ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Історичні твори романтиків про недавню минувшину мали на меті зміцнити почуття прив'язаності до своєї




384


Американський романтизм


Американський романтизм


385


 


землі, гордості за неї, землі, за яку так мужньо билися їхні діди й прадіди, їхні батьки, на якій всі вони так невтомно трудилися.З іншого боку, в цих творах історія часто є лише проекцією проблем і конфліктів сьогодення, часова відстань використовується для художнього ефекту. Твори Купера чи Готорна, в яких події відбуваються в минулому, не були класичними історичними романами у вальтерскоттівському дусі. У Купера це скоріше пригод­ницька проза із значними елементами історизму, у Готор­на — психологічна. Вони не дають широкої картини найважливіших подій історії, але з великою майстерністю відтворюють ауру відшумілого часу. Це ж можна твердити і про Ірвінга.

Для романтизму характерне особливе значення зобра­ження природи у ліричному, символічному, алегоричному плані, а не лише як місця дії творів. Американські пись­менники із захопленням малюють природу своєї великої країни, вона відіграє в їхніх творах важливу роль, часто стає одним з персонажів. Своєрідність картин природи (у Ірвінга, Купера чи Мелвілла) полягає насамперед у тому, що це природа ще маловідомого континенту чи екзотичних островів (як у Мелвілла). Головний персонаж в пейзажах Купера — ліс, Мелвілла — океан, Ірвінга — міські патрі­архальні околиці. Готорн уміє передати атмосферу старо­винного міста, наділяючи будинки чи вулиці доброю або злою душею. Ліс у Купера — це місце, де живуть його герої, він для них і дім, і захисник, і годувальник. Однак у ньому може ховатися і щось страшне, містичне. Він пов'язаний з людьми своїми вітами та корінням і так само, як його мешканці, страждає від безжалісного наступу ци­вілізації. Природа в творах американських романтиків ча­сто виступає як одвічна могутня сила, байдужа до радощів і страждань людей, як втілення божественного начала, що вище за людину. Це в першу чергу типове для Мелвілла, його зображень морської стихії.

На лоні незайманої природи живуть у суголоссі з її ритмами "природні" люди. У європейських романтиків це найчастіше були умоглядні ідеальні постаті, втілення всіх чеснот неспотвореної цивілізованим суспільством індиві­дуальності. У Мелвілла і Купера "дикуни" — живі люди, яких автори добре знають, з якими стикалися. Звичайно, їм як художнім образам притаманні певні типові для ро­мантизму риси, певна концентрація позитивних чи нега­тивних якостей, ушляхетнення їх мислення і способу


життя тощо. Однак Чингачгук або його антитеза Магуа при тому, що перший втілює кращі людські й національні якості, а другий, підступний і зрадливий, — найгірші, обидва не є схемами доброчесності чи пороку, а повно­кровними людьми, в існування і вчинки яких можна вірити.

Зображення незайманої природи американського кон­тиненту і його корінних мешканців овіяно в творах роман­тиків ностальгією за тим, що було таким прегарним і що нищить новий час. Та картини природи мають й інший настрій — оптимістичний. Це захоплення безмежністю країни, щедрістю її рослинного і тваринного світу, мальов­ничістю краєвидів. Поетизація природи вітчизни виконує роль збудника патріотичних почуттів.

Ще одним завданням, яке виконував американський романтизм, було об'єднання творчих сил різних регіонів у єдину культурну спільноту національне красне пи­сьменство. Культурні центри різних частин США ще на початку XIX ст. мали суттєві відмінності. Поступово вони почали згладжуватися, але лишалися помітними впро­довж усього сторіччя. Та й тепер говорять про "південну школу" або "школу Нью-Йоркера", тобто своєрідність лі­тератури Півдня і Півночі певною мірою зберігається. За часів романтизму творчість письменників Нової Англії (Бостон, Конкорд) відрізнялася за своєю тематикою, філо­софсько-етичною наснагою, естетичними особливостями, мовними нюансами тощо від красного письменства Півдня, так званого Віргінського ренесансу. Західний романтизм або романтизм "кордону" не був схожий на той же напрям на Цівнічному Сході, де головним осередком культурного життя був Нью-Йорк.

Південь не висунув крім Едгара По жодного великого романтика. Але По не був типовим південним письменни­ком, недарма йому дорікали в космополітизмі. В його тво­рах марно було б шукати яскраву картину життя планта­торського Півдня, цієї американської варіації античної Греції, як прагнули представити цю частину Сполучених Штатів ідеологи і захисники рабовласництва. Найбільша кількість яскравих південних письменників прийшла в літе­ратуру у другій половині століття. Такі романтики як Гар-рієт Бічер-Стоу, і реалісти як Марк Твен розповіли світу про найпекучіші проблеми Півдня, передусім — негритян­ську. Та їхня творчість виходить за часові межі цієї книги.

Четверо з найбільших романтиків першої половини XIX ст. походили з Північного Заходу, з Нової Англії. В


386


Американський романтизм


Американський романтизм


387


 


новоанглійському Сейлемі народився і провів багато років життя історик і побутописець цієї цитаделі протестанти­зму Натаніель Готорн. Нью-Йорк був батьківщиною Ва­шингтона Ірвінга — свого сатиричного літописця, описувача звичаїв і побуту його засновників. Неподалік від цього найбільшого капіталістичного міста США народився Фенімор Купер — батько американського історико-аван-тюрного і сучасного соціально-політичного роману. З Нью-Йорком не раз зв'язувала доля Мелвілла, який передав у химерних символах "Мобі Діка" свій розпач через недос­коналість оточуючого світу і трагічну роздвоєність людини в ньому. Всі ці художники не були об'єднані якоюсь літе­ратурною школою, сповідували різні політичні погляди, дотримувались різних філософських уявлень. І все ж вони були згуртовані спільними принципами романтизму, яс­краво вираженими стильовими основами романтичної по­етики. У свідомість своїх читачів за межами Сполучених Штатів вони увійшли не як письменники з Бостону, Фі­ладельфії, Нью-Йорку чи західного "кордону", а як аме­риканські письменники.

На відміну від спорідненого англійського американсь­кий романтизм уславився не поезією, а прозою. Всі най-значніші американські романтики першої і другої генерації були прозаїками, в тому числі і геніальний поет-лірик По. Вагомість внеску письменників США у станов­лення і розвиток прозаїчних жанрів безперечний. Ірвінг, По, Готорн своїми оповіданнями допомогли кристалізації новелістичного жанру з досить аморфної маси есе, нари­сів, подорожніх нотаток і т. п., виробили принципи корот­кої прози, яка стала улюбленою в літературі США. Купер, Готорн, Мелвілл створили справжній американський ро­ман з великим розмаїттям його піджанрів — історично-пригодницьким, морським, утопічним, звичаєво-сатирич­ним, психологічним, про подорожі тощо. Вони були часто першовідкривачами в царині нових тем і романних струк­тур. А Едгара По справедливо вважають одним із перших майстрів науково-фантастичного і детективного оповідан­ня.

Загалом можна твердити, що завдання, покладене на них історією, — створення національної літератури — американські романтики виконали.


ВАШИНГТОН ІРВІНГ (1783-1859)

В

ашингтон Ірвінг — визнаний класик амери­канської літератури. Він вважається зачи­нателем романтизму США, видатною постаттю першого покоління романтиків. Письменник працював у різних жа­нрах красного письменства: писав оповідання, есе, дорож­ні нариси, гумористичні і сатиричні статті та нотатки, історичні дослідження, біографії видатних людей тощо. Крім прози його вабили поезія і малярство. Збереглися йо­го малюнки, які перевершують звичний аматорський рівень. Але з багатої творчої спадщини Ірвінга, який про­жив довге життя і не відкладав пера до глибокої старості, живими і цікавими для сучасних читачів лишилися на­самперед його новели та великі оповідання, а серед них справжня перлина американського романтизму "Ріп Ван Вінкль". Цей твір зажив всесвітньої слави, надихав митців різних країн — поетів, музикантів, художників. Його на­слідували, пародіювали, перелицьовували. Гумором, сати­ричною в'їдливістю, жартівливою фантазією смішить і сьогодні веселий, дотепний літопис "Історія Нью-Йорка від сотворения світу до кінця голландської династії", на­писаний двадцятишестилітнім автором й пройнятий, як він сам вважав, "молодечим зухвальством".

За життя Ірвінг був визнаний далеко за межами віт­чизни. Серед його шанувальників були Вальтер Скотт, Колрідж, Байрон і багато інших письменників-сучасників. Автор "Ріпа Ван Вінкля" ставив собі за мету створення оригінальної національної романтичної прози і досягнув цього. Незважаючи на очевидний вплив німецького та англійського романтизму, вільне запозичення тем, сюже­тів, образів, емоційних барв з чужих літератур, кращі твори Ірвінга мають свій яскраво виражений американсь­кий характер. Вони дають художньо досконалу, пластичну і барвисту картину життя Нового Світу в добу, яка пере­дувала війні за незалежність, і в пізніший період. У Ірвінга були й твори іншої тематики, однак саме ці складають найбільшу цінність з художньої точки зору і за своїм змістом залишаються живою спадщиною письменника.

Вашингтон Ірвінг народився у сім'ї шотландського пе­ресельця, досить заможного торгівця залізним товаром. У дитинстві малий Вашингтон відзначався мрійливою вда­чею, дуже любив читати і слухати оповідання про давні


388


Американський романтизм


Американський романтизм


389


 


часи. Сім'я жила в Нью-Йорку, у тій частині міста, де було найбільше потомків перших голландських пересельців з Європи, які дотримувалися стародавніх форм життя, звича­їв, побуту, трудових навичок. Малий Вашингтон товаришу­вав з їхніми дітьми, відвідував їхні оселі, захоплюючись оповідями про славні старі часи Нового Амстердаму, як колись (до другої половини XVII ст.) називали Нью-Йорк.

Дитячі та юнацькі враження, по-художницьки гострі, яскраві, поетичні, мальовничі, овіяні меланхолією та ліри­змом і одночасно сповнені гумору, стали пізніше основою кращих, найбільш самобутніх і новаторських творів пись­менника.

Ірвінг не був схильним до якоїсь практичної діяльності, в дусі прагматичної практики підприємців чи політиків Молодої Америки, але духовно був дуже активною люди­ною. Зацікавлення літературною творчістю виявилося у нього надто рано. Разом із товаришем дитячих і юнацьких років, майбутнім письменником Голдінгом він почав у 1807 р. видавати гумористичний альманах "Сальмагунді" (назва їжі, в яку входять різні, досить несподівані інгри-дієнти, тобто "суміш"), який викликав неабияке зацікав­лення. В ньому були зібрані різні смішні або дивні історії, анекдоти, міські новини та плітки. А об'єднане все було постатями трьох диваків, які збираються разом у старому заміському маєтку, весело проводять час і говорять про всілякі речі, оповідаючи один одному різні історії, побре­хеньки, пережите самими, або почуте від інших. Альма­нахи були в цей час надто поширені в Європі. Це була справжня мода. Знайшли вони своїх прихильних читачів і у Сполучених Штатах.

Коли Ірвінг почав займатися видавничою діяльністю, він уже мав, насамперед через особливу схильність до подорожей, неабиякий досвід. У 1803 р. він подорожував через незаселені області США та Канади. Наступного року відвідав Італію, Францію, Швейцарію, Голландію. Такі по­дорожі, які іноді тривали роками, були своєрідним звичаєм для американських юнаків із заможних родин, як колись для хлопців з родин ремісників Європи була обов'язковою школа мандрівок по чужих краях для набуття досвіду і вдосконалення майстерності в обраному фасі. І пізніше Ірвінг багато мандрував, роками жив закордоном. З 1815 по 1820 pp. він жив у Англії, а потім в Іспанії. На батькі­вщину він повернувся лише у 1832 р. Знайомство з чужи­ми країнами, природою, культурою, літературою, історією


інших народів виявилося для Ірвінга напрочуд плідним. Багато книжок він написав саме на матеріалі своїх подо­рожей по Америці і Європі.

Восени 1809 р. в ньюйоркській газеті з'явилася замітка: "Малий джентельмен похилого віку у старому чорному каптані і трикутному капелюсі, Нікербокер на ім'я, певний час тому полишив своє житло, і відтоді про нього нічого не відомо. Оскільки є підстави вважати, що він трохи несповна розуму, його відсутність нас дуже бентежить. Будь-яка відомість про нього буде із вдячністю прийнята в готелі "Колумбія" на Малбері-стріт або у редакції газе­ти". Так почалася кумедна й пустотлива містифікація, якій випало жити в пам'яті і читачів, і її автора дуже довго. Кілька тижнів пізніше, коли багато людей, повіривши ви­гадці, співчували Нікербокеру і шукали його, з'явилося нове повідомлення. Власник заїзду, де жив до зникнення маленький джентельмен, сповіщав, що по нь'ому лишилося два мішки цікавих паперів і, якщо він не повернеться і не сплатить борг за проживання, то власник помешкання буде змушений ці папери продати. Нарешті, 6 грудня 1809 р. газета "Америка сітізен" сповістила про вихід "Іс­торії Нью-Йорка", написаної Дідріхом Нікербокером".

Повна назва книги "Історія Нью-Йорка від сот-воріння світу до кінця голландської династії" (далі йдуть ще пояснення, але їх звичайно у назву не включа­ють) — твір сатиричний, в якому критичний пафос досягає іноді Свіфтової сили, хоча загальна тональність оповіді літописця радше жартівливо-гумористична. Від першої до останньої сторінки літопису в ньому панує іронія, надаючи йому зухвалого, задерикуватого, жвавого і веселого харак­теру. Здається, що для автора нема ніяких авторитетів ні в минулому, ні в сьогоденні, ні у Сполучених Штатах, ні в Голландії або Англії. В усьому він бачить смішний, жалюгідний, фальшивий бік. Це можна було б назвати молодечим цинізмом, якби не справжня любов до своєї далекої від досконалості вітчизни.

Оповідь про давні часи голландського панування на Манхеттані і в його околицях за всієї своєї в'їдливої іронічності і подекуди раблезіанського гумору начебто опо­вита серпанком ліричної ностальгії за давніми часами. Перші осідники на американській землі були кумедними, недолугими із сучасної точки зору, вони жили ліниво й сонно, не цікавилися нічим крім своїх дрібних приватних справ, любили поїсти і добряче випити, не відзначалися


390


Американський романтизм


Американський романтизм


391


 


ініціативою, а подекуди й хоробрістю тощо. Однак були їм притаманні приваблива порядність, статечність, чесність, надійність, працьовитість. Вони повільно копирсалися на своїх капустяних городах, до блиску вишаровували підло­ги, меблі, посуд, регулярно відвідували церкву і читали біля домового вогнища Біблію, робили все неквапливо, але сумлінно, вдовольнилися скромним достатком і не зазіхали войовничо на чуже. їхні чепурні будиночки і садочки, їхній традиційний стародавній одяг з високими капелюхами і пишними штаньми, котрі одягалися у великій кількості одні на одні, важкими каптанами з товстезного сукна, — в усьому цьому була якась тепла й затишна патріархаль­ність (принаймні, так здавалося письменникові), була норма звичного побуту, привабливого саме своєю консер­вативністю, усталеністю, спокоєм.

І тут виникає протиставлення — пряме чи прихова­не — днів минулих і американського сьогодення. Багато в чому саме заради нього і написана "Історія Нью-Йорка". Це романтичне протиставлення є несучою конструкцією оповіді. З нього випливає, що колись у XVII чи на початку XVIII ст. світ був ліпшим, недоторкана природа пишні­шою, свіжішою, духмянішою, а люди добрішими та щас­ливішими. Звичайно, так міг відчувати старий Нікербокер, але за цим фіктивним оповідачем ховався зовсім молодий автор, і його ностальгія за "славним минулим" була неп­рийняттям багатьох явищ, процесів, тенденцій сучасності. Молодий Ірвінг з сумом спостерігав рух незалежних Спо­лучених Штатів на манівці егоїзму, зажерливості, праг­нення збагачення за всіляку ціну, підсилення і загострення в країні соціальної, релігійної, расової ворожнечі, жорсто­кості у міжлюдських відносинах, позбавлених будь-якої сентиментальності й тепла, зрештою, відмову від "святих" принципів, закладених у Конституції 1787 р. і "Біллі про права".

Структурно "Історія..." складалася з семи книг, які в свою чергу поділялися на окремі розділи з довгими наз­вами, які іронічно й принадливо передавали зміст цих розділів. Перша книга носить космогонічний характер, во­на стосується не історії Америки, а людства взагалі. В ній безліч посилань на наукові і ненаукові джерела. Це су­цільна блискуча пародія на подібні видання, зокрема й американські. В другій ідеться про прибуття перших гол­ландських посельців і те, як вони влаштовуються у нових місцях. Починаючи з третьої книги, літописець розповідає


про перших губернаторів Нью-Йорка й довколишніх зе­мель та про справжні чи міфічні події американської іс­торії. У перших, "універсальних", розділах органічно сполучаються просвітительські і романтичні ідеї, звучить гостра насмішка над церковною ортодоксією, національни­ми та расовими передсудами.

І тут, і далі, крім іронії з усіма її відтінками, важливою барвою в прозі Ірвінга є гіпербола. Перебільшення, пере-яскравлення, фарсовість постатей та епізодів нагадує ба­рви і прийоми ярмаркової вистави, що їх так полюбляв народ. Та це не тотожність, а певна схожість, не фоль­клорний, а літературний гіперболізм і кольоровість, котрі, як і у Рабле, беруть початок з джерела народної оповіді, казки, легенди. Гіпербола виступає в Ірвінга на всіх рівнях оповіді. Дуже виразна вона, наприклад, у його портретах історичних та псевдоісторичних персонажів. Ось, для при­кладу, портрет одного з перших губернаторів Нового Ам­стердама Воутера Ван-Твіллера:

"На зріст він був рівно п'яти футів і шести дюймів, а впоперек він мав шість футів і п'ять дюймів. Голова його являла собою правильну кулю... була настільки величезна, що сама пані природа... зайшла б у безвихідь перед завданням створити шию, що могла б її підтримувати, тому мудро відмовившися від такої спроби, міцно посадила її на спинний хребет, якраз між плечима, де вона і лишилася, затишно умостившися, як військовий корабель у намулі Потомаку. Тіло уславленого джентель-мена було видовжене з особливо могутньо розвинутою задньою части­ною, що свідчило про мудрість провидіння, бо він був людиною сидячого способу життя і відчував непереборну відразу до марної витрати сил на ходіння. Його ноги, хоч і дуже короткі, відповідали своєю силою тій вазі, котру їм доводилося витримувати, так що стоячи, він сильно походив на здоровезну бочку з пивом на двох колодах. Його обличчя, цей безпомил­ковий показчик розуму, являв собою простору площину, зовсім не поо­рану й не зруйновану тією сіткою зморшок, яка спотворює людське обличчя, надаючи йому так званий вираз".

Не менш виразні портрети ще двох губернаторів: Віль-гельмуса Кіфта і Пітера Стайвесанта. При цьому кожний з них не лише гіперболізований, а й різко індивідуалізо­ваний, що стосується зовнішності, манер, одягу тощо. Чудова за своєю пластичністю і соковитістю постать "ве­ликого полководця" часів Стайвесанта генерала Якобуса Вон-Поффенбурга. Подібні портрети в чомусь схожі до портретних характеристик у Миколи Гоголя, а ще більше до гротескних постатей городничих з "Історії міста Глупо-ва" М. Салтикова-Щедріна — книги, типологічно спорід­неної з "Історією Нью-Йорка" іноді просто у вражаючий спосіб. Слід зауважити, що карикатурно гіперболізовані


392


Американський романтизм


Американський романтизм


393


 


портрети історичних чи псевдоісторичних діячів, наділені своєрідною сатиричною монументальністю і міфологічною величчю, мають ще й приховану, але зрозумілу сучасни­кам Ірвінга особливість. Вони є досить прозорими натяка­ми на конкретних політиків і керівників держави кінця XVIII — початку XIXст. Для сучасного читача, навіть якщо наводяться розлогі коментарі, це не має майже ні­якого значення, для сучасників письменника в цьому була "родзиночка".

Ірвінг грав анахронізмами та алюзіями в такий спосіб, щоб під маскою особистостей XVI чи XVII століть його читачі впізнавали гротескно змальованих сучасників, що американці й робили, сміючись до нестями або гірко об­ражаючись. З боку письменника це були вже не безневин­ні жарти, а досить смілива громадянська позиція. Що ж до сучасного сприйняття "героїв" книги то, втративши актуальність, вони виграли щодо типовості і здаються нам художніми узагальненнями певних людських і суспільних типів, напрочуд виразними, соковитими і ... схожими на добре нам відомих політичних і громадських діячів кінця XX ст.

Перегук міфологізованої історії із сучасними Ірвінгу подіями в книзі наскрізний від перших розділів і до кінця твору. Особливо критично звучать саме перші розділи узагальнюючого, універсального змісту. Саме в них автор приділяє багато уваги завоюванню Америки і винищенню тубільного індіанського населення. Коли Нікербокер (себто Ірвінг) пише про обгрунтування європейськими прибуль­цями свого права на чужі землі, його голос стає гнівно-саркастичним, а прийоми сатиричного протиставлення і пародіювання расистської та церковної демагогії по-свіф-тівськи нищівними:

"В який спосіб була заселена ця країна з самого початку?... Добре відомо, що ця частина світу була багата на певних тварин, які ходили прямо на двох ногах, зовнішністю трохи нагадували людину, видавали якісь незрозумілі звуки, дуже схожі на слова, — коротко кажучи, мали дивну схожість з людськими істотами".

Однак, продовжує літописець, доброчесні супутники Піссаро повністю переконалися, що ці істоти байдужі до багатства, позбавлені честолюбства, "вони хотіли б, щоб їх вважали радше сильними, ніж хоробрими. Мета честолюб­них устремлінь — шана, слава, добре ім'я, багатство, високе становище і відзнаки — їм невідомі..." З цього природно випливає: "ці нехристи не мали права на країну,


яку вони заполонили, бо вони порочні, невігласи, безсло­весні, безбороді, голозаді, справжнє чорне сім'я, просто дикі лісові звірі, і повинні бути або підкорені, або вини­щені... Було цілком очевидно, що наша прегарна країна, коли її вперше відвідали європейці, являла собою сумну пустелю, де жили лише дикі звірі, і що прибульці з-за океану набули її у безсумнівну власність за правом пер­шовідкривачів".

Цитувати подібні гострокритичні рядки з "Історії Нью-Йорка" можна довго. їх кількість, як і загальний тон, свідчать про головне ідейне спрямування письменника, дуже близьке до просвітительського (звичайно, в його американському варіанті), сформоване на вивченні досвіду життя Сполучених Штатів і ґрунтовній обізнаності з про­відними думками великих європейських просвітителів, пе­редусім французьких.

Після випуску в світ свого першого великого твору Ірвінг надовго замовкає як письменник. Займається прак­тичною діяльністю як адвокат, військовий, службовець, працівник дипломатичної служби. Лише з кінця десятих років він повертається до красного письменства. Продов­ження творчої діяльності пов'язане з подорожами Ірвінга і його тривалим перебуванням за кордоном. Вважається, що в Англії у 1818 р. починається другий, найплідніший, період творчого життя автора "Ріпа Ван Вінкля". Саме там він за підтримки Вальтера Скотта видає першу збірку оповідань — "Книгу шкитців" (1819-1820). За нею вийшла друга — "Брейсбрідж-Холл" (1822). В 1824 р. з'явилася третя збірка — "Оповідання мандрівника". Четверта, і остання, була написана значно пізніше і в ній відбився новий досвід письменника, який кілька років як дипломат жив в Іспанії, подорожував по країні, працював у коро­лівському архіві над старими рукописами, вивчаючи жит­тя і діяльність Христофора Колумба, про якого написав книгу. Захоплення Іспанією, її колоритом, екзотикою, по­езією і правдою її минулого відбилися в четвертій книзі оповідань "Альгамбра" (1832) дуже яскраво, починаючи з назви, через сюжети, барви, образи, увесь стиль оповіді і аж до мовних нюансів, локальних, побутових, географіч­них реалій тощо.

Вже перша збірка новел "Книга шкитців"свідчила про народження Ірвінга — романтичного новеліста, який не просто почав працювати в новому для себе жанрі (хоча його зародки були вже у новелістичних епізодах "Історії


394


Американський романтизм


Американський романтизм


395


 


Нью-Йорка"), а й створив його оригінальну американську модифікацію. В збірці є типово романтична новела, так би мовити, загальноєвропейського характеру. її події відбу­ваються у досить умовній середньовічній Німеччині. Герої, традиційні для романтичної балади чи готичного оповідан­ня, — хоробрі й вірні слову рицарі, чарівна діва з похму­рого замку. Наречений гине напередодні весілля, щоб згодом з'явитися, повставши з труни, і викрасти наречену. Та в оповіданні "Наречений-примара" цей сюжет набуває відверто пародійного звучання і закінчується неочікува-ним пуаном. Примара виявляється живим хлопцем з плоті і крові і все завершується казковим весіллям. Ця новела особливо виразно демонструє відмінність американця у підході до типово романтичної колізії від його європей­ських колег. Якщо у більшості останніх все трактувалося серйозно, містично, трагічно, то у Ірвінга постійно звучить весела іронічна нота, трагедія обертається на фарс, містика знімається цілком реальним раціоналістичним поясненням.

У Ірвінга є маленький психологічний етюд "Огрядний джентельмен", в якому він начебто розкриває і демонструє механізм діяння авторської романтичної фантазії. Споча­тку це реальне спостереження, що викликає цікавість, далі все більше напружений інтерес до загадкового сусіди, чиє обличчя і всю постать ніяк не вдається розгледіти, ще далі розбурхана уява полишає вузькі межі дійсності і поринає в океан вигадки. Та Ірвінг не був би Ірвінгом, якби не закінчив новелу іронічно, спускаючи читача із загад­кових висот фантазії на грунт банальної буденності:

"Таємничий подорожній, очевидячки, збирався сідати у карету. Це була остання можливість його побачити. Я скочив з ліжка, підбіг до вікна, розсунув штори... і ледь успів ухопити зором зад людини, що залазила у дверцята карети. Фалди коричневого пальта розсунулися і дозволили мені коротку мить насолоджуватися видовищем ситих окру­глостей у драпових штанях. Дверцята причинилися, хтось вигукнув: "Пішов!", диліжанс покотився — і це все, що мені пощастило побачити".

Подібна оповідна структура — розлога експозиція, що створює настрій, характеристика героя й інших персона­жів, зростання напруження, загадковості, таємничого чи навіть жахливого, весела, смішна реалістична розв'язка — характерні для багатьох оповідань перших збірок.

Більшість оповідань у збірках (а були там ще й нариси) побудовані на матеріалі американського життя. В них ав­тор повертається до історії своєї країни, до її фолькло­ру — казок, легенд, міфологізованих переказів і спогадів. Овіяна ностальгією трохи утопічна картина життя давніх


голландських поселень часто тісно пов язана із цілком сучасним спостереженням автора. Найцікавіше саме це — пов'язане з вчорашнім і сьогоднішнім днем Сполучених Штатів.

Новелістика Ірвінга по-романтичному контрастна на­віть у своїх стильових особливостях, характері ритму опо­віді. Сюжетність сполучається в ній з докладними повільними описами характерів персонажів, їхньої зовні­шності, місця дії, авторськими міркуваннями. Динамізм у розгортанні подій починається десь у середині оповіді, а експозиція з безліччю мальовничих подробиць може роз­тягнутися майже на половину всього твору. Деталі і под­робиці життя та побуту здаються цілком реалістичними, а описи природи часто яскраво романтичні. Звичний плин життя порушується подіями і постатями фантастичними, казковими. Буденне і смішне раптом змінюється страшним і драматичним.

Схильність до іронії, гіперболи, гумору й лірично-нос­тальгічних настроїв, яка виявилася ще в "Історії Нью-Йорка", живе і на сторінках малої прози Ірвінга, але вона стає енергійнішою, мускулястішою, відповідно до жанру лаконічнішою і стрімкішою. Найвідоміше оповідання "Ріп Ван Вінкль" було першим у цьому жанрі, та в ньому виявилися всі характерні риси нової оповідної манери художника. Сюжет, як у багатьох творах Ірвінга, нале­жить до так званих "мандрівних", він не вигаданий, а запозичений. Але його розробка, вирішення конфлікту, декорації — все Ірвінгове. Невдаха й нероба Ріп Ван Вінкль "простий, добродушний хлопець... добрий сусіда, затурканий чоловік". Йому симпатизували сільські ку­моньки, а дітлахи "зустрічали його появу гомоном і раді­сними вигуками. Він брав участь у їхніх розвагах, майстрував їм іграшки, вчив запускати змія і катати куль­ки, й оповідав нескінченні історії про духів, змій та інді­анців... Ріп охоче брався за чужі справи і аж ніяк не за власні. Виконувати обов'язки батька родини і тримати ферму у порядку здавалося йому немислимим й немож­ливим".

Одного разу, тікаючи від докорів своєї язикатої дру­жини, Ріп іде на полювання, зустрічає якогось дивного дідугана із барильцем міцного напою (надто міцного, як виявиться згодом), бачить дивні розваги якихось примар­них чоловіків у стародавньому голландському вбранні, п'є отой напій з барильця і засинає в лісі. Прокинувшись,


396


Американський романтизм


Американський романтизм


397


 


замість своєї нової рушниці знаходить якусь заржавілу, не може докликатись свого собаку, дивується величезним змінам у краєвиді, які сталися за одну ніч, і, збентежений, вирушає додому. Та замість рідного села і знайомих од­носельців бачить на старому місці зовсім нові будинки і нових людей. Лише поступово в старому дідусі з сивою бородою хтось із людей пізнає колись міцного сорокаріч­ного чоловіка, яким Ріп пішов із своїм собакою на полю­вання. Виявляється, що він проспав у лісовій ущелині двадцять років, як одну ніч. За цей час змінилися не лише будинки й дерева, а й політичний устрій в країні — з частини британської монархії вона перетворилася на не­залежну республіку. "Змінився, здавалося, сам характер людей. Замість колишньої незворушності, сонного спокою в усьому проглядалися заклопотаність, наполегливість, метушливість".

Мабуть, саме у цих словах — ключ до Ірвінгового задуму цього оповідання. Як і в "Історії Нью-Йорка" тут дуже важливе протиставлення колишньої патріархально­сті і сучасної діловитості, буржуазної активності, яка до­корінно змінює за відносно короткий час форми життя і характери людей.

Може, за мальовничістю, зримістю описів, поетичністю, яка в парадоксальний спосіб сполучається з тонкою і веселою іронією, одним з найкращих оповідань Ірвінга є "Сонна лощина". Сюжет тут зовсім простий, досить анек­дотичний. Двоє молодиків залицяються до однієї гарнень­кої і заможної дівчини. Через ревнощі один з них у вигадливий спосіб метиться на своєму суперникові, ляка­ючи його у глуху ніч привидом вершника без голови. На смерть переляканий суперник тікає з села, що дає підста­ви створити нову легенду, начебто його забрав із собою отой вершник без голови. Ось і все, якщо відтворити голий сюжетний каркас. Та головне у оповіданні — передати колорит відшумілого життя затишного голландського по­селення, розповісти про добробут і спокій, які в ньому панували, про чудову довколішню природу, родючість зе­млі, пишність застілля в домі заможного хазяїна, яка нагадує рясноту і барвисту щедрість голландських чи фламандських натюрмортів. В замальовках пейзажів на­вколо селища і особливо казкової Сонної лощини, яка навіює дивні видіння, заворожує своїм спокоєм, змушує забути про все на світі, Ірвінг виявляє себе справжнім поетом.


Ця зачарована долина впливає на місцевих жителів у такий спосіб, що вони начебто снять наяву, бачать якісь примари, чують дивну музику і безтілесні голоси та впа­дають у екстатичні стани. Характери двох суперників-претендентів на руку і посаг квітучої, пухкенької Катерини, як їхня зовнішність, заняття і манери виписані зримо і з гумором, вони живі і пластичні. Один із суперників янкі з Коннектикута вічно голодний учитель Ікебод Крейн, наїв­ний і хитрий маленький тиран у своєму шкільному коро­лівстві, великий мудрець у малописьменному оточенні, безголосий співець псалмів, що мріє завоювати серце ба­гатої фермерської дочки своїм "інтелектом" і "світськими манерами". Його постійні мрії про смачну їжу, що чека­тиме на нього після одруження, написані так само смачно, як і розповідь про вигадливі походеньки, зухвалі витівки іншого зальотника — Брома Бонса. Молодий Боне — гру­буватий і запальний проводир місцевої молоді, гарний у сідлі і витончений, як ведмідь, у жіночому товаристві. Та на його боці прихильність кругленької та рум'яної Катерини і самого автора. Як вже не раз, виникає і тут типове для Ірвінга протиставлення — працьовитий, хитрий, зажерли­вий янкі і лінивий, необтесаний, але дужий, веселий, про­стодушний "файний хлопець" з голландських поселенців. Він свій на цій землі, а приблуді янкі тут не місце.

Естетичні якості Ірвінгової прози в цьому оповіданні підкоряють читача. Тут він показав себе у повному блиску як неперевершений стиліст, як справжній живописець словом:

"Птахи подрібніте вже влаштовували прощальні збори. У захоплен­ні цвірінькаючи і радіючи, вони пурхали з куща на кущ, з одного дерева на інше, безтурботні й легковажні, бо навкруги панували велика ряснота і пожвавлення. Тут був пишний і недоступний самчик вільшанки (улюб­лена здобич юних птахоловів), що кричав пронизливим і сварливим голосом; тут були чорні дрозди, які літали темною хмарою; золотокрилий дятел з малиновим гребінцем, широким чорним намистом і яскравим веселим пір'ям; омелюх з червоною облямовочкою на крильцях, жовтим кінчиком хвоста і маленьким капелюшком з дрібнесенького пір'ячка; синя сойка — ця гомінлива дженджеруха, у чепурному і легкому голубенькому каптанчику, з-під якого виглядала сліпучо біла білизна, вона щебетала і цвірінькала, хитала голівкою, присідала і кланялась, роблячи вигляд, що вона, мовляв, у близьких стосунках з усіма щебетухами в гаї".

Це не просто опис різних пташок, який начебто сам пурхає і цвірінькає, а й вміння майстра небагатьма сло­вами створити портрет усіх цих вільшанок і сойок, зму­сити читача побачити їх і почути їхні голоси. А головне — вміння передати радість життя, оптимізм, властивий мо-


398


Американський романтизм


Американський романтизм


399


 


лодому народу на молодій землі, такий характерний для Ірвінга взагалі.

Виразні та повчальні новели-притчі "Дольф Хейлігер" (з "Будинку з привидами") та "Диявол і Том Уокер". Влада золота, яка розбещує і руйнує людину, іронічно й зухвало показана в них у реалістичній і казковій формі одночасно. Останнє з названих оповідань належить до серії про шу­качів скарбів і має всі атрибути подібних історій. Однак і в цю традиційну тему письменник вносить своє, неповтор­не, це насамперед його жартівлива іронія, яка навіть стра­шному надає присмак кумедності.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.232.96.22 (0.022 с.)