Місце української мови серед слов’янських мов

Українська мова належить до індоєвропейської сім’ї мов. Крім індоєвропейської, відомі ще тюркська, монгольська, китайсько-тибетська, фінно-угорська, самодійська, семіто-хамітська, кавказька, тунгусо-маньчжурська, аустронезійська, аустроазіатська, тайська та інші сім’ї мов.

Індоєвропейська сім’я містить слов’янську, романську, германську, балтійську, кельтську, індійську, іранську, грецьку, вірменську, албанську, анатолійську, тохарську та інші сім’ї мов.

Слов’янська група складається зі східної підгрупи мов (українська, російська, білоруська), західної (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південної (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська).

Усі слов’янські мови мають спільне джерело – праслов’янську мову, яка існувала до 5-6 ст. нашої ери. Доказом цього є наявність спільних рис у слов’янських мовах, наприклад: рука (укр.), ręnka (пол.), ruka (серб.). Українська мова, на думку вченого-філолога Ю.Шевельова, постала з праслов’янської мови і формувалася майже тисячу років – з VI ст. по XVI ст. [143, 64].

Культура мовлення, її ознаки.

Мовна норма і варіантність

Культура мовлення – це володіння літературними нормами на всіх мовних рівнях, в усній та писемній формах мовлення, вміння користуватися мовностилістичними засобами і прийомами відповідно до умов і цілей спілкування [38, 5-6].

Ознаками культури мовлення є правильність (дотримання у конкретну історичну епоху діючих правил, за допомогою яких створені норми), точність (відповідність вживаних слів їх мовним значенням), логічність (володіння прийомами розумової діяльності, знання законів логіки), змістовність (вміння продумувати тему й основну думку висловлювання, розкривати тему повністю), послідовність (вміння говорити зв’язно, логічно, не перестрибувати з одного на інше), доречність (вибір мовних засобів відповідно до змісту та характеру повідомлення), виразність (добір мовних засобів, які викликають діяльність уяви), образність (вміння добирати висловлювання для емоційного впливу на слухачів), чистота (використання тільки літературних мовних засобів), багатство (вираження думки, певного граматичного значення різними способами і засобами) та інші.

Невід’ємною ознакою культури мовлення є нормативність. Норма – це “сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі” [89, 19]. Норма тісно пов’язана з поняттям правила. Однак норма – це не сукупність правил: правила відображають у свідомості реальні мовні норми [4, 67]. Нормативність мови виявляється на рівні орфоепії, акцентуації, лексики, морфології, синтаксису, орфографії, пунктуації, словотвору, стилістики

Норми не становлять абсолютно однакових сукупностей ознак, властивих функціонуванню одиниць відповідних мовних рівнів. Характерною для літературної мови є варіантність норм. Варіантність – це “здатність мовних одиниць різними формами передавати той самий зміст” [28, 27]. Наприклад, на морфологічному рівні: буду писати і писатиму, вищий і більш високий.

Стильова диференціація мови

Функціональна підсистема мови, закріплена за певною сферою спілкування, називається стилем. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів вираження, вибір яких зумовлений змістом, метою та характером висловлювання [89, 6].

Основними стилями сучасної української літературної мови є науковий, публіцистичний, художній, офіційно-діловий і розмовний [89, 6-18]. Деякі мовознавці виділяють ще й інші стилі, напр., епістолярний, конфесійний [114, 287-291, 295-302; 36, 25-26]. Кожний стиль має сферу поширення, функціональне призначення, систему мовних засобів, стилістичні норми, що оберігають її і роблять досить стійким стилем.

Науковий стиль – це стиль наукових праць, теорій тощо. Він призначений для того, щоб повідомляти про результати наукових досліджень, доводити теорії, обґрунтовувати гіпотези, роз’яснювати явища, систематизувати знання. Сферою його поширення є наука, навчання, освіта, техніка.

Науковий стиль має такі різновиди: власне науковий (монографія, наукова стаття, доповідь, повідомлення, тези), науково-популярний (наукова література, представлена у нефахових виданнях), науково-навчальний (підручники, посібники та інша література для навчальних закладів), науково-публіцистичний (література, яка висвітлює наукові проблеми з погляду публіциста), виробничо-технічний (література, яка обслуговує різні сфери господарства і виробництва).

Публіцистичний стиль – це стиль обговорення суспільних явищ, актуальних суспільно-політичних проблем. Він використовується для обстоювання та пропаганди важливих суспільно-політичних питань, активного впливу на слухачів, спонукання їх до діяльності. Сферою поширення цього стилю є громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Різновидами публіцистичного стилю є стиль засобів масової інформації (газети, журнали, листівки, репортажі, інтерв’ю тощо), художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, політичні доповіді тощо), науково-публіцистичний (літературно-критичні статті, огляди, рецензії), есе (короткі нариси вишуканої форми).

Офіційно-діловий стиль – це стиль ділового спілкування. Він регулює ділові стосунки людей у державно-політичному, громадському, економічному житті, законодавстві, адміністративно-господарській діяльності та обслуговує громадські потреби людей у типових ситуаціях.

До різновидів цього стилю належить: адміністративно-канцелярський (автобіографія, характеристика, доручення, розписка тощо), законодавчий (указ, статут, постанова, конституція тощо), дипломатичний (міжнародна угода, звернення, договір, ультиматум тощо), юридичний (акт, позовна заява, запит, протокол тощо).

Художній стиль – це стиль художньої літератури, що відображає усе багатство національної мови і використовується для різнобічного впливу на думки й почуття людей за допомогою художніх образів, для формування ідейних переконань, моральних якостей та естетичних смаків. Сферою поширення цього стилю є мистецтво, творча діяльність, література, культура, освіта.

Художній стиль поділяється на такі різновиди: епічний (роман, повість, оповідання, новела тощо), ліричний (поема, гімн, елегія, епіграма тощо), драматичний (трагедія, комедія, водевіль тощо), комбінований (ліро-епічний твір, драма-феєрія тощо).

Розмовний стиль – це стиль усного мовлення. Основне його призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, обміну думками, судженнями, інформацією. Цей стиль застосовується у повсякденному спілкуванні в побуті, сімї, на виробництві.

Різновидами розмовного стилю є розмовно-побутовий і розмовно-офіційний, а типовими формами мовлення виступають діалоги і полілоги.

 

Рекомендована література

Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990. – С. 5-139.

Ботвина Н.В. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови. – К., 1999. – С. 5-24.

Волкотруб Г.Й. Стилістика ділової мови. – К., 2002. – С. 5-29.

Ділова українська мова / За ред. О.Д.Горбула. – К, 2002. – С. 7-13.

Зубков М.Г. Сучасна українська ділова мова. – Х., 2002. – С. 9-66.

Коваль А.П. Ділове спілкування. – К., 1992. – С. 98-172.

Паламар Л.М., Кацавець Г.М. Мова ділових паперів. – К., 2000. – С. 5-9.

Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль, 2000. – С. 5-18.

Потелло Н.Я. Українська мова і ділове мовлення. – К., 1999. – С. 174-180.

Сучасна українська літературна мова. Вступ. Фонетика / За заг. ред. І.К.Білодіда. – К., 1969. – С. 7-40; Стилістика. – 1973. – С. 561-582.

Сучасні ділові папери / С.В.Глущик, О.В.Дияк, С.В.Шевчук. – К., 2001. – С. 13-64.

Шевчук С.В. Ділове мовлення. – К., 2003. – С. 8-39.

Завдання

1. Розкрити зв’язок між поняттями мови і мовлення.

2. Яка форма загальнонародної мови є основою спілкування?

3. Визначити місце української мови серед споріднених мов.

4. Як досягти високого рівня культури мовлення?

5. Пояснити зв’язок між мовною нормою і варіантністю.

6. Навести приклади різностильових текстів.

7. Охарактеризувати офіційно-діловий стиль.

8. Дібрати тексти, написані офіційно-діловим стилем.

 

ПИСЕМНЕ

ДІЛОВЕ МОВЛЕННЯ

Розділ І. Мова ділової документації