Історичні засади розвитку телебачення в Україні

 

Історія телебачення України розпочалася у 1925 р., коли талановитому фізикові-експериментатору Борисові Грабовському, синові видатного україн-ського поета Павла Грабовського, вдалося зробити першу в колишньому СРСР і в цілому світі телевізійну передачу [24, с. 256].

Тоді винахід нашого земляка, на жаль, не зміг відіграти вирішальної ролі. Однак і замовчати його не вдалося. Один з істориків і теоретиків телебачення колишнього СРСР О. Юровський, ніби виправдовуючи негативне ставлення до відкриття українського винахідника, писав, що це був труд одинака, а в такій країні, як СРСР, мовляв, мають значення тільки колективні досліди. Насправді ж, крім політичних міркувань, пояснення тут таке: «гелефот» Грабовського був розрахований на електронний спосіб передавання зображення на відстань, а тогочасна нерозвиненість електронної промисловості не давала змоги швидко реалізувати відкриття.

У 1939 р. першу телепередачу здійснено в Києві. Проте відомий дослідник телебачення України Іван Мащенко у книзі «Телебачення України» назвав й іншу дату, посилаючись на енциклопедичний словник «Українська Радянська Соціалістична Республіка» (Головна редакція Української енциклопедії. К., 1987), де у статті «Телебачення і радіомовлення» повідомлено, що телевізійний передавач у Києві почав працювати 1938 р. Першими Передачами Київського телецентру були концерти майстрів мистецтв, у яких брали участь незабутні М. І. Литвиненко-Вольгемут, І. С. Паторжинський, О. А. Петрусенко та інші відомі артисти. Телебачення сприймалося тоді лише як засіб «транспортування» і «тиражування» (хоча й невеликого через обмежені можливості перегляду) творів інших мистецтв [25, с. 36].

Аудиторія перших трансляцій складалася з кількох десятків власників телеприймачів у Києві. Перервала освоєння можливостей телебачення війна. Київський телецентр був зруйнований.

У 1949 р. на Хрещатику, 26 розпочалося будівництво нового телецентру. Через два роки було завершено першу чергу Київського телецентру - передавальну станцію з вежею, висота якої сягала понад 190 м. Тривало будівництво апаратно-студійного комплексу. Ще не було павільйонів, тому першими передачами стали два художні кінофільми. А після того, як став до ладу «малий павільйон», з нього 1 травня 1952 р. передано в ефір великий святковий концерт за участю оперних співаків столичного театру ім. Т. Г. Шевченка [24, с. 257].

Згодом dведено в дію «великий павільйон» № 1 площею 270 м. У 1951-1952 роках Київ увійшов у першу десятку європейських столиць, де постало електронне телебачення. Над руїнами Хрещатика виріс Київський телецентр, збудований у дуже стислі терміни. Однак телевізори були рідкістю. Спочатку в Києві їх налічувалось 200-220, у 1952 - понад півтори тисячі. А 1953 р. київську телестанцію приймали уже 7 тис. телевізорів - спочатку одноканальних, а згодом - триканальних. Подивитися передачі ходили до сусідів, родичів, друзів.

Отже, більш-менш регулярне мовлення Київської телестудії почалося у 1952 р. Першими дикторами були Новела Серапіонова та Ольга Даниленко. До речі, один із перших дослідників телебачення у колишньому СРСР В. Саппак так писав про побачену на телеекрані О. Даниленко: «Красуня-українка ніби зійшла зі святкового плаката». У лютому 1956 р. кияни побачили перший випуск «Останніх вістей», точніше, почули - диктор читав з екрана усні повідомлення. Лише через три роки, у 1959 р., в інформаційних випусках з'явився зоровий ряд. Передача новин мала назву «Телевізійний кіножурнал» [25, с. 37].

Поява першої на українському телеекрані аналітичної передачі пов'язана з приходом у студію журналістів - учорашніх газетярів, працівників радіо. Ставало зрозуміло, що телебачення, передусім, є засобом масової інформації, тобто полем діяльності нового розділу журналістики. Подібно до відповідних відділів газет і редакцій радіо, на телебаченні створили галузеві редакції.

У 1956 р. почала діяти друга після Київської - Харківська студія телебачення. Через рік засвітилися голубі екрани в Донецьку й Одесі. У 1957 р. стала до ладу і Львівська телестудія. На 700-му році існування міста Лева тут, на верхів'ї гори Високого Замку, побудовано телевізійну вежу, а трохи нижче - апаратно-студійний комплекс Львівського телебачення. У квартирах кількох десятків львівських сімей 24 грудня 1957 р. уперше засвітився екран телевізора. Цього зимового вечора з ложі місцевого оперного театру звернулася з привітанням до нечисленних глядачів чарівна жінка - перший диктор Львівського телебачення Стефанія Харчук. З 1958 р. почали працювати телестудії у Дніпропетровську і Луганську, а з 1959 р. - у Сімферополі, Херсоні, Запоріжжі та Миколаєві [24, с. 257].

У 1965 р. вперше вийшла в ефір загальноукраїнська (загально-респуб-ліканська) телепрограма, яку підготувала для УТ Харківська телестудія; цим започатковано «виходи» місцевих телестудій на Українське телебачення, хоча провідну роль у ньому й надалі відігравала Київська телестудія [23, с. 180].

У 1969 р. в Україні з'явилось кольорове телебачення. Новий телецентр у столиці разом із телевежею будували від 1967 до 1973 року. Місце під будівництво знаходилося на 92-метровій висоті над рівнем моря. Висота самої вежі - 383 м. Радіус дії - понад 100 км. Сконструював вежу Інститут електрозварювання - на чолі з Борисом Патоном. Унікальність конструкції полягала в тому, що вона - перша у світі цільнозварна і не має аналогів. І хоч вежа, як і весь комплекс, розрахована на п'ять програм, завдяки закладеному резерву нині має 20 телепередавачів [24, с. 260].

Наприкінці 80-х років телебачення охоплювало територію України, де проживало 97 відсотків населення, серед нього - практично все сільське населення. Другу і третю програми мали змогу дивитися, відповідно, 93% і 65%. Це були найвищі технічні показники в колишньому СРСР.

Досягнуто цього, як кажуть, всілякими правдами і не правдами. Адже розподіл техніки повністю залежав від Москви. Українське телебачення було складовою частиною всесоюзного (центрального) телебачення і перебувало у його технічному, адміністративному та, особливо, політичному підпоряд-куванні. Тоталітарній системі потрібно було слухняно-лакейське телебачення, яке обслуговувало інтереси комуністичного партапарату.

Партійне керівництво телебаченням, як і іншими засобами масової інформації (ЗМІ), проголошували відкрито, повну ж підпорядкованість УТ Москві всіляко завуальовували. А ось коли почалися процеси демократизації, все вийшло на поверхню. Відверта українофобія стала невід'ємною рисою практично всіх центральних в СРСР засобів масової інформації, зокрема й колишнього центрального телебачення [23, с. 180].

З ухваленням Верховною Радою «Закону про телебачення і радіомов-лення», утворенням Державного комітету телебачення і радіомовлення України (Держтелерадіо) і Національної телекомпанії України (НТКУ), яку створено як юридичну особу на місці безправних дирекцій телепрограм, Українське телебачення перестало бути додатком до «центрального», а стало цілком самостійною телесистемою.

Сьогодні передавально-розподільна мережа «Першого національного» складається з 57 потужних телестанцій. Кожна з них покриває площу в радіусі від 50 до 100 кілометрів. Програми до цих станцій надходять багатоканальними радіорелейними лініями, довжина яких становить 15 тис. км. Ця система забезпечує телеглядачів програмами на всій території України. Однак протягом останніх років через недостатнє фінансування про ці можливості можна говорити лише як про потенційні. Більшість передавачів працює за зниженою в чотири-п'ять разів потужністю і зменшеним радіусом дії. А це особливо позначається на сільському населенні, якого у нас 15-16 млн. Багато сіл сьогодні є в зоні інформаційного вакууму, бо можливості приймати «Перший національний» порівняно з 1992 р. знизились щонайменше удвічі.

Національна телекомпанія - державна телеорганізація, що веде мовлення на загальнонаціональному каналі мовлення, підзвітна Верховній Раді України, Президентові України і використовує один канал, УТ-1. Цей канал за Законом України «Про телебачення і радіомовлення» повинен здійснювати оперативне інформування про суспільно-політичні та інші події в Україні та за кордоном, про надзвичайні події та ситуації, що становлять загрозу життю та здоров'ю населення, розповсюдження офіційних повідомлень, роз'яснення рішень органів законодавчої, виконавчої та судової влади. На УТ-1 можна подивитися також економічні, публіцистичні, культурно-освітні, медикогігієнічні, художні, навчальні, розважальні, спортивні програми, а також програми для дітей та юнацтва. Цей канал повинен сприяти зміцненню міжнародних зв'язків України, зростанню її авторитету в світі.

Сьогодні в Україні діють сотні недержавних телемовних організацій, що засновані підприємцями, комерційними структурами, громадськими, науково-технічними товариствами, органами влади, приватними особами і зарубіжними компаніями. За обсягами мовлення недержавне телебачення переважає державне, надаючи йому свої найкращі програми.