Міжнародний досвід, природа та перспективи розвитку інституту спрощення судового процесу

Спрощена процедура судового розгляду кримінальної справи (домовленість про визнання вини, правовий компроміс у кримінальному судочинстві, особливий розгляд справи) давно і успішно використовується у країнах далекого зарубіжжя.

Корені системи компромісу у кримінальному судочинстві слід шукати в англосаксонській юриспруденції, де судове слідство здійснюється головним чином для вирішення суспільних конфліктів і встановлення суспільного спокою, а встановлення істини залишається другорядним засобом для досягнення його цілей.

До речі, при формуванні кримінального процесу Великобританії єдиною формою здійснення правосуддя був суд присяжних. Збирався він періодично, а тому виникали певні труднощі та проблеми, оскільки затримувався розгляд простих кримінальних справ.

Крім того, якщо підсудний визнає себе винним, вердикт присяжних зайвий.

Так з’явилося «спрощене» провадження, яким займаються магістрацькі суди всупереч «класичному» суду присяжних.

Спочатку така процедура обмежувалася справами про злочини, за які передбачалося не більше 6 місяців позбавлення волі. Сьогодні більша частина кримінальних справ Великобританії розглядається саме за так званою спрощеною процедурою. Єдина перешкода для „спрощеного” розгляду справ у цій країні - сумнів суду щодо свідомого і добровільного визнання вини обвинуваченим.

Справи розглядаються без проведення судового слідства, упродовж 15– 30 хвилин вирішується питання про призначення покарання. Таким чином розглядається близько 90 відсотків кримінальних справ.

Якщо обвинувачена особа винною себе не визнає, проводиться судовий процес з дослідженням доказів у повному обсязі.

Американські вчені, оцінюючи шкоду, нанесену державі злочинністю, наголошують на необхідності враховувати витрати суспільства на боротьбу з нею, оскільки можливості суспільства та держави не безмежні, і вони змушені вибирати більш простіший державний шлях. Більше того, вважається, якщо особа визнає вину, просить справу не розглядати у судовому засіданні, а лише визначити їй міру покарання, держава не має права нав’язувати цій особі судовий процес.

У кримінально-процесуальному законодавстві США передбачено таку процедуру за умов:

· вчинення менш тяжкого злочину;

· наявності письмової згоди обвинуваченого на проведення судового розгляду за спрощеною процедурою.

У таких випадках судом приймається рішення про винність і міру покарання. Підстави прийняття рішення не мотивуються і доволі стисло фіксуються у протоколі. При цьому засуджений позбавляється права на оскарження фактичних обставин справи і може оскаржити лише неправильне застосування кримінально-процесуального закону.

Подібна процедура розгляду справ діє у Канаді, де існує домовленість про визнання вини.

Можливість такого розгляду кримінальних справ не обмежена ступенем тяжкості злочину, але за судовою практикою застосовується у більшості випадків за менш тяжкі злочини і має свій порядок провадження.

У разі повного чи часткового невизнання вини суддя призначає (буває, що і неодноразово) день і час обговорення компромісних варіантів вирішення справи між сторонами обвинувачення та захисту. При досягненні компромісу засудженому призначається покарання.

Останнім часом на Європейському континенті відбулися значні зміни щодо уникнення тривалих і громіздких процесів. У 1984 році в Німеччині запроваджена система угод про визнання вини і скорочення судового слідства. Прийнятим у 1988 році новим Кримінально-процесуальним кодексом Італії запроваджено змагальне кримінальне судочинство з низкою спрощених і скорочених процедур, а також досягнення угод про визнання вини. Змінилася і іспанська процедура „згоди” завдяки прийнятому закону про скорочене судочинство. У другій половині ХХ ст. ідея прискорення кримінального процесу стала в Європі лейтмотивом усіх програм його реформування.

17 вересня 1987 року прийнята Рекомендація № 6 R (87) 18 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам «Стосовно спрощення кримінального правосуддя», яка вказує на те, що коли конституційні правові традиції дозволяють ввести процедуру «заяви підсудного про визнання вини», то це має бути зроблено у суді першої інстанції у відкритому розгляді справи. Правопорушник має погоджуватися з обвинуваченням, яке йому висунуте, обов’язково заслуховуються обидві сторони у справі, що дає змогу суду прийняти рішення про те, щоб обійтись без повного процесу дослідження доказів або його частини, та перейти до розгляду особи правопорушника і винесення вироку.

Зазначеною Рекомендацією передбачена можливість різних форм спрощення: від дискреційного права прокурора у вирішенні питання про доцільність кримінального переслідування до мирових угод, спрощення судової процедури, спрощення постановлення судових рішень, спрощення в оголошенні судового рішення тощо.

Подібні заходи мають сприяти виокремленню головного у боротьбі зі злочинністю, усуненню розпорошення сил, витрати їх на другорядне, що спричиняє шкоду у протидії основній загрозі інтересам особи і держави.

За останні десятиліття багато країн розв’язують цю проблему шляхом розвитку альтернативного вирішення справ, що полягає в обмеженні масштабів традиційної класичної реакції держави на злочин.

Передумова формування альтернативного провадження полягає у тому, що компетентні органи, вирішуючи питання стосовно кримінального переслідування особи, керуються двома принципами: законністю і доцільністю. Суть законності полягає в обов’язку прокурора розпочати кримінальне переслідування і додержуватись традиційного порядку засудження особи незалежно від міркувань щодо «здорового глузду» та формалізму. Принцип доцільності надає йому можливість у кожному випадку визначати, чи доцільно починати кримінальне переслідування або формально додержуватися класичного порядку розгляду справи. Головне при цьому – знайти оптимальне співвідношення між законністю і доцільністю у здійсненні кримінального переслідування, в тому числі у суді.

На засаді доцільності побудоване кримінальне переслідування Франції, англосаксонської правової системи, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Швейцарії, Ісландії, Данії, Норвегії, Японії, Китаю та інших держав.

Проблемою в Україні є щорічне збільшеня навантаження на суддів місцевих судів. Ще більше ця проблема загострилася після проведення у 2001 році так званої малої судової реформи, коли на суд покладено обов’язок не лише розглядати справи, а й вирішувати частину питань щодо застосування заходів процесуального примусу в стадії досудового розслідування.

Якщо у 2002 році судами першої інстанції було розглянуто близько 607 тисяч кримінальних справ, то до цієї кількості додалося ще 138 107 подань органів досудового слідства. Це призвело до того, що середньомісячне навантаження на одного суддю місцевого суду збільшилося з 74,6 справ і матеріалів у 2001 році до 121,4 у 2008 році.

З огляду на це постає проблема диференціації процесуальної форми, необхідності прискорення і спрощення судового провадження за умови додержання прав учасників процесу. Така проблема існує й в інших державах, у яких також намагаються знайти оптимальну модель процесуальної форми. Насамперед, вона можлива у тих справах, в яких до суду подаються достатні докази вини особи у вчиненні злочину, а сама вона її не заперечує, й тому можливо вирішити справу без повного судового розгляду.

До проблем удосконалення кримінально-процесуального законодавства, уніфікації та диференціації кримінально-процесуальних форм постійно звертаються провідні вчені-процесуалісти, зосереджуючи увагу на пошуках оптимальних кримінально-процесуальних форм, які надали б можливість більш раціонально і економно використовувати бюджетні видатки, що асигнуються на здійснення правосуддя, скоротити строки розгляду кримінальних справ, зняти надмірне навантаження з судів та суддів.

Наукова розробка диференціації процесуальних форм розгляду кримінальних справ провадилася у дореволюційній правовій літературі Росії такими відомими вченими, як А.Ф. Коні, В.К. Случевський, Д.Г. Тальберг та І.Я. Фойницький.

Вагомий внесок у розробку проблем реформування кримінального процесу зробили вчені-правники колишнього СРСР, держав СНД та України, зокрема: Ю.В. Баулін, Т.В. Варфоломеєва, Ю.М. Грошевий, В.Г. Гончаренко, К.Ф. Гуценко, В.Т. Маляренко, В.Н. Махов, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, В.М. Ніколайчик, В.Т. Нор, Г.М. Омельяненко, І.Л. Петрухін, М.А. Пєшков, А.К. Романов, Х.У. Рустамов, А.В. Смирнов, М.С. Строгович, В.М. Тертишник, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило й інші.

Вони розглядали різні види можливої диференціації процесуальної форми: звичайної, ускладненої у справах неповнолітніх, спрощеної, з протокольною формою досудової підготовки матеріалів у справах про злочини невеликої тяжкості.

У кримінальному процесі України вже існують положення щодо скорочення і спрощення судочинства у кримінальних справах. Це і протокольна форма досудової підготовки матеріалів (розділ VII КПК України), і положення про примирення потерпілого із особою, що вчинила злочин, з підсудним (обвинуваченим), яке тягне за собою відмову в порушенні кримінальної справи або її закриття суддею (ч. 1 ст. 27, ст. 251, ст. 248, ч. 3 ст. 282 КПК), звільнення осіб від кримінальної відповідальності (ст.ст. 7, 7¹, 7², 8, 9, 10, 11¹ КК України) і, нарешті, про можливість для суду не проводити судове слідство у повному обсязі.

Необхідність застосування спрощеної форми судового розгляду кримінальних справ обумовлена також взятим курсом на гуманізацію кримінальної політики в Україні. Змінами, внесеними до КПК України у 2001 році, така процедура введена (ч. 3-5 ст. 299 КПК). Це стало першим кроком застосування принципу доцільності у кримінальному процесі, який дає змогу не лише економити ресурси, а й сприяє більш якісному виконанню завдань судочинства.

Між тим у чинному Кримінально-процесуальному кодексі (в редакції 1960 року) навіть після внесення змін, панує дух радянських часів, що гальмує застосування новітніх законів.

Зокрема, ст. 323 КПК України зобов’язує суд при оцінці доказів і постановленні вироку керуватися законом, внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному розгляді всіх обставин справи. Водночас спрощена процедура судового розгляду кримінальної справи (ч. ч. 3–5 ст. 299 КПК) дає можливість при певних умовах обмежитися допитом лише підсудного (підсудних).

Тому, природно, що, на думку деяких вчених і юристів-практиків, між статтею 299 КПК України та іншими нормами цього Кодексу виникають колізії.

Деякі з них вважають, що недоцільність дослідження доказів стосовно тих фактичних обставин та розміру цивільного позову, які учасниками процесу не оспорюються, вступає в колізію із змагальністю, диспозитивністю, гласністю судового розгляду, принципом всебічного, повного й об'єктивного дослідження доказів (ст.ст. 16¹, 20, 22 КПК України).

Крім цього, на думку українського вченого В.О. Попелюшка, така процедура:

· залишає поза увагою обов’язковість предмета дослідження, тобто питання законності та обґрунтованості притягнення до кримінальної відповідальності;

· виключає доказування дійсних фактичних обставин;

· призводить до необ’єктивності та упередженості суду і відступу від демократичного принципу невинуватості, тому що відповідно до ст. 62 Конституції України «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Натомість приведені доводи неспроможні і не повинні гальмувати застосування новітнього закону.

По-перше, зазначена процедура ніяким чином не заперечує жодним принципам, у тому числі змагальності і диспозитивності, повного, всебічного і об’єктивного розгляду справи.

Проведення судового слідства тільки у повному обсязі відповідає принципу обов’язкового досягнення фактичної істини при розгляді кримінальної справи. Уявлення про таку обов’язковість сьогодні є пережитком старого, інквізиційного процесу і ґрунтується на тому, що судове рішення формується не тільки із представлених результатів роботи обвинувачення і захисту, а й із самостійних процесуальних дій суду, направлених на виявлення істини. І зараз зберігається порядок, коли суддя доопрацьовує досудове слідство, а потім корегує обвинувачення, хоч принцип змагальності виключає суддю із суб’єктів доказування вини. Його завдання в процесі доказування – давати оцінку представленим доказам.

Новітні процесуальні норми надають пріоритетного значення не тому, що було насправді (фактична істина), а тому, що було доказано (юридична істина). Юридична істина в даному випадку – це узгодженість в суспільстві про сприйняття як аксіоми деяких правил судочинства. Інакше порушується не тільки принцип змагальності, а втрачаються будь-які передумови для його становлення. Адже змагальність процесу – це не тільки суперечка у кримінальному переслідуванні. Змагальність у процесі може призвести до узгодження позицій всіх його учасників.

Якщо учасниками процесу не оспорюються фактичні обставини справи та розмір цивільного позову, то відсутній спір щодо цих обставин, а тому дослідження доказів у повному обсязі перетворюється на формальність, в якій взагалі відсутня будь-яка змагальність, що і дає можливість застосувати спрощену процедуру.

Погоджуючись із спрощеною процедурою розгляду кримінальної справи, учасники процесу тим самим самостійно розпоряджаються своїми процесуальними правами, спираючись на принцип диспозитивності процесу.

По-друге, такий порядок дослідження доказів у суді жодним чином не суперечить принципам гласності.

Справа розглядається відкрито, відповідно до ст. 20 КПК України, а вирок обґрунтовується лише доказами, дослідженими в суді, та проголошується публічно.

Умовою такого розгляду є впевненість суду в істинності та добросовісності позиції підсудного, який визнає вину, безсумнівність у правильності викладення фактів обвинувачення в цілому чи з певного епізоду. Інша річ, що редакцію ст. 22, ч. 3 ст. 323 КПК України необхідно тепер змінити і привести у відповідність до ч. ч. 3–5 ст. 299 КПК України.

По-третє, що стосується презумпції невинуватості, проголошеної ст. 62 Конституції України, то у справах, розглянутих за спрощеною процедурою, доведеність винності особи визначається відповідно до закону (ст. 299 КПК України) і встановлюється обвинувальним вироком суду.

Введення певного спрощення судового слідства здійснено шляхом внесення доповнення до однієї норми кримінального процесу.

Під час так званої малої судової реформи стаття 299 КПК України (в редакції 1960 року), що передбачала лише «встановлення порядку дослідження доказів», Законом України від 21.06.2001 року доповнена положенням щодо визначення обсягу доказів, які підлягають дослідженню.

Цим самим внесено суттєві зміни, що стосуються порядку проведення судового слідства, а це є досить важливим і перспективним у вдосконаленні та розвитку кримінально-процесуального законодавства.

З огляду на недосконалість чинного процесуального законодавства постає запитання: Як же регламентується спрощення судового процесу в проектах КПК України, які не тільки залишають зазначений вище порядок спрощеної процедури дослідження матеріалів справи, а й передбачають особливий порядок прийняття судового рішення?

Особливий порядок розгляду кримінальних справ за умови його прийняття буде дозволяти за клопотанням обвинуваченого, заявленого у ході слідства, чи підсудного на підготовчій стадії судового процесу постановлення вироку без проведення судового слідства і судових дебатів.

Такі вироки можуть ухвалюватися лише у справах про злочини невеликої і середньої тяжкості за наявності впевненості суду, що обвинувачений (підсудний):

· згоден з пред’явленим обвинуваченням і розміром цивільного позову;

· усвідомлює характер та наслідки заявленого ним клопотання;

· клопотання було заявлене добровільно;

· перед заявленням клопотання обвинувачений (підсудний) здійснив консультації із захисником;

· прокурор, потерпілий, цивільний позивач не заперечують проти заявленого клопотання.

Якщо не додержані зазначені умови, приймається судом рішення про продовження розгляду справи у звичайному порядку.

Передбачається, що клопотання про такий порядок розгляду кримінальної справи має право заявити лише:

· обвинувачений на стадії досудового слідства в момент ознайомлення з матеріалами справи, про що зазначається в протоколі;

· підсудний у судовому розгляді кримінальної справи, його підготовчій частині, на стадії заявлення клопотань.

При заявленні обвинуваченим такого клопотання на стадії досудового слідства обов’язковим є:

· з’ясування у підсудного в ході судового процесу, чи наполягає він на ухваленні вироку без проведення судового слідства і судових дебатів;

· таке клопотання заявляється в присутності захисника. Якщо обвинувачений чи підсудний не мають захисника, слідчий або суд повинні його забезпечити.

За наявності клопотання підсудного про ухвалення вироку без проведення судового розгляду у зв’язку зі згодою з пред’явленим обвинуваченням судове засідання проводиться за умови обов’язкової участі підсудного і його захисника.

Після з’ясування думки підсудного щодо обвинувачення та думок учасників судового розгляду щодо заявленого клопотання суд збирається у нарадчій кімнаті. За наявності обставин і умов на особливе прийняття судового рішення та своєї впевненості про добровільність клопотання підсудного, усвідомлення ним характеру і наслідків його задоволення суд ухвалює обвинувальний вирок.

Як заохочення до такого вирішення справи проектами КПК України передбачена поблажливість з боку суду у призначенні покарання: міра покарання, в тому числі остаточна за кілька злочинів, у сукупності не може бути призначена більш сувора, ніж 2/3 максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого за найбільш тяжкий злочин.

Оскарження такого вироку обмежене відповідністю призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого.

Спрощена процедура дослідження доказів в суді передбачена чинним процесуальним законодавством і є однією з форм компромісного вирішення спірних питань у суспільстві. Запровадження його – крок вперед на шляху демократизації законодавства.