Гейдельберзький гурток романтиків

Q-i:

fa початку XIX ст. ієнський гурток розпав--ся, що означало' також завершення першо­го етапу розвитку німецької романтичної літератури, пов'язаного з "універсальним романтизмом". Один за од­ним сходять зі сцени його провідні діячі: у 1801 р. помирає Новаліс, в 1806 р. остаточно обривається свідоме життя і творчість Гельдерліна, а Ф. Шлегель поступово перехо­дить на інші світоглядні й естетичні позиції. В цей же час, в 1805-1806 pp., заявляє про себе гейдельберзький гурток романтиків, який знаменував початок нового етапу розви­тку німецького романтизму, позначеного іншими світо­глядними й естетико-художніми орієнтаціями.

На цьому етапі провідною в німецькій романтичній літературі стає течія народно-фольклорного романтизму, яка давала найбільш адекватну відповідь на виклик нової історичної доби. На той час Німеччина майже повністю підпала під владу й контроль наполеонівської Франції, в країні піднімалася хвиля патріотичного й визвольного ру­ху, і в цих умовах особливої цінності в літературі набуває національна, народно-фольклорна традиція, за відрод­ження якої й беруться гейдельберзькі романтики. Фоль­клор стає для них субстанцією народного життя, істинно національною традицією поетичного мислення і мовлення,

в яку вони прагнуть вдихнути нове життя. Ієнцям був притаманний універсалізм і в тому розумінні, що вони були спрямовані передусім на вселюдські інтереси й проб­леми, суто німецькі інтереси й справи посідали у них порівняно скромне місце, гейдельбержці ж повністю на них зосереджуються. Ієнські романтики були філософами або ж людьми, що тяжіли до філософії, гейдельберзькі романтики були передусім філологами, знавцями націо­нальної давнини, міфології, фольклору, нарешті — народ­ної мови.

Останні надають німецькій романтичній поезії і зага­лом літературі іншого змісту, іншого характеру й спряму­вання. Відбувся важливий перелом у її розвитку, який по-різному оцінюється в науковій літературі. Чимало до­слідників оцінювали його як зниження німецького роман­тизму, навіть як початок його занепаду. "Поширення і занепад романтики" — так називається друга книга Р. Гух про німецький романтизм, причому в ній "поши­рення" і "занепад" — процеси не стадіальні, а паралельні. На цьому етапі, вважає дослідниця, німецька література "захопилася селянською сопілкою і, як зачарована, пішла за нею", але, "відсторонившись від культури, вона неспо­дівано для себе втратила творчу духовну силу, і їй, зре­штою, нічого не лишилося, як дудіти на сопілці". Але це надто однобічна оцінка "гейдельберзької романтики". Справедливіше те, що тут були, порівняно з "ієнською романтикою", безперечні втрати — в інтелектуальному багатстві й широті, змістовій наповненості, філософічності, та були й певні набутки, німецька романтична поезія "ставала простішою, національнішою, задушевнішою, ро­билася доступнішою почуттям ширшого кола людей..."!.

Гейдельберзький романтизм голосно заявив про себе публікацією збірника німецьких народних пісень "Чарів­ний ріг хлопця" (1806-1808), здійсненою А. фон Арнімом і К. Брентано. Цей збірник став значною подією не тільки фольклористики, а й літератури, і викликав у Німеччині найширший резонанс. Схвальну оцінку дав йому Гете, який заявив у своїй рецензії, що "ця книга має бути у кожному домі", а її видавці заслуговують на вінок хвали своїх співвітчизників. Згодом Гейне захоплено писав, що в цій книзі "зібрані найчарівніші квіти німецького духу", що в цих піснях "б'ється серце німецького народу. В них

История немецкой литературы. Т. III. М., 1966. С. 152.

62

Німецький романтизм

Німецький романтизм

 

розкривається вся його похмура веселість, весь його пус­тотливий розум. Тут гримить німецький гнів, тут свище німецька насмішка, тут цілує німецька любов". Щоправда, в хорі схвалення чулися й інші голоси, наприклад, Гегель знаходив у народних піснях "нерозвинений внутрішній світ" і "варварську простакуватість".

Основу збірника складають народні пісні, зібрані Ар-німом і Брентано під час їхніх мандрів по Рейнській об­ласті та інших німецьких землях. Але водночас до збірника потрапили духовні пісні доби Реформації і поезії із старовинної німецької літератури. На той час фолькло­ристика як наукова галузь перебувала ще в зародковому стані, і Арнім та Брентано досить вільно підходили до свого завдання. Проявляється це не тільки у відборі ма­теріалу, айв публікації пісень. Видавці нерідко піддавали їх "доробці", прагнучи повніше й виразніше розкрити їх­ню "душу" й поетичну чарівність. Особливо грішив цим Брентано, тоді як Арнім схильний був дотримуватися строгіших норм публікації народної поезії.

Та попри все те Арнім і Брентано досягли поставленої мети, вони опублікували збірник, який справді розкривав "душу німецького народу", його життя й моральні цінно­сті, його ментальність і емоційний світ. До збірника ввій­шли пісні, що виникли в різних суспільних верствах та групах і відображали їхнє життя, почуття й переживання. В ньому був вірно схоплений і виразно переданий націо­нальний і місцевий колорит, що було кроком уперед по­рівняно з раннім романтизмом. Видавці в цілому зберегли ті якості народної поезії, які особливо цінувалися роман­тиками молодшого покоління: її емоційну наснаженість і безпосередність, її "природну інтонацію", простоту поети­чного вислову й мелодійність. Все це й забезпечило збір­никові величезний успіх і перетворило його на важливу віху не стільки в становленні фольклористики, скільки в розвитку романтичної літератури. Він справді дав йому нове спрямування..

Слід тут зазначити, що хвиля захоплення фольклором, піднята "Чарівним рогом хлопця", через певний час наб­рала в Німеччині інтернаціонального характеру. Цей інте­рес поширюється насамперед на слов'янський фольклор, найбагатший в Європі. В 1825 р. Тальфі (Тереза Якоб) публікує збірник перекладів сербських народних пісень, який теж привернув загальну увагу й став примітним явищем не тільки в розвитку фольклористики, а й літе-

ратури. Ним відкривається період посиленого перекладан­ня слов'янського фольклору в Німеччині та інших країнах Заходу і його використання в літературі. На цій хвилі виникає інтерес і до української народної поезії, розпо­чинаються її переклади на німецьку мову, що в 30-40-х роках набирає значного розмаху. Тут найпримітніші яви­ща — збірник В. Вальдбрюля "Слов'янська балалайка", де вміщено переклади дев'яносто дев'яти українських народ­них пісень, і особливо збірник "Поетична Україна" пізньо­го романтика Ф. Боденштедта, який мав розголос у Ні­меччині та поза її межами й отримав високу оцінку кри­тики.

Активну роль у розвитку німецького романтизму віді­грали Я. і В. Грімми, які теж входили до гейдельберзького гуртка. Ці видатні вчені-філологи були також фольклори­стами, вони допомагали Арніму й Брентано в збиранні народних пісень, а згодом підготували й видали знамени­тий збірник "Дитячих і сімейних казок" (1812-1814). На відміну від видавців "Чарівного рогу хлопця", вони не допускали вільного поводження з фольклорними пам'ят­ками і публікували науково вивірені тексти, прагнучи зберегти своєрідність народної фантазії і мови. Вони ви­дали також пам'ятки німецької середньовічної літерату­ри — поезію майстерзінгерів, епічні поеми "Сад троянд" і "Бідний Генріх", тваринний епос "Райнеке-лис", написали дослідження "Германські героїчні сказання". Слід ще тут згадати книгу Я. Грімма "Германська міфологія", яка за­початкувала міфологічну школу в філологічних науках. Загалом же праці й публікації братів Грімм відіграли неабияку роль у розвитку німецького романтизму, в його ствердженні на шляху, відмінному від того, яким ішли ієнські романтики, в його вкоріненні в німецькій старови­ні, в національній духовній і літературній традиції.

Таким чином, у діяльності гейдельбержців знайшла завершене втілення одна з провідних тенденцій роман­тизму, яка започаткувалася ще в преромантизмі. Вони не тільки звертаються до національних джерел і вито­ків літератури, а й вважають їх органічним грунтом і базою творчості. Щоправда, вже ієнські романтики багато говорили про національне в літературі й культурі, але в це поняття вони не вкладали власне національного змісту: національне у них означало скоріше новоєвропейське, се­редньовічне, християнсько-німецьке на противагу антич­ному, класичному, греко-латинському. І лише у гейдель-

Німецький романтизм

Німецький романтизм

 

бержців вперше з'являється поняття "національного" як властивого лише німецькому народові, як глибинно само­бутнього в етнічному значенні.

Відповідно у них виникає свідоме прагнення творити мистецтво, що виходить із національних витоків та основ і відзначається яскравою національною своєрідністю. На цьому шляху вони досягли неабияких успіхів і збагатили національну літературу. Та водночас слід підкреслити, що в цьому романтизмі були закладені й інші тенденції, які не можна визнати позитивними. Так, вже у деяких гей-дельбержців звернення до національно-самобутнього суп­роводжувалося протиставленням його всьому чужо­земному, ідеалізацією патріархально-консервативних рис німецького народного життя й свідомості, спробами побу­дови на цій основі національно-консервативних утопій.. Подібні тенденції, слід сказати, проявлялися не лише на німецькому грунті, скоріше вони були загальноєвропей­ським явищем. Наприклад, дещо пізніше з усією виразні­стю проявилися вони у російських слов'янофілів.

А. ФОН АРН1М (1781-1831)

Центральною фігурою гейдельберзького гуртка роман­тиків, його ініціатором і організатором був Ахім фон Ар-нім. Народився він у Берліні, походив із прусської дворянської родини і був багатим поміщиком. У сту­дентські роки він займався природничими науками, а лі­тературою зацікавився, познайомившись у 1800 р. з Новалісом. Але він не пішов шляхом ієнських романтиків, його захопила хвиля національно-патріотичних настроїв, що стимулювала інтерес до німецької старовини і народ­ної творчості. У Арніма все це поєднувалося з активним неприйняттям нового світопорядку, що несла Французька революція, з прив'язаністю до традиційно-патріархально­го укладу життя й моралі. Свій час, принаймні з 1811 p., він ділив між літературними заняттями й веденням помі­щицького господарства.

Як і більшість німецьких романтиків, Арнім теж був поетом, але значнішу частину його творчого доробку скла­дають прозові твори. Він є автором двох романів, а також кількох повістей і новел. В них бачимо, що цей письмен­ник був наділений багатою, але нерівною уявою, в його

творах сильні й пластично написані епізоди чергуються з розтягнутими й блідими. Сучасники дружно свідчать, що в житті Арнім був людиною розсудливою, спокійною і гармонійною, але його творчість цих якостей цілком поз­бавлена. Навпаки, вона пройнята глибоким неспокоєм, ду­шевним сум'яттям і дисгармонійністю. В ній не знайти гармонії людини з природою, що так характерно для ієн­ських романтиків і Гельдерліна. У творах Арніма природа малоодухотворена, грубо-стихійна й загрозлива. Він часто звертався до народної фантастики, але її породження під його пером трансформуються, набувають іншого змісту й емоційної тональності, від них починає віяти подихом смерті. Маємо тут і специфічний романтичний натуралізм, поєднаний з містичною фантастикою, що надає багатьом його сторінкам макабричного відтінку.

Цими якостями порівняно слабко позначений перший роман, що має довгий заголовок "Бідність, багатство, злочин і покута графині Долорес" (1810). Його дія від­бувається в сучасності й в аристократичному середовищі, розповідається в ньому про те, як легковажна й егоїсти­чна дівиця Долорес піймала в свої сіті графа Карла, справжнього джентльмена, і домоглася одруження з ним; згодом вона зраджує його і, розкаявшись, вирішує вести далі добропорядне життя. Образу графа Карла автор на­дав свої риси (він теж пише вірші й живе романтичними почуттями та ідеями), але не зумів достатньо вдихнути в нього життя. Автор і його герой критично ставляться до сучасної аристократії, розбещеної "французькими впли­вами", їхні симпатії повністю належать давньому рицар­ству з його беззастережною відданістю релігійно-моральним ідеалам і принципам.

Цікавішим є роман "Охоронці корони", перша части­на якого з'явилася у 1817 p., а друга була підготовлена до друку й видана дружиною письменника Беттіною через багато років після його смерті, в 1854 р. Цікавий цей твір передусім тим, що він причетний до формування жанру історичного роману в німецькій літературі, і його нерідко зіставляють з романами Вальтера Скотта. Дія відбуваєть­ся у Швабії в XVI ст., в його центрі — таємничий рицар­ський орден "охоронців корони", який ставить за мету відновлення німецької середньовічної імперії Гогенштау-фенів. У романі примхливо переплітаються історія і фан­тастичний вимисел, але достовірно тут відображені деякі важливі аспекти життя Німеччини перехідної доби. Прав-

Німецький романтизм

Німецький романтизм

 

да, симпатії автора віддані добрій патріархальній старо­вині, до духу нового часу він ставиться неприхильно. До сюжету введені доктор Фауст зі своїм супутником Мефі-стофелем, але змальовуються вони так, ніби ще не існу­вала трагедія Гете "Фауст". Образ Фауста у Арніма навмисне приземлюється, це не стільки вчений і маг, скільки шарлатан і авантюрист, ласий до чуттєвих утіх життя. З'являється на сторінках роману й Мартін Лютер, який змальовується автором прихильно. (Арнім, на відмі­ну від багатьох німецьких романтиків протестантського походження, не перейшов у католицизм, а лишився вір­ний протестантству).

Серед інших творів Арніма варто виділити повість "Ізабелла Єгипетська, перше юнацьке кохання імпе­ратора Карла V" (1811), яку Гейне небезпідставно ате­стував як квінтесенцію його творчості. Тут панує гротескна похмура фантастика, для цього автор мобілізує відповідні народні повір'я, мотиви й образи. В основу сю­жету покладено легенду про засудження циган на вічні блукання за те, що під час втечі Святої сім'ї до Єгипту вони нібито відмовили їй в притулку. Водночас у розпо­відь вплітаються народні повір'я, казкові й міфічні образи, що уособлюють недобрі, зловісні сили природи й суспіль­ства. З'являється альраун (мандрагора), напіврослина-на-півістота, коренеподібний чоловічок, якого опівночі вири­вають із землі під шибеницею і використовують для по­шуку скарбів та золота. Із єврейської міфології запозичу­ється образ Голема, виліпленої із глини людини-речі, віддаленого фантастичного предка робота; у Арніма це істота жіночої статі, що перебуває десь посередині між людиною і річчю, яка для ерцгерцога Карла підмінює красуню-циганку Ізабеллу. Нарешті, вводиться в повість фольклорний образ Ведмежої шкіри, напівзотлілого мер­ця, багатія-скнари, який приречений після смерті чатува­ти свої скарби.

Звертає на себе увагу те, що всі ці повір'я, мотиви й образи Арнім узяв не із давнього фольклору патріархаль­них часів, а з фольклору пізнішого походження — тих часів, коли складалися нові, утилітарні відносини між людьми, засновані на грошах. Саме гроші, золото і є тією ірраціональною силою, що проглядає в непрозорій глибині похмурих фантасмагорій Арніма і виступає прихованою пружиною дії в його повісті.

К. БРЕНТАНО (1778-1842)

Найобдарованішою творчою індивідуальністю поміж гейдельберзьких романтиків був, безперечно, Клеменс Брентано. Народився він у Франкфурті, в багатій купець­кій родині італійського (по батькові) походження, яка від­значалася артистичними інтересами й була пов'язана з літературними колами. Його мати дружила з молодим Гете і була згадана в його "Стражданнях молодого Верте-ра". Як пам'ять про стару дружбу з Максиміліаною Брен­тано Гете виявляв приязнь до її дітей Клеменса й Беттіни, яка теж була обдарованою письменницею. Кле­менс навчався в кількох університетах, але так і не закін­чив курсу і не здобув якоїсь певної професії. Він був справжньою артистичною натурою, талановитою і стихій­ною, нездатною до постійної практичної діяльності. Все це виразно позначилося на житті Брентано з його палкими захопленнями й швидкими розчаруваннями, постійними впаданнями в крайнощі, з його дон-жуанством молодості й пізнішою католицькою аскезою.

У 1798-1799 pp. Брентано навчався в Ієнському уні­верситеті й зблизився з ієнськими романтиками; він став їх палким прихильником, але не був повністю прийнятий їхнім гуртком. Ієнський романтизм відіграв значну роль в становленні Брентано, що виразно проявилося в його ран­ній поезії, а також в романі "Годві" (1801). Однак, він досить швидко відходить від ієнського романтизму, і в цьому контексті важливе значення мали його мандри по Рейну в 1800-1802 pp., під час яких йому відкрився світ німецької народної поезії. Розпочинається її активне зби­рання та обробка, і водночас відбувається поворот у твор­чому розвитку Брентано, що був переходом до народно-фольклорного романтизму. В 1804 р. він поселяється в Гейдельберзі, засновує разом з Арнімом гейдельберзький гурток романтиків, в 1806-1808 pp. вони видають "Чарів­ний ріг хлопця".

Літературна діяльність Брентано не була тривалою, фактично вона вичерпалася десь в 1817-1818 pp., хоч прожив він ще довго, до 1842 p., але друга половина його свідомого життя в основному була віддана служінню ка­толицькій церкві. Як і його друг Арнім, Брентано теж був і поетом, і прозаїком, писав він і драматичні твори, але, на відміну від Арніма, найзначнішою і найціннішою час-

68

Німецький романтизм

Німецький романтизм

69

 

тиною його творчої спадщини є поезія. Хоча, варто зазна­чити, його прозові твори, зокрема роман "Годві" й пізніші оповідання та казки, написані на фольклорній основі, теж належать до значних набутків німецької романтичної лі­тератури.

Рання поезія Брентано стала відома завдяки його сес­трі Беттіні, яка після смерті брата опублікувала їхнє ли­стування молодих літ у книзі "Весняний вінок Клеменсу Брентано, сплетений із листів юності, як він сам того побажав" (1844). Ці листи 1801-1803 pp. засвідчу­ють, як сильно молодий Брентано перебував під впливом Французької революції та ієнського романтизму. В книзі вміщені також поезії молодого Брентано, за якими можна судити, з чого починав цей видатний поет-романтик. Вони пройняті духом життєрадісності й життєствердження, в них панує світлий святковий настрій, довірлива відкри­тість світові. Словом, за своїм змістом і настроєм вони є різким контрастом пізнішій ліричній поезії Брентано. Що­до їх поетики й стилю, то на них вже позначилося захо­плення поета фольклором, деякі із поезій написані в народнопісенному ключі.

Найбільша заслуга Брентано перед літературою поля­гає в тому, що він став зачинателем романтичної поезії нового типу, зорієнтованої на народнопісенну традицію, і створив її довершені зразки. Фактично він завершив пе­ребудову структури німецької ліричної поезії на фоль­клорній основі, яка була розпочата в добу "Бурі й натиску", зокрема Гете, і якоюсь мірою продовжена ран­німи романтиками. Ця перебудова охопила різні рівні ні­мецької ліричної поезії, в тому числі її ритміку й просодію, де простежується рух від силабо-тоніки до на­родного тонічного вірша. Всім цим Брентано відкрив новий шлях німецькій ліричній поезії, яким у 10-30-ті роки пішли кращі поети-романтики — Й. фон Ейхендорф і А. Шаміссо, Л. Уланд і Е. Меріке, В. Мюллер, ранній Г. Гейне та ін. Цей тип романтичної ліричної поезії швид­ко прищепився і набув яскравого розвитку в слов'янських літературах, зокрема в українській.

Тематично-емоційний діапазон ліричноі поезгі Брен­тано досить широкий, але провідною виступає в ній любовна тема, інші теми й мотиви здебільшого впліта­ються в провідну, збагачуючи й урізноманітнюючи її. У Брентано маємо зовсім іншу, ніж у Гельдерліна чи Нова-ліса, інтерпретацію любові, інший у нього й ліричний

герой. Він втрачає гармонійне світовідчуття, у нього з'яв­ляється розлад зі світом, від якого він страждає, трагіч­ний надрив у почуттях і переживаннях. Кохання і кохана стають для нього останньою опорою в дисгармонійному світі, останнім притулком у житті, сповненому знегод. Але ця надія виявляється оманливою, кохана — жінкою непо­стійною і зрадливою, що сповнює душу поета болем та відчаєм і перетворює його почуття в любов-страждання. Таким чином, любовна лірика Брентано набуває драмати­чного змісту, нерідко в ній переплітаються трагізм і ро­мантична іронія. В цьому плані характерним його твором є "Балада про втрату вірноі любові"; ім'ям Treulieb (Вір­ної любові) він наділив героїню, наповнюючи його гірко­тою та іронією, бо в коханій він знаходить лише непос­тійність та зрадливість.

Одним із найвідоміших творів Брентано є його балада "Лорелея", якій належить почесне місце в німецькій ро­мантичній поезії. У нас зустрічається твердження, що тема цієї балади запозичена з німецького фольклору, од­нак воно не відповідає дійсності: легенда про Лорелею була витворена самим Брентано, але в фольклорному дусі й стилі, і пізніше вона справді перейшла в фольклор. Водночас ця балада тісно пов'язана з любовною лірикою поета, в ній знаходить розвиток мотив кохання як ірраці­ональної пристрасті, фатальних чарів, що несуть страж­дання і загибель. До того ж Брентано ускладнив цей мотив, його Лорелея є не тільки носій цих чарів, вона зовсім не "зла чарівниця", за яку вважає її єпископ: фатальна сила краси дівчини діє поза її волею і бажан­ням, сама ж вона страждає від нерозділеної любові, від того, що коханий її покинув.

Ліричною поезією наповнений також роман "Годві". Тут вірші чергуються з прозою, що було поширеним явищем у німецькій романтичній літературі: те ж зна­ходимо в "Генріху фон Офтердінгену" Новаліса чи "Мандрівках Франца Штернбальда" Тіка, цю традицію ще підтримував Гейне в "Подорожі на Гарц". При цьому вірші з'являються там, де автору необхідно пере­дати душевно-емоційний стан героя, внутрішній спа­лах і піднесення, те, що згодом Джойс назве "єпіфаніями". Вірші з першої частини роману близькі за змістом і тональністю до ранньої поезії Брентано із "Весняного вінка", вони передусім несуть захоплення повнотою та красою буття, вірші з другої

Німецький романтизм

Німецький романтизм

 

частини помітно набирають змісту, характерного для йо­го зрілої поезії.

Щодо самого роману "Годві", то це твір нерівний і досить хаотичний, особливо в другій його частині. Він теж пов'язаний з гетівським "Вільгельмом Майстером", але маємо тут скоріше "роман виховання" з негативним зна­ком, оскільки немає внутрішнього зростання героя, його "самобудування", і приходить він, зрештою, до "втрати ілюзій" і розчарування. Ще більшою мірою роман "Годві" пов'язаний з ієнським романтизмом, зокрема з Ф. Шлеге-лем і його "Люціндою", присутність якої в ньому дуже відчутна, особливо в першій частині. Висловлені Шлеге-лем в "Люцінді" ідеї чуттєвої повноти буття і вільного кохання доведені Брентано до крайнощів, до самозапере­чення. Так, апологія вільного кохання в романі переростає в зображення профанації його і проституювання. Загалом у другій частині змінюється не лише зміст "ліричних партій" роману, а й весь його зміст і тональність, посту­пово зосереджуючись на зображенні кризи, яку пережи­ває герой.

Цікаво зазначити, що в другій частині цього твору з'являється щось на кшталт "роману в романі", компози­ційної структури, що набуде великого поширення в літе­ратурі XX ст. Перша, епістолярна частина роману припи­сана автором поету Марії як її видавцю, в другій — він виступає одним з персонажів і водночас сам же творить її сторінка за сторінкою, хоч ця частина представлена як вже завершений твір.

Із пізніших поетичних творів Брентано слід ще згадати два — поему "Романси про вінок із троянд" (1812) і драматичну поему "Заснування Праги" (1814). Перший з них цікавий тим, що в ньому поет звертається до епохи Відродження і до теми Фауста, хоч цей "вічний образ" і не названий тут по імені. Але в її протагоністові П'єтро Апоне, який є вченим і магом, виразно проглядаються риси Фауста, і весь цей твір є не що інше, як романтична варіація фаустівської теми. Написаний він був уже після католицького навернення Брентано, що неабиякою мірою пояснює інтерпретацію в ньому як доби Відродження, так і її породження, образу Фауста. В добі Відродження автор бачить передісторію сучасності, коли складалися такі її визначальні риси, як індивідуалізм, грубий утилітарний матеріалізм, егоїзм, і звідси його різко негативна оцінка цієї доби (в чому, до речі, Брентано збігається з багатьма

мислителями й письменниками нашого часу, зокрема з росіянином Солженіциним). Тими ж рисами наділений і образ Апоне, брентанівського Фауста, в якому знімаються висока духовність, благородні пориви та прагнення і зали­шаються безмежне честолюбство та властолюбство і жа­доба чуттєвих насолод. В поемі закладена полеміка з гетівським "Фаустом", перша частина якого вийшла 1808 року, незадовго до появи "Романсів про вінок із троянд". Драматична поема "Заснування Праги" була наслідком перебування Брентано в Празі у 1811-1812 pp., де він познайомився з чеськими вченими, філологами й істори­ками. В цьому творі яскраво проявився притаманний гей­дельберзьким романтикам інтерес до глибокої давнини й міфології, що знайшло концентроване вираження в діяль­ності братів Грімм. Звертаючись до чеської праісторії, автор прагнув змалювати "юнацькі дні людства", але зо­дягнені "в свято слов'янської весни". Зображено в поемі той час, коли тільки зачиналося історичне життя в лоні первісного хаосу, закладалися підвалини чеської суспіль­ності й державності. Сюжетну основу твору складає чесь­ка легенда про Лібушу, засновницю Праги; водночас Брентано вдається в ньому до міфології й фольклору інших слов'янських народів, зокрема й до давньоруського. І що найцікавіше, звернувся він і до "Слова о полку Ігоревім", яке в 1811 р. вийшло в німецькому перекладі Мюллера. Із нього в текст поеми прийшли Див, "слов'ян­ська гарпія", як пояснюється в авторському коментарі, і дятли, "віщі птахи", як говориться про них в тому ж коментарі і наводиться вірш із "Слова": "Дятлове тектом путь к р'Ьц'Ь кажут". Брентано був чи не перший захід­ноєвропейський письменник, який у своїй творчості звер­нувся до уславленої пам'ятки давньоукраїнської літера­тури.

Брентано написав також багато казок і оповідань на фольклорній основі, але за життя письменника вийшов тільки один їх том. Жанр казки був поширений у німець­кій романтичній літературі, серед ієнських романтиків ак­тивно працював у ньому Людвіг Тік. Однак його твори в цьому жанрі тяжіли до літературної казки, тоді як Брен­тано ставить сюжет на народно-фольклорну основу, при­наймні кращі свої твори він наповнює народним змістом, прагне передати в них народне світосприймання і мораль. Кращим його твором цього типу слушно вважа­ється "Історія про чесного Касперля і чарівну Ан-

Німецький романтизм

Німецький романтизм

 

нерлъ" (1817), де головними героями виступають солдат-улан Касперль і служниця Аннерль, а роль оповідача передана старій селянці, матері Касперля. Вона не лише розповідає трагічну історію молодих людей, а й висловлює своє розуміння і свої оцінки, з чим автор беззастережно погоджується. Цю "народну мудрість" патріархального се­лянства, пройняту глибокою релігійністю, він схильний був приймати як вищу істину.

Г. ФОН КЛЕЙСТ (1777-1811)

історії німецької романтичної літератури ^простежується одна сумна закономірність: творчість їГнайобдарованіших і найоригінальніших митців обривалася, ледь сягнувши розквіту. Так було з Новалі-сом, з Гельдерліном, так сталося і з її третім геніальним митцем Генріхом фон Клейстом. Іван Франко писав про нього, що це "один з найбільших талантів німецької літе­ратури, драматик, якого перевершив у Німеччині хіба що один Шіллер". Сучасні німецькі літературознавці майже одностайні в думці, що саме Клейсту слід віддати пальму першості в національній драматургії.

Як і Гельдерлін, за життя Клейст теж не користувався увагою і визнанням сучасників, що, зіграло немалу роль у його тяжкій духовній кризі й самогубстві на тридцять четвертому році життя. Максималіст за духовним скла­дом, безмежно честолюбний ("зірвати вінок з чола Ге­те" — на менше він не погоджувався в літературі), Клейст не міг примиритися з репутацією невизнаного генія і нев­дахи, яка складалася у сучасників. Протягом XIX ст. він залишався письменником для небагатьох, і лише на поро­зі нашого століття настав перелом і він був належно оцінений як один з найвидатніших німецьких драматургів, який багато в чому обігнав свій час. Його творчість вия­вилася співзвучною умонастроям нової історичної епохи, її духовним і художнім шуканням.

Народився Клейст у Франкфурті-на-Одері, в дворян­ській родині, яка з покоління в покоління постачала офі­церів для прусської армії. Цим була визначена й доля •хлопця: він виховувався в кадетському корпусі, рано став офіцером і шістнадцятилітнім юнаком брав участь у по­ході коаліційної армії на революційну Францію (1793). Та

військова служба стає для нього все нестерпнішою, і в 1799 р. він подає у відставку, повертається в рідне місто й вступає там в університет, з головою поринає у вивчен­ня філософії, математики, інших наук.

На цьому етапі юнак поділяє віру просвітників у люд­ський розум, а в філософії шукає дороговказ у житті й практичній діяльності. Вивчення "Критики чистого розу­му" Канта викликало перелом у світогляді Клейста, він зрозумів її так, що справжнє знання (знання речей в собі за Кантом) неможливе, і ми приречені жити в світі явищ, тобто в світі уявлень і понять нашої індивідуальної свідо­мості. У листі до нареченої Вільгельміни фон Ценге (про її духовний розвиток він зворушливо й водночас деспоти­чно піклувався) Клейст писав: "Якщо б усі люди замість очей мали зелені шкельця, то їм здавалося б, що всі предмети забарвлені в зелений колір, і ніколи вони не могли б вирішити, чи бачать наші очі предмети такими, якими вони є насправді, чи ми додаємо до них щось таке, що належить не предметам, а оку. Те ж можна сказати й про розум. Ми ніколи не можемо сказати з певністю, чи те, що ми називаємо істиною, є нею насправді, чи тільки нам так здається... Загинула моя єдина й найвища мета!".

У своєрідних формах відбувається у Клейста перехід від просвітницького до романтичного в своїй основі світо­сприйняття. На відміну від ієнських романтиків він зали­шився осторонь захоплень як "науковченням" Фіхте, так і натурфілософією Шеллінга, у нього формується свій оригінальний світогляд, який в одних аспектах збігається із світоглядом інших романтиків, а в інших віддаляється від нього. В сутності своїй це світогляд ірраціональний, die Verwirrung (заплутаність, хаос) він знаходить і в основах світобудови, і в темних глибинах людської душі. В "зовні­шньому світі", яким він постає у Клейста, загадково по­єднуються фатальна необхідність і ірраціональна сваволя, тут наперед нічого неможливо передбачити, тут кожну хвилину може ніби піднятися якесь покривало, і хід подій, що досі здавався твердо встановленим, починає "демате-ріалізовуватися", обертатися на нестійкі, напівпримарні видіння свідомості героя.

Клейсту теж була близька улюблена німецькими ро­мантиками ідея "світу-театру", що прийшла із культури бароко, але у нього вона наповнюється іншим, ніж у Тіка чи Гофмана, філософсько-психологічним змістом, отримує похмуро-трагічну інтерпретацію. Характерним у цьому

Німецький романтизм

Німецький романтизм

 

плані є його перша драма "Родина Шроффенштайн" (1802). Акцент у Клейста перенесений на те, що людям недоступна істина, у кожного своя суб'єктивна "правда", яка суперечить "правдам" інших, люди приречені блукати в темряві, де над ними владарює судьба, що діє з нещад­ністю античного фатуму. Це й перетворює їх на маріоне­ток, а їхнє життя — на якийсь зловісний ляльковий театр. У названій драмі дві вітки феодального роду жорстоко ворогують одна з одною, і все недобре та зле, що відбу­вається з ними, кожна з впевненістю приписує підступно­сті іншої. В розпаленій ворожнечею свідомості будь-яка підозра швидко перетворюється на "правду" і породжує безрозсудне бажання помсти. Завершується драма под­війним вбивством, причому через фатальний збіг випад­ковостей кожен із батьків двох родин вбиває власну дитину, прийнявши її за чужу.

Через драму "Родина Шроффенштайн" проходить шекспірівська тема кохання молодих людей із ворогуючих родин, причому в загальному обрисі її розгортання й тлу­мачення Клейст досить близько тримається "архетипу", трагедії Шекспіра "Ромео і Джульетта". Кохання підно­сить Оттокара й Агнесу над безглуздою ворожнечею, про­світлює їх свідомість і вселяє взаємну довіру. Вони гинуть від рук батьків, спокутуючи їхню провину, і у Клейста теж батьки-вбивці над тілами дітей протягують один одному руки й відбувається примирення.

До раннього періоду творчості Клейста належить та­кож драма "Роберт Пекар" (1802-1803), над якою він працював довго й напружено і на яку покладав особливі надії. Він прагнув створити драму нового типу, що мала стати врівень з найвищими творіннями світової драматур­гії. І хоч ті, кого він знайомив з твором, давали захоплені відгуки (Віланд навіть заявив, що прочитаний ним фраг­мент ніби створений спільним генієм Есхіла, Софокла й Шекспіра), Клейст, якого вічно мучили сумніви в написа­ному ним, в приступі відчаю спалив рукопис. Від неї вцілів лише фрагмент десь на півтисячі рядків, який пе­реконливо засвідчує велику художню силу твору.

Душевний стан, у якому перебував на той час Клейст, розкриває його лист до сестри Ульріки. Фрагмент із цього листа варто навести й тому, що він яскравим промінцем освітлює характер і психологію письменника: "В Парижі я перечитав свій незавершений твір, осудив його і спалив: і тепер — кінець. Небо позбавило мене слави, найвищого

блага землі: як вперта дитина, я повертаю йому все інше..., я кидаюсь в смерть... Я помру прекрасною смертю на полі битви, я вступлю на французьку військову службу, армія скоро переправиться в Англію, і всіх нас за морем чекає загибель; я радію при думці про незвичайно прекрасну могилу".

Одним з найперших серед письменників Клейст вия­вив напружений інтерес до загадкових глибин людської душі, до світу підсвідомого. Ці тенденції намітилися ще в його ранніх творах, але з усією виразністю проявилися вони в драмах середнього періоду: "Пентесілеї" (1807) і "Кетхен із Гейльбронна" (1807-1808). Слід погодитися з В. Жирмунським, який вбачав у них твори, найхарактер­ніші для Клейста. "Він любить, — писав відомий учений, — спускатися в безсвідоме коло душевних переживань; герої його драм (Кетхен із Гейльбронна, Пентесілея) зда­ються сомнамбулами, які безвладно віддаються таємничо­му гіпнотизеру, який спрямовує їхнє життя поза свідомою волею. В них відбувається складна боротьба почуттів, в них немає цілісності, ясності й простоти інших, органічні-ших літературних епох; свого найбільшого