Наливайко Д. С, Шахова К. О.

Зарубіжна література XIX сторіччя. Доба роман­тизму: Підручник.— К: Заповіт, 1997.— 464 с

ISBN 5-7707-1086-1

Ця книжка є першим українським підручником з історії зарубі­жної літератури XIX ст. В ньому охоплюються європейські й амери­канська літератури доби романтизму, яка в основному збігається з першою половиною минулого сторіччя. Автори висвітлюють літератур­ний процес у його характерних закономірностях і структурах, але основна увага приділяється введенню читача в художній світ письмен-ників-романтиків — індивідуально неповторний, багатий естетично-художніми відкриттями.

Цей навчальний посібник визнано одним з кращих серед поданих на конкурс, організований Міністерством освіти України та Міжнародним Фондом "Відродження" в рамках Програми "Трансформація гуманітарної освіти в Україні".

Головне завдайня Програми полягає в сприян­ні гуманізації освіти через створення умов для розробки та впровадження нової генерації підруч­ників і навчальних посібників, зорієнтованих на цінності вітчизняної та світової культури, прита­манні сучасним суспільствам демократичного ти-

Міністерство освіти України та Міжнародний Фонд "Відродження", який репрезентує всесвіт­ню мережу фондів, заснованих відомим амери­канським підприємцем та громадським діячем Джорджем Соросом, будуть щиро вдячні за відгу­ки, пропозиції та зауваження щодо цього видання під час його експериментальної перевірки в нав­чальних аудиторіях.

 

4603020200-002 "Заповіт"—97

ISBN 5- 7707-1086-1

ББК 83.3.721 © Д. С Наливайко, К. О. Шахова, 1997

Зміст

ЗМІСТ

Вступ................................................................................................................ 7

Розділ 1. Німецький романтизм............................................................ 28

1.1. Ієнський гурток романтиків.................................................... 32

1.2. Новаліс Сг\ *.0>ю.ги."'..:* Г.:............................................... Q^5

1.3. Л. Тік і В. Вакенр'одер................................................. 4^

1.4. Ф. Гельдерлін........................................................................ ОІ^

1.5. Гейдельберзький гурток романтиків................................ otT

 

1.5.1. А. фон Арнім................................................ 6J

1.5.2. К. Брентано.................................................................. (б7

 

1.6. Г. фон Клейст....................................................................... 72

1.7. Е..Т.. А, Гофман........................................................... 84

1.8."Г. Гейне.........."""".......:... (9£-

Розділ 2у Французький романтизм.............................................. 118

2.1. Період Консульства і Першої імперії................................... 123

', 2.1.1. Ж. де Сталь.................................................................. 123

2.1.2. Б. Констан.......................................................... 132

. 2.1.3. Ф. Р. де Шатобріан..................................................... 134

2.2. Періоди Реставрації і Липневої монархії... 143

2.2.1. А. де Ламартін................................................... 149

2.2.2. А. де Віньї.......................................................... 153

 

2.3. Віктор Гюго......................................................................... СШ»

2.4. Жорж Санд.................................................................... 193

2.5. А. де Мюссе.............................................................. 203

2.6. Ж. де Нерваль......................................................................... 211

Розділ 3. Італійський романтизм.................................................. 220

3.1. Література 1797-1815 років......................................... 221

3.1.1. У. Фосколо........................................................ 224

'3.2. Література 1816-1848 років.......................................... 230

3.2.1. А. Мандзоні................................................... J234

3.2.2. Д. Леопарді........................................................ 24%

Розділ 4. Англійський романтизм........................................... 254

-4.1. Вільям Блейк................................................................ ^262

' 4.2. Вільям Вордсворт.................................................... 4,274)

'/. 4.3. Семюель Тейлор Колрідж....................................... 286

4.4. Вальтер Скотт.................................................................. 298

4.5. Джордж Ноель Гордон Байрон............................ 316

4.6. Персі Біші Шеллі................................................... QfH*

4.7. Джон Кітс.................................................................... 363

Розділ 5. Американський романтизм........................................ 376

5.1. Вашингтон Ірвінг...................................................... 387

5.2. Джеймс Фенімор Купер........................................... 398 <

5.3. Натаніел Готорн....................................................... 411 ■

5.4. Едгар Аллан По............................................................... 428

5.5. Герман Мелвілл........................................................ 447

Рекомендована література......................................................... 461

Вступ

вступ

^ТТ огляд на XIX ст. як на важливий етап розвитку / L європейських і спорідненої з ними американської літератури є загальноприйнятим у вітчизняній і світовій науці. Мається на увазі не календарне століття, а саме етап багатовікового літературного процесу з притаманни­ми йому історичними й структурними особливостями. Ці ж етапи можуть тією чи іншою мірою збігатися з хроно­логічними поділами, а можуть і розбігатися з ними. Щодо літератури XIX ст., то тут маємо перший варіант, проте про повний збіг хронологічних меж і етапу літературного процесу й тут не може бути мови. Починається цей етап в останньому десятиріччі XVIII ст., а завершується десь на межі останнього десятиліття XIX.._ст_

I тут ми підійшли до "принципово важливого питання визначальних принципів і критеріїв періодизації літе­ратурного процесу. Запропоноване бачення XIX ст. як етапу розвитку літератури може навести на думку, що автори підручника дотримуються традиційної "радянсь­кої" періодизації, яка вирішальну роль відводила соціаль­но-політичному фактору, міряла літературний процес подіями й процесами соціально-політичної історії. Адже останнє десятиріччя — це Велика Французька ревоЗпоцІй; яка знаменувала ствердження буржуазного суспільства в європейському масштабі, а кінець XIX ст. — горезвісне переростання в його "вищу й останню стадію", стадію імперіалізму. Насправді ж, м и виходимо з інших 'засад> і критеріїв, із закономірностей розвитку~лїтератури й мис­тецтва як іманентного процесу, притаманного одній із га­лузей духовно-практичної діяльності людей. Безперечно, цей процес тісно пов'язаний із суспільним розвитком, але не інтегрується ним. Таке означало б втрату специфіки цієї галузі духовно-практичної діяльності. Ми дотримує­мося того погляду, що в періодизації історії літератури слід виходити з іманентних, тобто внутрішньо притаман­них їй закономірностей і структур.

Вступ

Отже, історію літератури XIX ст. ми починаємо з останнього десятиліття XVIII не тому, що в цей час звершилася Французька революція, а тому, що в сере­дині цього десятиріччя завершилося формування ро­мантизму, який є одним з головних напрямів літератури XIX ст. і одним із важливих етапів літера­турного процесу. В 1796 р. склався Ієнський гурток ро­мантиків, який відіграв визначну роль у становленні німецького і європейського романтизму, тоді ж виникла "озерна школа", яка знаменувала народження англійсько­го романтизму. Також XIX ст. як етап розвитку західних літератур завершуємо в останні два десятиліття не тому, що тоді відбувався перехід капіталізму в стадію імперіа­лізму. Справа в тім, що наприкінці цього віку розгорта­ється переворот в естетичній свідомості й художній творчості, який продовжувався в перші десятиріччя нас­тупного віку. Цей переворот, один з наймасштабніших і найрадикальніших у художньому розвитку, витворив нові засади й структури художнього мислення, нову систему літературних напрямів, стилів і жанрів. У цей перехідний період завершується література XIX і починається літе­ратура XX ст.

Не можна заперечувати роль і значення суспільно-іс­торичного фактора в художньому розвитку, але не мо­жна й перебільшувати їх, ставити в повну залежність від них художній розвиток, як це робилося в радянському літературознавстві. Однією з його найбільших теорети-ко-методологічних вад було те, що суб'єктом літератур­ного процесу виступала в ньому не художня свідомість, а свідомість суспільно-політична. Література була не автономним предметом аналізу, а скоріше джерелом от­римання додаткової інформації про інші предмети. Добра частина лекцій і підручників для вищих навчальних зак­ладів відводилася характеристиці суспільно-історичної обстановки в певній країні того чи іншого періоду, а літе­ратурні явища розглядалися далі під кутом зору того, як і наскільки "правильно" відбивають вони суспільне життя, соціальні, економічні, політичні та інші процеси, що в ньому відбувалися. Позбавленій іманентності розвитку, до краю політизованій та ідеологізованій, літературі, по суті, відводилася ілюбтративна роль. Щоправда, в останні де­сятиліття свого існування радянське літературознавство почало відходити від цих схем, але подолати їх остаточно воно не спромоглося.

Вступ 9

'^ГГГГГтЯ'>***ГГГ)ПГГІГтГІГ*ПГГГ™******І^ЛГІ ПГ Ufl іммі«яяяядяяпяя>>пґ™іяяяяяяя«ми.умяя*я«ія»іяя««^^

Безперечно, література пов'язана з суспільним жит­тям, але вона не є його прямим відображенням. Цей зв'язок опосередковується громадською й індивідуальною свідомістю, психологією й ідеологією, існуючими мен­тально-емоційними структурами, всім комплексом ду­ховної культури. Наявна дійсність, її процеси й колізії, її виклики породжують певні реакції суспільства чи сус­пільних груп, певні умонастрої, структури свідомості й емоційні комплекси, які й знаходять вираження в худож­ній творчості. Художні структури не є адекватами явищ і процесів суспільного життя, тим більше не є їхніми пря­мими дзеркальними відображеннями. Видатні письменни­ки не фіксують емпіричну дійсність, вони дають відповіді на її виклики, узагальнюючи породжувані цими виклика­ми реакції та умонастрої громадськості й даючи їм завер­шене художнє вираження. Ці відповіді вони дають як у формі прямого звернення до дійсності, що є характерним для літератури XIX-XX сторіч (передусім для реалістич­ної), так і в^юрмі сищіОмічшй^,алі^ощ^ші^М^^9Л™Ш- тощо, використовуючи шфмотні^істори^ші^ фантастичні та інші сюл?етл й„мдтиви, що характерно для літератури раніших епох, а в межах останніх двох сторіч — для літератури романтичної і модерністської.

/У соціально-історичному розрізі література XIX ст. на Заході — це література буржуазного суспільства періодів його становлення, розвою і початку тієї глибо­кої кризи, яку воно пережило вже в наступному сторіччі. Його становлення було бурхливе, воно супрово­джувалося ефектними політичними бурями, такими як Французька революція, наполеонівські війни, Реставрація. Відповіддю на ці виклики історії і був романтизм, який виразив не стільки піднесення, породжене грандіозним суспільним переворотом, скільки глибоке розчарування його наслідками. При цьому романтики, як правило, в своїх творах не зверталися безпосередньо до змалювання революції чи війн^/^-?^они Давали відповідача виклики сучасності в. інших-формдх,^п"рсГ які докладно скажемо далі.

Стабілізація буржуазного суспільства, його повсяк­денна життєва практика потребували інших форм ху­дожнього осмислення і вираження, чим і зумовлений перехід від романтизму іщ_^>еалізму в^літературі соро -дінЯйГхіХ ст7~Це|ггр життя відтак~зсувається до сфери буржуазної повсякденності, соціального побуту, що поро-

Вступ

Вступ

 

джує в суспільстві й різних його верствах інші менталь­
но-емоційні структури, які вимагали іншого, реалістичного
художнього вираження. у

/^"Основний зміст літературного процесу розглядува­ного періоду зводиться до двох великих художніх_сис-тем, романтизму й реалШм^^їх~сШановлення й руху, вжємозв'язку'ЖвШТЖвШі.£Звичамно, цими двома система­ми він не обмежується: в перші десятиріччя XIX ст. був ще досить поширений класицизм, зокрема у французькій, італійській, іспанській літературах. Але це було мис­тецтво минулого і воно сприймалося здебільшого як ре­лікт феодально-абсолютистського суспільства та його культури і піддавалося рішучому запереченню новими художніми системами.!^ останні десятиліття виникають нові художні течії, серед яких найзначнішими були нату­ралізм і імпресіонізм, неоромантизм і символізм. Слід проте сказати, що генетично й типологічно вони пов'язані з головними художніми системами XIX ст., з реалізмом (натуралізм і почасти імпресіонізм) і романтизмом (нео­романтизм і символізм). 7

Як же дві художні "Системи цього періоду, романтизм і реалізм, розміщувалися в часі, співвідносилися і взаємо­діяли? В радянському літературознавстві усталився жор­сткий подал__літератури_ ХІХ* ст. на_добу_романтизму, до якої відносили кінець XVIII й першу третину XIX стг, і добу реалізму, якою охоплювалася "серединаТи дщга по­ловина XIX ст.; водорозділом між ними вважався,1&М%ік. Але ця жорстка хронологічна схема погано узгоджу­ється з реальним, літературним процесом минулого сторіччя. Ло-перше^розвиток романтизму не завершуєть­ся 1830 роком, навпаки, в більшості літератур він сягає розквіту в 30~40-ві роки. Стосується це не тільки італій­ської, іспанської, американської, скандинавських і західнослов'янських літератур, а й літератури французь­кої. Тут В. Гюго стверджується на позиціях романтизму в 1827 р., в 1830 р. виходить перша збірка А. де Мюссе, роком пізніше пише свій перший роман Жорж Санд. У цей же час заявляє про себе як романтик Ж. де Нерваль. Романтизм лишався домінуючим напрямом і в німецькій та австрійській літературах. Що-друге,\в 30-40-х роках реалізм складається як художня система лише в деяких європейських літературах (у французькій, англійській, а також у російській), у більшості ж літератур це відбува­ється значно пізніше. Так, у німецькій літературі він стає

домінуючим напрямом в 50-60-х роках, а в італійській, американській, скандинавських — лише в останній трети­ні XIX ст._7

Отже, правильніше вважити, що романтизм і реа­лізм — це дві основні художні системи XIX ст^котрТ" розвивалися як діахронно, так і синхронно. Водночас романтизм у європейському масштабі був домінуючим художнім напрямом у першій половині XIX ст., а реа­лізм — у другій його половині.

Неможливо провести чітку демаркаційну лінію між романтичною і реалістичною літературою, особливо в пер­шій половині XIX ст. У творчості великих письменників 30-40-х років, яких у нас традиційно відносять до реалі­стів (Стендаль, Бальзак, Діккенс, Гоголь та ін.), дуже сильний романтичний елемент, їхні індивідуальні стилі, кожен на свій лад, синтезують реалістичні й романтичні структури. Та й самосвідомість письменників-реалістів у них ще відсутня, вони вважали себе належними до "сучас­ного мистецтва", протилежного старому, класицистичному, до мистецтва, в якому справді поєднувалися реалістичні й романтичні інтенції. Остаточне виокремлення реалізму й розмежування його з романтизмІШГІШЩіШє^ься вже в літературі djgyzoi половини ЗЯХ ст^

У цьому підручнику висвітлюються західноєвропейські й американська літератури епохи, коли романтизм був домінуючим напрямом, тобто першої половини XIX ст. Але це не означає, що виклад тут буде жорстко втиску­ватися в названу хронологічну рамку. Подібна практика в радянському літературознавстві постійно приводила до "розполовинений" письменників історичними періодами; це програмувалося його теоретико-методологічними заса­дами, про які йшлося вище. Ми не будемо "половинити" творчість Гюго чи Жорж Санд 1848 роком, аргументуючи це тим, що дати повне й цілісне уявлення про їхню твор­чість важливіше, ніж зберегти вірність хронологічному принципу. Водночас студенти знайдуть у підручнику ро­зділи про Стендаля й Бальзака, які за типологією творчо­сті не були романтиками, але належать до доби романтизму й вписуються в її контекст. Предмет підруч­ника — не романтична література, а література доби романтизму, доба ж включає, поряд з домінуючим нап­рямом, і такі явища, що належать до інших напрямів і стилів.

12

Вступ

Романтизм. Насамперед слід наголосити£що роман­
тизм не був лищ.е,.л_іте£ат^рним напр_ямом, він був рухом,
що охопив різці сфери духовної культури того часу, не-
рідко проя вляючись у них~з"так6іо ж широтой ТеПЙтен-
сивністю, як і„в_.шїе^адзгрГ7"Є не лише романтична
література, а й романтична музика і романтичний живо­
пис, романтична філософія й історіографія, навіть роман­
тична політекономія, правова наука, психологія, медицина
тощо. Романтизм складався й розвивався як ціла духовна
культура, багатогранна й розгалужена, чим він нагадує
інші великі епохи в історії європейської культури, такі як
Високе середньовіччя, Відродження, Бароко, Просвіт­
ництво. Цим неабиякою мірою пояснюється його "живу­
чість": завмираючи в одній сфері духовної культури, він
спалахував у другій, перекидався на третю і т. д. Щодо
художньої культури, то найпотужніше він проявився в
літературі й музиці — тут він має найширші часові й
просторові виміри. і_

Все це означає, що в(рснові романтизму — глибинний і потужний духовний рух, спільні світоглядні структу­ри, принципи й моделі мислення, які поширювалися на різні сфери духовно-практичної діяльності людини. Цим пояснюється активний зв'язок і взаємодія.названих сфер, зокрема літературного романтизму не тільки з му­зикальним та живописним, а й з філософським та історіо-графічним/ІДосить згадати хоча б найтісніший взаємо­зв'язок раннього романтизму з філософією або ж роман­тизму 20-30-х років з історіографією.

Загальновідома складність і бахатіц;радшсть (протеїзм) феномена романтизму, зокрема літературного, jre, що він не піддається видн.ачедшю,д^п2£стих і зручних дефініціях. Історія вивчення романтизму в літературі значною мірою сходить до спроб визначення цієї суперечливої єдності, пошуків його "головної прикмети", без якої дефініції не­можливі. Так, О. Веселовський визначав романтизм як "лібералізм у літературі"; Г. Гетнер вбачав його сутність у фантазії ("фантазія і без кінця та всюди фантазія"), що переростає в суб'єктивізм; І. Замотіну сутність романтиз­му вбачалася в "яскраво вираженому ідеалістичному сві­тогляді", в "пориві до безкінечного"; за В. Сиповським, "індивідуалізм — суть романтизму, що покриває всі інші особливості його стилю і змісту"; О. Білецький основну властивість романтизму бачив у особливостях його стилю, в "пошуках живописності"; М. Гей та інші радянські дос-

Вступ 13

лідники на перший план висували в ньому "ствердження ідеалу, декларованого як те, що має бути", суперечність між ідеалом та дійсністю, і т. д. Всі ці визначення фіксу­ють окремі якості та риси романтизму, але не охоплюють його складної динамічної єдності, всі вони полишають ба­жання доповнювати: суб'єктивізм (чи то індивідуалізм, ідеалізм, живописність тощо) і ще багато іншого.

Загалом же слід наголосити, що/романтизм не був замкненою і внутрішньо завершеною системою з певним головним складником, що організовує цю систему. Він був етапом, ланкою багатовікового художнього процесу, а; от­же, завершенням одних його ліній,, продовженням других і початком третіх. Вони ж, ці складники, не обов'язково витворюють у межах художнього напряму завершену, внутрішньо узгоджену систему, наявні в ній і такі склад­ники, що мають різноспрямовані тенденції розвитку. Ско­ріше літературні напрями, в тому числі й романтизм, — це тимчасові художні єдності, не вільні й від внутрішніх суперечностей, що з часом неминуче розпадаються.

В суспільно-історичному аспекті романтизм розглядав­ся в радянському літературознавстві як реакція на Фран­цузьку буржуазну революцію й Просвітництво, котре її ідеологічно підготувало. З цим визначенням можна пого­дитися, але тільки почасти, стосовно певних явищ і тен­денцій романтичного руху. В ньому не враховується те, що з часом романтизм набрав змісту й характеру реакції передусім на наслідки тих грандіозних потрясінь і перет­ворень, що відбулися на межі XIX ст., характеру опозиції новому буржуазному суспільству. Ще один важливий мо­мент: pQMjLHragM: гю^аЕі_^орм^і^тася„_зддпвгп до_Фран-. цузької революції, в надрах доби_ Просвітництва,^десь з середини" XVIII ст^" що ставить під сумнів тезу про наз­вану революцію як передумову й визначальний стимул романтичного руху. 7

Преромантизм. У сучасній науці під преромантизмом (п'ередромантизмом) розуміють явища й тенденції в європейській літературі й духовній культурі другої по­ловини XVIII ст., які передвіщали романтизм і готували грунт для нього. Запроваджене французькими літерату­рознавцями на початку нашого століття поняття преро-мантизму поступово набуло майже загального визнання. Принагідно виникли різні його тлумачення, вужчі й най­ширші. Здебільшого преромантизм розуміють як течію

14

Вступ

Вступ

15

 

передромантичного типу, що розвивалася в загальній си­стемі культури Просвітництва, переростаючи під кінець XVIII ст. в романтизм. Водночас у сучасній науці, преро-мантизм нерідко об'єднують з романтизмом, тим самим розширюючи межі романтизму з 1750 по 1848 рік. На наш погляд, тут допускається перебільшення, не можна забу­вати про те, що, за словами відомого французького вче­ного П. Ван-Тігема, преромантизм — це ще не усталена художня система, а скоріше "зібрання розрізнених зу­силь".

До преромантизму належать численні й досить різно­рідні явища й тенденції літератури другої половини XVIII ст., які, однак, розвивалися в одному загальному напрямі. В цей час, найперше B^jAjrrjrn, а згодом у Німеч­чині та інших країнах, помітно зростає інтерес до серед­ньовічної літератури і народної творчості," до "північної поезії" кельтів і скандинавів тощо. Це був перехід в ін­ший, порівняно з домінуючим класицистичним^ художній світ, у якому визначальна роль належить вже не розуму, що встановлює закони й правила поезії, а спонтанності творчості, уяві та фантазії, Саме в цей час* виникає й поняття "романтичного", що передувало появі терміна "романтизм"; походить воно від середньовічного рицарсь­кого роману, в якому тоді вбачали завершене втілення "романтичного" з його особливим ладом світовідчуття, на­строєм і колоритом. Так, вже Дж. Томсон, англійський поет першої половини XVIII ст., говорить про "романтичні обриси хмар", що нагадують "фантастичний сон наяву", про самотнього закоханого, який утікає від людей "у ме­рехтливий затишок і співчутливий морок лісу", де "темні тіні романтично нависли над бурхливим потоком", і т. д.

Але для романтизму, потужного руху, що охопив різні сфери європейської духовної культури, було замало звер-^не™?1Ж~Ф^^ль.клРШ1Й-.'ірішаитичної" художньої традиції. Необхідні були також глибокі світоглядні зрушення, нова концепція світу й людини, нова система духовних і худо­жніх цінностей. У цьому контексті першорядна роль на­лежить Шссогзмі))^ який запропонував подібну концепцію і подібну 'сиєтему, що й перетворило його в один з найва­жливіших складників становлення й розвитку романтиз­му.

Тут насамперед назвемо руссоїстське протиставлення природи й культури, "природної людини" (I'homme natu-rel) і "робленої людини" (I'homme artificiel) та вчення про

перевагу природного стану над цивілізацією. Це було не-чуване для європейської гуманістичної традиції запере­чення абсолютної цінності культури і апологія природи й природної людини, щоправда, як невикористаного резерву культури й гаранта можливості її довершеніших форм. Цей переворот в історіософії, ця переоцінка цінностей почали інтенсивно впливати на художню свідомість, вик­ликаючи нові уявлення про вищу естетичну цінність при­родного, спонтанного, далі глибинно народного, без чого немислимий романтизм, особливо деякі його течії.

Не менше значення мав для романтизму й інший ас­пект висунутої Руссо концепції людини, а саме відмова від переважно раціоналістичного розуміння людської при­роди, перенесення акценту з розуму на почуття, на "серце". Адже романтизм, за відомим визначенням Г. Лансона, "у принципі був відмовою жити тільки розу­мом". Подібні тенденції проявлялися й раніше, зокрема, на їх грунті в 30-40-х роках XVIII ст. виник сентимента­лізм, але Руссо пішов у цьому напрямі значно далі. Він здійснив радикальну переоцінку місця й ролі почуттів як у внутрішньому житті людини, так і в її суспільному бутті, що афористично виражено в його формулах: "Ро­зум може помилятися, серце ніколи", "На шляху чесноти серце — надійний провідник, де розум спотикається", "Щоб бути добрим, треба бути почутливим". Одне слово, "серце", емоційна природа людини були підняті на рівень основоположного світоглядного принципу, в них почали знаходити джерело істини й морального почуття; водно­час вважалося, що через "серце", почуття встановлюється внутрішній, органічний зв'язок людини з природою.

Глибокий і сміливий розвиток руссоїстських ідей щодо естетики й мистецтва здійснив Й. Гердер. Він висунув програму оновлення культури загалом і літератури зок­рема шляхом їх звернення до народно-національних ви­токів, що з часом стане однією з провідних тенденцій розвитку романтизму. Художній твір і мистецтво учений розумів як органічне породження, що виростає на певно­му народно-історичному грунті й формується його умова­ми, традиціями, особливостями життя й духовної культури. Цим грунтом визначається не лише зміст, а й форма мистецтва, його своєрідність. Тим самим Гердер рішуче заперечив пануюче в європейській естетичній думці розуміння класичних (античних) принципів і форм як універсальних, незмінних для всіх епох і народів.

Вступ

Вступ

 

Це було ствердження принципів множинності й істори­зму в естетико-теоретичній думці, що мало величезне значення й для розвитку літератури та мистецтва. Адже Гердер перекинув шкалу художніх орієнтацій і цінностей, загальноприйняту в Європі XVII-XVIII ст., і те, в чому класицисти й просвітники-раціоналісти бачили лише пе­режитки варварських часів (народні пісні, балади, епічні поеми тощо), він проголосив вищими художніми надбан­нями, а творінням вишколеної класицистичної музи рішу­че відмовив у художній цінності. В первісній і народній поезії він знаходив вираження самої природи, що його мовою означало життєву безпосередність і правдивість, емоційну наснаженість, простоту й енергію вислову. Гер­дер давав нове спрямування романтизму, який звертаєть­ся до поезії і мистецтва новоєвропейських народів, проймається притаманним їм відчуттям і розумінням фор­ми, так відмінним від класичного.

До преромантизму належать численні й досить різно­рідні явища в європейських літературах другої половини XVIII ст. Це характеризовані вже звернення до середньо­вічної та народної поезії, які посилювалися з кожним десятиліттям, збирання, публікації та переробки фоль­клорних скарбів. Це "поезія ночей і гробниць" і "преро-мантичний сентименталізм" останньої третини XVIII ст., оссіанізм і готичний роман, рух "бурі й натиску", це й екзотична тематика, розповіді про "щасливих дикунів", що живуть на лоні природи, не знаючи бід цивілізації. Щодо конкретних характеристик усіх цих явищ, то їх слід шукати в підручниках з історії західної літератури XVIII ст.

Світоглядні засади романтизму. Романтизм (у ішгр_сь_ кому значенні словаХ_був принципово новим світосприй-няттям7 розривом з моделями й формами мислення, в тому числі й художнього, які домінували в Європі протя­гом попередніх століть. Таке мислення засновувалося на тому, що світ існує на розумних засадах і складається з окремих статичних речей та форм, які перебувають у взаємозв'язках і взаємодії, що нагадує гарно відрегульо­ваний механізм, і піддається раціональному пізнанню й витлумаченню. Звідси й домінуюча тоді "естетика речі", яка робила наголос на окремих речах, на їх завершеності й самодостатності, а не на охоплюючому їх потоці життя, його динаміці.

Романтичнийлжітогляд^виходив із_хош₁ що немає нічо-

го завершеного в собі й самодостатнього, що світ, буття — це жива динамічна єдність, де все взаємопов'язане і все взаємодіє в своєму всеохоплюючому спонтанному русі. Це динамічне світове ціле романтики сприймали як "косміч­ний організм", в якому "кожна частка є відображенням цілого, кожний компонент світобудови пов'язаний з цілим, як палець людини зв'язаний з її тілом, як сама людина пов'язана з землею" (Р. Гух). І якщо просвітницькому раціоналізму властиво було поширювати механічні закони на світ живої природи, то у романтиків бачимо протиле­жне прагнення — розчиняти неорганічний світ в органіч­ному, підкоряти неживу природу законам життя, в кінцевому підсумку — одухотворювати її.

Світосприйняття романтиків засновувалося не тільки на закодах єдності і взаємозв'язку, а й на законі проти­лежностей і суперечностей. Більше того, в ході розвитку романтизму центр ваги все більше зміщувався на проти­лежності й суперечності, пізніми романтиками буття ми-слиться передусім як безперервна боротьба протилежних сил і начал, ареною якої служить і об'єктивний світ, і душа людини. Але слід сказати, що, за певними винятка­ми, суперечності у романтиків не переростають в антино­мії, це саме діалектичні суперечності, що піддаються розв'язанню у вищому синтезі.

У романтиків з'явилося принципово нове ставлення до суперечностей, яке поглибило і збагатило художню свідомість епохи. Попередники романтиків, просвітники XVTII ст., не змогли "збагнути суперечливість світу як його багатство". Ця суперечливість здавалася просвітникам ворожою ро­зуму, вони не вміли бачити в ній діалектику розвитку, не вміли відчути в ній зіткнення реальних життєвих сил. Як митці, просвітники не вміли "видобути" із неї поезію" (І. Неупокоєва). Це осягнення суперечливості світу як його багатства й джерела руху було блискуче здійснене роман­тиками. На художньому рівні з цим осягненням пов'язана "поетика контрастів", характерна для романтичної літе­ратури, особливо пізніх її течій.

Романтикам у цілому притаманний ідеалістичний сві­ тогляд, який набирав у них різних форм виражання,.^^-релігійних, спіритуалістичних, містичних, тантеїстйчних. Всі вони виходили з постулату, що дух є динамічною творчою силою, котра проявляється як у природі, так і в людині і творить всю розмаїтість буття. Як правило, в світогляді романтиків відсутнє протиставлення духу й

Вступ

Вступ

 

природи, навпаки, вони схильні були наголошувати їхню гармонію, віддаючи водночас субстанційність духові, під­порядковуючи йому матерію. Отже, "органічна теорія" романтиків має ідеалістичну філософську основу, базу­ється вона на тому, що духовне начало витворює орга­нічність, воно проймає природу, вносить в неї динаміку і одухотворює її.

Відповідно й сутність людини у романтиків духовна, людина у них не об'єкт прикладання зовнішніх сил, а суб'єкт, що є втіленням духовного творчого начала. Вона наділяється необмеженими творчими можливостями, і не лише в сфері мистецтва: своєю духовною активністю лю­дина творить історію й свою долю. Детермінованість лю­дини життєвими обставинами й середовищем, яке складатиме пафос літератури реалізму й натуралізму, була цілком чужою романтикам. Все це необхідно врахо­вувати й при оцінці романтичного індивідуалізму, який не можна зводити до протиставлення особистості суспіль­ству.

Естетика й поетика романтизму. З характеризовани­ми світоглядними засадами романтизму пов'язане нове розуміння природи мистецтва, яке поривало з міметичною естетикою, домінуючою в європейській художній культурі з часів Відродження. Романтики висувають концепцію ми­стецтва як аналога природи та її творчих сил: воно не наслідує природу, а творить поряд і в згоді з нею, скоря­ючись спільним законам. А. Шлегель писав, що справжнім мистецтвом є "лише те, яке, діючи самостійно й згідно з природою..., творить живі твори". Згідно з "органічною теорією", художній твір мислиться романтиками за ана­логією з організмом. "Будь-який поетичний твір, — твер­див Новаліс, — повинен бути як живий індивідуум". За узагальнюючим формулюванням Шеллінга, мистецтво — це середостіння між природою і духом, воно не наслідує природу, а є її вищим проявом і завершенням її творчих зусиль.

У романтиків змінюється розуміння не тільки природи, а й методології творчості. З часів Ренесансу поезія вважа­лася й наукою зі своєю розробленою системою законів, правил та взірців, якою має оволодіти митець, щоб твори­ти, і навіть ще Гете у веймарський період визнавав пот-рібність цієї "науки". Для романтиків таке розуміння творчості, її "методології" було абсолютно неприйнятним.

В їхніх очах це була "зовнішня" або "механістична твор­чість", що не має нічого спільного зі справжньою поезією і мистецтвом. Адже воно, за їхнім розумінням, органічно виростає із життя, із певного національно-історичного грунту і водночас є вільним самовираженням митця, не скутим ніякими правилами й взірцями; тому воно завжди індивідуально-неповторне. Словом, романтизм був рішу­чим запереченням нормативності в естетиці й худож­ній практиці, яка зберігалася в європейській художній культурі до XIX cm.

Одна з найістотніших рис поетики романтизму у тому, що він чільну роль у художній творчості відводив уяві. Для романтиків уява була не тільки вимислом, фантазією, а й чимось незрівнянно більшим: і^ад^щ^здантідаіту, і художньою реалізацією цього- -пізнання. Вони вважали, що в уяві поєднуються ірраціональні й раціональні пізна­вальні здатності людини. За Кольріджем, уява — це "до-свідома" здатність людини, але вона включає й розум, вона — діяльний посередник між людиною і природою, індивідуумом і універсумом. Уява володіє дивовижною здатністю проникати в речі та явища, їхні сутності й закономірності, їхню динаміку, і виражати все це в пое­тичних образах і картинах. Тому Шеллі й проголошував, що поезія в загальному сенсі може бути визначена як "вираження уяви". І чим уява могутніша й розкутіша, тим глибше вона проникає в усе суще і тим успішніше виконує свою головну функцію. Цікаве в цьому контексті тверджен­ня Кітса: "Уяву можна порівняти зі сном Адама: проки­нувшись, він пересвідчився, що все в ньому правда".

Варто тут вказати на глибоку відмінність шляхів, яки-_ ми йшли в тво рчості романтики й реаліст и" "На відмїнЗГвїд цощнтщсів^ які так покладалися на уяву, р еалісти й ти-муть шляхої^^посте^е^кедь^^в^ивчень і аналізів емпірич­них фактів, їхні твори виростатимуть із цих спостережень і аналізів, будучи їхніми художніми узагальненнями.

Романтичне розуміння уяви і її можливостей заснову­ється на філософгі тотожності, яка була розроблена в середовищі ієнських романтиків наприкінці XVIII ст. і набула поширення в Європі й СІЛА. Ця філософія, що вийшла з "науковчення" Фіхте, набирає своїх обрисів у Шеллінга. Згідно з нею, "я" тотожне ^ине-я", і виявити ідентичність або тотожність в. кожному явищі, в усьому потоці дійсності — значить пізнати це явище й дійсність. Природа ідентична свідомості, і ті ж закономірності, які

20

Вступ

Вступ

21

 

керують життям свідомості, керують і життям природи (Б. Реїзов). В літературі романтизму уява і є тією творчою силою, що виявляє ці тотожності духовного й матеріаль­ного світів, свідомості й буття і дає їм художнє вира­ження.

До найістотніших складників поетики романтизму, притаманних різним його*т1гчіям~належйть"також тяжін-ня до символхД,ЯШЩЛІки;_й ^ж іманентних засобів худож-Жог*о""™Твйслову. Ця особливість поетики романтизму витікає із його світоглядно-естетичних засад, зокрема із таких, як філософія тотожності й визначальна роль ду­ховного начала. Адже для романтиків головним було ви­раження духовного й душевного змісту, тобто змісту, позбавленого матеріальн