Тема 4. Феодальна держава та право

Франції доби середньовіччя

Станово-представницька монархія є різновидом монархічної форми правління, за якої влада правителя держави (короля, імператора, князя, царя) до певної міри обмежувалася станово-представницькими уста­новами.

За доби феодальної роздробленості правителі не мали особливого бажання і змоги скликати представницькі зібрання духовних та світських феодалів. Колишні «бе­резневі поля» (у Франкському королівстві) пішли в не­буття. Намагання феодалів – власників феодальних маєтностей – обкладати міста податками і поборами викликало протидію з боку міського населення. У цьо­му протиборстві королі ставали своєрідними арбітрами, чим вони не могли не скористатися. Об'єктивно склада­лося таке становище, коли інтереси правителів і міщан співпадали. За таких умов між ними виникала неписа­на угода: міста забезпечували короля коштами і солдатами, а правителі надавали містам захист від феодаль­ного свавілля та залучали їх представників до участі в роботі станових установ.

Головна відмінність станово-представницьких уста­нов від феодальних з'їздів минулої епохи полягала в участі в них трьох (а не двох) станів. З іншого боку, феодальні з'їзди були нерідко зброєю знаті у боротьбі проти централізованої політики королів, а станово-пред­ставницькі заклади стають опорою правителів у боротьбі із самовладдям місцевих феодалів.

Приводом для скликання у 1302 р. перших в історії Франції Генеральних штатів як станово-представницької установи держави став конфлікт французького короля Філіппа IV Красивого з Папою Римським. Папа Боніфацій VII, прихильник все­світнього панування церкви, видав буллу, яка забороняла світській владі вимагати від священнослужителів (кліриків) податки, а світській владі, навпаки, платити податок на користь церкви, чого Філіпп IV, який вічно по­требував грошей, допустити не міг. Коли в 1300 р. король заарештував папського легата, який образливо висловив­ся щодо Філіппа IV Красивого, Папа заявив про непідсудність духовенства королівському суду. Церква, як відомо, на той час була наднаціональною силою, маючи вагомі важелі впливу на політику багатьох держав. Король у боротьбі із церквою вирішив спертися на свою націю, і у квітні 1302 р. скликав перші в історії Франції Генеральні штати, які підтримали свого монарха. Папа Римський у відповідь видав буллу, яка проголошувала підпорядкуван­ня папському престолу не тільки у релігійних питаннях, але й у політиці, обов'язковою умовою порятунку душі. Король був відлучений від церкви. У відповідь Філіпп IV направляє в Італію військовий загін, який заарештував Папу Римського. Той не витримав такої сваволі і прини­ження, збожеволів і незабаром помер. У 1308 р. Філіпп IV домігся підпорядкування папського престолу своїй владі і переносу резиденції Папи з Риму у формально незалежний, але оточений з усіх боків володіннями Франції, Авіньйон («Авіньйонський полон Папи Римського»).

У 1314 р. Генеральні штати здійснили перший в історії держави акт оподаткування населення – запровадили над­звичайний податок на війну. З того часу цей державний орган став традиційно затверджувати державні податки.

Періодичність скликання Генеральних штатів не була встановлена, їх скликав король за власним розпоряджен­ням. Кожний стан був представлений окремою палатою. До першої палати входило найвище духовенство, яке особисто запрошувалось на засідання королем. У другу палату входили виборні від світських феодалів. Причому феодаль­на знать (графи, герцоги) не могла бути у складі своєї пала­ти, оскільки вона як безпосередній васал короля входила до складу королівської курії. У третю палату депутати оби­ралися формально з числа всього вільного непривілейованого населення. Фактично місця там посідала знать (міський патриціат, бюргерство). Питання розглядалися окремо по палатах, а остаточне рішення приймалося на спільному засіданні трьох палат, де кожна палата Мала один голос.

Поразка Франції у Столітній війні з Англією (1337 – 1453 pp.) створила сприятливу ситуацію для посилення впливу Генеральних штатів на внутрішню та зовнішню політику. У 1357 р. повстання парижан примусило спад­коємця престолу Карла дати згоду на підписання норма­тивного акта під назвою «Великий березневий ордонанс». Станово-представницькій установі передавалося право кон­тролю за управлінням країною. Генеральні штати як про­тотип сучасного парламенту стали скликатися із визначе­ною періодичністю – два рази на рік, працюючи сесійно. За ними визнавалося виключне право виділяти державні субсидії і контролювати видатки. Представники Генераль­них штатів увійшли до складу Королівської Ради.

Крім того, передбачалося проведення досить важливих судових, військових, фінансових та адміністративних реформ, перерозподіл податків і повинностей на користь ба­гатих верств суспільства. З цією метою було створено спе­ціальну комісію. «Ордонанс» вперше проголосив недотор­канність депутатів, заборонив практику незаконних реквізицій (в період Столітньої війни вони часто застосо­вувались). Королівські чиновники не могли обіймати більше однієї посади, скасовувалася практика грошового викупу за тяжкі злочини (так звана композиція), оскільки частина грошей від викупу йшла суддям.

Таким чином, «Великий березневий ордонанс» заклав підвалини організації в державі впливового представниць­кого органу парламентського типу. Однак далі добрих по­бажань справа не пішла. Королівський уряд, домігшись від Генеральних штатів згоди на запровадження постійних податків, зробив все можливе, щоб «Ордонанс» не був втіле­ний в життя. Виїхавши із столиці, король став збирати сили для розправи з бунтівними депутатами. У цей час розгор­тається велике селянське повстання – жакерія (1358 p.). Міський патриціат надав королю допомогу у придушенні повстання, після чого на знак «вдячності» король приборкав бунтівну столицю.

За умов тривалої і виснажливої Столітньої війни, у 1439 р., король Карл VII домагається від Генеральних штатів затвердження постійного прямого податку – тальї. Отримав­ши постійне джерело поповнення казни, правитель прово­дить військову реформу, яка заклала основу регулярної армії. З точки зору королівського уряду Генеральні штати виконали призначену їм роль, і подальша їхня діяльність могла призвести до втручання у прерогативи королівської влади.

Упродовж XVI – початку XVII ст. правителі намагалися скликати Генеральні штати щонайрідше, виконуючи фор­мальний ритуал. За цей час було скликано всього п'ять засі­дань. Останній раз станово-представницька установа Франції була скликана у 1614 p., швидко розпущена, після чого зійшла з політичної арени. Замість неї королі скликали збо­ри нотаблів із числа найвищих представників трьох станів. Формально рекомендації цього органу не мали для короля обов'язкового характеру, але королівська влада не могла ігно­рувати думку аристократії, олігархії і духовенства.

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення станово-представницької монархії.

2. Що стало приводом до скликання Генеральних штатів у Франції?

3. У чому суть «Авіньйонського полону» Папи Римського?

4. Розкрийте зміст «Великого березневого ордонансу».

5. Що таке талья? Коли і за яких обставин вона була запро­ваджена у Франції?

 

 

Питання для самостійного вивчення

 

1. Розквіт феодальних відносин.

2. Формування основних станів феодального суспільства у Франції.

3. Феодальна ієрархія. Королівська влада в IX-XII ст.ст.

4. Адміністративні та судові права феодалів.

 

 

Тема 5. Феодальна держава та право Німеччини. Золота була

 

Адміністративне Франкська держава поділялася на ок­руги (графства) і сотні. Управління графством здійснював призначений королем чиновник – граф, який стягував на користь короля третину всіх судових штрафів у справах, які розглядалися в окрузі. Це доручення виконувалося тимчасовими комісарами, яких називали сацебаронами, їхнє життя захищалося потрійним вергельдом (600 солідів).

З метою кращого забезпечення кордонів графства від зазіхань зовнішніх агресорів та для підтримки внутрішньо­го порядку об'єднані збройні сили кількох графств очолю­вала посадова особа з особливими повноваженнями, яка називалася герцогом. У графствах, що входили до складу герцогського округу, влада графа не скасовувалася. Він продовжував залишатися головним суддею, а за герцогом закріплювалося загальне керівництво і контроль за адміні­страцією графства. Герцог перебував на становищі найви­щої посадової особи округу. За свою службу герцог, як і граф, отримував маєтки і певну частину від судових зборів. З часом вони перетворили маєтки на свою власність, ото­чили себе широким колом васалів, зробили свої посади спадковими, піднялися до рівня верхівки феодальної знаті. Названі посади перетворилися на титули, а графства та гер­цогства – на незалежні чи напівзалежні від королівської влади володіння.

Джерела та характеристика права. Найважливішим джерелом права у франкській монархії були так звані «вар­варські правди» – записи звич°аєвого права варварських племен. Вони з'явилися у багатьох племен, що населяли територію колишньої Римської імперії. До кінця V ст. на­лежить запис норм звичаєвого права вестготів. Мали свої унормовані записи звичаєвого права алемани, сакси, бава-ри та інші етноси, що населяли територію держави.

Іншим джерелом права були капітулярії франкських королів – королівські закони, які у більшості своїй були доповненнями до різноманітних «правд». Зміст капіту-ляріїв дає змогу простежити за змінами, що відбувалися у суспільстві, за посиленням влади короля, церкви, магнатів.

В деяких місцях капітулярії є пізнішими доповнення­ми до титулів «Салічної правди».

Певне місце серед правових джерел мали дипломи – документи, видані канцелярією меровінгських королів

різним особам та закладам, здебільшого священикам та церковним інституціям, їх тексти дійшли до нас у копіях та уривках і поділяються на дві групи: рішення королівсь­кого суду та дарчі грамоти, якими оформлялася передача земельних ділянок.

Формули представляли собою правові джерела у вигляді текстів типових грамот, які складалися як зразок для на­писання подібних документів. У них відсутні конкретні імена, проте за відсутності інших джерел така трафаретна формула дає певні уявлення про епоху, віддалену від нас на півтори тисячі років.

Домінуюче становище у системі правових стосунків на­лежало «Салічній правді», оригінальний текст якої до на­ших часів не зберігся. Вона відома у більш пізній редакції, проте її основний зміст належить, безумовно, до початку франкської ранньофеодальної держави. Дослідники вважа­ють, що складення першооснови «Салічної правди» нале­жить до царювання Хлодвіга (V–початок VI ст.), після переходу франків до Галлії. Особливістю «Салічної прав­ди» як джерела права є, насамперед, величезна кількість її варіантів. Упродовж VI–IX ст. «Салічна правда» неодно­разово переписувалася, до її тексту вносилися авторські правки, зміни та доповнення. У рукописній традиції збе­реглося понад 350 різноманітних списків та компіляцій. Але найближчим до оригінального тексту вважається Па­ризький рукопис, на який, зазвичай, посилаються автори. У рукописі увесь текст поділений на 65 титулів (глав), на­писаних латинською мовою, однак примітки викладені франкським діалектом.

«Салічна правда» – це збірник юридичних звичаїв са­лічних франків. Вона віддзеркалює здебільшого той стан первіснообщинних відносин, від яких почало віддалятися франкське суспільство. Передусім це виявляється у збере­женні колективної власності общини (марки) на землю. Щоправда, обробіток наділів носить індивідуально-родин-ний характер. Земля не могла бути передана чи продана особі, котра не була членом сільської общини. Але в межах общини простежується диференціація населення за розмі­рами земельних наділів. Пізніші джерела повідомляють, що на початку VII ст. франки отримали право розпоряджа­тися не тільки присадибною, але й орною землею. Община вже могла приймати чужинця, але якщо хоч один житель був проти його перебування в поселенні, він підлягав висе­ленню за допомоги королівської адміністрації. Лише у тому разі, коли новоприбулому вдалося якимось чином обману­ти общину і без її згоди прожити в поселенні один рік, він набирав усіх прав члена колективу і його примусове висе­лення було неможливим.

Кримінальне право. Здебільшого статті «Салічної прав­ди» присвячені злочину проти особи та майнових інтересів франків. В її нормах зафіксовані суворі штрафні санкції (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження тощо. Штра­фи своєю більшістю сплачувалися потерпілому, проте знач­на частка їх надходила в розпорядження державних органів.

«Салічна правда» зберегла залишки кровної помсти. У разі невиплати штрафу за найбільш тяжкі злочини (вбив­ство, пограбування) злочинець видавався потерпілому, кот­рий мав право поквитатися з ним за заподіяне зло. В інших випадках у справу втручався суд, який і призначав пока­рання.

Розмір штрафів був інколи настільки значним, що його виплата ставала непосильною для однієї особи. Тоді вона здійснювалася спільними зусиллями всього роду, до якого належав злочинець. Втім, допускалася можливість членам роду звільнитися від сукупних обов'язків щодо своїх ро­дичів. Для цього необхідно було з'явитися перед сотенни­ми зборами, і у присутності чунгіна (посадової особи судо­вого округу) здійснити обряд, за яким розривалися усі зв'язки особи з родовим колективом. Така церемонія мала яскраво виражений відбиток первіснообщинних відносин: на зборах вимагалося розламати чотири вільшані гілки і розкидати їх на всі боки.

Нормативно закріплювалася диференціація суспільства за ознаками походження та близькості до короля. Перед­усім вона виявлялася у розмірі штрафів, що накладалися на злочинців за здійснення ними протиправних дій. На­приклад, за вбивство вільного франка вергельд становив 200 солідів, а за вбивство вільного римлянина – 100 солідів. Водночас за вбивство графа слід було заплатити 600 солідів. Такий самий розмір штрафу встановлювався за вбивство вільної жінки чи дитини, які не могли чинити опору. Словесна образа жінки також передбачала штраф, який у п'ять разів перевищував такий за ідентичну образу чоловіка. Це явище пояснюється збереженням залишків матріархату у франкському суспільстві.

Насильницька смерть літа оцінювалася всього у 100 солідів. За вбивство раба штраф не платився зовсім, хоча 35 солідів сплачувалося господареві за понесені ним збит­ки. Якщо раб вбивав собі подібного, то власник вбивці по­винен був поділити право власності на нього з господарем вбитого і тим самим компенсувати збитки. Становище раба у франкському суспільстві нічим не відрізнялося від ста­новища тварини. В одному із титулів «Салічної правди» про це сказано так: «Хто вкраде раба, коня чи запряжну твари­ну, той сплачує вергельд у розмірі ЗО солідів». Інша норма передбачає відповідальність вільного франка за вчинення злочину разом із рабом. У такому випадку раб не вважався суб'єктом протиправного діяння і вся відповідальність по­кладалася на вільну особу.

Франкам був відомий інститут співучасті. В одному із титулів «Салічної правди» виділяються підбурювач, посе­редник і виконавець злочину. Суд не вдавався до подробиць з'ясування ступеня вини кожного, а тому особи, викриті у скоєнні злочину, сплачували однаковий розмір вергельду.

Судебник оригінальне тлумачить відповідальність за вбивство, здійснене групою осіб. Якщо людина була по­збавлена життя групою осіб до семи чоловік, то ті або ма­ють видати вбивцю, або ж разом нести відповідальність за заподіяну смерть. При вбивстві групою осіб понад сім чо­ловік вергельд сплачували лише ті, вина яких була доведе­на. У разі викрадення дівчини групою із трьох осіб кожен сплачував вергельд у розмірі ЗО солідів, а якщо злочинне угруповання перевищувало цю кількість, то кожен із зло­вмисників сплачував по п'ять солідів. Таке саме викраден­ня, вчинене розбійним способом («із застосуванням стріл»), збільшувало штраф утричі.

«Салічна правда» містить і не характерні для раннього Середньовіччя правові норми. Йдеться про титул під на­звою «Про образу словом», в якому передбачений захист честі та гідності особи за словесну образу. Титул містить вичерпний перелік образ, серед яких – порівняння, на­приклад, із твариною: «Якщо хто назве іншого вовком або зайцем, той засуджується до виплати трьох солідів».

При підпалах винний міг бути засуджений до штрафу в розмірі від 62,5 до 200 солідів. Такий діапазон штрафу обу­мовлювався наслідками вчиненого діяння: чим більший збиток, тим вищий вергельд. Передбачалися також штрафні санкції за тілесні ушкодження в результаті бійки та при пораненнях. Найбільший штраф, що дорівнював ЮО солідам, виплачувався за відрубану руку, ногу, ніс, вико­лоте око. 50 солідів сплачувалося за каліцтво, що спричи­нило втрату великого пальця на руці чи нозі, 35 солідів – за палець, яким пускають стрілу.

Значне місце відводиться майновим злочинам. У «Салічній правді» у казуїстичній формі дається перелік відповідальності за крадіжку різноманітних домашніх тва­рин. Крім того, тут вводяться положення, що в найбільш загальних рисах встановлюють відповідальність за крадіж­ки. Зокрема, розрізнялися три види крадіжок: а) на суму до двох динарів і вище; б) на суму від 40 динарів і вище; в) крадіжка із проникненням до житла чи господарського приміщення. У всіх трьох випадках передбачалися такі санкції: для вільних – штрафи, відповідно 13, 35 і 45 солідів; для рабів – фізичні тортури. А у третьому випад­ку, де для вільної особи передбачався штраф у 45 солідів, рабу загрожувала смертна кара.

Як бачимо, судебник франків віддавав перевагу вер­гельду у вигляді штрафів. І це зрозуміло: складення но­вого рівня відносин у суспільстві, в основі яких були пе­редусім економічні інтереси короля та наближених до ньо­го людей, диктувалися необхідністю запровадження саме такої системи покарань. Лише раб, котрий не мав з чого виплачувати штрафи, був приречений до тілесних пока­рань чи страти. Замах на злочин, втім, передбачав дещо інші наслідки: тілесні покарання, каліцтво, а також ого­лошення поза законом. В останньому випадку навіть дру­жина не мала права виявити прихильність до свого чоло­віка.

Судовий процес. Складну, але цілком закономірну ево­люцію пережила судова організація франків. До того, як франки завоювали Галлію, суд здійснювався всіма вільни­ми особами на відкритому освяченому пагорбі. Суддями були члени сотенних зборів. За доби правління Хлодвіга

судова система зазнала деяких змін. Присутні на засіданні вільні общинники ставали в основному глядачами. Судова влада зосереджувалася в руках тунгіна і обраних зборами суддів (рахінбургів). Згодом, коли судові рішення став за­тверджувати граф, потреба в такій кількості суддів відпа­ла. Нарешті Карл Великий ліквідував сам інститут рахін­бургів, змінивши їх призначеними державою скабінами. Вони стояли на сторожі інтересів короля і судили під голо­вуванням графа.

За Карла Великого з'являються і церковні суди для ду­ховенства, котрі у змішаному складі суддів проводили роз­гляд і мирських справ.

Ініціатива порушення судової справи належала пози­вачеві, який повинен був підтвердити свій позов клятвою певного числа співприсяжників (від 3 до 75, залежно від справи і становища сторін). Звинувачений міг також за­стосувати подібні заходи (у нинішньому судочинстві – зу­стрічний позов), щоб довести свою непричетність до вчи­неного правопорушення. Збирання доказів, їх подання до суду також покладалися на обидві сторони. Таку форму розгляду називають змагальною. При ній суд займав по­зицію спостерігача і контролював дотримання процесу­ального ритуалу.

Потерпілий мав викликати відповідача до суду. У разі його неявки застосовували повторний виклик, а в разі по­треби – і втретє. Особу, яка злісно ухилялася від явки в суд, виявляючи тим самим неповагу до нього, доставля­ли до королівського суду, де король оголошував її поза своїм захистом. Така форма впливу правителя на свого підданого ставила останнього у становище особи поза за­коном.

Доказами в суді служили сліди вчинених дій, речові до­кази, документи. Але особливого значення суд надавав свідченням очевидців, а за їх відсутності – виступам співприсяжників, тобто осіб, що могли поручитися за доб­ру славу, чесність звинуваченого. Формалізм судочинства полягав у тому, що свій виступ у суді вони повинні були висловити певними фразами, від яких не допускалося ніякого відхилення. Якщо хоч хтось один з них збивався, свідчення не бралися до уваги і на них накладався штраф. Першим клявся в невинуватості сам звинувачений, потім – його співприсяжники. Ритуал зобов'язував давати клят­ву на вийнятій із піхов зброї.

Практикувалися також ордалії (випробування водою або розпеченим залізом). В тогочасних уявленнях це був своє­рідний «божий суд» ¹. Але до цього цілком народного мето­ду королівська влада включила положення про «викуп руки від казана», тобто заміну ордалії штрафом. За згодою сторін штраф стягувався диференційовано: залежно від складу злочину він коливався від 3 до ЗО солідів. Щоправ­да у цьому випадку звинувачений мав представити співприсяжників.

Особливою формою ордалії було «випробування хрес­том», під час якого суперники повинні були тривалий час стояти в позі хреста з витягнутими в боки руками. Програ­вав справу той, хто першим опускав руки.

Вдавалися також і до судового поєдинку як різновиду судового доказу. Він часто був справжнім боєм не на жит­тя, а на смерть. Застосовували нові правила, вигідні замож­ним: дозволялося замість себе виставити у поєдинку свого представника.

 

 

Питання для самоконтролю

1. Дайте загальну характеристику «Салічної правди».

2. Дайте класифікацію злочинів та систему покарань за «Са­лічною правдою».

 

Питання для самостійного вивчення

 

1. Органи влади та управління держави франків.

2. Що собою представляла судова система Франкського ко­ролівства?

3. Види доказів вини у судах держави франків.

 

 

Тема 6. Феодальна держава та право Англії.

Велика Хартія вільностей

 

Становлення та розвиток станово-представницької мо­нархії в Англії. Соціально-економічні передумови станов­лення станово-представницької форми правління в Англії дещо відрізнялися від Франції.

Англія представляла собою одну із чотирьох основних областей Британського архіпелагу, до якого впродовж три­валого часу приєднувалися інші частини¹. З кінця VIII ст. Англія стає об'єктом нападу з боку датчан та норвежців. У 1066 р. герцог Нормандії Вільгельм І Завойовник вторгся до Англії і після успішних військових дій став її королем. Норманське завоювання встановило традицію, за якою всі барони та рицарі королівства були землекористувачами і знаходилися у васальній залежності від короля як голов­ного власника землі. Барони та рицарі прийшли на зміну англосаксонській знаті. Надання феодалам, а потім і всім вільним підданим, можливості заміни обов'язкової війсь­кової служби сплатою щитових грошей¹ підірвало воєнну могутність знатних королівських сімей і дозволило коро­лю утримувати професійне рицарське військо.

За часів правління Іоанна Безземельного (поч. XIII ст,) в державі виникла кризова ситуація, викликана невдалою війною проти Франції, конфліктами короля з Папою Римським, численними поборами з населення на користь казни, зловживаннями владою королівських чиновників. Опозиція в особі баронів, рицарів, духовенства та міщан під тиском своїх озброєних загонів змусила короля підписати 15 червня 1215 р. «Велику хартію вольностей».

Король вельми неохоче пішов на такий крок, але на підпи­сання «Хартії» його змусив ультимативний характер постав­лених вимог. У традиційній для того часу договірній манері англійський король урочисто запевняв своїх духовних та світських васалів, «всіх вільних людей королівства» утому, що вони та їхні спадкоємці будуть володіти переліченими вольностями. Текст документа, написаний латиною, містив 63 статті, які можна узагальнити в такі основні групи.

По-перше, йдеться про права церкви. Король підтвердив, що англійська церква є вільною і володіє своїми правами і вольностями недоторканне.

По-друге, закріплювалися права і вольності баронів та інших вільних людей. Статті 12 та 14 передбачали створен­ня Ради королівства, яка б обмежувала владу правителя. Ці положення згодом стали юридичною підставою для утворення в Англії, станово-представницької установи. Особлива увага надавалася охороні права власності фео­далів і присіканню зловживань королівських чиновників (статті 7–11, 21, 37, 44, 46). Регулювався порядок несен­ня рицарської служби як умови отримання земельного лена. Однією з найважливіших була ст. 39, у якій перера­ховувалися гарантії особистої та майнової недоторканності для всіх вільних людей королівства. Йдеться про підтрим­ку в королівстві режиму законності.

По-третє, давалися гарантії з боку короля щодо забез­печення їм прав і вольностей. Королівська юстиція була обмежена у своїх повноваженнях. Розгляд майнових спорів передавався у місцеві сеньйоріальні суди. На посади перед­бачалося призначати лише кваліфікованих чиновників і суддів. Регулювався порядок накладення штрафів.

По-четверте, визначалися гарантії дотримання «Хартії» баронами. З цією метою утворювалася Рада 25 ба­ронів, яка за заявою будь-яких чотирьох осіб з її складу, підтриманою місцевою общиною, мала право після 40-ден­ного терміну очікування «примушувати та тіснити короля усіма способами, які лише є, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо» (ст. 61).

Офіційно «Хартія» вважається першим конституцій­ним актом держави. Основні її положення були спрямовані на обмеження влади короля і задоволення інтересів духов­них та світських феодалів. Російський письменник М. Карамзін у «Листах російського мандрівника» (1790 р.) так відгукнувся про «Хартію»: «Запитайте у англійця, у чому її головні висновки? Він скаже: «Я живу де хочу, упевне­ний у тому що маю, не боюся нічого, окрім законів...».

Підписавши «Хартію», Іоанн Безземельний невдовзі відмо­вився від неї. Конфлікт між баронами і королем наростав.

У середині XIII ст. загострення політичної кризи в країні призвело до відкритого виступу опозиції. Його наслідком стало підписання королем Генріхом III у червні 1258 р. «Оксфордських провізій», що надало магнатам нову мож­ливість встановити в державі баронську олігархію. Згодом розпочалася громадянська війна, в ході якої антико-ролівські сили отримали перемогу, і вся повнота влади опи­нилася в руках зведеного брата Генріха III – Сімона де Монфора. Одним із напрямів політичної реформи стало скликання у 1265 р. першого в історії Англії парламенту¹, до складу якого поряд із баронами та духовенством були запрошені рицарі (по 2 від кожного графства) і представ­ники від міст (по дві особи від кожного міста).

Після придушення опозиційного до короля парламенту і загибелі його організатора англійські монархи дійшли вис­новку про корисність таких зборів. У 1295 р. король Едуард І скликав так званий «зразковий парламент», який став мо­деллю для наступних станово-представницьких установ.

Починаючи із середини XIV ст. парламент став двопалат­ним. До палати лордів входили барони і духовенство, до па­лати громад – рицарі та міщани. Після такого поділу в одній (нижній) палаті опинилися рицарі (дрібні дворяни) і міщани (майбутня буржуазія), які не дозволили королівській владі в майбутньому ліквідувати цю установу.

Спочатку парламент не мав законодавчих повноважень, а міг лише подавати королю петиції про прийняття бажа­них законів. На початку XV ст. палата громад почала не лише клопотатися про прийняття законів, а й давала згоду на їх видання. Надалі клопотання парламенту виявлялося у вигляді подання королю готових законопроектів, які пра­витель міг або затвердити або відхилити. Тобто парламент набув законодавчої ініціативи. Починаючи з XIII ст. пар­ламент встановлював розміри податків.

Зростаюча роль станово-представницьої установи у по­літичному житті країни викликала намагання правителів обмежити її вплив. У 1539 р. король видав статут, за яким нормативні акти, видані королем за участі його Ради, мали таку саму юридичну силу, як і закони. Але в 1547 р. парла­мент скасував цей статут. Надалі конфлікти між королівсь­кою владою і парламентом періодично загострювалися.

 

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст «Великої хартії вольностей».

2. Яку оцінку «Хартії» дав М. Карамзін?

3. За яких обставин з'явився перший парламент в Англії?

4. Який парламент стали називати «зразковим»?

5. Охарактеризуйте коло повноважень англійського парла­менту.

Питання для самостійного вивчення

 

1. Порівняйте суспільно-економічні умови, за яких форму­валися органи ставового представництва в Англії та у Франції.

 

 

Тема 7. Держава та право феодальної Росії

(ХІV ХVІІІ ст.ст.)

 

Право Московії доби станово-представницької монархії характеризувалося насамперед широтою джерельної бази. Зростає роль царського законодавства, яке мало вигляд «іменних царських указів» або нормативних актів, прий­нятих монархом разом із Земським собором чи Боярською думою. Діяльність приказної системи управління регла­ментувалася Уставними книгами приказів. Окремим дже­релом стають Судебники 1497 і 1550 pp. Результатом нормотворчої діяльності церковного собору за участі феодаль­ної знаті став «Стоглав» (1551 p.), який регулював відносини всередині православної церкви і деякі питання світського життя.

Окремим, найбагатшим і найповнішим, джерелом пра­ва феодальної Московії стало «Соборне уложення» (1649р.). Це був перший друкований звід законів Московської дер­жави, який уніфікував чинне законодавство і був розісла­ний в усі прикази та на місця. Збірник складається із 25 глав і 967 статей. Джерелами «Соборного уложення» ста­ли Судебники, Уставні книги приказів, царське законодав­ство, приговори (укази) Боярської думи, чолобитні (звер­нення) дворян та посадських людей до різних установ, Ли­товські статути, візантійське право.

Цивільне право. «Соборне уложення» досить детально регламентує форми феодального землеволодіння. Зокрема, гл. XVI узагальнює важливі зміни у правовому статусі по-місного землеволодіння, яке надавалося за службу боярам, дворянам, дрібним феодалам. Регламентувалася кількість земельної площі, що могла бути у володінні феодалів: най­більше – у бояр (200 четвертей); окольничі та думні дяки отримували по 150 четвертей; стольники, стряпчі, стрільці, путні ключники, дворяни московські – по 100 четвертей; І to дворяни на службі – 70 четвертей; а дворові люди, «діти боярські» – по 10 четвертей землі.

Після смерті феодала частина землі передавалася вдові та дочкам (якщо не було синів). Важливе значення мало те, де загинув феодал: якщо на війні, то дружина отримувала найбільше – 20 відсотків помісної землі, а дочки – одну десяту частку маєтності. Якщо помирав на службі («в пол­ках помре»), то дружині надавалося 15 відсотків, а дочкам – 7,5 відсотка помісної землі. Якщо ж помирав дома, то, відповідно, 10 і 5 відсотків землі. Характерно, що ці по-містя вдова та дочки могли здати в найм будь-кому, повер­нути собі в будь-який час, якщо наймач не дотримувався умов договору. Тобто феодальна власність на землю діста­вала покровительство з боку закону з досить широкою регламентацією її правового захисту.

Дозволявся обмін помістя на помістя чи на вотчину. Проте поміщики не мали права вільного продажу землі. Це робилося лише за царським указом. Однак ст. 3 гл. XVI дозволяла обмін великого помістя на менше, що було при­хованою формою продажу.

Вотчинники мали більші права щодо розпорядження своїми землями: могли їх продати (зареєструвавши в По-місному приказі), подарувати, передати у спадок тощо. Після смерті вотчинника вся земля залишалася у власності його родини.

Спадкове право стосувалося порядку успадкування за законом і за заповітом. При цьому головна увага приділя­лася успадкуванню землі. Заповіт мав бути оформлений письмово, підписаний заповідачем, а у випадку його не­письменності – свідками. Правильність складення запо­віту підтверджувала церква. Однак воля заповідача обме­жувалася становими перепонами: не дозволялося заповіда­ти землю церквам та монастирям; не підлягали заповіту жалувані та родові вотчини, помісні землі; заповідати мож­на було лише рухоме майно і куплені землі. Родові та жа­лувані вотчини могли передаватися у спадок лише членам свого роду. Помістя переходило у спадок синам, а вдова та дочки отримували невелику частку («на прожиток»).

Шлюбно-сімейні правовідносини регулювалися здебіль­шого звичаєвим правом та церковним законодавством. Юри­дичні наслідки породжував лише шлюб, оформлений шля­хом вінчання у церкві. При цьому згода батьків була обо- в'язковою, а для кріпосних селян потрібна була ще й згода поміщика. «Стоглав» визначав шлюбний вік для хлопців у 15 років, дівчат – 12 років. Узаконювалася влада чоловіка в сім'ї. Закон передбачав спільність майна подружжя, але чоловік міг розпоряджатися посагом дружини без її згоди. Більша частина статей «Соборного уложення» присвяче­на кримінальному праву та судочинству. Загальне поняття злочину відсутнє, і лише за змістом статей можна зрозуміти, що злочином вважалося порушення царської волі та зако­ну. Внаслідок того, що протиправність як важливий еле­мент кримінального діяння не була визначена, це створю­вало необмежені можливості для самовільного встановлен­ня меж кримінальної відповідальності, а відтак – зловживань з боку адміністративно-судових органів.

Новим інститутом кримінального права було відокрем­лення навмисних злочинів від необережних. За необережне діяння покарання не наставало. Дістав поширення інститут необхідної оборони (ст. 200 гл. X), мало місце положення про крайню необхідність, яке звільняло від кримінальної відпо­відальності (ст. 283 гл. X). Докладно регламентується співу­часть, де виділяється підбурювання, пособництво, прихову­вання злочинних дій. Суворіше карався рецидив. Розрізняв­ся замах на злочин та завершений злочин.

Серед найтяжчих злочинних дій на першому місці знахо­дилися злочини релігійного характеру та державні злочини. Щодо останніх, то покарання за них наставало навіть за го­лий умисел, недонесення. До розряду тяжких належали зло­чини проти порядку управління (фальшивомонетництво, підробка печаток, порушення митних правил), військові зло­чини, злочини проти суду. Серед злочинів проти особи най­тяжчим вважалося навмисне вбивство. Суворо каралося вбив­ство слугою свого пана, жінкою – чоловіка. Регламентува­лися покарання за заподіяння тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбійний напад, підпал, знищення майна, шахрайство. Окрему групу складають злочини проти моралі, які ранішеаіеребували у сфері канонічного права.

Покарання мало своєю метою залякування, відплату та відшкодування збитків. Смертна кара як найтяжчий вид покарання поділялася на просту і кваліфіковану і застосо­вувалася за всі державні злочини, деякі релігійні, злочи­ни проти порядку управління, вбивство, рецидивну (втретє) крадіжку. Були поширені тілесні та калічницькі покаран­ня. Тюремне ув'язнення хоча й застосовувалося, але не було поширеним, оскільки спеціально пристосованих в'язниць не існувало, а утримання злочинців у підземних казематах, підвалах церков та монастирів призводило до швидкої їхньої смерті. Тому стали ширше практикувати експлуа­тацію праці злочинців на каторжних роботах та у засланні. Для привілейованих верств застосовувалися майнові пока­рання, <