ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ПЕРІОД КОНСУЛЬСТВА І ПЕРШОЇ ІМПЕРІЇ



є був період становлення французького ро­мантизму, коли він ще не став домінуючим художнім напрямом. Кількісно у французькій літературі цього періоду переважав класицизм, котрий користувався офіційною підтримкою і мав такі опори, як академія і те­атр. Залишалася в силі й просвітницька традиція, що ви­разно проявлялося як в світоглядно-естетичній сфері, так і в тогочасній художній практиці. Творчість письменників, яких справедливо вважають зачинателями романтизму у Франції, в тому числі Шатобріана і мадам де Сталь, в ос­новному ще носила преромантичний характер. Але роман­тизм був напрямом, якому належало найближче майбутнє і в французькій літературі. І як виявилося, її найвищі цін­ності були в той час створені письменниками, пов'язаними з романтизмом.

Ж. де СТАЛЬ (1766-1817)

Для Жермени де Сталь характерний особливо тісний зв'язок з просвітницькою традицією. Можна сказати, що вона, донька швейцарського банкіра Ж. Неккера, який був перед революцією міністром фінансів Луї XVI, вийшла з глибин французької просвітницької культури і все життя


124


Французький романтизм


французький романтизм


125


 


не поривала зв'язків з нею. В салоні її матері збиралися кращі уми французької столиці, і ще в юні роки вона спілкувалася з Дідро, Даламбером, Бюффоном, Гріммом та іншими просвітниками. Згодом, вже будучи дружиною барона де Сталя, шведського посла в Парижі, вона ство­рила власний салон, де збиралася інтелектуальна еліта, яка дотримувалася ліберальних ідей, що йдуть від прос­вітницької ідеології.

Творчість мадам де Сталь близька до Просвітництва не тільки за ідейними тенденціями, а й за її типологією і складом. Як і в багатьох французьких просвітників, зок­рема Вольтера, Дідро й Руссо, художні твори складають тільки певну її частину. До "золотого фонду" французької і європейської літератури входять лише два її романи, "Дельфіна" (1802) і "Корінна" (1807). В молодості вона написала кілька повістей і драму "Джен Грей", в 10-х роках — ще дві трагедії, проте всі ці твори помітними літературними явищами не стали. В її літературній спад­щині теж переважають трактати, нариси, есе на теми суспільно-політичні, філософські, моральні, естетичні то­що. Деякі з них, як трактат "Про літературу в її зв'язках з суспільними установами" (1800) чи книга "Про Німеччи­ну" (1810), мають пряме відношення до літератури і свого часу вчинили значний вплив на її розвиток.

З ентузіазмом зустріла мадам де Сталь революцію 1789 p., однак через її радикалізацію вона дедалі більше від неї відходила, а якобінську диктатуру сприйняла як заги­бель революційних ідеалів свободи й справедливості. Однак вона ніколи не заперечувала величезного історичного зна­чення французької революції як глибинного перевороту в розвитку суспільства. Незмінно залишалася вона прибіч­ницею республіканського ладу, що ставило її в опозицію як до королівського уряду, так і до якобінської диктатури, а згодом перетворило на непримиренного ворога наполео­нівського деспотизму, боротьбу з яким вона не припиняла до падіння імперії. Ця "дуель мадам де Сталь з Наполео­ном", що тривала півтора десятиліття, прославила її не менше, ніж творчість, та й творчість її значною частиною з цією "дуеллю" пов'язана. Як пише Ж. Дєсбаш, сучасна французька дослідниця, Коппе, замок батька письменниці в Швейцарії, де вона періодично ховалася від гніву Напо­леона, став, як і раніше Ферне, маєток Вольтера, "центром інтелектуального життя цілого покоління" і "генеральним штабом тих, хто наважувався кинути виклик Наполеону".


Однак з часом Коппе і навіть Австрія перестали бути надійним притулком для мадам де Сталь, і вона в 1812 р. довгим шляхом, через Україну, Росію й Швецію, виїжд­жає до Англії. На батьківщину вона повернулася 1816 p., де через рік померла внаслідок нещасливого випадку (кро­вовиливу в мозок, викликаного падінням на східцях).

Жермена де Сталь рано досягла духовної зрілості, вже в п'ятнадцятилітньому віці вона написала "Роздуми про скасування Нантського едикту", а в двадцять два роки опублікувала "Роздуми про творчість і характер Ж.-Ж. Руссо", що відзначаються самостійністю суджень. В 1796 р. з'явився її великий трактат "Про вплив прис­трастей на щастя людей і народів", де вона розвиває свої улюблені думки про пристрасті, які, з одного боку, можуть бути згубними як для індивідуумів, так і для цілих наро­дів, з іншого — без них неможливі високі помисли й діяння, неможливий ентузіазм, яким надихаються в своїх звершеннях як особистості, так і народи. Особливе місце й роль серед пристрастей вона відвела коханню. В трак­таті порушується також питання про щастя, і свої мірку­вання на цю тему письменниця завершує висновком, що воно полягає "в надії без страху, в активності без суєти, в любові без непостійності".

На порозі XIX ст. мадам де Сталь завершує трактат "Про літературу в іі зв'язках з суспільними уста­новами", який став важливою віхою на шляху розвитку французької естетичної і літературно-теоретичної думки. Спираючись на ідейну спадщину Просвітництва, вона тут прагнула простежити, як умови життя народів і передусім існуючі суспільні установи, соціально-політичний лад впливають на розвиток літератури, її зміст і характер. Поставивши своїм завданням показати обумовленість лі­тературних структур структурами суспільства, мадам де Сталь закладала в своєму трактаті основи соціології літе­ратури, яка набула розвитку вже з другої половини XIX ст.

Поділяючи просвітницьку віру в прогрес, мадам де Сталь послідовно проводить у трактаті ідею поступального розвитку літератури, прагнучи довести, що в міру вдос­коналення суспільних установ має вдосконалюватися й література. Слід сказати, ця прямолінійна настанова часто приводить її до суперечностей з історією літератури, до натяжок і голослівних декларацій, за якими не стоїть реальний зміст; наприклад, в ім'я ідеї прогресу їй дово­диться в античному світі римську літературу ставити ви-


126


Французький романтизм


Французький романтизм


127


 


ще давньогрецької. Але в загальнотеоретичному плані це був принциповий відхід від класицистичної доктрини, яка засновувалася на постулаті абсолютної цінності класично­го естетичного ідеалу, і передумовою "узаконення" інших типів і систем художнього мислення й творчості, передусім романтичного

Значне місце в трактаті мадам де Сталь посіла порів­няльна характеристика "південної" і "північної" літератур, тобто літератури, пов'язаної з антично-класичною тради­цією, з притаманним їй відчуттям та розумінням форми, і літератури, що йде від середньовіччя й фольклору кель­тських та германських народів, за якою у той час закрі­плювалося найменування романтичної. Мадам де Сталь високо оцінює "північну поезію", її оригінальність і своє­рідні чари, розвиває в трактаті й інші ідеї, характерні для преромантизму. Водночас вона далека від того, щоб пор­вати з класичною традицією, навпаки, авторка вважає її іманентною французькій культурі й французькому "сма­ку". Специфічна компромісність її естетико-літературної позиції наочно розкривається у ставленні до Расіна і Шекспіра, які у Франції через певний час стануть уособ­леннями діаметрально протилежних художніх систем, класицизму й романтизму. При цьому Расін піддавати­меться рішучому запереченню, а Шекспір стане прапором нового, романтичного мистецтва. Для де Сталь же Расін залишається вищим втіленням французького смаку, непе-ревершеним майстром жанру трагедії, яка під його пером досягла можливої досконалості. Щодо Шекспіра, то він в її очах великий передусім змістом своїх трагедій, глибо­ким знанням людських пристрастей і характерів, але йому бракує довершеності форми.

Від трактату "Про літературу..." доцільно зразу перей­ти до книги "Про Німеччину", яка є другим із творів де Сталь, що відіграли особливо значну роль у становленні французького романтизму. Ця книга була прямим наслід­ком того, що її авторка, гнана переслідуваннями Наполе­она, не раз відвідувала Німеччину, де знайомилася з письменниками й філософами (Гете, Шіллером, братами Шлегелями, Фіхте та ін.) й активно займалася вивченням німецької духовної культури. Велику допомогу надавав їй у цьому А. Шлегель, з яким вона тривалий час, з 1804 по 1808 p., постійно спілкувалася (за рекомендацією Гете він був запрошений виховувати її дітей). Власне, старший Шлегель був її гідом у світі німецької культури.


Хоч Франція і Німеччина — сусідні країни, у той час французи мали поверхові й туманні уявлення про духовну культуру їхнього східного сусіда. Окрім нерозвиненості в той час комунікацій у сфері культури, тут відігравала роль і така обставина, як гегемонія французької культури в Європі XVII-XVIIIст., яка породжувала зверхнє став­лення до культур інших народів та інертність в їх освоєнні. Книга де Сталь "Про Німеччину" була першим сильним ударом по цій французькій культурній автаркії, який по­клав початок її руйнуванню в епоху романтизму. Причому це були свідомі й цілеспрямовані дії письменниці, яка надавала важливого значения культурному взаємозбли-женню народів у їхньому русі шляхом прогресу. "Народи повинні допомагати один одному в путі, — пише вона в книзі "Про Німеччину", — і жоден не повинен відмовля­тися від досягнень, які він може отримати від інших народів".

Для Франції принципово важливим 'було те, що книга мадам де Сталь знайомила з розвиненою романтичною культурою Німеччини. Щоправда, розуміння німецького романтизму її авторкою було далеке від адекватності, в його сприйнятті й трактуванні де Сталь виходила з кола своїх соціально-моральних та естетичних ідей і завдань. Ще в трактаті "Про літературу..." вона висловила думку, що необхідною умовою успішного розвитку літератури є політична свобода. Ця гостра ідея, спрямована проти ре­жиму Наполеона, знайшла розвиток і обгрунтування у книзі "Про Німеччину". Розглядаючи цей твір, необхідно належною мірою враховувати, що в німецькій літературі й філософії письменниці хотілося знайти підтвердження своїм уявленням про те, якою має бути справжня літера­тура, справжня духовна культура. Для цього їй доводило­ся абстраговуватися від реальних суспільно-політичних умов феодально роздрібленої Німеччини й від певних іде­ологічних моментів німецької філософії і літератури. По­рівняно з "новітнім режимом" наполеонівської Франції, де література була поставлена під поліцейський контроль, Німеччина справила на мадам де Сталь враження країни, де існує духовна свобода. З цього вона виводить кращі якості й риси німецької літератури й всієї духовної куль­тури.

Водночас, хоч і в певному діапазоні й під певним кутом зору, книга мадам де Сталь відкривала французам німець­ку романтичну літературу й філософію. Особливо важли-


128


Французький романтизм


Французький романтизм


129


 


вий у цьому плані її одинадцятий розділ "Про класичну й романтичну поезію", який згодом увійшов до теоретич­ного арсеналу французьких романтиків. Вперше у Франції вона вводить поняття "романтизм" і "романтичний", про­тиставляючи їм поняття "класицизм" і "класичний". В їх трактуванні вона йде за німцями, передусім за А. Шлеге-лем, який розробив це питання в "Лекціях про драматичне мистецтво й літературу". Мадам де Сталь теж виводить романтизм із середньовіччя, головними формотворчими факторами романтичного світосприйняття і творчості теж вважає християнство, рицарську літературу й фольклор новоєвропейських народів. Оскільки вони складають живу основу художньої культури цих народів, це робить роман­тизм живим мистецтвом, здатним розвиватися й удоско­налюватися. "Тільки романтична література, — твердить де Сталь, — здатна ще удосконалюватися, бо її коріння в нашому власному грунті, і одна вона може проростати й оживати; вона відповідає нашій вірі; нагадує про нашу історію; за походженням вона є давньою, але не антич­ною".

Романтизм мадам де Сталь розуміє широко, залучаючи до нього все новоєвропейське мистецтво, що протистояло класичній чи, скоріше, класицистичній традиції. Як роман­тиків вона трактувала Гете й Шіллера, що ввійде в норму французької романтичної критики й літератури. В трак­туванні романтичної літератури вона виділяє такі її якості й риси, як активність суб'єктивно-особистісного первістка, зверненість не стільки до розуму, скільки до душі й серця, тобто її емоційну наснаженість, природність зображення й безпосередність переживання, здатність передавати на­ціональний дух і колорит.

Книга "Про Німеччину" була написана вже після того, як у авторки з'явилися головні художні твори, романи "Дельфіна" й "Корінна". Звідси враження, що в освоєнні романтизму естетико-літературна думка письменниці ви­переджала її художню практику, тісно пов'язану з прос­вітницькою і неокласицистичною традицією. Особливо це стосується її першого роману. В додатку "Кілька слів про моральну мету "Дельфіни" письменниця виражає суто просвітницьке утилітарно-моралізаторське розуміння зав­дань і функцій літературного твору: він має передусім слугувати "очищенню звичаїв", підвищенню морального рівня суспільства шляхом змалювання зразків, гідних на­слідування, і засудження того, що збиває з шляху чесноти.


"У Річардсона спитали, — пише де Сталь, — чому він прирік Кларису на такі жахливі нещастя. Тому, відповів він, що я не міг пробачити їй втечу з батьківського дому. Я б теж могла сказати з усією щирістю, що не пробачила Дельфіні її кохання до одруженого чоловіка, хоч це по­чуття й залишилося цнотливим". Водночас письменниця захищає право людини, тим більше жінки, на самобут­ність, на несхожість із стереотипами середовища, і цінує ці риси у своїй героїні. Загалом зміст та емоційний пафос твору далеко відходять від наведених моралізаторських настанов.

Не тільки в своєму змісті, а й формі роман "Дельфіна"пов'язаний з літературою сентименталізму. Написаний він, як і "Клариса" Річардсона й "Нова Елоїза" Руссо, в епістолярній формі, тобто у формі листів, якими обміню­ються його герої, насамперед Дельфіна і її коханий Леонс. Та й у сприйнятті сучасників і наступних поколінь роман закріпився в одному ряду з названими романами Рі­чардсона й Руссо, тобто творами літератури сентимента­лізму.

Дія роману відбувається під час французької револю­ції, що бачимо з датування листів: перший датований 12 квітня 1790 p., а останні — вереснем 1792 p.; заключний розділ дається як розповідь від автора на основі зібраних відомостей про долю головних героїв. Але революція без­посередньо в романі не відображена, вона лише обговорю­ється в деяких листах, і тут відчувається втома й розчарування письменниці, той її стан, те ставлення до революції, які були їй властиві в час написання твору, в 1800-1802 pp. В одному з варіантів заключного розділу роману Дельфіна і Леонс гинуть у вирі революції (як ледве не загинула сама де Сталь в сумнозвісні "вересневі дні" 1792 p.).

В романі "Дельфіна" переважає морально-психологіч­ний зміст, такого ж характеру конфлікт, покладений в його основу. Головні герої Дельфіна й Леонс палко кохають одне одного, але їхні почуття постійно наштовхуються на перепони, які вони не можуть подолати: на високе поняття аристократичної честі у Леонса, одруженого стараннями матері на кузині Матільді, і на моральне сумління Дель­фіни, яке не дозволяє будувати щастя на стражданні іншої і змушує її піти в монастир. Але між закоханими є й істотні відмінності: Леонс перебуває в злагоді з середови­щем і бездумно скоряється його вимогам та умовностям,


130


Французький романтизм


французький романтизм


131


 


тоді як Дельфіна не може з ними примиритися й протес­тує проти них. Однак не слід перебільшувати й перетво­рювати її в романтичну героїню-бунтарку, як-це раніше у нас практикувалося. Протестуючи проти середовища й моральних законів, несправедливих до жінки, Дельфіна залишається далекою від того, щоб піддати їх дійсно ро­мантичному, тобто тотальному запереченню, та й автор не наділяє її тією духовною висотою і силою, які уможлив­люють таке заперечення. За всього її розуму й вільнолюб­ства, Дельфіна залишається звичайною жінкою.

Якщо роман "Дельфіна" тяжіє до сентименталістької традиції, то роман "Корінна",що з'явився через п'ять років, має виразно преромантичний характер. За цей час відбулися значні зрушення в світогляді й естетиці пись­менниці, вона побувала в Німеччині й почала вивчати німецьку літературу, здійснила подорож по Італії, яка й надихнула її на другий роман. Певними рисами його ге­роїня близька до Дельфіни (коріння цієї близькості — в самій де Сталь, яка втілювала себе в обох героїнях), але є між ними й істотні відмінності, деякі риси, які лише намітилися в Дельфіні, в образі Корінни знайшли повне, можна навіть сказати — патетичне вираження.

Корінна — це вже незвичайна, виняткова особистість, природа щедро дарувала їй "всі таланти", передусім та­лант геніальної поетеси, в ній поєдналися сильний інте­лект і палкі пристрасті, які її спалюють. її кохання до Освальда Невілла, англійського аристократа, позначене фатальністю, що теж її зближує з романтичними героїня­ми. Ще важливіше в цьому плані вказати, що образ Ко­рінни (чого не спостерігалося в образі Дельфіни) має тенденцію до переростання в символ — символ поезії, краси і, найперше, її вітчизни Італії. Невипадково роман має подвійну назву ("Корінна, або Італія"), в ньому два центральні образи — Корінни й Італії, образи зближені, взаємопроникні. Як писав Констан у нарисі про мадам де Сталь, "Італія відображена в Корінні, Корінна — дочка цього неба, цього клімату, цієї природи". Та насамперед у цьому образі письменниця прагнула втілити дух Італії та її культури, національний характер і темперамент. Цим своїм романом мадам де Сталь започаткувала культ Італії у французькій літературі доби романтизму, який буде підхоплений і продовжений Жорж Санд і Гюго, Стендалем, Мюссе та іншими романтиками.

Лорд Невілл, коханий Корінни, теж уособлює дух і


характер своєї батьківщини, Англії, котра трактується в романі як контраст Італії. Співвітчизник Оссіана, він на­діляється меланхолією, яка його гнітить і від якої його рятують Корінна та Італія. Натомість Невіллу притаманні й інші риси своєї батьківщини, "здоровий глузд" та прак­тицизм, і, повернувшись на батьківщину, він зраджує Корінну й одружується з Люсіль, дівчиною із свого кола й середовища. Та за це йому довелося поплатитися неща­сливим особистим життям і каяттям.

Певною мірою до художньої творчості мадам де Сталь належить книга "Десять років вигнання",яка писалася в 1812-1813 pp., а опублікована була в 1821 р. У ній знайшла продовження й завершення згадувана "дуель мадам де Сталь з Наполеоном", у другій її частині пись­менниця розповіла про подорож із Австрії до Швеції. Ця книга викликає для нас інтерес і тим, що в ній відбилися враження від подорожі де Сталь по Україні влітку 1812 р. Перетнувши австрійсько-російський кордон біля Брод, вона через Волинь, Київ і Чернігівщину попрямувала до Москви; отже, значна частина України потрапила в її поле зору. Природа України враження на письменницю не справила, вона здалася їй надто рівнинною і монотонною. Вразив її Київ своєю мальовничістю і контрастністю: "Де­рев'яні хатини на зразок сільських і серед них раптом піднімаються палаци й особливо храми, що їх зелені й золоті куполи якось по-особливому чарують погляд". Од­нією з перших серед письменників та митців Заходу ма­дам де Сталь звернула увагу на красу й мелодійність українських народних пісень, які вона почула під час мандрівки по Україні. Найбільший інтерес вона виявила до простого народу, до українських селян; їй в них спо­добалося все, вона навіть знайшла, що й вигляд вони мають "елегантний і приємний". Але передусім її прива­били їхні моральні й душевні якості: людяність, безпосе­редність, релігійність, поєднання життєрадісності й меланхолії (це вона знаходила і в українських народних піснях), стоїчне ставлення до страждань і смерті.

На батьківщині мадам де Сталь мала репутацію пись­менниці, яка перетворила на своєрідну професію відкрит­тя інших народів та розкриття їхньої душі. До цієї мети вона йшла різними шляхами, про що свідчать, з одного боку, книга "Про Німеччину", а з іншого — роман "Корін­на, або Італія". Душу українського і російського народів вона сподівалася пізнати через простий люд, вникнення в


132


Французький романтизм


французький романтизм



 


його світовідчуття. Панівна верства, дворянство в цьому плані її не цікавили, вона вважала їх за людей, що пе­рейняли європейську культуру й втратили національну самобутність.

Б. КОНСТАН (1767-1830)

З-поміж письменників, що входили до групи мадам де Сталь або групи Коппе, виділяється Бенжамен Констан де Ребек,який теж є однією з ключових постатей у розвитку французької суспільно-політичної думки й літе­ратури періоду Консульства та Імперії. Говорячи про гру­пу Коппе, маємо на оці не тільки й не стільки особисті зв'язки письменників, скільки їхню типологічну близь­кість, передусім щільний зв'язок з просвітницькою тради­цією. Втім, Констан і Ж. де Сталь були не тільки однодумцями, між ними існували й найтісніші особисті зв'язки, тривалий час, з 1796 по 1811 p., вони перебували в громадянському шлюбі.

У діяльності Констана центр ваги ще більше, ніж у мадам де Сталь, зміщений у сферу суспільно-політичної думки й ідеології. Він теж був переконаним республікан­цем, що привело його до опозиції режиму імперії, проти якого він виступав не менш послідовно і теж зазнав пе­реслідувань. У його творчому доробку переважають трак­тати, есе, статті на суспільно-політичні й морально-політичні теми; серед цих його творів найвідомішими є трактати "Про дух завоювань та узурпації в їх зв'язках з європейською цивілізацією" (1814) та "Принципи полі­тики" (1815). Безперечно, Констан належить до найвидат-ніших представників ідеології лібералізму у Франції початку XIXст., коли вона інтенсивно формувалася, спи­раючись на ідеї Просвітництва. Його самохарактеристика звучить як вираження символу віри лібералізму: "Сорок років я захищав один і той же принцип, принцип свободи в усьому — в релігії, в філософії, літературі, індустрії, політиці. Під свободою я розумів торжество індивідуаль­ності як над авторитарністю, яка б хотіла правити за допомогою деспотизму, так і над масами, які заявляють про право підкорити меншість більшості".

Літературно-художня творчість посідає в доробку Кон­стана порівняно скромне місце, але об'єктивно вона стала


значним і продуктивним явищем у розвитку тогочасної французької літератури. Складається вона, власне, з пе­рекладу драматичної трилогії Шіллера "Валленштейн", який є скоріше твором за мотивами шіллерівської трилогії (1808), і роману "Адольф" (1806), який є важливою віхою на шляху розвитку психологічного роману.

Робота Констана над перекладом Шіллерового "Вал-ленштейна" яскраво показує, як важко відбувався у Франції, надто у драматургії й театрі, перехід від класи­цизму до романтизму. Констан поділяв невдоволення ста­ном французької драматургії, її провідного жанру — історичної трагедії з її однолінійністю образів, її тирадами й алюзіями, на які переноситься смисловий центр твору. Він хотів збагатити французький театр здобутками ні­мецького й англійського театрів і реформувати його. В них він знаходив природніше й правдивіше змалювання жит­тя, зображення характерів у їхній повноті, в поєднанні людських чеснот і слабостей. Але при цьому він не зама-хувався на класицистичну основу французького театру, класицистичну художню систему він вважав такою, що відповідає французькій ментальності й культурі. Він пра­гнув лише до "покращення французького театру", але виявилося, що зробити це зовсім не просто, що його сис­тема активно виштовхує чужорідні елементи. Робота над перекладом звелася до нескінченних "узгоджень" та "до­робок", так що зрештою від Шіллерового "Валленштейна" в ньому майже нічого не залишилося. Такими скромними виявилися наслідки цієї першої, преромантичної спроби реформування французького театру.

Значно вільніше почувався Констан, пишучи роман "Адольф", тобто виступаючи в неканонізованому жанрі, що допускає свободу самовираження. Власне, це був пер­ший психологічний роман у літературі XIX ст., який, не будучи за своїм стилем романтичним твором, йшов однак у річищі найважливіших завдань і прагнень романтичної літератури. А саме — у відкритті "внутрішньої", "суб'єк­тивної людини", в розкритті глибини й складності її вну­трішнього життя. За своїм змістом і структурою роман Констана відповідає відомому визначенню Гегеля, за яким "дійсним змістом романтичного служить абсолютне внут­рішнє життя, а відповідною формою — духовна суб'єктив­ність, яка осягає свою самостійність і свободу".

Сюжет роману Констана відзначається крайньою зов­нішньою простотою і водночас великою внутрішньою


134


Французький романтизм


Французький романтизм



 


складністю. Це історія кохання Адольфа й Елеонори від його зародження до драматичної розв'язки, смерті героїні. Але точніше було б сказати, що дійсний сюжет твору складає блукання головного героя в лабіринті своєї душі. Написаний роман у "суб'єктивній формі", це "рукопис, знайдений в паперах невідомого", як гласить його підза­головок, проте це не стільки лірична сповідь, характерна для романтичної прози, скільки нещадний самоаналіз, здійснюваний досить-таки раціоналістично.

Як і романтичним героям, Адольфові властива презир­лива відчуженість від суспільства, зосередженість на собі, егоцентризм і егоїзм. Ріднить його з ними й "сум'яття почуттів", внутрішня роздвоєність, постійні переходи з одного емоційного стану в інший. Але у Констана герой не ставиться на романтичні котурни, його душевні стани не оповиваються серпанком загадковості, вчинки не наділя­ються рисами фатальності, — вони піддаються тверезому й прискіпливому аналізу, який розкриває також їхню про­заїчну мотивованість. Адольф бажає віддатися почуттям, які "піднімають душу над буденним", але перевірку таким почуттям він не витримує. І головна причина в ньому самому, в його роздвоєності: він не здатен ні віддатися беззастережно любові до Елеонори й зневажити практич­ними інтересами, кар'єрою, ні рішуче порвати з нею за­ради цих інтересів. Пояснення всьому цьому автор зрештою схильний шукати — і це теж пов'язує його з просвітницькою традицією — в людській природі, в тому, що людина взагалі позбавлена внутрішньої цілісності й "майже ніколи не буває ні цілком щирою, ні цілком об­лудною".

Ф. Р. де ШАТОБРІАН (1768-1848)

Величезну роль у становленні й розвитку французько­го романтизму відіграв Франсуа Рене де Шатобріан, який виступив водночас із Ж. де Сталь та її групою. Але його ідейно-художні шукання розвивалися в іншому напрямі і йому судилося стати зачинателем інших течій і тенденцій у французькій романтичній літературі. Якщо для згаданої групи був характерний тісний зв'язок з Просвітництвом, еволюція його дискурсів і структур та їх трансформація, то творчість Шатобріана була передусім реакцією на Про-


світництво й розривом з ним. її пафос полягав зрештою в реабілітації та апології "допросвітницьких" цінностей, на­самперед християнства та духовної культури, на ньому заснованої.

Постать Шатобріана не слід спрощувати й перетворю­вати його на зачинателя "реакційного романтизму" у французькій літературі — на противагу зачинательниці "прогресивного романтизму" мадам де Сталь, як це роби­лося в радянському літературознавстві. Подібні дефініції, засновані на політико-ідеологічних критеріях, є чимось зовнішнім до художнього процесу й науково безплідним. Та й з цього погляду Шатобріан є постаттю неоднознач­ною, він прожив довге життя і пережив немало світогляд­них метаморфоз.

Безперечно, магістральний розвиток його творчості пролягав у означеному напрямі, але не варто на цій під­ставі кваліфікувати його як реакціонера. І ним, і всім романтизмом здійснювалося те, що можна назвати "запе­реченням заперечення". Адже Просвітництвом було запе­речено й відкинуто немало духовних та художніх цінностей, пов'язаних із середньовічною та християнською культурою, і їх реабілітація та поновлення романтиками (у Франції передусім Шатобріаном та його школою) було необхідним і плідним для повноти розвитку духовної куль­тури, в тому числі й літератури.

Звертаючись до Шатобріана, варто належною мірою брати до уваги ставлення до нього на батьківщині, яке є разючим контрастом тому, що панувало в колишньому СРСР. У Франції традиційно вбачають у ньому одну з центральних постатей літератури епохи романтизму, ве­ликого письменника-класика. Генерал де Голь навіть зая­вляв, що Шатобріан є таким же уособленням французької літератури, як Данте — італійської, Шекспір — англій­ської чи Гете — німецької.

Народився Шатобріан 1768 р. у Бретані на заході Франції в аристократичній родині. В молодості великий вплив мав на нього Руссо, крізь призму руссоїзму дивився він тоді як на природу, так і на суспільство. Початок літературної творчості Шатобріана відноситься до кінця 80-х років, коли була написана віршована ідилія "Сільське кохання" і зроблені начерки роману "Начези". Начези — Це назва індіанського племені в Північній Америці, роман мав зобразити "природну людину", що живе в гармонії зі світом і не знає зла цивілізації. Згодом Шатобріан розповів


136


Французький романтизм


французький романтизм


137


 


у передмові до першого видання повісті "Атала": "Я був ще зовсім молодим, коли задумав написати епопею про людину природи або зобразити звичаї дикунів... Я накидав дещо з цього твору, але скоро помітив, що моїм описам бракує правдивості і що мені, щоб створити правдиві образи, необхідно за прикладом Гомера відвідати країну, яку я хотів зобразити".

Такою була принаймні одна із спонук подорожі до Північної Америки, в яку Шатобріан відбув у 1790 р. Мандри первісними лісами і преріями Америки (тоді єв­ропейцями була обжита лише порівняно неширока смуга вздовж атлантичного побережжя), зустрічі з індіанцями залишили глибокий слід у пам'яті письменника і тривалий час живили його творчість. Ці враження, зокрема, форму­вали притаманне Шатобріану нове відчуття природи і його пейзажний живопис, які вразили сучасників своєю незви­чайністю. В Америці він писав "Начезів", а завершив цей великообсяговий рукопис уже під час еміграції в Лондоні. До нього входили також повісті "Атала" й "Рене", але в їх першому варіанті, дуже відмінному від остаточного. Розпочатий як роман, цей твір був перероблений в епопею, що віддалено нагадує якусь "індіанську "Іліаду", а загалом він залишився непомірним за розміром і аморфним руко­писом, із якого автор багато брав для наступних творів, зокрема для "Есе про революції" і "Генія християнства".

На батьківщину Шатобріан повернувся у 1792 p., коли Французька революція наближалася до кульмінації. Він застав свою родину в стані бідування — на неї вже поширився гнів "революційного народу". Без ентузіазму приєднався Шатобріан до роялістської армії принца Кон-де, яка виступила проти республіки, а після невдачі цього виступу емігрував у 1793 р. до Англії, де провів сім років.

В еміграції Шатобріан написав "Есе про революцію" (1797), оцінюване в радянських підручниках як "контрре­волюційний трактат", ледь не як політична програма контрреволюційного дворянства. Насправді ж це есе, ці роздуми у вільній, підкреслено суб'єктивній формі, напи­сані Шатобріаном ще у "вільнодумний період", дуже да­лекі від подібних інтенцій. Від партії контрреволюції тут він відмежовується, характеризуючи себе як прибічника "релігії свободи", котрі однаково зле почуваються за будь-якого політичного режиму. Революцію, що відбувалася на його очах, він схильний осмислювати як відплату фео­дально-абсолютистському суспільству за його тяжкі гріхи


й кричущі пороки. Критика цього суспільства, монархії і церкви, витримана переважно в руссоїстському дусі, по­сідає значне місце в творі. Водночас він іронізує над про­світниками, які кликали до руйнування старого ладу, але, як виявилося, нічого надійного взамін вони не змогли запропонувати. Деякі із цих "знаменитих філософів", сар­кастично зауважує Шатобріан, вважали, що "під владою каналій із Сент-Антуанського передмістя можна бути ща­сливішим, ніж під владою версальських чиновників".

Репрезентуючи себе як адепта "релігії свободи", Ша­тобріан однак вважає політичну свободу чимось цілком ілюзорним. Єдина дійсна і в принципі досяжна свобода — це свобода духу й сумління, несумісна з будь-яким полі­тичним режимом. Тут Шатобріан розвиває ідею, яка знай­де жвавий відгук у романтиків. За Шатобріаном, доля носіїв такої свободи, дарованої людині природою, завжди драматична, в суспільстві вони приречені на самотність і страждання. Звідси притаманне їм прагнення до втечі від суспільства та його установ. Тут уже маємо справу з романтичною парадигмою, вихідною концептуальною схе­мою, до якої сходяться численні явища тогочасної літера­тури. І характерно, що "Есе про революції" завершується розділом "Ніч серед дикунів Америки", де автор розпові­дає про те, як він вперше відчув таку свободу, скинувши з себе тягар суспільства, в лісах Америки.

В еміграції, страждаючи від злиднів і хвороб, Шатоб­ріан переживає світоглядний перелом і з "вільнодумця" перетворюється в християнина. Якщо вірити самому Ша­тобріану й деяким його біографам, сталося це ледве не протягом однієї ночі 1798 p., під впливом передсмертного листа матері, отриманого ним вже після її смерті. Цей перелом, це "навернення до християнства" інтенсивно по­значилися на творчості письменника, яка відчутно набуває іншого змісту й спрямованості. І якраз у цей час розпочи­нається період його найбільшої творчої активності.

Сам Шатобріан у своїх мемуарах, "Замогильних запи­сках", поділив своє життя на три періоди залежно від переважаючого роду занять. "Коли смерть опустить завісу між мною і світом, — писав він, — то побачить, що моє життя поділяється на три акти. Протягом першого, моєї молодості, майже до 1800 р., я був солдатом і мандрівни­ком; з 1800 і по 1814 p., в часи Консульства й Імперії, я був літератором; з часу Реставрації і донині моє життя належить політиці".


138

Французький романтизм

Першим масштабним виявом названого перелому став трактат "Геній християнства",що з'явився 1802 р. Цей твір вийшов після його повернення на батьківщину у 1800 p., але він був задуманий і в основному написаний ще в Лондоні, в ньому відбилося не тільки згадуване навернення автора, а й рух ідей серед французької еміґ-рації. На рубежі XIX ст., зокрема, там ширилися ідеї поновлення "єдності літератури(j3 релігією", що й прагнув реалізувати Шатобріан у "Генії християнства".





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.232.96.22 (0.022 с.)