Телебачення і радіомовлення в Україні

 

Базовим законом, що регулює діяльність телерадіоорганізацій, є Закон України «Про телебачення і радіомовлення». За дванадцять років у нього неодноразово вносилися зміни, однак у новій редакції Закон не викладався, хоча це конче необхідно. Закон розроблявся до прийняття Конституції України 1996 року і не враховує частину її принципових положень. За період його дії накопичилась значна кількість суперечностей із законами, прийнятими пізніше.

Докладний аналіз змісту Закону виявляє, що вже стаття 5, яка визначає статус Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, потребує корекції. Застосуванню підлягають лише ті положення даної статті, які не суперечить новій редакції Закону «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» [3]. Нова редакція Закону про Нацраду є досить значним кроком уперед в плані покращення регулювання статусу даного органу. Проте питання доцільності настільки серйозних контрольних повноважень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, які перенесено у нову редакцію Закону «Про Національну раду…», залишається актуальним. Наприклад, така регуляторна функція як забезпечення і сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій повинна належати до функцій Антимонопольного комітету. Нагляд Національної ради за дотриманням вимог законодавства у відповідній сфері накладається з наглядом правоохоронних органів, особливо після відновлення загального нагляду прокуратури [11, с. 54].

Заборона втручання у творчу діяльність телерадіоорганізацій (стаття 6) є по суті декларативною. По-перше, в законодавстві не визначене поняття «втручання», що дуже утруднює його розмежування із безпідставними податковими перевірками, законодавчо санкціонованим «регулюванням» діяльності телерадіоорганізацій. По-друге, в Законі про телерадіомовлення у переліку порушень відповідного законодавства чітко не виписано такого порушення. По-третє, законодавство не встановлює санкції за нього.

Закріплене статтею 6 Закону «Про телебачення і радіомовлення» визначення цензури, як контролю за ідеологічним змістом передач телерадіоорганізацій, є обмеженим і повністю не відображає цього поняття. Краще послуговуватися визначенням цензури, даним в Законі «Про інформацію». Проте і цим визначенням не охоплюється сукупність відомих історії випадків, коли засобам масової інформацій настирливо «рекомендувалося» висвітлювати окремі події якимось певним чином. Такі дії, очевидно, являють собою більш складне, комплексне явище, яке еволюціонувало з цензури. Адже завданням «темників» було не просто не допустити якусь інформацію в ефір, а сформувати в громадськості певне потрібне владі уявлення про події в державі, маніпулювати свідомістю людей [16, с. 80].

Бажання законодавця зберегти самобутність нашого народу і не допустити захоплення українського медіаринку транснаціональними корпораціями цілком зрозуміле. Але заборона на заснування нерезидентами телерадіоорганізацій в Україні (стаття 13) є обмеженням лише за формальною ознакою. Крім того, в даній нормі не враховується можливість заснування через пов’язаних осіб. А зважаючи на рівень сучасного розвитку засобів масової комунікації, протистояти експансії зарубіжних інформаційних продуктів за допомогою формальних обмежень просто не можливо. Дані обмеження по суті не виконують функції захисту вітчизняного медіаринку, тому немає змісту забороняти нерезидентам засновувати телерадіоорганізації в Україні.

Обмеження в плані змістового наповнення ефіру встановлює норма статті 8, в якій міститься вимога наповнення загального обсягу мовлення кожної телерадіоорганізації на 50% передачами вітчизняного виробництва. Однак вона тотально не виконується. Та й формулювання статті «передачі, виготовлені… особами, які діють в Україні» залишає можливості для її обходу.

Ефективною альтернативою обмеженням статті 13 і логічним доповненням до вимог статті 8 вбачається запровадження комплексу заходів з підтримки і розвитку якісної вітчизняної телерадіопродукції. Мається на увазі надання державних дотацій, податкових пільг, фінансування зі спеціально створених фондів конкретним проектам, відібраним на конкурсній основі незалежною комісією. Комісія мала би складатися з громадських діячів, визнаних митців, і лише в незначній частині – з державних чиновників. Таким чином вдасться забезпечити виробництво і поширення дійсно конкурентноспроможного вітчизняного телерадіопродукту [22, с. 315].

Значну проблему становить також невиконання деяких особливо «незручних» вимог Закону «Про телебачення і радіомовлення». Декларативними по суті залишаються норми статей 26 і 38 Закону щодо права телерадіоорганізацій на одержання від державних органів, підприємств, установ, організацій необхідної інформації для здійснення своєї статутної діяльності. Але найчастіше порушуються норми Закону щодо реклами (статті 30, 31): ліміт реклами на кожну годину мовлення (15%, тобто 9 хв.), заборона переривати рекламою фільми, заборона рекламувати тютюнові вироби та алкогольні напої. Також досить часто можна зустріти випадки, коли телерадіоорганізації не дотримуються обв’язку не розповсюджувати матеріали, які порушують презумпцію невинуватості підсудного. Недотримання законодавчих приписів – це, переважно, не наслідок недосконалого закону, а системне явище. Потрібно визнати, що нахабне і вже банальне невиконання законів в Україні - чи не найпоширеніша тотальна проблема на сьогодні. І вирішувати її потрібно в усій нашій державі загалом, а не в якійсь одній сфері.

Зважаючи на ситуацію, яка існувала в українських електронних ЗМІ в 2001-2004 роках, особливу увагу потрібно звернути на норми законодавства щодо гарантування об’єктивного висвітлення подій в державі. Норма статті 2 Закону «Про телебачення і радіомовлення», де закріплено цей та інші принципи діяльності телерадіоорганізацій, до Помаранчевої революції тотально нехтувалася. Стаття 46 Закону «Про телебачення і радіомовлення», яка закріплює відповідальність за порушення у сфері телерадіомовлення, відсилає до Закону «Про інформацію», де достатньо детально прописано типові для «періоду темників» порушення, хоча далеко не всі з них. Проте законодавчого закріплення недостатньо, норми не діяли через відсутність бажання і волі їх виконувати в одних і карати за їх невиконання в інших [14, с. 80].

Статтею 7 Закону встановлені обмеження з метою захисту економічної конкуренції в сфері телерадіомовлення та недопущення однобокості й неповноти при висвітленні подій. Але дані обмеження знову ж таки ґрунтуються на суто формальних ознаках, що дозволяє їх легко обходити. Аналогічно, на формальних ознаках побудована заборона вести телерадіомовлення політичним партіям, профспілкам, релігійним організаціям.

Для більш ефективного захисту принципів демократії в українському телерадіопросторі доцільно було б регулювати діяльність телерадіоорганізацій виходячи також і зі змісту їх діяльності. Наприклад, застосовуючи аналогію з антимонопольним законодавством, можна запровадити заборону на узгоджені або керовані з одного центру (як безпосередньо, так і опосередковано) дії, спрямовані на усунення або зменшення плюралізму думок і поглядів при подачі інформації, однобоке чи неповне висвітлення подій і явищ.

Таким чином, підсумовуючи стан справ із законодавчим регулюванням сфери телебачення і радіомовлення можна дійти наступних висновків:

1. Необхідне прийняття нової редакції Закону «Про телебачення і радіомовлення».

2. Потрібно зменшити регуляторні та контрольні функції Нацради (із внесенням відповідних змін до Законів «Про Національну раду…» і «Про телебачення і радіомовлення») і загалом лібералізувати відповідну сферу законодавства, в тому числі для нерезидентів.

3. У новій редакції закону про телерадіомовлення з метою кращого виявлення монополізації в сфері електронних ЗМІ та запобігання однобокому висвітленню подій має бути закріплено поєднання підходів в ідентифікації цих негативних явищ як за формальними, так і за змістовими ознаками.

4.Бажаним є законодавче закріплення процедури державної (громадської) підтримки виробництва якісних вітчизняних телерадіопродуктів, а також системи конкурсного відбору відповідних проектів.

5. Нова редакція закону про телерадіомовлення повинна чіткіше визначати всі види порушень у цій сфері. Кожному виду порушень має кореспондувати відповідальність.

Для нормальної діяльності ЗМІ, гарантування прав громадян, зокрема права отримувати об’єктивну інформацію, потрібен комплекс факторів, який включає, крім сучасного законодавства, побудованого на принципах Конституції 1996 р., також і взаємний контроль між телерадіоорганізаціями, державою і громадянами, наявність у суспільстві високого рівня правової культури, готовність громадян і ЗМІ боротися за свої права і права інших.