Регламентація спеціального навчання дітей-інвалідів.

Так, наприклад, в Англії перші спецшколи для розумово відсталих дітей були відкриті в 1892 р. у Лондоні і Лейчестері. А в 1899 р. в Англії був прийнятий закон про навчання розумово відсталих дітей. Цей закон надавав право громадам самим вирішувати питання про організацію навчання розумово відсталих. Якщо громада була згодна навчати цих дітей, то держава виділяла для цих цілей кошти і встановлювала таку регламентацію спеціального навчання:

1)навчати розумово відсталих до 16 років;

2)відбирати дітей у спецшколи через шкільну комісію;

3)надати право батькам вимагати від шкільної комісії обстеження дитини, якщо в них виникають сумніви у її повноцінності;

4)батьків, що відмовляються посилати дитину на обстеження, піддавати штрафу;

5)шкільні комісії зобов'язані періодично робити повторне обстеження дитини з метою повернення її у нормальну школу;

6)такого повторного огляду можуть вимагати і батьки, але не частіше одного разу в півріччя.

Спеціальне навчання розумово відсталих дітей в Англії набуло особливого звучання, коли за цю справу взялися громадські організації. Найвидатніша роль у цьому відношенні належить Національній асоціації допомоги дефективним дітям, що була створена в 1903 р. Ця Асоціація впливає на адміністративні установи Англії, спонукаючи їх відкривати спецшколи. Вона ж веде нагляд за тими, хто закінчив спеціальні школи, допомагає в їхньому працевлаштуванні.

У 1913 р. англійський парламент прийняв спеціальний акт про розумову дефективність - «Закон про подальше поліпшення в справі піклування про розумово відсталих та дефективних осіб і про деякі виправлення до Закону про душевнохворих». Цей закон був прийнятий після 10-літньої підготовки, і його дійсно можна назвати самим повним і ретельно зробленим офіційним державним актом про розумово відсталих.

За цим законом розумова дефективність визначалася як затримка або неповний розвиток розуму, який виникає до 18-літнього віку внаслідок спадкоємних причин або хвороб і травм.

Цей закон установлював чотири категорії розумово дефективних.

1. Ідіоти - особи, у яких уроджені або набуті в ранньому віці розумові дефекти настільки сильні, що вони не можуть захистити себе від звичайної фізичної небезпеки.

2. Імбецили - особи з вродженою або розумовою недостатністю, що з'явилася в ранньому віці і хоча і не доходить до ступеня ідіотії, але настільки значна, що вони не здатні і не можуть бути навчені керуванню собою або своїми справами.

3. Feebleminded person (розумово відсталі особи) - це особи, чия розумова недостатність не доходить до ступеня імбецильності, але все-таки виражена настільки, що вони мають потребу у догляді і контролі для захисту їх власних або чужих інтересів. Ці діти не здатні до навчання в звичайній школі.

4. Морально дефективні - це особи, чия розумова неповноцінність ускладнюється агресивністю або злочинними нахилами. Ці особи мають потребу у нагляді і контролі для безпеки оточуючих.

Закон 1913 р. мав на меті захистити права особистості розумово відсталих від зазіхань, а суспільство - від їх антисоціальних дій.

Закон установлював такий порядок направлення дефективних дітей у спеціальні установи, що виключав можливість зловживань з боку родичів заради майнової користі. Закон вимагав ретельного обстеження особистості задля правильного діагнозу. Цим обстеженням повинні займатися не тільки лікарі, але і судові органи.

Закон покладав на населення відповідальність за погане ставлення до розумово відсталих осіб.

Як і на Заході, у Російській імперії рух на захист аномальних дітей підсилився у кінці XIX ст. На з'їздах лікарі, педагоги, психологи вимагали подолання відсталості царського уряду у відношенні організації суспільної допомоги аномальним, вимагали проведення реформ у галузі освіти, охорони здоров'я.

Найглибше і всебічне обговорення питання виховання і навчання розумово відсталих дітей відбулося на І Всеросійському з'їзді з питань народної освіти (1913-1914 р.). Резолюція з'їзду встановлювала загальне обов'язкове навчання розумово відсталих дітей, пропонувала структуру загальної організації допоміжних шкіл, склад учнів, програми і методи навчання, позашкільне виховання розумово відсталих і підготовку вчителів для цього типу шкіл.

Однак, незважаючи на повну розробленість програми організації допомоги розумово відсталим у Росії, усі спроби зробити цю програму державною не мали успіху.

Таким чином, у Росії до початку XX ст. турбота про аномальних, дітей здійснювалася благодійними організаціями.

Нове ставлення до дітей з порушеннями розвитку й інвалідів фор­мується у Радянському Союзі. Турбота про цих дітей стала державною: хворі і знедолені діти одержали право на виховання, навчання і лікування. У сукупності всі заходи держави, спрямовані на боротьбу з безпритульністю, дефективністю, захист прав, загальне оздоровлення підростаючого покоління, стали іменуватися «охороною дитинства».

У 1926 р. Наркомос РРФСР видав розпорядження «Про добір дітей; у допоміжні дитячі установи», що стало першою офіційною вказівкою про комплектування допоміжних шкіл. Вперше типи установ для дітей з порушеннями розвитку були визначені в постанові Раднаркому РРФСР «Про установи для глухонімих, сліпих і розумово відсталих дітей і підлітків» (1926 р.). Значною подією у житті допоміжної школи було прийняття колегією Наркомосу в 1931 р. рішення про введення загальної обов'язкової освіти дефективних дітей у віці від 8 до 15 років. Цим же: рішенням допоміжна школа була перетворена у допоміжну фабрично-заводську семирічку.