Засоби милозвучності української мови

 

Розглянемо докладніше деякі засоби милозвучності української мови.

1. Чергування у – в та і – й

Звуком [і] завжди починається речення;

звуком [у] починається речення, якщо далі йде приголосний: І враз усе стихло. У високості сухо шелеснуло. І ліс осяявся синьо... І одинока тополя хитнулася стиха (Г. Тютюнник). В одну мить розстебнувся кожух (П. Мирний);

між приголосними вимовляються [у] та [і], що передаються на письмі буквами у та і. Наприклад: Потім у день чи два дні такі вітри подули, що дерево з коренем вирвало (В. Стефаник). Берка рип у хату! Я до його, кажу йому, що так і так, будь ласка, зарадь, зарятуй (І. Нечуй-Левицький);

між голосними вимовляються звуки [в] та [й] і на письмі передаються відповідними буквами: росла в Одесі; Василько й Оленка;

якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються голосні [у], [і]. Наприклад: Сонце сходило і оглядало землю.

Немає чергування при зіставленні понять. Наприклад: Дні і ночі. Батьки і діти.

Не чергуються [у] – [в], [і] – [й] тоді, коли зміна звука викликала б зміну значення слова: вправа і управа, вклад і уклад, вступ і уступ.

Немає чергування у власних назвах: Україна, Врубель. У поезії та розмовному мовленні допустимою є форма Вкраїна.

У переважній більшості інших випадків українці уникають немилозвучних поєднань, вимовляючи після приголосного перед голосним [і], [у], а після голосного перед приголосним [й], [в], наприклад: Ніде бідному козакові-нетязі стати й коня попасти. Таки ж недурно прозиває козацька голота оцю старшину кармазинниками! Розжилися, набралися добра в походах, загарбали всі землі... (М. Пригара).

Незалежно від закінчення попереднього слова перед наступними в, ф, льв, св, тв, хв вживається у: Сидимо у вагоні. Велике значення у формуванні характеру має самовиховання. Одягнена у хвою, шумить дрімуча тайга.

Порушення правил чергування спричинює нагромадження неприродних для нашої мови звукосполучень і зводить нанівець її милозвучність: З’їзд екологів проходив в Криму; Мале суденце довго плавало у океані.

2. Чергування часток би – б, же – ж

Частки, що закінчуються на голосний, уживаються після приголосних: сказав би, сказав же, він би, він же.

Частки, що складаються з приголосного звука, уживаються після голосних: сказала б, сказала ж, вона б, вона ж.

3. Чергування прийменників з – зі – із

Прийменник з може мати форми зі, із. Варіант зі вживають, коли наступне слово починається зі збігу приголосних: зі мною, зі школи. Із уживають між приголосними, коли в наступному слові наявний збіг: пив із джерела, дістав із скрині.

В інших випадках уживають прийменник з: приїхав з міста, приїхала з міста. Зрідка вживається прийменник зо: разів зо два.

4. Чергування прийменників над – наді, під – піді, перед – переді, у – уві та аналогічних префіксів

Варіанти, що містять голосний, уживаються у випадку збігу приголосних у наступному слові: наді мною, піді мною, переді мною, уві сні.

В інших випадках уживають варіанти без кінцевого голосного: над полем, під дахом, перед вами.

Подібним чином уживаються префікси. Порівняйте: відкинути – відібрати, надкусити – надібрати, обгорнути – обігріти, підшити – підірвати, усунути – увійти.

5. Чергування постфіксів -ся – -сь

Перед приголосними вживаються форми дієслів на -ся, перед голосними – на -сь: навчалася в інституті, дивлюсь у воду.

6. Чергування приголосних фонем

Чергування приголосних фонем у сучасній українській мові зумовлюються переважно, як і чергування голосних, історичними змінами в системі консонантизму і вокалізму, виявляються в заміні однієї фонеми іншою (в межах однієї морфеми) та відбуваються при словозміні і словотворенні. Поширеними в українській мові виступають:

а) чергування задньоязикових |к|, |х| і глоткового | г | із стверділими передньоязиковими шиплячими при словозміні та словотворенні:

у кличному відмінку іменників чоловічого роду з основою на [ г ], [ к ], [ х ]: юнак – юначе, козак – козаче, друг – друже, луг – луже, пастух – пастуше;

у дієслівних особових та дієприкметникових відмінкових формах: кликати – кличу, берегти – бережу – збережений, колихати – колишу, ткати – тчу;

в іменникових формах множини: вухо – ушей, око – очей;

при творенні слів: рука – ручка, нога – ніжка, книга – книжка, друг – дружба, знак – значок, міх – мішок, берег – побережжя, всякий – всячина, рука – рушник, жінка – жіночий, пісок – піщаний, запах – запашний, пастух – пастушка, сміх – смішний – смішити, рух – рушати, ворог – ворожий, тітка – тітчин;

б) чергування задньоязикових |к|, |х| і глоткового |г| з м’якими передньоязиковими свистячими:

у відмінкових формах (давальний і місцевий відмінки однини іменників жіночого роду) перед закінченням і: балка – балці, жінка – жінці, нога – нозі, рука – руці, муха – мусі, книга – книзі, повага – у повазі;

у місцевому відмінку однини іменників чоловічого й середнього роду: барак – у бараці, молоко – у молоці, сміх – у смісі;

при словотворенні: турок – турецький, грек – грецький, чех – чеський, відмінник – відмінниця, робітник – робітниця;

в) чергування твердих передньоязикових зубних із стверділими шиплячими. До цієї групи чергувань належать поширені в сучасній український літературній мові зміни [д] – [дж], [д] – [ж], [т] – [ч], [з] – [ж], [с] – [ш], [ц] – [ч]. Названі чергування спостерігаються здебільшого при словозміні в системі дієслівних форм:

особових (1 особа однини): садити – саджу, радити – раджу, крутити – кручу, возити – вожу, носити – ношу, писати – пишу;

інфінітивів із різними відтінками значень: садити – саджати, виносити – виношувати, закрутити – закручувати.

При словотворенні:

іменників: носити – ноша, прядуть – пряжа, світити – свічка;

дієприкметників: носити – ношений, зосередити – зосереджений;

у поодиноких іменниках відбувається чергування [ц] – [ч]: яйце – яєчко, серце – сердечко, сонце – сонечко, лице – личко.

7. Чергування голосних

Сучасна українська мова, як і російська та інші слов’янські, успадкувала і зберігає чергування голосних, що сягають доісторичної слов’янської, а то ще й дослов’янської доби та відбивають індоєвропейські кількісні та якісні чергування голосних.

Найважливішими з них є такі:

Чергування о – а: гонити – ганяти, котити – качати, ломити – ламати, клонитися – кланятися, допомогти – допомагати, схопити – хапати, стояти – стати. Це чергування відбувається в коренях низки дієслів, змінюючи їх значення. Дієслова з о звичайно позначають тривалу, нерозчленовану дію або одноразову, закінчену; дієслова з а – повторювану, багаторазову.

Чергування е – і: гребти – загрібати, летіти – літати тощо.

Чергування і – и: ліпити – липнути, вінок – вити та ін.

Іншу групу історичних чергувань становлять активні чергування, що відбуваються при словотворенні та формотворенні й пояснюються історичними процесами у фонетичній системі давньоруської та давньоукраїнської мов: чергування о – і; е – і; е – о; е, о – фонемний нуль тощо.

Чергування о та е з і

У сучасній українській мові звуки о та е (у відкритих складах) часто чергуються з і (в закритих) при словозміні (кінь – коня, водопій – водопою, Київ – Києва, Харків – Харкова, Фастів – Фастова, Чернігів – Чернігова, Петрів – Петрова) та словотворенні (будівник – будова, підніжжя – нога, зілля – зелений).

Правило це, за нечисленними винятками, поширюється на всі українські слова, а також на глибоко засвоєні нашою мовою запозичення: колір – кольору, папір – паперу, Антін – Антона, Прокіп – Прокопа, Сидір – Сидора. Новіша лексика іншомовного походження вживається без такого чергування: балкон, футбол, телефон, кіоскер, режисер і под.

При творенні нових українських слів треба орієнтуватися не на згадані нечисленні винятки, а на правило. Порівняно нові, але вже широко використовувані лексеми кросівки (від крос), вітрівка (од вітер) виникли за зразком криївка, мандрівка, щедрівка. У деяких газетах замість нормативних форм вітрівка, кросівки вживають суржикові вітровка, кросовки.

Не відбувається це чергування в деяких словах книжного та церковного походження: Бог, пророк, словник, прапор, закон; у прикметниках, утворених від власних імен на -ов, -єв: Ростов – ростовський, Малишев – малишевський, Павлов – Павловський, але в прикметниках, утворених від імен на -ів, -їв зберігається і (ї): Гаврилів – гаврилівський, Гатаїв – гатаївський.

Чергування о та е з фонемним нулем

У сучасній українській мові, як і в російській та білоруській, звуки [о], [е] можуть чергуватися з нулем звука. Наприклад: суфікси -ок, -ець, -ень постають у варіантах -к-, -ц-, -н- вінок – вінка, замок – замка, гурток – гуртка; мовець – мовця, палець – пальця, кравець – кравця; березень – березня, в’язень – в’язня, велетень – велетня. Так само чергування може відбуватися в коренях деяких слів: весь – всього, день – дня, сон – сну.

Чергування е – о після шиплячих приголосних та після й

Це чергування зумовлене тим, що колишні шиплячі звуки, які були м’якими, в українській мові стали вимовлятися твердо.

Після стверділих шиплячих звук [е] перейшов в [о], якщо, в наступному складі стояв твердий приголосний.

Щоб легше визначити, який (твердий чи м’який) приголосний звук був колись, треба вимовити слово російською (російська мова зберегла м’яку вимову приголосних звуків перед голосними переднього ряду). Отже, в українській мові маємо: слово жонатий ([о] після [ж], бо далі йде твердий приголосний [н]) і слово женити ([е] залишився після [ж], бо далі колись вимовлявся звук [н] м’яко); так само вимовляємо (і пишемо) слово його замість давнього его [йего], де колишній [е] перейшов після [й] в [о], бо далі йде твердий [г].

Однак в окремих випадках зустрічаються винятки з цього правила. Наприклад, у слові щока колишній [е] закономірно змінився на [о], бо далі вимовляється твердий приголосний [к]. Однак і у формі давального та місцевого відмінків залишається [о], хоч далі приголосний [ц] вимовляється м’яко: щоці, на щоці. Пояснюється це вирівнюванням з іншими формами: щоки, щокою, щоками.

Вирівнюванням з іншими словами, у яких [е] та [о] вимовляються не після шиплячих, пояснюється поява [о] на місці [е] в прикметниках свіжої, гарячої, безкрайої (за подібністю до таких, наприклад, слів: довгої, молодої); нашої, першої (подібно до такої, другої – [о] не після шиплячих); посаджений, порушений (як ведений, плетений); більшості, безкрайності (як вічності).

В окремих, словах, наприклад: женоподібний, печера, решето, щезати, черга, пащека, – потрібно звіряти запис зі словником. Вимовляються ж усі шиплячі твердо й у таких словах.

Інші правила вимови та змін приголосних і голосних звуків ми розглядали в попередніх темах.

 

Наголос

 

У процесі мовлення склади в словах вимовляються неоднаково, один із них виділяється у вимові. Це здійснюється за допомогою артикуляційних засобів – посилення напруженості мовленнєвого апарату, збільшення сили видиху, зростання тривалості звучання. Таке фонетичне виділення одного із складів називається словесним наголосом, або, за інтернаціональною термінологією, акцентом. Звідси назва науки про наголос – акцентологія – і відповідно назва норм наголошування – акцентні норми.

Наголошування в українській мові підпорядковане усталеним правилам, відображеним у різноманітних словниках. Однак у практиці усного мовлення можна спостерігати багато грубих порушень цих норм, викликаних упливом інших мов (російської, польської, румунської, угорської тощо), місцевих говірок, а також пов’язаних із недостатнім мовнокультурним рівнем носіїв мови, бідністю їх словникового запасу, відсутністю навичок нормативного наголошування.

Правильне, нормативне наголошування є необхідною ознакою високої культури мовлення, а отже, і високої загальної культури мовця. Словесна неохайність часто свідчить не лише про низький рівень культури, а й про невисокий фаховий рівень перекладача, учителя, вихователя, адже культура і фахова досконалість – явища взаємопов’язані. Отже, надзвичайно важливо постійно звертати увагу на наголос у словах, прислухатись до виступів людей, які подають зразки нормативного мовлення (письменників, акторів, дикторів телебачення та радіо, науковців), працювати зі словниками.

Часті порушення наголошування певним чином зумовлені складністю української системи акцентуації.

Наголос є обов’язковою ознакою самостійного слова. Більшість самостійних слів мають один наголос. У випадках, коли нормативними є два можливих наголоси, один з них, як правило, є більш уживаним, і в словниках слово з таким наголосом ставиться на першому місці: зáвжди і завждú, залишкóвий і залúшковий. Службові слова та деякі самостійні (наприклад, односкладові займенники) не мають наголосу. Вони приєднуються до самостійних слів і утворюють разом з ними так зване фонетичне слово. Ненаголошене слово може перебувати перед наголошеним самостійним або після нього: зі мнóю, за мíстом, я прийдý, під чáс, хотíв би, вúкинь це.

В українській мові наголошений склад характеризується передусім довшою тривалістю звучання. Тому наголос визначають як кількісний. Водночас наголошений склад виділяється більшою силою голосу, тому наголос вважають силовим, або динамічним. Подібні характеристики має наголос і в інших слов’янських, а також у германських та романських мовах. Для порівняння: наголос може бути музичним, або тонічним, тобто залежати від зміни висоти тону – у китайській, корейській, в’єтнамській, японській, а також у литовській мовах.

Як і в більшості слов’янських мов, в українській мові наголос різномісний, або вільний, тобто не закріплений за якимось певним складом слова. Наприклад, є слова, у яких наголос падає на останній склад (водá, принестú), на передостанній (читáти, красúвий), на третій від кінця тощо. Є мови, де наголос закріплений: у французькій мові він на останньому складі; у чеській – на першому; у польській – на передостанньому. Переважно на передостанньому складі наголос в італійській, іспанській та румунській мовах.

Друга важлива особливість українського наголосу – його рухомість. Це означає, що наголос може змінюватися в різних формах одного й того ж слова: стінá – стíни, земля' – зéмлю, зробúти – зроблю' – зрóбиш. Словесний наголос може виконувати функцію диференціації слів або їх граматичних форм.

Наприклад, наголос допомагає диференціювати об’є' днання у значенні ‘організація, товариство, спілка’ (статут об’є' д нання) і об’єднáння у значенні ‘дія’ (відбулося об’єднáння сил); облáднання у значенні ‘сукупність механізмів, приладів, пристроїв’ (нове облáднання) і обладнáння у значенні ‘дія’ (закінчено обладнáння кабінету).

Наголос розрізняє омографи (однакове написання, але різне звучання внаслідок різного наголошування): вúгода (діяти з вúгодою) і вигóда (квартира з вигóдами); похíдний (похíдний рюкзак) і похіднúй (похіднúй від іменника); лíкарський (лíкарська допомога) і лікáрський (лікáрська рослина); вíтряний (вíтряний день) і вітрянúй (вітрянúй двигун). Необхідно правильно наголошувати подібні слова, щоб уникнути непорозуміння.

Словесний наголос виконує також форморозрізнювальну функцію. Найчастіше наголос виступає засобом розмежування відмінкових форм іменників однини та множини. Наприклад: свіжі новúни – не чув новинú, зелені поля – край пóля і под. Також наголос розрізняє дієслівні форми доконаного і недоконаного виду: почали засипáти – треба засúпати, будемо скликáти – наказав негайно склúкати. Звичайно, у наведених прикладах різниця в граматичному значенні підтримується контекстом, але наголошування теж відіграє свою роль.

Таким чином, український наголос має ряд особливостей, знання яких сприяє удосконаленню усного мовлення.

Окремі закономірності наголошування. Різномісність і рухомість українського наголосу значною мірою ускладнюють засвоєння акцентуаційних норм. Тому важливе значення має з’ясування закономірностей наголошування. Розгляньмо деякі з правил наголошування, насамперед ті, де найчастіше доводиться спостерігати порушення:

а) у двоскладових іменниках чоловічого роду, що в однині мають наголошений перший склад, у формі множини наголос пересувається на останній склад: áвтор – авторú, кóрпус – корпусú, óкруг – округú, пáспорт – паспортú, пóяс – поясú, сéктор – секторú. Таке наголошування наявне в усіх відмінкових формах: округíв, округáм, округáми, в округáх. Водночас є незначна група іменників, які мають нерухомий наголос: вéктор – вéктори, глóбус – глóбуси, рóзмір – рóзміри.

Рухомий наголос часто мають і трискладові іменники, що в однині мають наголошений перший або другий склад, а у множині функціонують з наголошеним закінченням. На такі слова слід звернути увагу, оскільки часто вони є назвами професій або звань: дирéктор – директорú, інспéктор – інспекторú, профéсор – професорú, редáктор – редакторú, але: прибíчник – прибíчники, застýпник – застýпники;

б) переважна більшість двоскладових іменників жіночого роду, які закінчуються на -ка, у відмінкових формах множини має наголос на закінченні: бáйка – байкú, гóлка – голкú, кáртка – карткú, мúска – мискú, нúтка – ниткú, хáтка – хаткú, рýчка (для писання) – ручкú.

Водночас є іменники, у яких наголос залишається нерухомим: жмéнька – жмéньки, кíшка – кíшки, пáпка – пáпки, прóбка – прóбки.

Переміщення наголосу у відмінкових формах множини можна бачити й у значній частині трискладових іменників на -ка: вказíвка – вказівкú, говíрка – говіркú, колючка – колючкú, пампýшка – пампушкú, пóмúлка – помилкú, сторíнка – сторінкú. Разом з тим є чимала група трискладових іменників з накореневим наголосом у відмінкових формах множини: зáгадка – зáгадки, примíтка – примíтки, розпúска – розпúски.

Подібні особливості наголошування бачимо у відмінкових формах множини чотири- і п’ятискладових іменників на -ка: сторíночка – сторіночкú, товáришка – товаришкú;

в) слід звернути особливу увагу на наголошування віддієслівних іменників середнього роду на - нн(я), частина яких досить активно функціонує в науковому та офіційно-діловому стилях мовлення. У більшості випадків такі іменники зберігають наголоси дієслів, від яких вони утворені. Це може бути наголошення на корені: дúхати – дúхання, кúдати – кúдання, налáгодити – налáгодження. Також подібні іменники можуть мати наголошений суфікс: запитáти – запитáння, навчáти – навчáння, пізнáти – пізнáння, повстáти – повстáння. Іменники, утворені від дієслів з наголошеним префіксом, наприклад, з префіксом ви-, як правило, мають наголошений префікс: вúдужати – вúдужання, вúрахувати – вúрахування, вúнищити – вúнищення. Такі іменники переважно означають завершену дію. Треба звернути увагу на деякі іменники з префіксом ви-, який у відповідному дієслові, як правило, наголошений, що не збігається з наголошуванням іменника: вúзнати – визнáння, вúгнати – вигнáння, вúдати – видáння.

Невелика частина іменників не зберігає наголос відповідного інфінітива: підвестú – підвéдення, відомстúти – відóмщення, звестú – звéдення;

г) слід також звернути увагу на наголошування непохідних двоскладових прикметників. Значна частина їх уживається з наголосом на закінченні: блідúй, малúй, новúй, нуднúй, піснúй, ряснúй, тіснúй. Під упливом російської мови подібні прикметники іноді наголошують неправильно. Водночас є чимало двоскладових непохідних прикметників, які мають наголос на корені: бóсий, вóгкий, кóсий, тúхий, цíлий.

Досить часто неправильно наголошують двоскладові якісні прикметники з суфіксом -к(ий). Нормативним є наголос на закінченні: вузькúй, в’язкúй, жаркúй, легкúй, мілкúй, низькúй, липкúй, тонкúй, тяжкúй, слизькúй, різкúй, рідкúй, чіткúй.

Серед відносних прикметників можуть виникати проблеми з наголошуванням прикметників з суфіксом -ан- (-ян-). Прикметники, утворені від іменників чоловічого роду, а також жіночого роду першої відміни з наголошеним коренем, як правило, зберігають наголоси цих іменників: морóз – морóзяний, очерéт – очерéтяний, бýря – бýряний,але: зоря' – зóряний, росá – рóсяний. Суфіксальне наголошування здебільшого мають прикметники, що походять від трискладових іменників жіночого роду першої відміни: горíлка – горілчáний, копíйка – копійчáний, а також від деяких двоскладових іменників жіночого роду: грéчка – гречáний, сíрка – сірчáний.

Наголошене закінчення можна бачити у прикметників, що походять від односкладових іменників чоловічого роду: дрíт – дротянúй, льон – ллянúй, тóрф – торф’янúй, а також від поодиноких двоскладових іменників: бéрест – берестянúй, хвóрост – хворостянúй. Наголошене закінчення мають також прикметники, утворені від двоскладових іменників жіночого роду першої відміни, які здебільшого мають наголос на закінченні: веснá – веснянúй, або на корені: крéйда – крейдянúй, крúга – крижанúй, шкíра – шкірянúй. Прикметники, що виникли від іменників жіночого роду третьої відміни, також функціонують із наголошеним закінченням: верф – верф’янúй, жерсть – жерстянúй, кров – кров’янúй, сіль – солянúй (солянúй промисел, але соля' на кислота).

Викликає питання і наголошування ступенів порівняння прикметників. Якщо форми вищого ступеня походять від три- і багатоскладових прикметників, що мають наголос на корені або суфіксі, вони зберігають цей наголос: бурхлúвий – бурхлúвіший, вразлúвий – вразлúвіший, вродлúвий – вродлúвіший, ласкáвий – ласкáвіший, доклáдний – доклáдніший, хорóбрий – хорóбріший. Водночас є форми, утворені від трискладових прикметників із кореневим наголошенням, у яких наголос переходить на суфікс: весéлий – веселíший, красúвий – красивíший, розýмний – розумнíший, цікáвий – цікавíший, червóний – червонíший;

ґ) кількісні числівники одинáдцять, чотирнáдцять наголошуються, як інші слова цього типу. Цей наголос зберігають однокореневі збірні числівники: одинáдцятеро, чотирнáдцятеро. Якщо ці числівники виступають компонентом складного слова, то основний наголос падає на другу складову частину, а побічний – наголошує компонент -на-: одинàдцятиклáсник, чотирнàдцятиповерхóвий.

Кількісні числівники шістдеся'  т, сімдеся'  т, вісімдеся' т мають наголос на другому компоненті, наголошування на першому складі ненормативне.

Відмінюючи кількісні числівники, слід звернути увагу на те, що числівники на -дцять і -десят мають наголошені закінчення -óх, -óм, -мá і -омá: одинадцятьóх, одинадцятьóм, одинадцятьмá, одинадцятьомá.

Числівник один (одна, одне, одно) може входити до складу стійких сполук, у яких спостерігається переміщення наголосу на перший склад числівника: всі до óдного, однé до óдного, один за óдним, один по óдному, однé óдному, однí óдним, ні óдного, ні óдному, один óдного, одна óдну, один за óдного, один з óдним, але: зрозумів з одногó слова.

Порядковий числівник дрýгий не змінює наголосу у відмінкових формах: дрýгого, дрýгому;

д) особові займенники я, ти, він (вона, воно) без прийменників у відмінкових формах мають наголос на закінченні: зустрічав менé (тебé, йогó, їí), дарував менí (тобí, йомý). З таким же наголосом у відмінкових формах функціонує зворотний займенник себе: лаяв себé, дарував собí. Наголошування на корені, характерне для говірок західних областей України, не є нормативним. Коли форми родового та знахідного відмінка вживаються з прийменником, наголос переміщається на перший склад: у мéне, про тéбе, на сéбе.

Займенники чúй, якúй, котрúй в усіх відмінкових формах мають наголошене закінчення: чийóго сина, чийóму учневі, якóго числа, котрá година і т. д. Слід звернути увагу на займенник ніякий, наголос якого не змінюється у відмінкових формах: нія' кого, нія' кому, нія' ким, ні з я' ким, ні на я' кому і т. д;

е) досить часто виникають проблеми з наголошуванням особових та часових форм дієслів. Треба звернути увагу на дієслова з основою на приголосний, що мають наголошений елемент -ти: везтú, вестú, плестú, завезтú, привестú, переплестú і под. В особових формах та у формі минулого часу такі дієслова мають наголос на останньому складі: ведý, ведéш, ведýть, ведемó, ведетé, велá, велú і т. д. Наголошення на корені ненормативне.

Вимагають уваги і префіксальні похідні від дієслова іти. У формі першої особи однини простого майбутнього часу та наказового способу вони мають наголошене закінчення: відійдý, перейдý, обійдý, зайдý і т. д., відійдú, перейдú, обійдú, зайдú і т. д. У всіх інших особових формах наголос падає на основу (частіше на префікс): відíйдеш, відíйдете, перéйдеш, перéйдете, зáйдемо, обíйдемо і т. д. У формах минулого часу – наголос на закінченні або на суфіксі: відійшлá, відійшлú, відійшóв і т. д.

Ми розглянули лише деякі закономірності наголошування слів, які належать до самостійних частин мови, акцентуючи на тих випадках, коли можливі порушення. Якщо виникають питання стосовно наголошування слів чи граматичних форм, слід звертатися до спеціальних праць та нормативних словників.

Варіативне наголошування. В українській мові досить частотним є варіативне наголошування в межах норми. Існують варіанти наголошування в усіх формах одного й того ж слова. Наприклад: господáрка і госпóдарка, господáрки і госпóдарки, господáрці і госпóдарці тощо. Буває й так, що варіанти наголосу можливі лише в деяких формах слова. Наприклад: гóсті, гостéй, гóстям і гостя' м, гóстями і гостя' ми / гíстьми і гістьмú, у гóстях й у гостя' х. Варіанти нормативного наголошування можуть розрізнятися за ознакою частотності вживання. Так, серед варіантів крúхти і крихтú, кýпки і купкú частіше вживають форми з наголошеним коренем. Нормативні словники обов’язково фіксують варіативне наголошування, подаючи першим частотніший варіант, тобто той, якому слід віддавати перевагу.

Розглянемо деякі випадки варіативного наголошування граматичних форм в українській мові.

Варіантне наголошування може мати значна група іменників чоловічого роду: доповідáч і доповíдач, користувáч і корúстувач, позивáч і позúвач, призовнúк і призóвник тощо.

Слід звернути увагу на варіантне наголошування іменників середнього роду: межúпліччя і межиплíччя, межúріччя і межирíччя, межúгір’я і межигíр’я. Словники фіксують варіантне наголошування у прикметниках: чимáлий і чималúй, прóстий і простúй, яснúй і я' сний.

Варіантне акцентування можуть мати і прикметники з суфіксом -ов(ий), утворені від іменників: гілковúй і гілкóвий, затишнúй і (рідше) затúшний, пружнúй і прýжний, пéрвісний і первíсний, гомíлковий і гомілкóвий, подарункóвий і подарýнковий, світáнковий і світанкóвий, книжкóвий і книжковúй, слúвовий і сливóвий, волошкóвий і волóшковий, військóвий і військовúй, дніпрóвий і дніпровúй, дністрóвий і дністровúй і под.

Досить багато є прикметників з суфіксом -н(ий), що мають варіанти наголосу. Такі прикметники можуть бути утворені від іменників та дієслів: колíсний і коліснúй, допомíжний і допоміжнúй, дошкýльний і дошкульнúй, жáдібний і жадíбний, жáлібний і жалібнúй, мандрівнúй і мандрíвний.

Варіанти наголосу можуть мати і прикметники з суфіксом -ан- (-ян-): веснянúй і весня' ний, вощанúй і вощáний, вовня' ний і вóвняний, морквя' ний і мóрквяний, капýстяний і капустя' ний, картóпляний і картопля' ний, повíтряний і повітря' ний і под.

Чимала група дієслів в українській мові має варіанти наголосу, які зберігаються в особових та часових формах: ніяковíти і нíяковіти, сúвіти і сивíти, пл і сня' віти і пліснявíти, стáріти і старíти, чéрствіти і черствíти і под.

Як бачимо, слова з варіантним наголошуванням складають значний прошарок української лексики. Вони вимагають від мовця уважного ставлення до наголосу, постійної роботи над удосконаленням свого мовлення.

 

Питання для самоконтролю

Що мається на увазі під милозвучністю мовлення?

Що позначає термін “евфонія”?

Згадайте засоби милозвучності української мови.

Пригадайте чергування у – в та і – й.

Згадайте правила вживання часток би – б, ж – же, постфіксів -ся – -сь.

Що Вам відомо про чергування прийменників та префіксів?

У яких випадках чергуються г, к, х із ж, ч, ш?

Пригадайте інші правила чергування приголосних.

Розкажіть про найдавніші чергування голосних.

Що Вам відомо про чергування [ е ], [ о ] з [ і ]; [ е ], [ о ] з фонемним нулем; [ е ] з [ о ] після шиплячих та [ й ]?

Що таке наголос? Дайте характеристику українського наголосу.