Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття недійсності правочину. Правові наслідки недійсності правочину

Поиск

Недійсний правочин — це правочин, що не відповідає вимогам закону. Він породжує не ті права і обов'язки, яких бажали його учасники, а правові наслідки, котрі прямо передбачені у законі.

Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами дійсності правочину.

Порушення будь-якої з перелічених умов (крім умови, передбаченої пунктом 4 — дотримання форми правочину, встановленої законом), тягне за собою недійсність правочину.

Недійсним може бути визнано лише правочин, що відбувся.

Ступінь недійсності правочину може бути різним. Зокрема, правочини можуть бути абсолютно недійсними, або нікчемними. Це такі правочини, недійсність яких визначено, передусім, безпосередньо у правовій нормі. Вони є недійсними з моменту їх укладення, незалежно від пред'явлення подання позову та рішення суду (іноді такі правочини називають "мертвонародженими").

Існує й інший вид недійсних правочинів — оспорювані правочини. На відміну від нікчемних, оспорювані правочини є дійсними, породжують права та обов'язки, але їх дійсність може бути оспорена стороною або іншою зацікавленою особою у судовому порядку. Безпосередньо правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом з тим, існує норма, яка надає сторонам або зацікавленим особам можливість звернутися до суду для визнання такого правочину недійсним.

Недійсними оспорювані правочини можуть вважаться лише за умови доведеності фактів, що свідчать про порочність даного правочину.

Правові наслідки Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

Загальним правилом є двостороння реституція, котра полягає у тому, що кожна сторона недійсного правочину, незалежно від наявності її вини у визнанні правочину недійсним, повертає іншій стороні все отримане за таким правочином. Якщо ж повернути в натурі отримане за правочином неможливо (наприклад, предметом правочину було надання послуг, виконання роботи тощо), то вартість одержаного відшкодовується грошима. При цьому оцінка одержаного провадиться за цінами, що існують на момент відшкодування. Зростання або зменшення цін, що існували на момент укладення правочину, визнаного недійсним, на розмір відшкодування не впливає.

Як зазначалося вище, двостороння реституція є загальною санкцією за порушення умов і порядку укладення правочину, визнаного внаслідок цього недійсним. Ця санкція застосовується незалежно від наявності вини сторін правочину. У тих випадках, коли визнанню правочину недійсним сприяла провина однієї із сторін, двостороння реституція може супроводжуватися додатковими негативними наслідками для винної сторони. Зокрема, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.. Разом із тим, вказані наслідки настають тільки у тих випадках, коли спеціальними нормами не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (обмежена відповідальність однієї із сторін тощо).

ЦК фактично розмежовує наслідки нікчемного та оспорюваного правочину. Оскільки дійсність чи недійсність визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, то й наслідки його в імперативній формі визначаються безпосередньо законом. З цієї ж причини правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Ці положення розвинуті у ст. 216. Оскільки захист від вчинення нікчемних правочинів та їхніх наслідків має публічно правовий характер, то вдатися до нього і вимагати застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може будь-яка заінтересована особа. Крім того, суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи. Це означає, що суд з власної ініціативи, на свій розсуд, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. При цьому пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.

Поняття та загальні правила тлумачення правочину

Зазначені засади тлумачення правочину встановлює ст. 213 ЦК, котра визначає: 1) суб'єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

Для з'ясування змісту одностороннього правочину такого "автентичного" тлумачення, як правило, достатньо, і спорів у більшості випадків не виникає. Проте інші особи, інтереси яких порушує односторонній правочин, можуть звернутися до суду з позовом про захист своїх цивільних прав від порушень з боку особи, яка вчинила правочин і недобросовісно тлумачить його, зловживаючи своїм суб'єктивним цивільним правом (ст. 13 ЦК).

При тлумаченні дво- або багатостороннього правочину вірогідність розбіжностей у тлумаченні тих чи інших положень договору є набагато вищою, адже кожен з його учасників може мати своє бачення як власного волевиявлення, так і волевиявлення контрагента (контрагентів) за договором. Тому у цьому разі тлумачити договір на вимогу однієї, обох або усіх сторін правочину може суд.

Правила тлумачення правочину (частини 3, 4 ст. 213 ЦК) мають застосовуватися як при автентичному тлумаченні правочину його сторонами, так і при тлумаченні правочину судом. Але якщо при автентичному тлумаченні зазначена норма ЦК має рекомендаційний характер, то у випадку тлумачення змісту правочину судом застосування норм права є обов'язковим.

Правила тлумачення правочину визначені законом за принципом "концентричних кіл", тобто, за неможливості витлумачити положення договору шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення), залучаються усе нові і нові критерії перевірки правильності того чи іншого тлумачення умов договору. Ця система "концентричних кіл" виглядає так:

1) при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (буквальне, граматичне тлумачення);

2) у разі, коли буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дозволяє з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін (структурно-системне тлумачення);

3) якщо ні буквальне граматичне, ні структурно-системне тлумачення не дають можливості встановити справжню волю особи, яка вчинила правочин, використовуються будь-які обставини, що можуть допомогти з'ясувати відповідність волевиявлення дійсній волі учасника (учасників) правочину: враховуються мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин сторін, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення (комплексне тлумачення).

Поняття цивільно-правової відповідальності та її особливості як виду юридичної відповідальності

Цивільно-правова відповідальність — це самостійний вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні державного примусу до правопорушника шляхом позбавлення особи певних благ чи покладення обов'язків майнового характеру. До правопорушника застосовуються санкції майнового характеру, які спрямовані на відновлення порушених прав та полягають у відшкодуванні збитків, стягненні неустойки чи пені.

Особливості цивільно-правової відповідальності:

1) майновий характер;

2) стягується на користь потерпілої сторони;

3) компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлення майнової сфери потерпілого.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-04-23; просмотров: 350; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.149.249.84 (0.006 с.)