Сучасний етап функціонування радіомовлення в Україні

 

Державна регуляторна політика у сфері радіомовлення спрямована на досягнення оптимального регулювання державою цієї сфери та усунення правових, економічних, адміністративних, політичних перешкод. Її метою є вдосконалення регуляторного процесу, підвищення ефективності та якості нормативно-правових актів, які видаються державними регуляторними органами, залучення громадськості до обговорення проектів цих актів [8].

Сама ж ефективність діяльності регуляторних органів залежить, насамперед, від їх незалежності, законодавчо закріпленого статусу, структурної стабільності, наданих повноважень та механізмів їх застосування, закріплених за регуляторними органами чинним законодавством, наявності людських, матеріальних ресурсів, засобів контролю та впливу, узгодженості самої нормативно-правової бази всередині держави та відповідності її положень міжнародним стандартам [18, с. 77].

У більшості демократичних країн існує регуляторний орган, який регулює ринок електронних ЗМІ, передусім, сферу радіомовлення. Подібні регулюючі органи існують не тільки в європейських країнах, США, Канаді, а й у таких країнах, як Аргентина, Австралія, Бразилія, Нова Зеландія. В Україні таким органом є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (Національна рада).

Безпосередньо функції контролю у сфері радіомовлення здійснюють структури апарату Національної ради, її представники в областях, секретаріати представників Національної ради у регіонах.

У цілому можна виділити п’ять головних видів повноважень регуляторних органів сфери радіомовлення:

‒ адміністративні стосовно сектора радіомовлення (ліцензування, адміністрування, участь у призначенні персоналу управління суспільним радіомовленням);

‒ наглядові;

‒ регулюючі;

‒ консультативні;

‒ квазісудові [12, с. 53].

В Україні сферу радіомовлення прямо або опосередковано регулює достатньо велика кількість законодавчих актів: закони України «Про інформацію» [2], «Про телебачення і радіомовлення» [8], «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення» [3], «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» [7], укази Президента, нормативні акти Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення та інші законодавчі акти.

Більшість правових актів Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення є внутрішніми. Однак з положень Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» чітко випливає, що всі нормативні акти Національної ради, які регулюють її відносини із суб’єктами господарювання (радіоорганізаціями) і за змістом встановлюють, змінюють чи скасовують права або обов’язки цих суб’єктів господарювання, є регуляторними актами.

До нормативних актів Національної ради, які не мають регуляторного характеру, таким чином переважно належать ті, які за своїм змістом мають характер технічних умов, наприклад «Правила користування каналами мовлення» (у разі вилучення з них усіх положень, які регулюють організаційні питання діяльності радіоорганізацій) [9, с. 47].

Законом України від 17 листопада 2009 р. «Про внесення змін до Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» щодо вдосконалення стадій прийняття та порядку оприлюднення актів національної ради України з питань телебачення і радіомовлення шляхом приведення їх у відповідність з чинним законодавством України» було впорядковане це питання. Позитивним моментом цього можна вважати упорядкування системи нормативних актів Національної ради та підвищення якості їх підготовки. Зрозуміло, що процедура прийняття регуляторного акта відповідно до норм чинного законодавства тепер вимагає значно більшого часу та ресурсів.

Протягом багатьох років однією з головних функцій регулятивних органів є видача ліцензій. Право надання ліцензій – це насамперед право на вибір, право надання пріоритету тій чи іншій компанії. Володіючи такими повноваженнями, регулятивний орган може значно впливати на процеси концентрації ЗМІ. Унаслідок неправомірних дій такий орган може створити пряму небезпеку маніпуляцій суспільною свідомістю в інтересах окремих осіб і груп та створити прецедент недобросовісної конкуренції на медійному ринку.

Чинним законодавством України встановлені правила, згідно з якими компанії-кандидати з метою запобігання концентрації ЗМІ у своїй заяві на видачу ліцензії повинні надати інформацію щодо розподілу свого капіталу, осіб засновників і власників компанії. Крім того, після надання ліцензії та реєстрації компанії вступає в силу антимонопольне законодавство та статті Закону України «Про телебачення і радіомовлення», що захищають економічну конкуренцію у сфері радіомовлення та встановлюють правила заснування радіокомпаній [13, с. 245].

Безпосередньо наглядові повноваження у сфері радіомовлення здійснюють структури апарату Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, її представники в областях, секретаріати представників Національної ради в регіонах [9, с. 83].

Важливим є виконання наглядових функцій за програмним наповненням не лише загальнонаціональних радіоорганізацій, а й мережевих каналів, регіональних та місцевих мовників.

Ефективне впровадження цих повноважень у сфері радіомовлення значною мірою залежить від повноти, своєчасності та достовірності інформації, яка використовується під час прийняття управлінських рішень. Тому надзвичайно важливим аспектом роботи інформаційної системи регуляторних органів сфери радіомовлення є вирішення питання постійного та швидкого поновлення (актуалізації) інформації. Забезпечити це можна тільки за наявності розгалуженої системи моніторингу радіопростору.

Основним завданням моніторингу радіопростору є нагляд за дотриманням радіоорганізаціями ліцензійних умов, норм чинного законодавства у сфері радіомовлення, виконання рішень Національної ради та норм регулятивних нормативно-правових актів. Крім постійного моніторингу радіопростору можуть проводитись оперативні моніторинги під час загальнодержавних заходів, комплексні моніторинги діяльності радіоорганізацій, а також тематичні моніторинги, головною метою яких є виявлення тенденцій у програмній діяльності вітчизняних радіостанцій. тенденцій розвитку окремих регіонів та тенденцій розвитку радіопростору [26, с. 163].

Для забезпечення ефективного регулювання сферою радіомовлення регуляторний орган повинен мати інструменти впливу на компанії- порушники, законодавчо закріплені правила гри. Права, надані Національній раді чинним законодавством на застосування санкцій, різняться за ступенем жорсткості залежно від виду порушень та їх повторюваності. На першому місті – попередження, далі можуть бути застосовані фінансові санкції стягнення штрафу, найбільш жорсткою санкцією, закріпленою законодавством, є подання до суду справи про анулювання ліцензії на мовлення.

Законодавство, правила, обов’язки, зобов’язання, що містяться в індивідуальних рішеннях, ліцензіях та угодах, формують правові рамки свободи спілкування. Така схема буде ефективною тільки під час дотримання прийнятих норм, закріплених у законодавстві.

Публічне право визначає регулятивні повноваження як право на ухвалення виконавчих рішень загального і не особового характеру [9, с. 90].

Співробітництво між різними компетентними органами, такими як Антимонопольний комітет України, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державний Комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, Міністерство транспорту та зв’язку України, Міністерство культури та туризму України та іншими структурами стають просто необхідними. Власне тому, що повноваження цих органів часто виконуються паралельно стосовно обмеженої сфери – радіомовлення – для того, щоб забезпечити разом виконання чинного законодавства та чесність конкуренції на ринку радіомовлення. Однак з метою забезпечення прозорості власності щодо ЗМІ в Україні потребує налагодження взаємодії національних органів, що здійснюють регулювання і контроль за дотриманням законодавства щодо забезпечення прозорості радіоЗМІ, з відповідними органами регулювання в інших країнах. Водночас можливість здійснення такої взаємодії ускладнюється (а то і взагалі унеможливлюється) тим, що Україна не є стороною Європейської Конвенції про захист осіб під час автоматичної обробки особистих даних та Європейської Конвенції про отримання за кордоном інформації та доказів у адміністративних справах. У зв’язку з цим Україна має приєднатись до цих Конвенцій.