Факти виховного та попереджувального характеру.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Факти виховного та попереджувального характеру.



Встановлення даних фактів необхідно для виконання судом виховних та попереджувальних завдань правосуддя. Ці факти будуть обґрунтовувати такий процесуальний документ суду як окрема ухвала, тобто застосування заходів профілактичного характеру (ст.211 ЦПК України).

Отже, предмет доказування необхідно визначити як сукупність фактів, встановлення яких забезпечує правильне, законне та обґрунтоване вирішення цивільної справи. Для позначення сукупності фактів інколи вживають термін “межі доказування”.

Визнано, що предмет доказування по цивільній справі позовного характеру має два джерела формування:

1) підстави позову та заперечення проти позову.

Предмет доказування по цивільним справам визначається ствердженнями та запереченнями сторін. Саме вони вказують на обсяг фактичного матеріалу, який необхідно буде потім встановити в судовому засіданні.

2) гіпотеза і диспозиція норми або ряду норм матеріального права, які необхідно застосовувати.

Сторони в цивільній справі не завжди можуть посилатися на факти, які мають правове значення. Інколи для вирішення справи необхідно довести такі юридичні факти, на які позивач і відповідач взагалі не посилалися. Про ці факти можна дізнатися аналізуючи норму матеріального права, яку необхідно застосувати до відносин, що склалися між сторонами. Саме диспозиція або гіпотеза норми матеріального права буде орієнтувати учасників доказової діяльності на те, що необхідно доводити, тобто визначати предмет доказування. Так, за віндикаційним позовом позивач повинен довести факти, які передбачені в статті 387 ЦК України, зокрема, факти, які підтверджують право власності або законного володіння і факти, які підтверджують, що майно вибуло поза його волею.

Ряд фактів в предмет доказування не входять, але без їх участі правильно вирішити справу не можливо. В теорій цивільного процесу три види фактів не потребують процесуальної діяльності по їх доведенні, але разом з тим можуть бути покладені в обґрунтування рішення по справі як істинні. Мова йде про загальновідомі та преюдиційні факти, а також факти, визнані іншою стороною.

Загальновідомими фактами вважаються такі факти, якщо є наявним дві умови: а) об’єктивна – факт відомий широкому колу осіб; б) суб’єктивна – факт відомий суду.

В такому випадку доводити даний факт не потрібно. Загальновідомість того чи іншого факту, як правило, відноситься до подій.

Преюдиційні факти – це факти, які встановлені рішенням суду по цивільній, господарській та адміністративній справі або вироком і постановою суду. Взаємною преюдицією пов’язані рішення суду по одній цивільній, господарській та адміністративній справі та рішення суду по іншій цивільній справі, а також вирок суду по кримінальній справі або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення та рішення суду по цивільній.

В першому випадку діє таке правило: факти, встановлені судовим рішенням, що вступило в законну силу по даних справах, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини (ч.3 ст.61 ЦПК України).

Стосовно другого випадку, то вирок суду, що вступив в законну силу або постанова суду в справі про адміністративне правопорушення, обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, відносно якої відбувся вирок або постанова суду, лише в питаннях, чи мали місце ці дії та чи вчиненні вони даною особою (ч.4 ст.61 ЦПК України). Всі інші факти, в тому числі й питання відповідальності значення преюдиційного не мають. Саме тому, звільнення особи від відповідальності в наслідок амністії не виключає можливості розгляду питання про цивільно-правову відповідальність особи.

Визнання стороною факту, на яку протилежна сторона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень проти пред’явленого позову звільняє останню від обов’язку в її подальшому доведенні (ч.1 ст.61 ЦПК України).

Встановлення факту може мати місце на попередньому судовому засіданні, де суддя, готуючись до розгляду справи, виясняє, які факти визнаються кожною стороною (п.3 ч.6 ст.130 ЦПК України). В судовому засіданні сторони можуть заявити про відмову від визнання факту, якщо вони це зробили внаслідок помилки, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або внаслідок зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Якщо це в судовому засіданні буде доведено, то виноситься ухвала суду про прийняття відмови сторони від визнання обставин. Це має наслідком доведення визнаних колись фактів в загальному порядку.

Загальні правила доказування

 

Загальні правила доказування включають в себе:

  • належність доказів
  • допустимість доказів
  • розподіл обов’язків по доказуванні.

Правило належності доказів (ст.58 ЦПК України) зобов’язує суд приймати в процес тільки ті з наданих доказів, які мають значення для справи. Із всіх поданих до суду доказів суд повинен відібрати тільки ті для подальшого дослідження, які мають зв’язок з фактами, які підлягають встановленні.

Належними по цивільній справі будуть вважатися ті докази, які по своєму змісту підтверджують або спростовують існування фактів, які необхідно встановити.

Отже, належність доказів пов’язана з предметом доказування, а тому саме так і сформульовано правило належності доказів – належними вважаються ті докази, які містять інформацію про предмет доказування (ч.12 ст.58 ЦПК України).

Норма про належність доказів адресована суду, оскільки сторони та інші особи, які беруть участь в справі можуть не правильно оцінити докази (помилитися в їх значенні) або свідомо відвертати увагу суду від об’єкта пізнання.

Цивільно-процесуальний закон містить ряд гарантій правильного застосування правил про належність доказів:

1) позивач зобов’язаний вказати в позовній заяві обставини, якими обґрунтовує свої вимоги та докази, які їх підтверджують;

2) особа, яка заявляє клопотання про витребування письмових та речових доказів або про виклик свідка, зобов’язана вказати обставини, які можуть бути встановлені такими доказами.

Якщо належність доказів визначається їх змістом, тобто наявністю доказової інформації, яка повинна підтвердити або спростувати факти, які необхідно встановити, то допустимість доказів, інше загальне правило доказового процесу, пов’язується з їх процесуальною формою та встановленим порядком їх отримання (ст.59 ЦПК України).

Дане правило встановлює, що ті обставини справи, які по закону можуть бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування(ч.2 ст.59 ЦПК України).

 

Допустимі докази

В порівнянні з належністю доказів правило допустимості доказів носить більш вузький характер.

Воно говорить про використання в цивільній справі певних доказів незалежно від їх змісту, тобто якісної сторони.

Допустимість доказів пов’язана ще з одним правилом, яке регламентує процедуру отримання доказів для їх надання суду. Якщо ці докази отримані з порушенням встановленої процедури, то суд не може їх брати до уваги при вирішенні справи (ч.1 ст.59 ЦПК України).

Право доказуванняполягає в можливості подавати докази, брати участь в їх дослідженні та займатися їх попередньою оцінкою.

Це право реалізується особами, які беруть участь в справі.

Обов’язок по доказуванні на відміну від права полягає в необхідності скоєння певних дій (вище описані), інакше настають несприятливі наслідки – суд може не визнати існування певного юридичного факту, на який посилається сторона на підтвердження своїх вимог чи заперечень.

Обов’язок по доказуванню згідно процесуального законодавства розподіляється між особами, які володіють матеріальною зацікавленістю у вирішенні справи: сторони та треті особи, які заявляють самостійні вимоги.

Процесуальний зміст правила розподілу обов’язків по доказуванні полягає в діях по наданні доказів, участь в їх дослідженні та формуванні на підставі цього попередньої оцінки доказів. Дані дії в першу чергу повинні виконати сторони та треті особи, які заявляють самостійні вимоги. З них суд вимагає подання необхідних доказів по цивільній справі. Але обов’язок надання доказів як процесуальний обов’язок вміняється не тільки сторонам, але й іншим суб’єктам доказування. Так, закон прямо говорить, що докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь в справі (ч.2 ст.60 ЦПК України).

Важливо знати, що обов’язки по доказуванні розподіляються на підставі загального та спеціальних правил.

Загальне правило виражено нормою, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Але разом з тим, норми матеріального та процесуального права містять виключення із загального правила, перекладаючи обов’язок доказування факту або його спростування не на ту сторону, яка про нього стверджує, а на протилежну сторону (презумпція). Цей інститут в доказовому праві отримав назву доказові презумпції. Дані винятки є передбаченими як нормами матеріального (цивільного, сімейного, трудового) права, так і нормами цивільно-процесуального права.

В цивільному праві найбільш є поширеними дві доказові презумпції: презумпція вини заподіювача шкоди; презумпція вини особи, яка не виконала обов’язок або не виконала його належним чином.

При розгляді справ щодо заподіяння шкоди позивач хоч й посилається на вину відповідача, але не повинен її доводити.

Вина відповідача як юридичний факт передбачається існуючою нормою матеріального права (п.2 ст.1166 ЦК України). Потерпілий (позивач) по даній справі повинен тільки довести, що йому дійсно заподіяна матеріальна шкода й шкода є результатом дій відповідача. З цього моменту починає діяти презумпція вини відповідача, поки він не доведе, що шкода заподіяна не з його вини. Якщо він цього не зможе зробити суд повинен задовольнити позов на користь позивача, навіть, якщо в нього не має прямих доказів вини відповідача. В основу рішення суду буде покладена презумпція вини.

Активні підстави притаманні всім позовам без винятку (адже потрібно довести наявність у вас суб'єктивного права, яке було порушено чи оспорено), але не завжди вони мають суттєве значення для долі позову.

Роль фактів пасивної підстави позову можуть різноманітним чином впливати на права та обов'язки сторін в процесі доказування. В більшості випадків їх доводить позивач, оскільки йому необхідно обґрунтувати позовні вимоги (до цього його зобов'язує закон – п.5-6 ч.2 ст.119 ЦПК). Але можливі ситуації, коли дані факти тільки передбачаються існуючими й позивач звільняється від обов'язку в їх доведенні.

Факти пасивної підстави позову характерні не для всіх позовів.

Вони є характерними для позовів про присудження. Стосовно позовів про визнання, то тут, як правило, є в достатній кількості фактів активної підстави позову та фактів права на позов. Стосовно перетворюючих позовів, то факти пасивної підстави позову найбільш чітко проявляються в тих випадках, коли перетворюючі правомочності є постійним елементом тих матеріально-правових відносин, які є в центрі діяльності суду (наприклад, право учасника спільної часткової власності вимагати виділу своєї частки із загального майна)

Процес доказування

Судове доказування – це врегульований нормами процесуального законодавства шлях від вірогідних суджень до істинних знань, що забезпечує винесення обґрунтованого та законного рішення у справі.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.170.171 (0.014 с.)