Розділ іі. Прилюдний виступ – основний вид

Усного ділового мовлення

Поняття прилюдного виступу, його жанри

Виступ – прилюдне виголошування доповіді, промови, заяви, інформації та ін. [111, І, 504].

За змістом, призначенням, способом проголошення та обставинами спілкування прилюдні виступи поділяються на жанри. Найбільш поширеними з них є повідомлення, доповідь, промова, лекція, бесіда, дискусія.

Повідомлення – спосіб спілкування, призначений для передавання інформації. З його допомогою передаються певні відомості від однієї людини до іншої під час безпосереднього спілкування і через різні засоби комунікації.

Доповідь – прилюдний виступ на певну тему або усне чи письмове офіційне повідомлення про що-небудь керівникові. У діловій доповіді розглядаються питання з життя і діяльності колективу й обов’язково подаються висновки та пропозиції.

Промова – виступ з якого-небудь приводу для висвітлення певної інформації, впливу на розум, почуття і волю слухачів. Промови поділяють на ділові, мітингові, ювілейні та інші. Ділова промова відзначається стриманістю у проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не емоційний вплив, аргументованістю.

Лекція – усний виклад навчального предмета викладачем у вищому або середньому спеціальному навчальному закладі. Лекції є формою пропаганди наукових знань. За змістом вони дуже різноманітні. У лекціях висвітлюються розв’язані або нерозв’язані проблеми, до того ж найбільш загальні.

Бесіда – повідомлення на яку-небудь тему з наступним обміном думками. Вона охоплює кілька питань і проводиться з невеликою кількістю учасників. Ініціатор розмови викладає основні положення теми, розвиває її і поступово залучає до бесіди слухачів, спочатку сам відповідаючи на питання.

Дискусія – широке прилюдне обговорення будь-якого спірного питання. Метою її є з’ясування й порівняння різних точок зору, знаходження правильного вирішення суперечливого питання, досягнення консенсусу між учасниками виступу стосовно проблеми, що обговорюється.

Підготовка до прилюдного виступу

При підготовці до виступу обирають тему, шукають необхідний матеріал. Матеріал збирають поступово, систематично, послідовно, цілеспрямовано. Під час збирання матеріалу слід робити виписки на картках або окремих аркушах паперу. Виписки (картки, вирізки, копії тощо) треба документувати (автор, назва твору, рік, місце видання, назва видавництва, кількість сторінок чи окремі номери сторінок) і розміщувати за тематикою.

Зібраний матеріал систематизують, потім складають план виступу, пишуть текст або використовують іншу форму підготовки до виступу і вправляються у його виголошуванні.

Робочим інструментом промовця може бути простий план, складний план, виписки, тези, конспект або реферат.

Простий план – це короткий перелік основних питань, які розкривають зміст теми. Складний план – розгорнутий перелік усіх питань, які стосуються теми, з деталізацією і висновками. Виписки – це відтворення своїми або чужими словами найбільш важливих положень теми. Дослівні виписки – цитати – містять найсуттєвіші думки, характерні фрази, конкретні статистичні дані і супроводжуються вказівкою прізвища й ініціалів їх автора, назви, року видання та сторінки цитованої праці. Тези – коротке формулювання найважливіших положень, які ще мають бути розкриті та обґрунтовані; в них немає фактів, ілюстрацій, полеміки. Конспект – послідовний виклад змісту теми; він містить усі форми запису – план, тези, виписки. Реферат – узагальнююча самостійна робота з викладом основного змісту теми, стану розробки досліджуваної проблеми з елементами наукового аналізу, із систематизацію нових даних та авторськими висновками, а також з оглядом літератури.

Виголошування прилюдних виступів

Тему можна виголошувати двома способами – дедуктивним та індуктивним. Дедуктивний спосіб – це виклад матеріалу від загального до часткового. Він використовується при обговоренні складної теми. У такому разі промовець знайомить слухачів з основною думкою, ідеєю чи формулює основну тезу, а потім їх розвиває, аргументує, уточнює. Індуктивний спосіб – виклад матеріалу від часткового до загального. Використовується тоді, коли слухачам тема не знайома взагалі або коли вона складна, багатопланова, обсяг матеріалу великий, аудиторія неоднорідна і непідготовлена. У цьому випадку слід поділити матеріал на частини й викладати його від простого до складнішого, поступово підводячи слухачів до засвоєння основної думки.

У процесі виголошування прилюдних виступів можуть використовуватися такі способи впливу на слухачів: переконання, навіювання, наслідування, аргументи, цитати. Переконання – це вплив на аудиторію за допомогою чітко, лаконічно, ненав’язливо визначених основних положень, висвітлення найважливіших ознак пояснюваного, а не випадкових. Навіювання – це психологічний вплив однієї людини на іншу або на групу людей, що передбачає некритичне сприймання висловлених думок. Наслідування – особлива форма поведінки людини, що полягає у відтворенні нею дій інших осіб. Аргумент – обґрунтування істинності певної думки за допомогою інших думок, достовірність яких доведена практикою. Цитата – це відтворення чиєїсь думки без зміни форми та змісту з покликанням на джерело.

При виголошуванні теми слід дотримуватися таких вимог: виступати у чітко визначений час; зрідка користуватися підручними матеріалами; говорити просто, чітко, зрозуміло, переконливо; дотримуватися логічної структури речень; точно коментувати значення слів; уникати іншомовних назв, якщо є їх українські відповідники; правильно і доречно використовувати звертання, вставні слова і вирази; обережно послуговуватися крилатими висловами і фразеологізмами; не говорити суржиком; не зловживати сполучниками тому що, через те що і под.; уникати книжних слів, граматичних зворотів, маловідомої термінології; використовувати багато дієслів для динамічності викладу; послуговуватися короткими реченнями; смислові зв’язки між частинами тексту, переходи від одного аспекту проблеми до іншого, причину звернення до аспекту позначати словами.

Технічні правила мовлення

Висока якість спілкування досягається опануванням техніки виразного мовлення. До технічних показників мовлення відносяться дихання, голос, дикція, інтонація, жести й міміка [4, 164].

Дихання – це основа мовлення. Звучання голосу починається із вдихання повітря у легені. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків голосу.

Голос – це дієвий компонент звукового мовлення. У процесі говоріння голосові зв’язки можуть змикатися і розмикатися, зумовлюючи звучання. Досконале володіння власним голосом – головна умова виразності мовлення.

Дикція – визначальна якісна ознака мовлення. Це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення. Дикцією вважають ще манеру вимовляти слова.

Інтонація – це сукупність фонетичних засобів, які служать для вираження синтаксичних значень й емоційно-експресивного забарвлення. Компонентами інтонації є мелодика (підвищення та зниження основного тону), фразовий наголос (наголошування слів і відрізків у межах фрази), пауза (зупинка у мовленнєвому потоці), ритм (чергування наголошених і ненаголошених складів), тембр (звукові модуляції), темп (тривалість мовлення в часі).

Жести – рухи тіла чи рук, які супроводжують людську мову або замінюють її. Міміка – рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини.

Мова та поведінка оратора

Оратор як носій культури мусить спиратися на літературну мову. Промова оратора, у якій багато помилок, створює негативне враження про нього й утруднює сприйняття теми, відволікає від неї.

Культура мови оратора – це свідомий добір та вживання мовних засобів для швидкого і результативного досягнення мети виступу.

Під час виступу оратор повинен дотримуватися таких вимог:

– чітко вимовляти звуки, особливо коли існують розходження між написанням і вимовою слів, напр.: затверджується, а не затвержуєц΄ц΄я.

– правильно наголошувати слова, напр.: ма́ркетинг, а не марке́тинг;

– розрізняти морфеми у словах, напр.: вибирати приміщення, а не обирати приміщення;

– уникати повторення однокореневих слів (тавтології), напр.: Він переконливо усіх переконав у своїй правоті;

– не дублювати слова, які позначають одне поняття, напр.: У творі відображена дійсність, реальне життя;

– не вживати слів-паразитів, напр.: ну, скажімо, значить;

– враховувати стилістичні особливості слів, ситуацію спілкування, напр.: Студенти прийшли побалакати з деканом;

– чітко будувати синтаксичні конструкції, напр.: справив враження, мав уплив, а не справив великий вплив.

У виступі оратора важливим є його зовнішня культура і поведінка. Доповідач повинен привертати до себе увагу за допомогою певних прийомів, вміти створити свій власний образ. Однак важливо дотримуватися міри. Не варто привертати увагу незвичайною манерою говорити, особливими жестами, мімікою чи екстравагантним одягом, бо це справляє враження дивацтва і відштовхує аудиторію, а симпатія чи антипатія до оратора формується у перші хвилини його виступу.

Перед виходом до аудиторії оратор повинен налаштувати себе на впевнене і щире спілкування з використанням своєї чарівності і виявом цікавості та поваги до слухачів. Запорукою успіху під час виступу є правильна артикуляція і вимова, добра дикція, відповідний темп мовлення, вміле послуговування своїми тембровими можливостями, глибоке, інтенсивне та вільне дихання, зміна інтонації для урізноманітнення мовлення.

Рекомендована література

Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К., 1991.

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990. – С. 140-223.

Ботвина Н.В. Міжнародні культурні традиції: мова та етика ділов. комунікації. – К., 2002.

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі україн. мови. – К., 1999. – С. 30-40.

Ділова українська мова / За ред. О.Д.Горбула. – К, 2002. – С. 189-207.

Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Х., 2002. – С. 300-324

Коваль А.П. Ділове спілкування. – К., 1992. – С. 8-96, 174-222.

Культура української мови / За ред. В.М.Русанівського. – К., 1990.

Палеха Ю.І. Ділова етика. – К., 2000.

Сучасні ділові папери / С.В.Глущик, О.В.Дияк, С.В.Шевчук. – К., 2001. – С. 178-227.

Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика спілкування. – К., 2002.

Шевчук С.В. Ділове мовлення. – К., 2003. – С. 346-375.

Шеломенцев В.М. Етикет і сучасна культура спілкування. – К., 2003.

 

Завдання

2. Дати визначення прилюдного виступу.

3. Охарактеризувати жанри прилюдних виступів.

4. Виділити етапи підготовки до виступу.

5. Які форми підготовки матеріалу до виступу.

6. Що належить до технічних показників мовлення?

7. Якою повинна бути мова і поведінка оратора?