Суспільне становище дітей з порушеннями розвитку.

Лекція 2. Історія розвитку галузі соціального захисту дітей-інвалідів.

Суспільне становище дітей з порушеннями розвитку.

Регламентація спеціального навчання дітей-інвалідів.

Організація обов’язкової диференційованої освіти осіб з обмеженними можливостями.

Принципи прав і свобод. Декларації прав дитини.

Рекомендації з питань організації фахової освіти інвалідів.

Права інвалідів згідно Декларації Генеральної асамблеї ООН.

Шляхи організації навчання для дітей з дефектами розвитку.

Політика держав в галузі професійної реабілітації і зайнятості інвалідів.

Лекція 2. Історія розвитку галузі соціального захисту дітей-інвалідів.

Суспільне становище дітей з порушеннями розвитку.

Регламентація спеціального навчання дітей-інвалідів.

Організація обов’язкової диференційованої освіти осіб з обмеженними можливостями.

Принципи прав і свобод. Декларації прав дитини.

Рекомендації з питань організації фахової освіти інвалідів.

Права інвалідів згідно Декларації Генеральної асамблеї ООН.

Шляхи організації навчання для дітей з дефектами розвитку.

Політика держав в галузі професійної реабілітації і зайнятості інвалідів.

Суспільне становище дітей з порушеннями розвитку.

З розширенням зв'язків між різними державами і народами стали формуватися правила міжнародної моралі, а потім і юридичні норми що визначають ставлення суспільства до осіб з відхиленнями в розвитку, прав цих людей. Будь-яка держава, прагнучи бути повноправним членом світового співтовариства, повинна співвідносити своє законодавство і свою політику з вимогами визначених міжнародних стандартів. Права людини значною мірою вийшли за межі тільки внутрішньої компетенції держави, стали предметом міжнародної турботи.

В даний час прийняті всі міжнародні норми в галузі прав і свобод особистості, що називаються міжнародними стандартами. Цим терміном охоплюються міжнародні договори, резолюції громадських організацій. Ключові положення цих документів зводяться до забезпечень дітям повноцінного гідного життя в суспільстві.

Останнім часом наше суспільство рухається шляхом будівництв правової держави, тому необхідно уточнити і розширити положення про права та обов'язки громадян, серед яких кілька десятків мільйонів людей-інвалідів. Тому особливого значення набувають питання правового забезпечення цієї категорії осіб.

На всіх етапах свого розвитку людське суспільство не могло бути байдужим до тих, хто мав ті або інші порушення фізичних і психічний якостей. Цих осіб не можна було не помітити, тому що вони вимагали до себе особливої уваги. Якщо ця увага їм не надавалася або виявлялася не в тій формі і не в тому обсязі, якого вони потребували, ці особи ставали важким тягарем для суспільства і джерелом такого соціального зла, як злочинність, дармоїдство, бродяжництво.

У зв'язку з цим у суспільства виникла необхідність визначити своє ставлення до даних осіб, їхнє правове положення, необхідні для них форми допомоги.

Порушення фізичного або розумового розвитку вносять значну своєрідність у процес становлення дитини як особистості. Це було помічено ще на ранніх етапах суспільного розвитку і знайшло відображення в законодавствах, що визначали стан таких осіб у суспільстві.

Суспільне становище дітей з порушеннями розвитку визначалося сукупністю правил, що були сформульовані як у законах вищих органів державної влади, так і в актах державних установ.

З розвитком суспільства змінювалося не тільки його ставлення до своїх аномальних членів, змінювався і сам критерій аномальності. Адже на характер ставлення суспільства до аномального і встановлення меж між нормою і патологією впливає низка численних факторів: рівень економічного, політичного, морального, релігійного розвитку суспільства, стан освіти, охорони здоров'я, науки і культури. у слов'янських державах на дітей з різними видами порушень дивилися як на «божих людей», їх оточували ореолом святості. На ранніх етапах розвитку Київської держави виникло чисто національне явище спільне піклування про «убогих дітей». Широкі кола населення, керовані почуттям милосердя, надавали посильну допомогу притулкам і богадільням.

Одним з перших офіційних документів на Русі був затверджений у 996 р. київським князем Володимиром Святославовичем Статут православної церкви, що зобов'язував церкву піклуватися про хворих, жебраків і юродивих.

Суспільне піклування сприяло виникненню в Київській Русі, а потім і в Московській державі притулків, виховних будинків, у яких жили, виховувалися і готувалися до посильної праці діти з різними видами порушень. Перший такий будинок виник у XI ст. при Києво-Печерській Лаврі.

Епоха Відродження є періодом, коли відбуваються істотні зміни в поглядах людей на природу самої людини, на мету і зміст її життя. Люди все більше вірили в силу розуму і власні можливості. У цей час відбуваються значні зміни в суспільному становищі і вихованні дітей з відхиленнями розвитку.

Раніше, ніж в інших державах, правове становище аномальних бу­ло визначене законодавством в Англії. Англійські закони вже в XIII ст. прагнули встановити різницю між ідіотами і божевільними, тому що це мало велике значення під час рішення майнових питань.

У Росії до цього питання повернулися в XVI ст. в 1551 р. у «Стоглавий судебник» було внесено статтю про необхідність піклування про жебраків, хворих і позбавлених розуму. Цих осіб рекомендувалося поміщати в монастирі. Однак цей закон не одержав широкого застосування.

Перші спроби вжити офіційних заходів по боротьбі з жебракуванням здійснюються в Росії в 1677 р. Було видано указ, що регулював міри суспільного піклування. Цей указ забороняв жебракам, убогим і юродивим бродити по вулицях і дорогах. Він зобов'язував відкривати для них богодільні, що стали першими установами суспільного піклування. Цей акт також позбавляв права керувати своїм майном глухих, сліпих, п'яниць і божевільних.

У 1775 р. було видано «Указ про заснування Приказів суспільного піклування». Відповідно до цього Указу в Росії створюються установи Для догляду за інвалідами, сиротами, душевнохворими. Ці державні установи опікувалися народними школами, сирітськими будинками, лікарнями, богодільнями, будинками невиліковно хворих і божевільних.

У XIX ст. після Великої французької революції (1789- 1793 р.) по­мітно поліпшується суспільне становище аномальних дітей. Французька революція розглядала суспільну допомогу не як доброчинність, не як милостиню, а як обов'язок держави, що було відображено і у законодавстві.

Однак у другій половині XIX ст. бурхливий розвиток промисловості, що посилив потребу в кваліфікованих кадрах, що змусило більшість розвинутих країн перейти до системи загальної початкової освіти. Це у свою чергу спричинило посилення уваги вчених, педагогів до осіб з легким ступенем розумової відсталості, що виявлялося або в процесі навчання, або в умовах роботи на виробництві. Ці особи вимагали до себе більшої уваги, ніж особи з глибоким ступенем відсталості, які, знаходячись під постійною опікою, не становили серйозної небезпеки для суспільства. Діти з легким ступенем розумової відсталості не справлялися з програмою початкової школи і, відраховані з неї, потрапляли на вулицю, поповнюючи резерв антисоціальних елементів. Таким чином, допомога таким дітям починає розглядатися не тільки як прояв гуманності, але і як соціальна необхідність, як засіб самозбереження суспільства.

Усе це дало поштовх розвитку мережі спеціальних закладів. Наприкінці XIX ст. у багатьох європейських країнах відкриваються спецшколи для розумово відсталих дітей, а через деякий час з'являються закони, що регламентують діяльність цих установ і встановлюють критерії відбору дітей до цих установ.