Асиміляція приголосних.Повна і часткова асиміляція за голосом, за мякістю, за місцем і способом творення.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Асиміляція приголосних.Повна і часткова асиміляція за голосом, за мякістю, за місцем і способом творення.



У мовному потоці приголосні звуки, що стоять поряд, взаємодіють один з одним, їхня артикуляція частково змінюється. У результаті виникає явище асиміляції приголосних, тобто уподібнення одного звука іншим. Асиміляція може відбуватися як у межах слова, так і на стикові слів. Розглянемо найбільш типові випадки асиміляції звуків.

Асиміляція за дзвінкістю.

Якщо за глухим приголосним іде дзвінкий приголосний, то попередній глухий одзвінчується, тобто під час артикуляції такого звука голосові зв'язки починають вібрувати. Напр.:

молотьба — [молод'ба]

вокзал — [воґзал]

Така асиміляція можлива і на стикові слів, особливо при швидкому темпі мовлення. Напр.:

як же — [йаґже]

наш брат — [нажбрат]

Перед звуками [л], [р], [й], [м], [в], [н] подібна асиміляція відсутня. В українській мові також відсутня асиміляція за глухістю. Приголосні зберігають свою дзвінкість у кінці слова. На межі кореня й суфікса явище оглушення також відсутнє.

Кінцеві приголосні префіксів [ж], [д], [б] зберігають дзвінкість: мі[жп]ланетний, на[дх]одити, о[бк]ладинка.

Приголосний [з] у кінці префіксів та прийменників не повинен оглушуватися: ро[зх]итати, бе[зп]еречний, чере[зс]илу.

Асиміляція за місцем і способом творення.

Ця асиміляція найбільш поширена в середині слів, менш на їхньому стикові. Артикуляція попереднього приголосного може повністю уподібнюватися артикуляції наступного (повна асиміляція) або частково (часткова асиміляція). Напр.:

безжурний — бе[ж:]урний

качці — ка[ц':]і

з жару — [ж:] ару

вітчизна — ві[ч:]изна

з джерела — [ж͡дж]ерела

робиться — роби[ц':]я

умиваєшся — умиває[с':]я

радься — ра[ ͡дз'ц']я

книжці — кни[з'ц']і

Асиміляція за м'якістю.

Передньоязикові [с], [з], [ц], [ ͡дз], [м], [д], [н], [л] уподібнюються за м'якістю м'яким цієї ж групи. Напр.:

дня — [д'н'а]

тління — [тлін':а]

український — украі[н'с']кий

навесні — наве[с'н'і]

Однак звуки [т], [д], [н], [л] перед звуками, які пом'якшуються лише частково — [р’], [к’], [г’], [м’], [б’], [в’], [ф’], [ш’], [ч’], [ж’], за м'якістю не асимілюються:

дряпати — [др’а]пати

трьох — [тр’]ох

халві — ха[лв’]і

Звуки ж [с], [з], [ц], [ ͡дз] пом'якшуються навіть перед легко пом'якшеними:

світ — [с'в']іт

свято — [с'в']ято

цвях — [цв']ях зрідка — [з'р']ідка

Звуки [р], [к], [г], [ґ], [х], [м], [б], [п], [в], [ф], [ш], [ч], [ж] у позиції перед м'якими не асимілюються.

 

47. Слова в мові вживаються не ізольовано, а в реченні або у фразі, тобто в сполученні з іншими словами. У нашій мові розрізняються словосполучення лексичні, синтаксичні і фразеологічні. Лексичне словосполучення означає назву якогось одного поняття, воно виступає зрідка в термінології (антонів вогонь — «гангрена», Великий віз) та як власна географічна назва (Біла Церква, Вітрова Балка,

Червоний Лиман). Синтаксичне словосполучення — це вільне граматично організоване за допомогою сурядного або підрядного зв'язку поєднання слів (батько і мати, широке поле, посіяли кукурудзу, підемо в гай).

Однак слова об'єднуються не тільки в вільні, а часто й у стійкі, або фразеологічні, словосполучення, що сприймаються як одне ціле, як єдиний вислів, або мовний зворот, неподільний на окремі частини без втрати значення. Такі стійкі сполучення слів називаються фразеологічними одиницями, а їх сукупність становить фразеологію мови. До фразеології належать і усталені в мові звороти й вислови (мати на увазі, пасти задніх), і прислів'я, приказки та влучні вирази, або крилаті слова.

Мовні одиниці, що складаються з кількох роздільно оформлених компонентів, характеризуються стійкістю лексичного складу та синтаксичної будови і, як і окремі слова, позначають поняття, звуться фразеологічними одиницями, або фразеологічними зворотами, чи просто фразеологізмами.

Фразеологія (відгр. phrasis — вислів і logos — поняття, вчення) — це: 1. Розділ мовознавства, що вивчає сталі звороти мовлення. 2. Склад фразеологічних одиниць і висловів мови. До складу фразеології входять ідіоми, порівняння, крилаті вислови, прислів'я, приказки, стійкі формули, звороти науково-термінологічного характеру, афоризми, сталі вислови з виробничо-технічної сфери та ін.

Фразеологічними зрощеннями називаються такі стійкі сполучення слів, які складають неподільну цілісність і значення яких у сучасній мові зовсім не можна пов'язати з тими словами, що входять до даного виразу. Напр.: дати гарбуза, бити байдики, скакати в гречку, у чорта на болоті, в цьому він собаку з'їв і ін. Отже, з погляду сучасної мови значення фразеологічних зрощень нічим не вмотивоване. Так, вираз дати гарбуза означає «відмову дівчини тому, хто до неї сватається», хоч такий зміст зовсім не випливає з лексичного значення слів, які входять до цього виразу. Вислів скакати в гречку означає «зрадити дружині», з'їв собаку — «досвідчений у якійсь справі» і т. д. Вловити якийсь безпосередній зв'язок між значенням наведених висловів і словами, які до них входять, також не можна.

В залежності від того, чим викликана або чим зумовлена неподільність фразеологічних зрощень, В. В. Виноградов визначає чотири типи їх:

а) фразеологічні зрощення, в складі яких є не вживані у сучасній мові вимерлі слова, вже незрозумілі для того, хто говорить, як напр.: байдики бити, теревені правити, на всі заставки;

б) фразеологічні зрощення, в складі яких є граматичні архаїзми, тому вони неподільні з синтаксичного погляду: бути притчею во язицех;

в) фразеологічні зрощення, неподільні лексично, які виражають емоції: ось тобі на! чого доброго;

г) фразеологічні зрощення, які становлять таку змістову єдність, значення частин якої байдуже для розуміння цілого: як пити дати, сісти в калошу, загнати на слизьке, у нього грошей кури не клюють.

Фразеологічними єдностями називаються такі стійкі і неподільні мовні вислови, загальне значення яких зв'язане з тими словами, що входять до їх складу, тобто воно більшою чи меншою мірою вмотивоване значенням складових частин кожного вислову: пошитися в дурні, ні пари з уст, п'ятами накивати, пальці знати, ні світ ні зоря і под. Так, вираз ні пари з уст означає «мовчати», «не говорити», його значення зв'язане із значенням іменників уста і пара, бо коли з уст не виходить пара, то вони стулені, тобто перебувають у такому стані, як це потрібно, щоб людина мовчала, не говорила. Вислів пальці знати означає невмілу роботу, яка робилася невправними руками, отже, його загальний зміст зв'язаний із значенням слів пальці і т. д. Багато фразеологічних єдностей в своїй основі є образними виразами, і їх загальне значення мотивується образним значенням слів, які до них входять, як напр.: тримати камінь за пазухою, кров з молоком, молоти язиком, танцювати під чиюсь дудку і ін.

Каламбурні вирази, досить поширені в сучасній українській мові, за своїм змістом також становлять собою фразеологічні єдності, як напр.: Воно б дуже добре, та нікуди не годиться. Балакала, говорила — сім мішків гречаного Гаврила. На городі бузина, а в Києві дядько.

У фразеологічних єдностях не можна без порушення їх цілісності замінювати одну складову частину іншою, але один подібний фразеологічний зворот легко може бути замінений іншим синонімічним висловом або й окремим словом. Наприклад, мовні звороти тримати язик за зубами і ні пари з уст є синонімічними фразеологічними єдностями й можуть при певних умовах замінюватися один одним, а обидва вони своїм змістом дорівнюють лексичному значенню слова мовчати. Завдяки такій їх властивості В. В. Виноградов вважає фразеологічні єдності, як і фразеологічні зрощення, «потенціальними еквівалентами слів».

Фразеологічні сполучення — це такі стійкі мовні звороти, які характеризуються певною самостійністю складових частин. Одне слово в фразеологічному сполученні становить його ядро, а решта від нього залежить, його характеризує. Центральне слово фразеологічно обумовлене й не може бути замінене іншим; ті ж слова, які його характеризують, допускають взаємну заміну чи підставлення, напр.: порушити питання, порушити справу; взяти участь у чому-небудь; взяти до уваги, взяти в шори.

Найпоширенішими фразеологічними сполученнями в сучасній українській мові виступають такі групи слів:

а) словосполучення, що складаються з іменника та узгодженого з ним прикметника чи дієприкметника: добрі бажання, добрі наміри (Кажуть, що весь поміст в пекло з добрих намірів зложився — Л.Укр.);

б) словосполучення, що складаються з двох іменників, причому один з них може мати при собі узгоджений прикметник: справа честі, храм науки, плід непорозуміння, діло табак; людина великого серця, чуття єдиної родини;

в) словосполучення, що складаються з дієслова та іменника з прийменником чи без нього: розв'язати справу, звільнити з роботи, спустити з очей, добитися перемоги, покласти голову;

г) словосполучення, що складаються з дієслова та прислівника: розбити вщент, закінчити вчасно.

Поділ стійких фразеологічних одиниць на фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення, запропонований В.В.Виноградовим, поширився в сучасній лінгвістичній науці. Однак названі фразеологічні типи не охоплюють прислів'їв, приказок та багатьох крилатих виразів, які, безперечно, належать до фразеології мови.

Фразеологічні вислови (фразеологізовані сполучення слів) — це стійкі звороти мови, які семантично не діляться і складаються зі слів із вільним значенням, але в процесі мовлення відтворюються як сталі мовні одиниці. До них належать фразеологічні вислови комунікативного типу (речення). Це прислів'я, приказки, крилаті вислови, народні порівняння тощо: дівка не без щастя, козак не без долі; на словах медок, а на серці льодок; величається, як заєць хвостом; бідний, як церковна миша; мовчання — знак згоди; шукайте — / знайдете! Фразеологічні вислови номінативного типу — це мовні кліше, виражені переважно простим словосполученням: пленарне засідання, ринкові відносини, звітно-виборна кампанія, охорона здоров'я, золоті руки, трудові успіхи, чорне золото, ядерна безпека, охорона навколишнього середовища та ін.

49. Морфеміка - розділ мовознавства, який вивчає типи й структуру морфем.

Об'єктом дослідження морфеміки є морфеми, їх формальні видозміни (аломорфи) та їх лінійне поєднання. Морфеміка вивчає: 1) види морфем за їх місцем у слові та за функцією (корінь, афікси); 2) типи значень, виражених морфемою (лексичне, граматичне, дериваційне); 3) мовні одиниці морфемного рівня (морфема і морф, лексема і форма слова, основа слова тощо); 4) принципи виділення морфем і правила їх сполучуваності; 5) звукові зміни, пов'язані з комбінаторикою морфем (чергування фонем у морфемах, усічення й нарощення основ) і морфематичні функції наголосу; 6) типи морфів різних класів і морфну структуру слів.

Кожна одиниця мови має свою структуру, яку утворюють взаємопов'язані і співвідносні елементи значення і вираження (крім фонеми).

Слово як морфологічна одиниця-конструкція — це єдність взаємопов'язаних і співвідносних морфем, які його утворюють.

Морфема — елементарна мінімальна одиниця мови, що має значення, неподільна за формою в межах одного слова, але подільна за семантикою. Прикметникове закінчення -ий, наприклад, виражає три значення: чоловічого роду, називного відмінка й однини. У слові жов-т-уват-ий морфема -уват- не поділяється за формою на менші відрізки, але вона подільна за семантикою, бо одночасно виражає категоріальне частиномовне значення прикметника (ознаковість) і неповний ступінь виявлення ознаки.

За значенням і роллю в будові слова морфеми поділяються

на кореневі та афіксальні, або службові, формальні (словотворчі

і граматичні).Коренева морфема є носієм поняттєвого змісту слова. Втілю-

ючи ідею тотожності його самому собі, або внутрішню форму

слова, коренева морфема протиставляється формальним засо-

бам вираження словотвірних і граматичних значень.

Афіксальні морфеми є засобом вираження словотвірних і

граматичних значень: 1) оформлення основи слова; 2) творен-

ня похідних у процесі деривації (словотвірного перетворення

кореня) або граматичних форм у процесі граматичної модифі-

кації кореня того самого слова. Пор.:

1) білити і біліти; нести і носити;

2) білий, білуватий, білизна, біленький, більмо;

3) білий, біла, біле, білі; білий — біліший — найбіліший.

 

54. Фонологія – розділ мовознавства, що вивчає фонемний склад мови і його реалізацію у звуках мовлення. Предметом фонології є фонема – мінімальна одиниця мови, яка слугує для диференціювання значущих одиниць мови (морфем та слів) і виражається рядом звуків, що є функціонально тотожними. Звуки розглядаються в аспекті їх артикуляції та акустики, а фонеми – в аспекті їх мовної функції – розрізнення морфем і слів. Звуки фактично існують лише як оболонки, що містять фонему. У мовленнєвому потоці фонеми представлені звуками, тобто залежними величинами, які під впливом оточення або позиції можуть змінюватися. У зв’язку з цим кожна фонема виражається кількома звуками – алофонами. Алофони – звуки, які є виразниками однієї фонеми.

ФОНОЛОГІЧНА СИСТЕМА — сукупність фонем певної мови в їхніх взаємозв’язках. Ф. с. функціонує за властивими їй закономірностями і може мати деякі специф. особливості навіть у близькоспорідн. мовах. У складі Ф. с. укр. мови налічується 38 фонем; у ній, за винятком слів іншомов. походження, уживаються лише тверді губні, фонема в виступає як сонорна (у рос. мові — 39 фонем, їй властиві тверді й м’які губні: пасть — пясть, тема — темя, труба — трубя, фонема в шумна дзвінка); у білорус, мові є лише тверда фонема р (рад), а в укр. — тверда й м’яка (рад — ряд); східнослов’ян. мовам не відомі носові голосні, а в польс. мові вони збереглися (reka, zab — укр. рука, зуб).

 

56. Функціонування писемної форми української літературної мови грунтуєгься на нерозривному зв'язку:

- загальноприйнятої системи знаків, яку утворюють літери алфавіту і небуквені графічні засоби — знак наголосу, дефіс, розділові знаки, апостроф, лапки, знак параграфа, проміжки між словами і частинами тексту (абзацами, розділами тощо), а також шрифтові виділення слів і частин тексту (курсив, жирний шрифт, розрядка), підкреслення, використання кольору;

- сукупність правил, що регулюють вживання літер та інших графічних знаків у писемному відтворенні конкретних форм слів.

Українська графіка: сукупність начертальних знаків (писаних, друкованих, мальованих), вживаних для писемного відтворення мовлення;система співвідношень і зв'язків між одиницями звукової будови української мови і знаками їх писемної передачі.

Базовою одиницею системи письма (графіки) є графема, під якою розуміють насамперед мінімальний знак, використовуваний у писемному мовленні для вираження відношення між фонемою і літерою.

На системі графем української графіки грунтуються правила правопису.

Основу графіки української мови становлять літера, або букви, сукупність яких називається алфавітом (від назв двох перших літер грецького алфавіту — альфа, бета, новогр. віта). Для позначення системи буквених знаків використовують також назви азбука(старосл. азъбоукы, утвореного за зразком грецької від назв двох перших літер азъ і букы) абетка — українське слово, утворене за вимовою двох перших літер алфавіту (а, бе), очевидно, під впливом азбука і альфабет.

Сучасний український алфавіт складається з 33 літер, кожна з яких має друкований і рукописний варіант. З погляду орфографічного функціонування кожний варіант має два різновиди літер — великі і малі.

Літери українського алфавіту мають такі індивідуальні назви:

Крім того, існують комплексні назви літер. До складу українського алфавіту входять 10 літер на позначення голосних (а, я, е, є, и, і, ї, о, у,ю) і 22 літери — на позначення приголосних(б, в, г, ґ, д, ж, з, й, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ц, ч, ш, щ). Літера ь (м'який знак) не позначає ніякого звука.

Співвідношення між звуками і буквами

Письмо, яким ми користуємося, було створене понад 1100 років тому для старослов'янської мови. З часом воно змінювалося, удосконалювалось, а українські вчені пристосували його до звукової системи нашої мови. Але не повністю: деякі способи позначення звуків залишилися такими, якими вони були в давнину (традиційний принцип правопису). Через те букви в українській мові не завжди відповідають певним звукам.

1. Для звуків [д͡ж] і [д͡з] немає окремих букв. Їх позначаємо буквосполученнями дж і дз: ходжу, дзвоник. Такі буквосполучення треба читати, як один нероздільний звук: [ход͡жу], [д͡звоник].

Як два звуки буквосполучення дж і дз читаються лише тоді, коли д належить до префікса (від-, під-, над-, перед-, серед-), а ж або з — до кореня: підживити, переджнивний, відзначити, Середземний.

2. Буквами щ та ї передаємо завжди два звуки — [шч] і [йі]: щука, їжак, в'їзд.

Буквосполучення шч в українській мові не вживається, замість нього пишеться буква щ: Мелашка — Мелащин, блиск — блищати.

3. Букви я, ю, є:

а) безпосередньо після приголосних позначають один звук [а], [у], [е] і м'якість попереднього приголосного: ляк [л'ак], люк [л'ук], ллє [л'л'е];

б) в інших випадках — два звуки [йа], [йу], [йе]: яр [йар], баюра [байура], б'є [бйе], портьєра [порт'йєра].

4. Буквою ь позначаємо м'якість приголосних: блакить [блакит'], льон [л'он], каньйон [кан'йон].

6. Поясніть різницю в значенні виділених однакових букв і буквосполучень.

Сяяти, м'якосердя, ягня, малюють, Рилєєв, підзеленити і подзеленькати, підземний і подзьобаний, віджити і воджу.

7. Чому римуються наведені пари слів, хоч кінцівки в них пишуться неоднаково? Запишіть ці слова в транскрипції.

Яр, жар; сад, ряд; пейзаж, пляж; в'юн, цвіркун; плющ, кущ; шхуна, дюна; йдеш, ллєш; моїх, сміх; мовчу, дощу; коліща, свіча; печера, портьєра; хата, ягнята; люди, груди.

8. У кожній парі допишіть слово, яке відрізнялося б від попереднього лише одним першим звуком (не буквою).

Джаз — г..., джміль — х..., дзень — д..., дзявкати — г..., дзьоб — л..., льон — с..., люк — л..., лак — л..., їсти — с..., юшка — в..., тяма — я..., ясно — р..., цькувати — о..., щенята — о....

9. Прочитайте вголос, правильно вимовляючи звуки, позначені виділеними буквами.

1. Старе одживає, нове — народжується. (Остап Вишня.) 2. Щовечора дзвенить прозорий дзбанок твій над тихим джерелом, що в теплій мураві дзюркоче. (М. Рильський.) 3. І задзвонили над джмелями дзвінки-дзвіночки лісові. (Л. Вінграновський.) 4. Зорі тонко подзенькують: "Дзінь-дзінь",— дзвінко подзенькують, мов на люстрі кришталь. (Б. Олійник.) 5. Мати вийшла на ґанок і дивиться в небо. (Б. Олійник.) 6. Щебечуть і джерґотять пташки та шурхотять ящірки в траві. (Марко Вовчок.) 7. Гілки квіток сплелися на вікні, неначе ґрати. (Леся Українка.)

 

10. Випишіть у три колонки слова, у яких: 1) звуків і букв порівну; 2) звуків менше, ніж букв; 3) звуків більше, ніж букв.

Радію, праця, рідня, дзюркіт, авіалінія, алюміній, дощ, жолудь, емальований, цятка, об'їзд, сім'я, розбуджений, електродзвоник, троє, ячмінь, льон, ідея, обсаджувати.

Ключ. З перших букв повинен скластися вислів Максима Горького.

11. Слова, подані в транскрипції, запишіть буквами. Зверніть увагу на розбіжності між вимовою і написанням.

І. [ход͡жу], [посад͡жу], [кукуруд͡за], [над͡зижчати], [надзвичайний]. 2. [ґанок], [ґелґотати], [ґудзик], [голос]. 3. [крайіна], [зайіду], [зайду], [кушч], [мурашчин], [шчука], [штука]. 4. [йасно], [р'асно], [кайук], [кан'ук], [кр'ук], [крук], [мийе], [син'е]. 5. [ден'], [дин'а], [л'амка], [латка], [л'ул'ка], [лутка].

 

58.Поняття літературної мови, українська літературна мова як унормована форма загальнонародної мови української нації.

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти. Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близькі) 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї. Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України». Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики. Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні. Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад: створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах; ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням». Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах. Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова. Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності. Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства. Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Унормованість — головна ознака літературної мови.

 





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.242.55 (0.013 с.)