Відібрання дітей без позбавлення батьківських прав

Згідно зі ст. 170 СК України суд може постановити рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини, жорстоко поводяться з нею, є хронічними алкоголіками або наркоманами чи вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров'я і морального стану. У цьому разі дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням або органові опіки та піклування.

У виняткових випадках - при безпосередній загрозі для життя або здоров'я дитини орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків. У цьому разі орган опіки та піклування зобов'язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав. З таким позовом до суду має право звернутися прокурор. При винесенні рішення про відібрання дитини без позбавлення батьківських прав суд не встановлює конкретних строків цього обмеження прав батьків. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.

При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.

Виконання таких рішень як добровільно, так і примусово, проводиться державними виконавцями відповідно до Закону України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження". Під час виконання рішення про відібрання дитини державний виконавець провадить виконавчі дії з обов'язковою участю особи, якій дитина передається на виховання, та із залученням представників органів опіки та піклування. За потреби державний виконавець може звернутися до суду з поданням щодо вирішення питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого чи лікувального закладу. У разі, коли особа перешкоджає виконанню рішення про відібрання дитини, державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на таку особу в розмірі від 2 до 10 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - щодо фізичних осіб і від 10 до 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - щодо посадових осіб. При повторному невиконанні рішення особою без поважних причин державний виконавець накладає на неї штраф у подвійному розмірі. При подальшому невиконанні рішення державний виконавець порушує клопотання перед судом про кримінальну відповідальність такої особи відповідно до закону.

Суд має право застосувати негайне виконання рішення у спорах щодо дітей, якщо залишення дитини у відповідача згубно позначається на здоров'ї та психіці дитини. Суд також може передбачити заходи, що сприяють безболісному переходу дитини на виховання до іншої особи, причому ніякі насильницькі дії стосовно дитини не допускаються.

Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищено небезпеки

Стаття 450 Цивільного Кодексу (ЦК) України регулює зобов'язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Норма цієї статті відрізняється від інших норм, що передбачають зобов'язання щодо заподіяння шкоди, тим, що в ній ідеться про особливий засіб заподіяння шкоди - про джерело підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим за статтею 450 ЦК України використовуються три взаємопов'язані категорії:

1) підвищена небезпека для оточення; 2) діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою; 3) джерело підвищеної небезпеки.

Суб'єкти зобов'язань щодо відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

Зобов'язаною стороною у відносинах щодо відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, є організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (ст. 450 ЦК України). Зазначені організації та громадяни на практиці і в літературі називаються власниками джерел підвищеної небезпеки. У Постанові Верховного Суду України від 27 березня 1992 року передбачається приблизний перелік власників джерел підвищеної небезпеки. До них, зокрема, належать:

1) власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо);

2) організації, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на праві повного господарського видання або на праві оперативного управління (державні підприємства та установи);

3) організації та громадяни, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду тощо);

4) громадяни, які мають доручення на управління транспортним засобом;

5) організації, що є власниками джерел підвищеної небезпеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 27.03.1992 р.).

Власник джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну цим джерелом, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачене не з його вини, а в результаті протиправних дій постраждалих осіб, наприклад, унаслідок угону транспортного засобу. У подібних випадках до відповідальності за статтею 450 ЦК України притягаються особи, які фактично володіли джерелом підвищеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли володіння джерелами підвищеної небезпеки було втрачене не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й із вини самого власника, тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладена як на особу, що протиправно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на його власника відповідно до ступеня вини кожного з них. Відповідальність власника джерела підвищеної небезпеки може настати, якщо з його вини не була забезпечена належна охорона джерела підвищеної небезпеки.

Відповідальність за порушення законодавства з охорони праці

За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності згідно із Законом про охорону праці. Це передбачає наступні дії при:

• дисциплінарній відповідальності — догану, у подальшому звільнення з роботи;

• адміністративній відповідальності - штрафні санкції до юридичних та фізичних осіб, які використовують найману працю, посадових осіб та працівників відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення (80731-10, 80732-10). Максимальний розмір штрафу не може перевищувати 5% місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю. У разі несплати юридичними та фізичними особами штрафу проводиться нарахування пені на суму штрафу у розмірі 2% за кожний день прострочення. Особи, на яких накладено штраф, вносять його в касу підприємства за місцем роботи. Рішення про стягнення штрафу може бути оскаржено в місячний строк у судовому порядку;

• матеріальній відповідальності — вимоги регламентуються ст. 130-188 Кодексом законів про працю України;

• кримінальній відповідальності - згідно з Кримінальним кодексом України (вимоги ст. 271, 272, 273, 273, 274, 275 розділу X "Злочини проти безпеки виробництва") передбачається, враховуючи тяжкість злочину, покарання штрафом у 50 мінімальних неоподаткованих доходів громадян, виправними роботами на строк до 2-х років, обмеженням чи позбавленням волі на строк від 2-х до 7-ми років тощо. Кошти від застосування штрафних санкцій до юридичних та фізичних осіб зараховуються до державного бюджету України.