Види цивільно-правової відповідальності

Законом передбачаються різні види відповідальності. Так, залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, остання поділяється на договірну та позадоговірну.

При невиконанні обов'язку, що випливає з укладеного договору, настає договірна відповідальність.

У разі порушення обов'язку, встановленого законом або підзаконним актом, виникає позадоговірна відповідальність. Для неї характерна відсутність договірних відносин між особою, на користь якої встановлено відповідальність, і тією, яка її несе, наприклад, якщо особа заподіяла игкоду іншій особі (чи її майну) або організації.

У випадках, коли у правовідношенні є кілька зобов'язаних осіб, їхня відповідальність може бути дольовою, солідарною і субсидіарною.

За розміром відповідальність буває повною і обмеженою.

Обсяг цивільно-правової відповідальності (види, сутність принципу повного відшкодування)

Залежно від обсягу відповідальності виділяють повну, обмежену та підвищену (кратну) відповідальність. За загальним правилом, цивільно-правова відповідальність настає в повному обсязі, а це означає, що розмір відшкодованої шкоди не повинен перевищувати суму заподіяних збитків, тобто відшкодування не повинно призводити до збагачення потерпілого. Однак, у силу закону або договору, може виникати обмежена цивільно-правова відповідальність. Наприклад, у договорах перевезення відповідальність перевізника за втрату, нестачу, псування чи пошкодження вантажу, багажу, пошти встановлюється у розмірі фактичної шкоди, якщо не доведе, що це сталося не з його вини (ст. 924 ЦК). Проявом обмеженої цивільно-правової відповідальності може бути встановлення удоговорі правил про залікову, виключну або альтернативну неустойку (ст. 624 ЦК). У певних випадках законом може бути передбачено застосування підвищеної цивільно-правової відповідальності, яка полягає у застосуванні до правопорушника додаткових санкцій у порядку та розмірах, визначених законом. Наприклад, у разі визнання недійсним правочину, який учинено під впливом насильства, винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичній або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі (ст. 231 ЦК).

Цивільне законодавство закріплює принцип повного відшкодування збитків. Відповідно до п. 1 ст. 15 ЦК, особа, право якої порушено, може вимагати повного відшкодування завданих йому збитків, якщо законом або договором не передбачено відшкодування збитків у меншому розмірі. Це означає, що, за загальним правилом, відшкодуванню підлягають обидві частини збитків - як реальний збиток, так і втрачена вигода. Так, у наведеному прикладі орендар повинен відшкодувати орендодавцю і вартість відновлювального ремонту, і не одержану ним за час ремонту орендну плату, якщо в самому договорі оренди не передбачено відшкодування збитків у меншому обсязі (наприклад, тільки реальний збиток).

Разом з тим угода про обмеження розміру відповідальності боржника за договором приєднання чи іншого договору, в якому кредитором є громадянин, який виступає в якості споживача, мале, якщо розмір відповідальності для даного виду зобов'язань або за дане порушення визначений законом і якщо угоду укладено до настання обставин, тягнуть за собою відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання. Наприклад, нікчемним буде угода між покупцем-громадянином і підприємством роздрібної торгівлі, за яким підприємство не несе відповідальності перед покупцем у вигляді відшкодування збитків у разі продажу йому речі неналежної якості.

Однак по окремих видах зобов'язань та за зобов'язаннями, пов'язаними з певним родом діяльності, законом може бути обмежене право на повне відшкодування збитків (обмежена відповідальність (ст. 400 ЦК)).

 

Поняття та особливості речових прав. Система речового права в новому Цивільному кодексі України

 

Речові права — це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.
Головне місце в системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності — це право на свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Суть права на чужі речі полягає в тому, що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і відповідно до закону. ЦК до речових прав, крім права власності, відносить і речові права на чуже майно (статті 395—417).
Право на чужу річ має наступні особливості:
- є похідним від права власності;
- має обмежений характер і його обсяг вужче, ніж право власності;
- зберігається при зміні власника;
- захищається такими ж способами, як і право власності;
- може захищатися і від власника.
У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним:
а) право володіння;
б) право користування (сервітут);
в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).
Право на чужу річ є важливим речовим правом. В цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримує його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

Зміст суб’єктивного права власності

Суб’єктивне право власності – право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (стаття 316 Цивільного кодексу України).

Це означає, що суб’єктивне право власності є абсолютним. Власникові повинні протистояти усі інші особи, хоча кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Змістом права власності є права (провомочності) володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Суб’єктивне право власності – це також забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної і юридичної особи щодо володіння користування та розпорядження належним особі майном; воно надає власнику можливість на свій розсуд використати своє майно і свій інтелектуальний потенціал для будь-якої незабороненої законом діяльності.

Характерні ознаки права власності як суб’єктивного права: Його зміст охоплює три правомочності; Суб’єктом права власності може бути будь-який суб’єкт права; Об’єктом правовідносин власності може бути будь-яка індивідуально-визначена річ. Родові речі можуть бути об'єктом права власності за умови їхньої індивідуалізації; Своє право на річ власник здійснює завжди своєю владою й у своєму інтересі.

Складовими суб’єктивного права власності є правомочності – володіння, користування і розпорядження.

Правомочність володіння – це забезпечена законом можливість власника утримувати річ у сфері свого володіння. Володіння треба розуміти як постійну можливість матеріального зв’язку власника з річчю. При наявності юридичних підстав володіння називають титульним. Воно пов’язане з волевиявленням власника. Володіння може бути незаконне добросовісне і недобросовісне володіння.

Незаконне володіння буває добросовісне – коли особа, яка володіє майном не знала і не могла знати про незаконність свого володіння.

Недобросовісне володіння – це коли володілець майна знає чи повинен був знати про незаконність володіння.

Правомочність користування – це можливість особи вилучати з майна його корисні властивості. Буває законним і незаконним.

Правомочність розпорядження – це забезпечена законом можливість власника визначати юридичну та фактичну долю майна. Власник зобов’язаний не шкодити навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави.