до складу учасників провадження і ліквідаційній комісії обов'язково вхо­дять працівники державного органу з нагляду за страховою діяльністю. Процедури банкрутства професійних учасників національного фінансо­вого ринку супроводжують працівники Державних комісій по регулю­ванню ринків фінансових послуг і цінних паперів.

Для проведення процедур банкрутства особливо небезпечних під­приємств господарський суд залучає представників центрального органу виконавчої влади, до компетенції якого відноситься виробнича діяльність господарського суб'єкта-банкрута, а за необхідністю - державного орга­ну з питань надзвичайних ситуацій, захисту населення від наслідків Чор­нобильської катастрофи, охорони навколишнього середовища і ядерної безпеки, геології і використовування надр. Повноваження і можливості цих державних органів визначені у відповідних розділах законодавства.

Важливе місце у контрольних функціях відводиться державним контрольно-ревізійним органам. Наявна нормативна база та регіональна

 

мережа контрольно-ревізійної служби України швидко реагує на фак­ти незаконного використання фінансових ресурсів під час провадження справи про банкрутство, нецільове призначення коштів від реалізації ак­тивів підприємства-боржника, відхилення від плану дій фінансової сана­ції з боку будь-якого із суб'єктів відносин.

Поступово підвищуються вимоги до управління об'єктами державної власності, у тому числі до підприємств з часткою державної власності у статутному капіталі. Так Постанова Кабінету Міністрів України від 19 червня 2007 року №832 „Порядок здійснення контролю за виконанням функцій в управлінні об'єктами державної власності" передбачає кон­кретний перелік функцій управління та критеріїв з визначення його ефективності.

Контроль за виконанням функцій з управління об'єктами державної власності здійснюється шляхом проведення моніторингу додержання за­конності та оцінки ефективності виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, іншими органами, які здійснюють управлін­ня об'єктами державної власності (суб'єкти управління), обов'язків, ви­значених відповідно до законодавства (моніторинг).

Завданням моніторингу є збір, накопичення, аналіз інформації про виконання суб'єктами управління функцій з управління об'єктами дер­жавної власності.

Контролінгові функції з моніторингу покладено на Міністерство еко­номіки.

Для проведення моніторингу щокварталу через 10 днів після закін­чення строків, встановлених для подання фінансової та статистичної звітності, Міністерство економіки отримує інформацію про діяльність суб'єктів господарювання державного сектору економіки, їх майновий стан (у частині вартості та збереження цілісності активів), показни­ки фінансово-господарської діяльності, стан виконання фінансового плану та платоспроможності, виконання керівником суб'єкта госпо­дарювання умов контракту; про прийняті рішення стосовно реструк­туризації, реорганізації та ліквідації суб'єктів господарювання, пере­дачі державного майна до статутних фондів господарських товариств, відчуження основних фондів суб'єктів господарювання, передачі державного майна в оренду, лізинг, концесію, заставу, укладення до­говорів про спільну та спільну інвестиційну діяльність; про призна­чення (звільнення) керівника суб'єкта господарювання, проведення конкурсу з визначення уповноваженої особи на виконання функцій з управління корпоративними правами держави, а також призначення представників держави в органах господарських товариств; про ефек­тивність управління об'єктами державної власності, визначену відпо­відно до її критеріїв;

І нформація надсилається від: 1) суб'єктів управління:

2) Фонду державного майна України;

3) Державного комітету статистики України;

і) Державного департаменту з питань банкрутства 5) Міністерства фінанасів україни.

Зазначена інформація подається за формами, встановленими Міне­кономіки разом з Фондом державного майна, Мінфіном та Держкомста-том.

Міністерство економіки узагальнює та аналізує надіслану йому ін­формацію. На особливому контролі знаходиться інформація про випад­ки погіршення показників фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання внаслідок неефективного управління об'єктами держав­ної власності пропозиції щодо внесення змін до законодавства, привати­зації об'єктів державної власності, зміни суб'єкта їх управління, передачі в комунальну власність, закріплення в державній власності пакетів акцій відкритих акціонерних товариств або їх відчуження.

Результати аналізу подаються Кабінетові Міністрів України, Голов­ному контрольно-ревізійному управлінню України, правоохоронним ор­ганам.

У своєї діяльності державні органи призвані забезпечити надійну систему управління процесами фінансової санації, формування сталих господарських відносин, попереджати та запобігати явищам неплато­спроможності господарських суб'єктів.

Питання для самоконтролю до теми 8

1. Якими пріоритетами керуються державні органи у питаннях фінан­сової санації?

2. Які запроваджуються способи фінансування санації?

3. У якій спосіб здійснюються управлінські впливи з боку господар­ського суду?

4. Вкажіть фінансові відносини, що виникають у зв'язку з поданням за­яви до суду.

5. Які управлінські дії відбуваються навколо підготовчого засідання суду?

6. Які питання віднесено до компетенції господарського суду з приводу формування фінансових відносин?

7. Назвіть повноваження спеціалізованого державного органу з питань банкрутства у фінансовій санації.

8. Якими повноваженнями керується Кабінет Міністрів України з при­воду фінансової підтримки підприємств?

 

9. Вкажіть функції Фонду державного майна України у питаннях, фі­нансової санації.

10. Якими функціями володіє Державна податкова адміністрація Украї­ни з приводу формування фінансових відносин навколо банкрута?

11. Згадайте повноваження Антимонопольного комітету в питаннях са­нації підприємств.

12. Які функції виконують представники центральних органів виконав­чої влади у справі про банкрутство?

13. З якою метою до фінансової санації залучають представника органу місцевого самоврядування?

14. Які державні фінансові органи беруть участь у заходах з фінансової санації підприємств?

15. Що входить до моніторингу з управління об'єктами державної влас­ності?

16. Назвіть особливості поводження з інформацією фінансового ринку.

Словник до теми 8

Аптимонопольиий комітет України залучається до участі в процеду­рах банкрутства підприємств-монополістів і відряджає своїх представни­ків до складу ліквідаційної комісії разом з іншими державними і місце­вими органами. Необхідність залучення працівників Антимонопольного комітету обумовлена особливостями функціонування таких суб'єктів в національній господарській системі, а випадки обов'язкової їх участі в процедурі банкрутства обумовлені законодавством.

Вищий господарський суд України є кінцевою інстанцією всієї системи господарських судів і здійснює загальне керівництво, контроль за діяль­ністю місцевих і апеляційних судів у справах про банкрутство, зокрема, узагальнення і розповсюдження практики вирішення господарських спо­рів з питань банкрутства, наукове і методичне узагальнення накопичено­го досвіду щодо розвитку відносин санації і банкрутства.

Господарський суд в Україні здійснює правосуддя через систему Ви­щого господарського суду та місцевих, апеляційних судів на місцях по всіх регіонах; є найбільший впливовими із загальної структури держав­них суб'єктів.

Державна податкова адміністрація України - виступає учасником провадження у справі про банкрутство і стороною по справі, якщо борго­вими зобов'язаннями є податкові платежі боржника. Крім функції контр­олю за правильністю і своєчасністю перерахунку платежів до бюджетів, вона подає заяву до господарського суду, вживає заходів щодо своєчасно­го перерахунку податків, оформляє докази заборгованості суб'єкта госпо­дарювання. Як кредитор, представники податкової адміністрації входять

до комітету кредиторів та беруть участь в його роботі з кількістю голосів, пропорційною розміру податкової заборгованості.

Заява подається у письмовій формі за підписом керівника боржника або кредитора і містить обов'язкові відомості: найменування господар­ського суду, до якого подається заява; найменування боржника і його поштову адресу; найменування кредитора і його поштову адресу (місце проживання); податковий ідентифікаційний номер кредитора; виклад обставин, які підтверджують неплатоспроможність боржника; суму бор­гових вимог, строк їх виконання і реквізити платіжних документів; інші документи, які підтверджують неплатоспроможність.

Інвестори - особи, які бажають взяти участь в заходах щодо санації боржника та звернулися з цього питання до господарського суду.

Кабінет Міністрів України готує пропозиції щодо внесення змін до нормативно-правових актів, приводить у відповідність із Законом і су­довою практикою свої нормативні документи, організовує нормативно-правову роботу міністерств і відомств з питань банкрутства та санації.

Конкурсні кредитори - кредитори по вимогах до боржника, що вини­кли до порушення справи про банкрутство, вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника, зокрема по вимогах у порядку правонаступ-ництва.

Моніторинг - це збір, накопичення, аналіз інформації про виконання суб'єктами управління функцій з управління об'єктами державної влас­ності.

Організаційна структура Державного органу з питань банкрутства - розгалужена система, до якої входять центральний апарат і регіональ­ні представництва в кожній області (регіоні). Організаційна структура, функції, роль і найменування державного органу у справах санації і бан­крутства відображають ступінь розвитку механізму банкрутства в госпо­дарській системі та можуть змінюватися у часі.

Підготовче засідання суду - провадиться за участю сторін по справі з метою оцінки поданих документів, пояснень сторін, обґрунтованості за­перечень боржника. На ньому відносно боржника у стадії приватизації приймається ухвала суду про зупинення приватизації; для визначення фінансового становища боржника суддя може призначити експертизу; суддя ухвалює рішення по додатково заявлених майнових вимогах кре­диторів, зокрема, в частині забезпечення заставою; призначається аудит або підготовка аудиторського висновку.

Повноваження господарського суду як центрального ланцюга у відноси­нах санації і банкрутства визначені спеціальним Законом, роз'ясненнями і ухвалами Вищого господарського суду України, спеціальними закона­ми про банківську, страхову, гірничодобувну діяльності тощо.

 

Представники центральних органів виконавчої влади за рішенням гос­подарського суду беруть участь в процедурах санації і банкрутства місто-утворюючого або особливо небезпечного підприємства.

Представник органу місцевого самоврядування є учасником прова­дження у справі про банкрутство у випадках, передбачених Законом, зокрема, щодо банкрутства містоутворюючого і особливо небезпечного підприємства. В межах своїх повноважень місцеві органи вживають за­ходи щодо запобігання банкрутству підприємства-боржника і направ­ляють своїх представників до складу ліквідаційної комісії, забезпечують розрахунки з кредиторами, звертаються з клопотанням в господарський суд щодо продажу майна підприємства-боржника як цілісного майнового комплексу на конкурсі.

Реєстр вимог кредиторів - письмовий перелік всіх визнаних госпо­дарським судом вимог кредиторів з вказівкою відомостей про кожного кредитора, розмір його вимог за грошовими зобов'язаннями або щодо сплати податків, зборів, черговості задоволення кожної вимоги, розмір неустойки, штрафу, пені. Згідно даних реєстру вимог кредиторів визна­чається кількість голосів кожного з них в загальних зборах і голосуван­ні.

Ухвала господарського суду про припинення впровадження у справі про банкрутство - письмовий документ про завершення будь-якої з проце­дур банкрутства боржника.

Фонд державного майна України є учасником провадження у справі про банкрутство підприємства з державною формою власності або дер­жавною часткою не менше 25 % статутного фонду. У випадку, коли трудо­вий колектив претендує на передачу йому в оренду цілісного майнового комплексу підприємства-боржника, забезпечує реалізацію такого пере­важного права. У процедурі санації підприємства проводить попереднє вивчення і узгодження плану санації, якщо державна частка в статутному фонді перевищує 50 %.

ТЕМА 9. ОСОБЛИВОСТІ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ МАЙНА ГОСПОДАРСЬКОГО СУБ'ЄКТА

9.1 Загальні вимоги стосовно оцінки вартості

9.2 Оцінка вартості в процесі продажу майна підприємства-банкрута

У ході фінансової санації керуючий виконує функції з фінансового менеджменту, зокрема, розпорядження фінансовими активами, які облі­ковано на балансі підприємства-боржника. У деяких випадках фінансо­вим активом виступає саме цілісний майновий комплекс підприємства-банкрута.

Укладення договорів купівлі-продажу майна та інших активів на ета­пі санації набуває деяких особливостей. Зокрема, система контролінгу повинна попереджати факти недобросовісних дій, коли укладення угод здійснюється за неринковою ціною. Але унікальність та неповторність активів підприємств досить утрудняють оцінку, оскільки стає практично неможливим підібрати базовий актів для співставлення - базу оцінки.

База оцінки - комплекс методичних підходів, методів та оціночних процедур, що відповідають певному виду вартості майна. Для визначен­ня бази оцінки враховуються мета оцінки та умови використання її ре­зультатів.

Актуальною в такому випадку стає питання щодо визначення вартос­ті майна - еквіваленті цінності об'єкта оцінки, вираженому у ймовірній сумі грошей, тобто найбільшої сумі грошей, яку може отримати прода­вець та може погодитися сплатити покупець. Навпаки, на керуючого са­нацією лягає важка проблема - вжити необхідних заходів з підвищення об'єктивності оціночних дій з одночасним здешевленням саме процедури оцінки. Оціночні процедури - дії (етапи), виконання яких у певній послі­довності дає можливість провести оцінку.

9.1 Загальні вимоги стосовно оцінки вартості

Законодавство надає певні рекомендації стосовно виконання дій з оцінки майна, майнових прав, об'єктів інтелектуальної власності тощо. Звичайно, на балансі підприємства обліковуються різні види активів. Тому оцінку кожного із видів треба виконувати з урахуванням вимог за­кону та особливостей використання активу у господарській діяльності.

Оцінка вартості виконується згідно вимог Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Украї­ні». Суб'єктами оціночної діяльності при цьому є:

1) суб'єкти господарювання - зареєстровані в установленому законодав­ством порядку фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльнос-

 

ті, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб'єкта оціночної діяльності відповідно до Закону; 2) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які отримали повноваження на здійснення оціночної діяльності в про­цесі виконання функцій з управління та розпорядження державним майном та (або) майном, що є у комунальній власності, та у складі яких працюють оцінювачі.

Оцінка майна проводиться на підставі договору між суб'єктом оці­ночної діяльності та замовником оцінки (керуючим санацією) або на під­ставі ухвали суду про призначення відповідної експертизи щодо оцінки майна.

Оцінювач повинен отримати кваліфікаційне свідоцтво - документ, який підтверджує достатній фаховий рівень підготовки оцінювача за програмою базової підготовки для самостійного проведення оцінки май­на. Форми кваліфікаційних свідоцтв оцінювача встановлюються Фондом державного майна України.

Право на отримання кваліфікаційного свідоцтва набувають фізичні особи, які мають закінчену вищу освіту, пройшли навчання за програмою базової підготовки та стажування протягом одного року у складі суб'єкта оціночної діяльності разом з оцінювачем, який має не менше ніж дворіч­ний досвід практичної діяльності з оцінки майна, отримали його пози­тивну рекомендацію та успішно склали кваліфікаційний іспит.

Кваліфікаційні свідоцтва підтверджують професійну підготовку оці­нювача за такими напрямами оцінки майна відповідно до програм базової підготовки:

1) оцінка об'єктів у матеріальній формі;

2) оцінка цілісних майнових комплексів, паїв, цінних паперів, майнових прав та нематеріальних активів, у тому числі прав на об'єкти інтелек­туальної власності.

Органом державної влади, який здійснює державне регулювання оці­ночної діяльності в Україні, є Фонд державного майна України. Кабінет Міністрів України в питаннях оціночної діяльності здійснює повноважен­ня, визначені Конституцією України, Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Правильне визначення оціночної вартості сприяє більш ефективному виконанню санаційних заходів. З іншого боку це сприяє удосконаленню ринкового середовища, запобіганню використання поза ринкових мето­дів роботи, зловживань тощо.

Невід'ємною складовою ринкових відносин сьогодні виступає діяль­ність зі стандартизації окремих ринкових функцій. В галузі оцінки май-

па розроблено державний стандарт, який регламентує основні етапи та загальні вимоги до оціночної діяльності в Україні [7]. Цей документ є обов'язковим для застосування під час проведення оцінки майна та май­нових прав (далі - майно) суб'єктами оціночної діяльності рецензуванні звітів про оцінку майна.

Для цілей оцінки вартості майна професійні оцінювачі використо­вують декілька видів вартості, зокрема: поточна, ринкова, ліквідаційна, заміщення та інші. Якщо у нормативно-правових актах з оцінки майна, договорі на проведення оцінки майна або ухвалі суду не зазначається вид вартості, який повинен бути визначений у результаті оцінки, визначаєть­ся ринкова вартість.

Поточна вартість - вартість, приведена у відповідність із цінами на дату оцінки шляхом дисконтування або використання фактичних цін на дату оцінки.

Ринкова вартість - вартість, за яку можливе відчуження об'єкта оцін­ки на ринку подібного майна на дату оцінки за угодою, укладеною між покупцем та продавцем, після проведення відповідного маркетингу за умови, що кожна із сторін діяла із знанням справи, розсудливо і без при­мусу.

Ліквідаційна вартість - вартість, яка може бути отримана за умови продажу об'єкта оцінки у строк, що є значно коротшим від строку експо­зиції подібного майна, протягом якого воно може бути продане за ціною, яка дорівнює ринковій вартості.

Вартість заміщення - визначена на дату оцінки поточна вартість ви­трат на створення (придбання) нового об'єкта, подібного до об'єкта оцін­ки, який може бути йому рівноцінною заміною.

Вартість відтворення - визначена на дату оцінки поточна вартість витрат на створення (придбання) в сучасних умовах нового об'єкта, який є ідентичним об'єкту оцінки.

Залишкова вартість заміщення (відтворення) - вартість заміщення (відтворення) об'єкта оцінки за вирахуванням усіх видів зносу (для неру­хомого майна - з урахуванням ринкової вартості земельної ділянки при її існуючому використанні (прав, пов'язаних із земельною ділянкою)).

Вартість ліквідації - вартість, яку очікується отримати за об'єкт оцінки, що вичерпав корисність відповідно до своїх первісних функцій.

Спеціальна вартість - сума ринкової вартості та надбавки до неї, яка формується за наявності нетипової мотивації чи особливої заінтересова­ності потенційного покупця (користувача) в об'єкті оцінки.

Інвестиційна вартість - вартість, визначена з урахуванням конкрет­них умов, вимог та мети інвестування в об'єкт оцінки.

 

Вартість у використанні - вартість, яка розраховується виходячи із сучасних умов використання об'єкта оцінки і може не відповідати його найбільш ефективному використанню.

Оціночна вартість - вартість, яка визначається за встановленими ал­горитмом та складом вихідних даних.

Вартість реверсії - вартість об'єкта оцінки, яка прогнозується на пе­ріод, що настає за прогнозним.

Дійсна вартість майна для цілей страхування - вартість відтворення (вартість заміщення) або ринкова вартість майна, визначені відповідно до умов договору страхування.

Оцінка майна проводиться з дотриманням певних принципів. Прин­ципи оцінки f покладені в основу методичних підходів основні правила оцінки майна, які відображають соціально-економічні фактори та зако­номірності формування вартості майна, зокрема:

корисності (здатність майна задовольняти потреби власника або ко­ристувача);

попиту і пропонування (співвідношення пропонування та попиту на

подібне майно);

заміщення (за придбання майна не сплачується сума, більша від міні­мальної ціни майна такої ж корисності, яке продається на ринку);

очікування (розмір економічних вигод, які очікуються від володіння,

користування, розпорядження майном);

граничної продуктивності чи внеску (врахування у вартості об'єкта

оцінки окремих факторів - праця, управління, капітал та земля, що є

пропорційним їх внеску у загальний дохід);

найбільш ефективного використання (залежність ринкової вартості

об'єкта оцінки від варіанту його використання).

Оцінка проводиться із застосуванням бази, що відповідає ринковій вартості або неринковим видам вартості. Вибір бази оцінки передує укла­данню договору на проведення оцінки майна.

Використання ринкової вартості як бази оцінки під час укладання договору на проведення оцінки майна можливе за умови відповідності угоди, на підставі якої проводиться оцінка, змісту поняття «ринкової вартості». При цьому умови такої угоди не повинні передбачати будь-які додаткові обмеження або вимоги, що впливають на майбутню економіч­ну вигоду від використання покупцем об'єкта оцінки.

Визначення ринкової вартості об'єкта оцінки можливе із застосу­ванням усіх методичних підходів у разі наявності необхідної інформації. Методи проведення оцінки, що застосовуються під час визначення рин­кової вартості об'єкта оцінки у разі використання порівняльного під­ходу, повинні ґрунтуватися на результатах аналізу цін продажу (пропо-

нування) на подібне майно та інформації, достовірність якої не викликає сумнівів в оцінювача.

За відсутності достовірної інформації про ціни продажу подібного майна ринкова вартість об'єкта оцінки може визначатися на основі ін­формації про ціни пропонування подібного майна з урахуванням тен­денції зміни ціни продажу порівняно з ціною пропонування. За наявності істотного впливу зовнішніх факторів (соціально-економічних, політич­них, екологічних тощо) на ринок подібного майна складається фактична неможливість надання

аргументованого та достовірного висновку про ринкову вартість. Годі у звіті про оцінку майна даються додаткові роз'яснення та засте­реження.

У звіті про оцінку майна та у висновку про вартість об'єкта оцінки оцінювач відображає факт про включення або не включення до ринкової вартості суми податку на додану вартість.

Застосування неринкових видів вартості під час укладання договору на проведення оцінки майна можливе у разі невідповідності умов угоди, у зв'язку з якою проводиться оцінка, хоча б одній з умов, яка висувається для визначення ринкової вартості. Вибір неринкового виду вартості об­ґрунтовується у звіті про оцінку майна.

До неринкових видів вартості належать:

вартість заміщення;

вартість відтворення;

залишкова вартість заміщення (відтворення);

вартість у використанні;

споживча вартість;

вартість ліквідації;

інвестиційна вартість;

спеціальна вартість;

ліквідаційна вартість;

чиста вартість реалізації;

оціночна вартість;

інші види вартості майна, порядок визначення яких встановлюється

окремими національними стандартами.

Неринкові види вартості як база оцінки визначаються за допомогою методів та оціночних процедур, які ґрунтуються на результатах аналізу корисності або призначення об'єкта оцінки, а також вивченні впливу умов використання або способу відчуження об'єкта оцінки.

Для визначення неринкових видів вартості як бази оцінки викорис­товується інформація про подібне майно в частині, в якій вона відповідає вимогам, що висуваються до певного неринкового виду вартості. Нерин­кові види вартості переважно визначаються на основі інформації щодо

 

угод, які укладалися з умовами'та обмеженнями, подібними до мети, з якою проводиться оцінка.

Оцінка майна з метою відображення її результатів у бухгалтерському об­ліку в порядку проводиться з урахуванням того, що: справедлива вартість активу дорівнює його ринковій вартості у разі можливості її визначення у порядку, встановленому національними стандартами;

справедлива вартість активу, який може бути віднесено до спеціа­лізованого майна, майна спеціального призначення або спеціальної конструкції, дорівнює його залишковій вартості заміщення (відтво­рення);

ліквідаційна вартість активу згідно з положеннями (стандартами) бухгалтерського обліку дорівнює його вартості ліквідації згідно зі Стандартом;

надлишкові активи оцінюються з урахуванням принципу їх найбільш ефективного використання із застосуванням такої бази оцінки, як ринкова вартість або вартість ліквідації, з дотриманням відповідних умов, що висуваються до їх визначення.

Результати проведення оцінки активів для цілей бухгалтерського обліку вважаються їх переоціненою вартістю. Об'єкт оцінки у разі його застави оцінюється за ринковою вартістю без включення до неї суми по­датку на додану вартість.

Оцінка вартості майна проводиться із застосуванням методичних підходів, методів оцінки, які є складовими частинами методичних під­ходів або є результатом комбінування кількох методичних підходів, а також оціночних процедур. Оцінювач може застосовувати кілька мето­дичних підходів, що найбільш повно відповідають визначеним меті оцін­ки та виду вартості за наявності достовірних інформаційних джерел для її проведення.

Методичні підходи - загальні способи визначення вартості майна, які ґрунтуються на основних принципах оцінки.

Метод оцінки - спосіб визначення вартості об'єкта оцінки, послідов­ність оціночних процедур якого дає змогу реалізувати певний методич­ний підхід.

Для проведення оцінки майна оцінювач застосовує такі основні ме­тодичні підходи:

витратний (майновий - для оцінки об'єктів у формі цілісного майно­вого комплексу та у формі фінансових інтересів); дохідний; порівняльний.