Методологічні основи курсу системологія.

Т1. п.1

Т 1. п.2.

Термін система з’яв. 5 ст. до н.е. в Стародавній Греції, початкове значення поєднання, організм, організація, союз, лад. Він також виражав певні акти діяльності людини та їх рез-ти, в розумінні того як 1 предмет представлений з іншими поряд. Демокріт – основоположник системності, автор теорії атомів. Складні тіла скл. з атомів подібно до того як слова утворюються зі складів, а склади з літер. Синтагма – це цілісність або впорядкованість штучних об’єктів як продуктів діяльності людини.  

В період Античної філософії:

Ціле більше суми його частин – який пізніше отримав назву принцип емерджентності.

Відродження:

Поняття система використовувався для характеристики буття як космосу.

При цьому система космосу розглядається як незалежна від людини і має свою ієрархію, організацію, власні внутрішні закони функціонування та незалежну структуру.

Галілео і Ньютон визначили певну концептуальну систему з категоріями:

- предмет і його властивості

- ціле і його частини

- субстанція і атрибути

Таким чином предмет трактується як сума його властивостей. Основна пізнавальна процедура при цьому зводиться до пошуку схожості і відмінності в предметах.

Ламбер (нім. філософ)

Будь-яка наука як і її частини є системами і можуть трактуватись як ціле, в системі має бути наявна субординація та координація (вертикальна або горизонтальні зв’язки)

 І. Кант

Перетворив системний характер наукового знання в методологічне русло, запропонувавши певні процедури та засоби конструювання знань.

Г. Гегель

Розробив систему наукових знань, які існують і до тепер. Використовував метод конкретизації.

 

1843 р. пол. вчений Броніслав Трентовський видав книгу «Ставлення філософії до кібернетики як до мистецтва керування народом»

В цій праці автор стверджував:

«Ефективне керування системою повинне враховувати всі внутрішні та зовнішні фактори, що впливають на об’єкт системи керування, а основна складність у реалізації цього керування пов’язана із складністю в поведінці людей».

Таким чином на кін. 19 – поч. 20 ст. в науковому пізнанні вже розрізняли об’єкт і предмет пізнання, роль моделей в пізнанні, фіксувалась наявність інтегральних характеристик, досліджувались принципи погодження властивостей цілого з елементів і властивості з елементів цілого. 

Системологія як самостійна дисципліна почала формуватись на поч. 20 ст.

 

ОЛЕКСАНДР БОГДАНОВ-МАЛИНОВСЬКИЙ 1911-1925 рр. «Всезагальна організаційна наука тектологія». Тектологія – це всезагальна наукова концепція, яка була першим варіантом загальної теорії систем. Розглядає всі об’єкти та процеси з т.з. певного рівня організованості, тому ця наука повинна займатися вивченням заг. закономірностей організацій на всіх рівнях організованості.

Системологія має 2 начала: 1) Лабільне (пластичне) – функціональний бік орг. та прагнення до адаптації. 2) Консервативне – архітектурна схема орг.

На його думку лише активне викор. зовн. середовища забезпечує збереженість системи.

Запропонував видову х-ку зв’язків у с-мі та поза нею:

1. Кон’югація – з’єднання елементів і комплексів між собою.

2. Інгресія – входження, утворення проміжної ланки при формуванні цілісності.

3. Дезінгресія – утв. нейтралізуючої або руйнівної ланки в процесі дезорганізації цілісності. 

4. Ланцюговий зв'язок – об’єднання за допомогою загальних ланок.

5. Зв'язок відбору і підбору заходів стихійної регуляції.

6. Бі - регуляції – зворотній зв'язок 

7. Егресія та дигресія – способи централізованого та кістякового формування комплексів.

Вводить поняття негативна селекція – відкидання елементів с-ми, які усвідомили своє автономне призначення і заважають системам досягти загальної мети.

Найважливіше в тектології є те, що осн. увага звертається на закономірності розв. орг., розгляд співвідношень між стійким і змінним, значення зворотного зв’язку та цілей систем.

Тектологія знайшла своє продовження в теорії криз або катастроф: чим складніша с-ма, тим більше шансів у виникненні в процесі її розв. кризової ситуації що потребує перебудови організації цієї с-ми. Необхідно навчитися аналізувати динамічні процеси в с-мі та передбачати їх розв.

ВІНЕР «Кібернетик». Приділив особливу увагу типізації моделей систем, виявленні особливого значення зворотних зв’язків у с-мі, підкреслення принципу оригінальності в управлінні та синтезі систем усвідомлення значення інформації для розвитку с-м, розв. методології моделювання.

У 80- х рр. 20 ст. ХАКЕН та ПРИГОЖИН розробили концепцію Теорії хаосу, яка увійшла в науковий обіг як синергетика або теорія самоорганізації.

Синергетика – наука, яка займається теорією вивчення систем, що складається з великої кількості частин, систем, які складним чином взаємодіють. В с-мі реалізуються само організовані та само упорядковані процеси під дією випадкових зовн. впливів, що спричиняють відхилення.

Малі зміни початкових умов «біфуркація» зростають до макрорівня – принцип когерентності, ефект метелика.

Самоорганізація характеризується:

1. Випадковістю зовнішнього незначного поштовху.

2. Нелінійному, а отже неконтрольованому розв. с-ми.

3. Незворотністю у розв. с-ми.

4. Постійною нестійкістю внутрішньої структури та зовн. середовища.

Спільні та відмінні риси синергетики та тетології:

1. Обидві теорії значну увагу приділяють зовн. фактору впливу на д-сть с-ми.

2. Складність у внутр. структурі с-ми; акцентування на повній (синергетика), або частковій (тектологія) самостійності елементів в с-мі; наявність складних та неодних зв’язків між елементами.

3. Тектологія стверджує про контроль над с-мою та можливістю керування за ефективністю с-ми про закономірність і визначеність впливу на с-му;

Синегретика надає перевагу принципу не лінійності і важкості контролю за функціонуванням с-ми, наголошує на самоуправлінні с-ми.

Найхарактернішою рисою сист.підходу є те, що в дослідницькій роботі не може бути виключено аналітичного вивчення якогось об’єкта без точної ідентифікації його у великій с-мі.

Системний підхід виникає як реакція на розвиток аналітичного.

Т.1 п.3

ОСНОВНІ АНАЛ.ПІДХОДИ, ПОСТАВЛЕНІ НА ПРОТИВАГУ СИСТЕМНОМУ:

1.Логічний позитивізм – існ.обєктивна реальність, яка є незалежною та неспотвореною нашими особистими, суб’єктивними інтерпретаціями світу. Однак факти є багатовимірними і можуть по-різному інтерпретуватися. Кожна група вчених надаватиме особливе значення тому підходу до розв’язання складних проблем, який є найбільш сумісний з її ф-фією та методологією, а це суперечить об’єктивації реальності.

2.Аналітична дедукція (редукціоністська логіка) – найкраще можна пояснити ціле шляхом пояснення його частин, тобто редукціоніст розв’язує складну проблему шляхом розбиття її на складові, що призводить до розвитку спеціалізованих дисциплін з певними сферами д-ння, породжує множинність у підходах. Вчені спілкуються в межах своїх дисциплін, не розуміють один одного і не здатні оперувати системними проблемами.

3.Казуальна логіка – колишні стани с-ми визначають її майб.стан, але в суч.сусп.науках, зокрема в науках про поведінку, можливі ситуації, коли майбутнє визначає дійсність.

ПЕРЕДУМОВИ ВИНИКНЕННЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ:

1. Значний масштаб проблем, які потребують вирішення

2. Зростання взаємного впливу проблем одна на одну

3. Великий ризик неефективних витрат і втрат

4. Необхідність правильної постановки цілей, формування програми її досягнення

Складну с-му варто розглядати як єдине ціле, і як таку, що складається з частин. Потрібно досліджувати проблему з різних точок зору, вивчати її внутр.будову. Формулювання цих вимог до с-ми досягається шляхом визначення принципів системного підходу.

ПРИНЦИПИ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ:

1. Принцип остаточної або глобальної мети – будь-які зміни удосконалення або управління повинні оцінюватися виходячи з того чи сприяють вони досягненню остаточної мети.

2. Принцип єдності – сумісний розвиток с-ми як цілого, і як сукупності компонентів.

3. Принцип зв’язності – компоненти с-ми розглядаються сумісно з її зв’язками, з оточенням.

4. Принцип єдності і зв’язності тісно пов’язані між собою, тому що принцип єдності відображає погляд ззовні на с-му, а принцип зв’язності – з середини с-ми.

5. Принцип моральності – в багатьох випадках у с-мі доцільно реалізувати декомпозицію на складові різного рівня загальності та розглядати с-му як сукупність модулів та зв’язків між ними. Принцип моральності дозволяє абстрагуватися від зайвої деталізації за умови збереження можливості адекватного описання с-ми.

6. Принцип ієрархії – в більшості с-м ієрархічна побудова елементів дозволяє впорядкувати структуру с-ми.

7. Принцип функціональності - ф-ції в с-мі розглядаються по відношенню до структури як пріоритет ф-цій над структурою.

8. Принцип розвитку – має справу з змінністю с-ми, її здатністю до розвитку чи деградації, розширення або звуження, наближення або зміна складових.

9. Принцип децентралізації – орієнтує на розумний компроміс між повною централізацією та наданням здатності реагувати на певні дії частинок с-ми. Співвідношення між централізацією і деценцентралізацією визначається метою с-ми.

a. Заг.правило: ступінь централізації повинен бути мінімальні або забезпечити досягнення остаточної мети.

10. Принцип невизначеності – випадковість та невизначеність у поведінці с-ми повинні братися до уваги при визначенні стратегії і тактики розвитку с-ми.

ОСНОВНІ ШКОЛИ ВИВЧЕННЯ СИСТЕМНОГО ПІДХОДУ:

Інститут вивчення ЗТС

Заснований у 1958 р., існував під керівництвом Людвіга фон Берталанфі – монографія «ЗТС», в якій займ. д-нням незамкнених с-м, спрямованих на пошук методів доказів існування певних рис живого в с-мах, починаючи з деякого рівня їхньої системної складності. ЗТС представлялась як теорія опису будь-яких систем, де на першому місці стоїть ієрархічна класифікація с-м, а кожен рівень ієрархії аналізується в залежності від власного рівня абстракції, які припустимі на даному рівні складності для досягнення певної мети поточного д-ння.

Берталанфі виділив такі рівні системної складності, які знаходяться в ієрархічній залежності:

- Організована простота;

- Безладна складність;

- Організована складаність.

Кейсінська школа(1959р.)

Макс Масарович-математик. Займався проблемами керування системи на прикладі змоделюв замкнених систем.

Дійшов висновку, що неможливо досліджувати змоделювані замкнені системи тими ж системами, якими здійснюють реальні відкриті системи. Для обґрунтування прийнятих рішень у відкритих системах необхідно мати можливість для порівняння та ієрархії впорядкування сис-м за найважливішим критерієм, їхнім відношенням до інформації. Істинність змоделювання закритих систем доводиться експериментально або на основі набору аксіом.

Потім було сформовано 2 інтерпретації загальної теорії систем(ЗТС):

1 .ЗТС у вузькому розумінні орієнтується на моделюванні живого у системах з характерними інтелектуальн, тобто без використання рівня абстракції;

2.ЗТС у широкому розумінні охоплює усі необхідні та можливі дисципліни, що мають відношення до аналізу і синтезу сис-м.

Т. 1. п.4

Т. 2 п.1

Т. 2 п.2.1.

2 визначення поняття «системи». Першу групу утв. визначення, які виділяють поняття цілісності систем. Згідно з цим підходом:

1) Система – це множина об’єктів разом з відношеннями між об’єктами та між їх атрибутами.

Система визначалася як множина в якій елементи існують лише в складі системи, а поза нею ці об’єкти у кращому випадку можуть мати системно-значимі властивості.

При входженні системи елемент набуває системно-визначену властивість замість системно значеної.

Для системи первісного є ознака цілісності, тобто вона розглядається як єдине ціле, що скл. з частин що взаємодіють, часто різноякісних, але водночас сумісних.

Інша група визначень включає цілісність як важливу властивість систем.

2) Система – це комплекс взаємопов’язаних елементів, що утв цілісність. Система утворює особливу єдність з середовищем та є елементом над систем. І в свою чергу і елементи системи можна розглядати як систему, якщо визначити певний критерій декомпозиції.

Отже, осн. властивостями системи є:

1) система – це сукупність елементів;

2)наявність істотних стійких зв’язків між елементами або їхніми властивостями, що перевищують за потужністю зв’язків елементи, що не входять в дану систему;

3) елементи множини за деякою ознакою утв цілком визначену цілісність у якій з’являються певні інтегральні властивості, які характерні для системи вцілому, але не є властиві жодному з її окремих елементів.

4) для реалізації функціональних властивостей системи, необхідна інформаційна взаємодія між елементами, а отже наявність не лише каналів зв’язку, але й матеріальної наповненості їх сигналів. Цю властивість назив інформаційністю.

5) між системою та середовищем існує зв'язок;

Середовище – це сукупність всіх об’єктів, зміна яких впливає на систему, а також об’єктів, що змінюються під дією системи.

Система може бути пов’язана із середовищем наступним чином:

1) призначення (якщо призначення не сумісне з середовищем, то необхідно модифікувати призначення, відмовитися від системи, або надати системі новий вибір та пристосуватися до середовища)

2) побудова (включ складання компонентів системи, щоб вони гармонійно взаємодіяли як між собою, так і з середовищем)

3) оцінка (визнач ефективність реалізації призначення системи, сумісність системи з середовищем)

Призначення системи пов’язане з метою.

Мета системи – це спроба досягти найвищого рівня розвитку з мінімальними втратами.

Мета поділяється на цілі (міні вигляд загальної мети)

Т.2.п.2.2

Декомпозиція – поділ системи на частини з метою зробити зручними певні операції з цією системою.

Елемент системи – це деякій об’єкт (матеріальний, інформаційний, енергетичний) що має низку властивостей і чия внутрішня будова не піддається подальшій декомпозиції при обраному рівні розгляду системи.

Функція системи – це все те, що виконує система, або може виконати згідно із свого призначення.

3 типи функціонування системи:

1. природне – завдяки внутрішніх сил системи;

2. вимушене – вплив зовнішніх сил;

3. фактичне – як внутрішніх так і зовнішніх сил;

  Структура – це стійка впорядкованість у часі і просторі елементів та зв’язків системи. С. є кістяком системи.

Зв'язок – важливий обмін речовиною, енергією, інформацією між елементами системи та між елементами та зовнішнім середовищем.

Найпростіші види зв’язків:

1. паралельні – коли зв’язки між елементами характеризуються певною автономією;

2. послідовністю – коли один елемент іде послідовно за іншим;

3. обернений

Внутрішньосистемні зв’язки:

1. зв’язки взаємодії:

а) зв’язки властивостей

б) зв’язки об’єктів - спефиціка цих зв’язків полягає в тому що вони опосередковуються цілями які переслідує кожна із сторін. Тому розрізняють: кооперативні та конфліктні

2. зв’язки породження

3. зв’язки перетворення:

а) опосередковані

б) безпосередні

4. зв’язки побудови

5. зв’язки функціонування

6. зв’язки розвитку

7. зв’язки управління

 

В залежності від характеру організації в системі виділяють основні типи структур:

1) мережна

2) кістякова

3) ієрархічна:

А) деревовидна (елементи в однаковій віддалі від головного).

Б) ромбовидна (множинна підпорядкованість).

Найпростішою є мережна. Ієрархічна структура – це структура з підпорядкованістю тобто з нерівномірними зв’язками.

Т.2. п.2.3.

Взалежн від етапу розв структ у сист виокрем.: підтрим. Потоки (необх для збережен. Первісн структ); потоки продукції або продукування (є результатами дії сист та її структури).

Два потоки системи: інформаційний, комуні кат.

Інформація – це сутність яка передається в процесі взаємозв’язку між сист та елемен ми сист.

Комунікація- це міра участі в процесі спожив.

Фактори комунікації: 1. координація з приводу прийому передачі інформації; 2.узгодженність та організація процесу зв’язку між системою чи елементом між системи;

В ЗТС виокремлюють певні види інформаційних потоків: 1.внутрішній інформаційний потік; 2.середовищний(між системою та середовищем); 3.міжсередовищ.(інф середов.).

Інформац потокам ставлять у відповідність певним видом структурні схеми, які мають певні спільні риси: джерела, споживачі інфи,, об’єм, форми представлення, напрями передачі, вид зберігання інфи.

Поняття інфи має високий ступінь організації і в контексті саме інформаційного аспекту функціонування системи можна розглядати як перетворення вхідної інформації у вихідну шляхом прийняття певних рішень у системі.

Оцінка потужності інформаційних потоків інформації є попускна здатність самої системи та дійсна величина потоку інформації. Проте в загальному випадку при оцінці потужності інформаційних зв’язків необхідно враховувати якісні характеристики переданої інформації (цінність,корисність,правдивість).

Механізм функціонування інформаційних потоків здійснює за принципом сполучених посудин, або чи посудин Б.Паскаля.

Стан системи -це зафіксовані значення характеристик системи важливими для цілей дослідн. Зміна довільн. З числа цих характеристик означає перехід системи до іншого стану.

Процес системи – це набір станів систем, що відповідають впорядкованій неперервній або дискретній зміні деякого параметру що визначає характеристики чи властивості системи.

Поняття процесу тісно пов’язане із поняттям поведінки, рівноваги і стійкість системи.

Поведінка системи – це процес переходу її з одного стану в інший з цього стану в ще інший. Цим поняттям користуються коли є невідомі закономірності переходу з одного стану в інший.

Поняття рівновага визначається як здатність системи за умови відсутності зовнішніх впливів або за постійним впливом зберігати свою поведінку стільки, скільки це буде потрібно.

Періодичний режим руху системи – це коли система через однакові проміжки часу проходить одні і тіж стани.

Стійкість системи – це здатність повертатися у стан рівноваги після того як система була з цього стану видведена під впливом зовнішніх впливів.

Якщо система знаходиться в стані рівноваги або періодичному режимі, то кажуть що вона знаходиться в уставленому або стаціонарному режимі.

Т.2. п.3

– Класифікація та властивості системи.

Класифікація систем:

1. За призначенням:

1.1.Пасивні (або казуальні) – кимось створені і діють під впливом творців.

1.2.Активні (цілеспрямовані) – цілеспрямовані системи задовольняють власні потреби і шукають шляхи власного розвитку. Інформаційні зв’язки набагато активніші.

2. За взаємодією із зовнішнім середовищем:

2.1. Відкриті.

2.2. Закриті.

Закриті системи не взаємодіють із зовнішнім середовищем. Система, що з часом досягає стану рівноваги, в якому не взаємодіє із зовнішнім середовищем будуть в такому стані замкнені.

Відкриті системи теж за певних умов можуть досягати врівноважених станів, тобто станів динамічної рівноваги за умови неперервної взаємодії із системами зовнішнього середовища.

Доведення: замкнених систем не існує. Якщо замкнену систему S^/ включити у відкриту систему S, то S^/ неможливо буде вивчати, досліджуючи призначення S. Крім того S^/  не буде ні на що впливати на S. Отже, замкнені системи не можуть бути підсистемами будь-якої системи, тобто всі підсистеми можуть бути лише відкритими, таким чином закритих систем не існує.

3. За походженням:

3.1. Створені природою, які поділяються на живі і неживі.

3.2. Створені людиною: формальні(символічні); неформальні, які поділяються на психічні і за участю людини.

За видом елементів:

4.1. Фізичні.

4.2. Абстрактні.

За способом організації:

5.1. Ієрархічні.

5.2. Неієрархічні.

6. За типом та характером зв ’ язків:

6.1. Прості.

6.2. Складні.

Прості – системи, що можуть розглядатися як сукупність підсистем.

Складність системи можна розглядати в декількох аспектах:

1.Статистична складність.

2.Динамічна складність.

3.Внутрішня складність.

4.Складність керування системою.

Складність системи може бути вирахувана на основі різних концепцій:

1. Статистична – вивчає поведінку системи.

2. Теоретико-інформаційна – досліджує складність зв’язків у системі.

3. Теоретико-множинна – ототожнює складність системи з числом її елементів.

7. За способом керування:

7.1. Керовані ззовні.

7.2. Самокеровані.

7.3. З комбінованим керуванням.

За цією ознакою необхідно враховувати: обсяг системи та ресурси керування; стан свободи системи; характер впливу керування.

 

Основні властивості складних систем:

1. Загальність та абстрактність (все можна розглядати як систему).

2. Множинність – тобто одна і та ж сама сукупність елементів є множиною системи, кожна з яких є визначеною конкретних системо утворюючих відношень та властивостей.

3. Відносність та конкретність.

4. Цілісність.

5. Емерджентність – у складній системі наявні властивості, що не можуть бути виведені із відомих властивостей елементів, які входять до її складу. Ця властивість відображає той факт, що стан системи це функція як станів її елементів, так і відношень між ними. Властивості системи набуті за рахунок відношень, що не виводяться із станів системи називаються емерджентними.

6. Еквіпотенційність – систему розглядають як підсистему системи вищого рівня і навпаки.

7. Синергізм – ефективна сумісність функціонування елементів системи вища ніж сумарна ефективність ізольованого функціонування цих елементів.

Основні властивості відкритих систем:

1. Адентивність – кожна із змінних системи може розглядатися незалежно від інших, і відхилення системи від норми є фізичною сумою відхилень її елементів.

2. Диференціація – різні складові в системі виконують функції, що не є взаємозамінними.

3. Поступове відокремлення – взаємозв’язок між елементами може знижуватися і елемент може змінюватися.

4. Централізація – одна із складових системи може стати домінуючою і зміна в цій складовій спричинять зміни в багатьох інших, але обережно не буває.

5. Інформаційні перетворення і фільтри – вхідні інформаційні потоки в системі використовуються для корегування відхилень та перетворюються у вихідні потоки.

6. Завершальне призначення:

- статична – однакова реакція системи, незалежно від зовнішнього стимулу;

- динамічна – скерованість процесу поведінки скеровано досягає остаточного стану, структурна скерованість – структура системи визначає процес таким чином, щоб досягався певний результат, еквіфінальність – скерованість згідно до мети, тобто система досягає одного і того ж фінального стану, незалежно від головних умов різним шляхами.

7. Атракція – ціле направленість системи, спрямованість на певний центр.

 

Т.2. п.4

4. Моделі теорії відкритих систем (ТВС)

Модель – заміщувач об’єкта дослідження, що знаходиться з ним у такій відповідності, яка дозволяє отримати нове знання про цей об’єкт.

Т.2. п.5

Осн. поняттями характеристиками ТВС є:

1. міжсередовищний інф. простір

2. джерела інф. і будь-які джерела, що генерують, транслюють і ретранслюють інф. потоки

3. обсяг інф. або пропускна здатність: частка інф. від наявної чи згенерованої джерелом інф., що надходить у міжсередовищний інф. простір, і як наслідок його формує

4. адресність передачі інф. (адреса – ціль, що переслідує джерело інф.)

ü у міжсередовищному інф. просторі інф. направленість для всіх

ü для конкретного одержувача довільного середовища

ü швидкість, оперативність передачі інф. від джерела в міжсередовищному інф. просторі

ü рівень доступності інф.: у випадку трансляції інф. на адресу 4а.

ü рівень захищеності інф.: у випадку трансляції інф. на адресу 4б.

ü час реакції: час, що проходить від моменту надходження інф. адресату в с-му до моменту передачі в середовище прийняття рішень

ü креативність: потенціал інф.

Ступінь відкритості с-ми – здатність тієї чи іншої с-ми не тільки генерувати і поставляти власну інф. як у внутрішнє і зовнішнє середовище так і міжсередовищний інф. простір, але і сприймати і аналізувати інф., що надходить ззовні.

Вирах. за формулою:

G= (Vвих. / Vвх. + Vзг.) 100%

 

Т.3. п.1

Модель і система

Основні властивості

1. Скінченність моделі (з нескінченої системи виокремлюють певну частину (скінчену к-ть елементів і відношень, яка відпов. Цілям дослідж. І моделюють її скінченими ресурсами.

2. Спрощеність моделей – моделю відображає істотні сторони об’єкту. Спрощеність моделі є допустимою, адже для будь – якої мети виявляються достатнім визначення головних ефектів у дослідж. системі.

3. Приблизність відображення дійсності – вимога макс. Точного відображення моделі є непотрібною з 2х причин: 1 – це ускладнює створення моделі 2) вона є зайвою,оскільки для аналізу непотрібна вся іеформація про об’єкт.

4. Адекватність відповідає за аналогію між об’єктом – оригіналом і його моделлю.

Розрізняються 3 види аналогії:

1. Зовнішня (на осн. Зовн. Характеристик)

2. Структурна

3. Динамічна(поведінка системи,як змінний стан)

Модель адекватна об’єкту дослідження,якщо результати моделювання слугують основою для прогнозування процесів в реальному об’єкті, що досліджується

5. Інформативність – модель має містити достатню кількість інформ. Про об’єкт, що моделюється)

Т.3. пит. 1.2

Основними властивостями використання моделей є:

· Наочність побудови

· Видимість основних її властивостей і відношень

· Доступність для дослідження або відтворення

· Простота досліджень

· Збереження наявних та отримання нових знань із точністю заданою при побудові моделювання.

Відповідно до цих осн властивостей виокремлюють такі функції моделі:

· Модель як засіб пізнання

· Модель як засіб осмислення дійсності (дозволяє порядкувати та формалізувати первинні уявлення про явище, об»єкт чи систему)

· Модель як засіб спілкування (дозволяє більш точно описати складні поняття, описує систему більш стисло)

· Модель як засіб навчання та тренування (дозволяє підвищити ефективність та скоротити строки дослідження системи, імітація різноманітних ситуацій на моделі сприяє підвищенню якості інф про систему)

· Модель як засіб прогнозування (передбачення на основі інф про минулу поведінку системи її поведінки)

· Модель як засіб проведення експерименту(використовується у тих випадках, коли проводити експеримент на реальній системі є неможливо або недоцільно).

 

У процесі дослідження системи дослідника цікавить не вся сума знань про систему, а лише деякі аспекти, тому уявлення про систему – результат гомомортного відображення.

Т.3. п.2

Моделювання

Модель будується для того, щоб за її допом. виявили та дослідили ті власт. та зв’язки з системою, що є істотними з т.з цілей дослідження. Таке дослідження виконується в результаті маніпулювання моделі, тому воно отримало назву – моделювання.

Моделювання включає в себе такі складові:

· Суб»єкт, який організовує моделювання і завдання, заради якого проводиться моделювання;

· Об»єкт-оригінал, який моделюється;

· Засоби, з яки створюється модель;

· Середовище, в якому модель повинна функціонувати.

Три завдання моделювання:

1. Побудова моделі: це завдання менш формалізоване і крнструктоване в тому розумінні, що не існує загального алгоритму для побудови моделі.

2. Дослідження моделі: це завдання більш формалізоване, адже є конкретні методи дослідження для різних класів моделей.

3. Використання моделі: це конструктивне та конкретне завдання.

 

Життєвий цикл моделі:

1. Збір інформації про об»єкт, висунення робочих гіпотез та перед модельний аналіз.

2. Проектування структури і складу моделі.

3. Побудова специфікації моделі, розробка і налагодження окремих під моделей, цілісне складання моделі, ідентифікація параметрів моделі.

4. Дослідження моделі, вибір методу дослідження і розробка алгоритму моделі.

5. Дослідження адекватності, стійкості та чутливості моделі.

6. Оцінка засобів моделювання, тобто витрачених ресурсів.

7. Інтерпритація, аналіз результатів моделювання і встановлення деяких причинно-наслідкових зв»язків у дослідженій системі.

8. Підготовка звітів і проектних рішень.

9. Уточнення, модифікація моделі і якщо необхідно, повернення до дослідження системи з новими знаннями, отриманими завдяки моделюванню.

 

Оптимізаційний підхід

Будується на основі змістовного опису с-ми для дослідження мети, що моделюється.

Алгоритм дослідження с-ми:

1.Визначення потреб, напрямів та можливості покращення с-ми, формулювання мети функціонування с-ми, аналіз гіпотез, пріорітетів та можливостей їх реалізацій у процесі функціонування с-ми.

2.Структуризація мети функ-ння с-ми, та побудова множини критеріїв якості для оцінки.

3.Узгодження моделі з рез-тами емпірично-статистичних дослідж. підходу

4.Вибір способу виконання завдання

5.Оцінювання результатів та їхня інтерпритація

 

Питання 2.3. Класифікація моделей системи

Класифікаційна ознака

Види систем