Вимова голосних звуків в українській мові

За звучанням, тобто за кількістю голосу й шуму, звуки української мови поділяються на голосні та приголосні.

Звуки, що мають тільки голос, називаються голосними. Їх шість: [а], [о], [у], [е], [и], [і]. Голосні звуки поділяються на губні ([о], [у]) та негубні (усі інші).

Кожен із голосних звуків має свої ознаки за вимовою. По-перше, голосні звуки розрізняються за ступенем піднесення язика до піднебіння. Найвище положення займає язик при вимові звуків [і] та [у]. Дещо нижче положення язика при вимові [и]. Середнє положення займає язик при вимові звуків [е] та [о], а низьке – при артикуляції [а].

Другою ознакою, за якою розрізняються голосні звуки української мови, є місце утворення. Вимова звуків [і], [и], [е] зосереджується у передній частині ротової порожнини, причому найактивнішою є передня частина язика. Звуки ж [у], [о], [а] вимовляються при активності задньої частини язика.

Третя ознака для розрізнення голосних звуків – активність губ: при вимові звуків [у] та [о] губи витягуються в дудочку, утворюючи округлий отвір, а при вимові [і], [и], [е], [а] губи неактивні.

Отже, голосний звук [і] є переднього ряду, високого піднесення і неогублений. Подібний до нього за трьома ознаками звук [и], тільки він високообниженого піднесення. Звук [е] також є голосним переднього ряду, неогубленим, але середнього піднесення. Звук [у] високого піднесення, заднього ряду, огублений, [о] – середнього піднесення, заднього ряду, огублений, [а] – низького піднесення, заднього ряду, неогублений. Такими є основні ознаки голосних звуків української мови.

Вимова голосних звуків певною мірою залежить від того, наголошеним чи ненаголошеним є голосний звук, тобто від позиції цього звука відносно наголошеного складу. Наголошений склад вважається сильною позицією для голосного звука. У сильній позиції голосний звук вимовляється найбільш виразно: т[ú]хо, т[é]пло, г[ó]луб. Ненаголошений склад є слабкою позицією для голосного звука. У цій позиції голосний вимовляється менш виразно: т[и^е]хéнький, т[е^и]плéнький, г[о^у]лýбка. Ненаголошений голосний звук у вимові зазнає певних змін щодо тривалості, інтенсивності, якості самого звука, тобто зазнає незначної редукції (вимовляється менш інтенсивно, є менш тривалим за часом звучання, частково змінює якість). Такі зміни є більш чи менш помітними залежно від акустичних характеристик звука. Так, наприклад, зміни звуків [а], [у], [і] в ненаголошеній (слабкій) позиції майже непомітні. Порівняйте: р[á]дість – р[а]дíти, д[у]б – д[у]бú, г[í]лка – г[і]лкú. Водночас зміни звуків [е], [и], [о] в ненаголошеному складі помітніші. Порівняйте: с[é]ла – с[е^и]лó, п[ú]ше – п[и^е]сéмний. У деяких випадках можуть бути помітними зміни звука [о]: порівняйте г[ó]луб – г[о^у]лýбка.

В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно у будь-якій позиції. Тому їх називають звуками повного творення. Не має яскравого вияву редукція ненаголошених звуків, характерна для російської мови.

Розглянемо особливості вимови кожного з голосних звуків української мови.

Як уже зазначалося, звуки [а], [о], [у] вимовляються в сильній і слабкій позиціях майже однаково.

Звук [а] в усіх позиціях вимовляється виразно, чітко, ніколи не редукується: с[а]д, с[а]дóк, с[а]дівнúк; ч[а]с, ч[а]сú, ч[а]совúй; г[л’а]нь, г[л’а]дáч, г[л’а]дачí.

Звук [у] в усіх позиціях також вимовляється виразно, чітко: к[у]к[у]р[ý]дза, поб[у]д[у]вáти, п[у]рп[у]рóвий. Вимова цього звука зазнає змін лише в позиції після голосного перед приголосним: [у] може ослаблюватися до невиразного звука, який не утворює складу: а[ў]диторія. Подібним чином може вимовлятися приголосний [в], коли він стоїть після голосного: пра[ў]да, чо[ў]ни, ле[ў]. Це буде розглядатися нижче.

Звук [і] вимовляється чітко в усіх позиціях. Вживається цей звук після м’яких приголосних, а також після приголосних, що злегка пом’якшені: [д’і]д, [д’і]дú, [д’і]дугáн; [ш’і]сть, [ш’і]стьмá; [ч’í]тко, [ч’і]ткúй.

Вимова звуків [о], [е], [и] дещо відрізняється в сильній і слабкій позиціях.

Звук [о] як наголошений, так і ненаголошений, вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить в [а]: в[ó]ди, в[о]дá, в[о]дянúй, [о]бг[о]в[ó]рення, [о]бг[о]в[о]рúти, запр[о]п[о]нувáти, зр[о]бúти, п[о]х[о]дúти і под. У ненормованому мовленні спостерігаємо вимову звука [о] з наближенням до [а] під впливом російської мови: г[а]в[а]рúти, х[а]лóдний, к[а]лúсь. Такої вимови слід уникати.

Ненаголошений [о] перед наголошеним складом з [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]: з[о^у]зýля, т[о^у]мý, к[о^у]жýх. Це наближення є менш помітним перед складом з наголошеним [і]: г[о^у]лíвка, п[о^у]рíг, х[о^у]дíмо, св[о^у]їм.

У словах іншомовного походження наближення до [у] не відбувається: б[о]рдюр. Також [о] вимовляється, як правило, повнозвучно у префіксах до-, о-, про-, об-, роз-: д[о]бути, [о]дужати, [о]брубаний, пр[о]буджений, р[о]злучений.

Звук [е] вимовляється чітко в позиції під наголосом: с[é]ла, н[é]бо, т[é]плий. Не втрачає своєї якості звук [е] також на початку слова: [е]кран, [е]тап. Достатньо чітко звук [е] вимовляється, коли він входить до складу закінчення: Петр[е], друг[е], серц[е]м.

У ненаголошеній позиції звук [е] наближається у вимові до [и]: с[е^и]лó, т[е^и]плó. Особливо відчутне це наближення перед складом з [і], [и], [у]: в[е^и]дíть, в[е^и]лú, в[е^и]дý. Вимова з наближенням до [і] спостерігається також у позиції між м’якими приголосними:          засво[йе^ін’:а], змага[йе^іц’:а].

Звук [и] вимовляється чітко в позиції під наголосом: т[ú]хо, с[ú]н, бл[ú]зько. У деяких ненаголошених позиціях звук [и] також вимовляється виразно. Це спостерігаємо в закінченнях прикметників: готов[и]й, чист[и]й, готов[и]м, чист[и]м, у формі наказового способу дієслів: вийд[и], витр[и]. В інших ненаголошених позиціях звук [и] вимовляється з помітним наближенням до [е]: зб[и^е]рати, п[и^е]сати. Особливо відчутне це наближення перед складом з наголошеним [е]: ж[и^е]вé, п[и^е]сéмний, т[и^е]жнéвий.

Отже, ми бачимо, що звуки [е] та [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково. Зближення, нерозрізнення вимови цих звуків становить характерну рису української орфоепії. Це створює орфографічну проблему, оскільки написання не відповідає вимові.

Вимова приголосних звуків

 

Приголосними виступають звуки, основою яких є шуми, утворювані при проходженні й доланні струменем видихуваного повітря різних перепон. Таким чином, приголосні звуки відрізняються від голосних своїми акустичними і анатомо-фізіологічними особливостями.

З акустичного погляду приголосні звуки складаються здебільшого з шумів або з шумів і незначних тонів. Виняток становлять тільки сонорні приголосні, що акустично подібні до голосних, оскільки в них голос переважає над шумом.

Основна відмінність між голосними і приголосними полягає в діяльності мовних органів при утворенні звуків. З анатомо-фізіологічного погляду голосні – це звуки, що творяться м’язовим напруженням усього мовного апарату. При утворенні приголосних звуків функціонують окремі органи мовлення, наприклад, губи, кінчик чи корінь язика, верхні зуби, задня стінка глотки і под.

Нарешті, приголосні становлять в українській мові кількісно велику групу звуків, що мають неоднакові акустичні ознаки, утворюються по-різному, в усному мовленні зазнають численних змін.

За кількістю звучності (голосу) приголосні поділяються на сонорні та шумні.

Сонорні наближаються за тоном звучання до голосних. Їх небагато: [р], [л], [м], [н], [й], [в].

Інші приголосні належать до шумних. У свою чергу шумні звуки за кількістю шуму й голосу поділяються на дзвінкі та глухі. Дзвінкі звуки мають у своєму складі шум і голос: [б], [д], [з], [ж], [дж], [дз], [г], [ґ]. Глухі звуки складаються тільки з шуму: [п], [т], [с], [ш], [ц], [ч], [к], [х], [ф].

За схожістю артикуляції дзвінкі й глухі звуки складають пари: дзвінкі [б, д, г, ґ, з, ж, дж, дз] та глухі [п, т, х, к, с, ш, ч, ц]. Ще раз наголосимо, що в українській мові звук [ ф ] не має пари за дзвінкістю, як у російській мові ([ ф ] – [в]).

За місцем творення приголосні звуки поділяються на: губні, носові, язикові та гортанні. Губні звуки творяться при активній участі губ або нижньої губи та верхніх зубів: [б], [п], [в], [м], [ф]. Носовими називаються звуки, при творенні яких видихуване повітря виходить через ніс: [м], [н]. Гортанний звук один: [г].

Решта звуків є язиковими. Їх ще називають ротовими. За місцем творення вони також поділяються на три групи залежно від того, яка частинка язика бере участь у їх творенні: задньоязикові, середньоязикові та передньоязикові. До задньоязикових належать звуки [ґ], [к], [х]. В українській мові вони є завжди твердими. Тому після літер, що їх позначають, ніколи не пишеться м’який знак. Перед звуком [і] задньоязикові можуть пом’якшуватися: [ к ’і ] гті, [ х’ід ], [ х’і ] мія. До середньоязикових належить звук [й] та м’які звуки [д’], [т’], [л’], [н’]. Усі середньоязикові звуки м’які. Усі інші звуки є передньоязиковими.

За способом творення приголосні звуки поділяються на зімкнені, щілинні, зімкнено-щілинні, або злиті, й дрижачі. Зімкнені звуки творяться в момент прориву струменем повітря зімкнених мовних органів. Їх ще називають проривними, вибуховими, миттєвими, бо творення таких звуків є швидким, їх не можна протягнути. Це звуки [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]. Щілинні – звуки творяться при проходженні струменя видихуваного повітря в щілині мовних органів. Такі звуки можна подовжити, протягнути: [з], [с], [ж], [ш], [х], [г], [ф], [л], [й], [в]. Серед щілинних виділяються свистячі ([з], [с], [ц], [дз]) та шиплячі ([ж], [ш], [ч], [дж]) звуки. Шиплячі в українській мові вимовляються твердо: жаба, жити, шило, шолом, час, чоботи, джура, щоб, чомусь. Зімкнено-щілинні звуки (африкати) поєднують при своєму творенні моменти зімкнення і прориву: д + з = дз, д + ж = дж, т + с = ц, т + ш = ч. Дрижачими (або вібрантами) у нашій мові є лише звуки [р], [р’].

Приголосні звуки української літературної мови вимовляються в переважній більшості випадків виразно, чітко. Сильною позицією для них є позиція перед голосними [а], [о], [у].

Розгляньмо вимову окремих груп приголосних української мови. Дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [дз], [дж], [ж], [г], [ґ], [д’], [з’], [дз’], вимовляються дзвінко в кінці слова: хлі[б], ду[б], ві[з], ґе[дз’], сні[г], ні[ж]. У позиції перед глухими приголосними, треба також намагатися зберігати дзвінкість цих звуків, але тут, як правило, спостерігається часткове оглушення: [кáз^ска].

Шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж] в українській літературній мові тверді: [ч]а[ш]а, [ж]ати, б[дж]оли.

Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Під впливом російської мови спостерігається ненормативне пом’якшення цього звука. Така вимова характерна для південно-східного наріччя, поширеного зокрема на Слобожанщині та на Півдні України. Треба вимовляти: [ч]истий, [ч]орний, [ч]асто, [ч]ути, [ч]ереви[ч]ки, хо[ч], [шч]едрий, лі[шч]ина, [шч]астя.

Шиплячі звуки лише злегка пом’якшуються в позиції перед [і]: [ш’]ість, [ч’]ітко, [шч’]ільний. Не можна вимовляти твердий шиплячий у цій позиції, хоч таку вимову, на жаль, можна почути: [ши]сть, [жи]нка і под. Шиплячі треба вимовляти як напівпом’якшені також і тоді, коли вони подовжуються: узбі[ч’:]я, збі[ж’:]я, узви[ш’:]я.

В українській мові існує протиставлення твердих і м’яких приголосних. Пари за ознакою твердості / м’якості утворюють звуки: [д]-[д’], [т]-[т’], [з]-[з’], [с]-[с’], [ц]-[ц’], [дз]-[дз’], [л]-[л’], [н]-[н’], [р]-[р’]. Інші приголосні звуки [б], [п], [в], [ф], [м], [г], [ґ], [к], [х] не здатні пом’якшуватись. Лише в позиції перед і вони злегка пом’якшуються: [б’]ігти, к[в’]іти, [п’]існя. Таке ж пом’якшення спостерігаємо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: морк[в’ а ]ний, ть[м’ а ]ний, с[в’ а ]то.

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим звуком у кінці слова та перед приголосним. Іноді доводиться чути вимову в цих позиціях глухого приголосного, що можна пояснити впливом російської мови: бук[ф], пла[ф]ка. Така вимова ненормативна, її слід уникати. В українській мові в позиції перед приголосним та в кінці слова цей звук набуває більшої звучності і переходить в [у] нескладовий: пра[ ў ]да, Є[ў ]ропа, по[ў ]торити, зна[ў ], [ў ]чора, [ў ]па[ў ].

Звук [ґ] властивий лише деяким словам української мови. Літера Ґґ на позначення звука [ґ] відновлена в українському алфавіті виданням “Українського правопису” 1993 року. Її слід використовувати:

– у літературних і найпоширеніших діалектних словах: аґрус, ґаґара, ґазда, ґалаґан, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґекати, ґеґотати, ґедзь, ґелґати, ґешефт, ґиґнути, ґлей (‘загуслий сік на деревах’), ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґонт, ґонтар, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт (ґрунтовний, обґрунтувати та ін.), ґудзик, ґуля (ґулястий), джерґотати, джиґун, дзиґа, дзиґлик, зиґзаґ, леґінь, фіґлі-міґлі тощо;

– у вузькодіалектних словах при їх писемному відтворенні у художніх, етнографічних творах тощо (відповідно до їх вимови в тій місцевості, де вони вживаються), наприклад: вґулати (‘подужати, справитися’), веґеря (‘вид танцю’), ґаблї (‘вила з трьома зубцями’), ґаланці (‘вузькі штани’), ґарґара (‘сварлива жінка’), ґвер (‘кріс, рушниця’);

– у словах іншомовного походження – власних назвах [ґ] може вживатися паралельно з [г] у тих випадках, коли ці назви в мові-джерелі мають звук [g]: [ г ] ібралтар і [ґ]ібралтар, [ гете ] і [ґ]ете;

– у прізвищах українців та інших власних назвах України, які традиційно вимовляються з Ґ: Ґудзь, Ґалаґан, Великий Ґрунь (гора в Карпатах);

– крім того, через літеру ґ передається латинська літера g (відповідно й з інших мов) у тих варваризмах, що звичайно подаються засобами латинської графіки, але можуть передаватися й засобами кириличної абетки: фата морґана, персона нон ґрата, альтер еґо, ґуд бай і под.

Звук [дж] – злитий звук, завжди твердий: [дж]ерело, [дж]міль, бу[дж]у. Лише в позиції перед [і], як уже зазначалося вище, цей звук злегка пом’якшується: б[дж’]ілка. Треба розрізняти звук [дж] і сполучення звуків [д] і [ж], які позначаються літерами д, ж. У сполученні звуків [д] і [ж] кожен звук вимовляється окремо. Таке сполучення трапляється на межі префікса і кореня: пі[джж]ивити, ві[джж]имати.

Звук [дз] – теж злитий звук, який, може бути твердим і м’яким: [дз]воник, [дз]еркало, [дз’]юрчати. Роздільна вимова цього звука є порушенням орфоепічної норми.

Звук [л] може бути і твердим, і м’яким: к[л]ас, [л]ипа, [л’]ютий, [л’]ялька. Грубим порушенням літературної норми є м’яка вимова звука [л] перед [е]: [л’]екція.

Звук [р] постійно твердий у кінці слова й складу: ліхта[р], буква[р], зві[р]ки, чоти[р]ма. М’яка вимова в цих позиціях є ненормативною.

Звук [ф] – глухий твердий приголосний, властивий лише словам іншомовного походження: [ф]акт, [ф]ото, [ф]ос[ф]ор, [ф]естиваль. У багатьох словах літературної мови запозичений звук [ф], а разом із ним і буква ф, замінилися більш властивими для української вимови звуками та сполуками, наприклад: Филипп – Пилип, Ф ё кла – Векла, фасоль – квасоля, картофель – картопля тощо. У ненормативному мовленні трапляється вимова звукосполучення [хв] у іншомовних словах: [хв]орма, [хв]арба. Такої вимови слід уникати. Доводиться спостерігати і зворотне явище – звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [ф]ороба, [ф]іртка. Подібна вимова перебуває за межами літературної норми.

Звук [ц] в літературній вимові – м’який звук у більшості позицій, зокрема й у кінці слова: хлопе[ц’], молоде[ц’], шве[ц’]. Цей звук вимовляється як м’який і перед голосними [а], [о], [у]: пра[ц’]я, вули[ц’]я, [ц’]ього, крім слів іншомовного походження: царина, цукати. Твердий [ц] вимовляється перед [е], [и]: ли[ц]е, [ц]их, [ц]ими.

Звук [й] – м’який приголосний звук. У кінці слова та в позиції перед приголосним цей звук вимовляється як [і] нескладовий; кра[ĭ], зна[ĭ], пита[ĭ]те. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко: [йо]го, [йа]рмарок, чу[йе^і]те, зна[йе^і]мо.

Вимова абревіатур

 

Абревіатура – скорочене складне слово (іменник), утворене з початкових звуків, назв початкових літер чи початкових частин слів, на основі яких твориться скорочення: ЄС, НТР, КамАЗ, РП, СНІД.

За вимовою їх можна поділити на дві групи: а) ініціально-літерні, тобто абревіатури, які творяться поєднанням назв перших букв кількох слів. На письмі вони передаються переважно великими буквами. Наприклад, ХТЗ, РТС, ЄС тощо; б) ініціально-звукові, тобто абревіатури, що складаються з перших звуків тих слів, які стали основою для їх утворення, наприклад: ГЕС, МАЗ, САРС.

У наш час абревіатури досить широко використовуються в розмовно-побутовому мовленні, а також у сфері виробництва. Багато з них стали загальновживаними й увійшли в словниковий запас людей як повноправні лексичні одиниці. Вони постійно вживаються в різних стилях писемної мови. Проте вимові цих слів характерна іноді багатоваріантність, а в деяких випадках і непослідовність. Найчастіше абревіатура вимовляється за назвами початкових букв (еф-ер-ен – ФРН, ер-те-ес – РТС, ха-те-зе – ХТЗ). Однак такий підхід до вимови не завжди прийнятний, зважаючи на складність, немилозвучність вимови абревіатури, через те в окремих випадках варіантом може бути просторічний, простіший (не еф-зе-у, а фе-зе-у; фе-ер-ен, а не еф-ер-ен). Однак таких прикладів небагато.

Вимова абревіатур багато в чому залежить від кількості, а також розміщення голосних і приголосних звуків. Найголовнішими закономірностями вимови літерних абревіатур можна вважати такі:

за звуками вимовляються ініціально-звукові абревіатури, що складаються з ініціалів типу “приголосний – голосний - приголосний”, “приголосний – приголосний – голосний - приголосний”, “голосний –голосний – приголосний”, наприклад: ЖЕК, ЦУМ, ЛАЗ, ПАЗ, МХАТ, ООН, ЕОМ тощо;

літерні абревіатури, що складаються із двох або трьох приголосних та одного голосного, вимовляються за буквами, наприклад: ПТУ (пе-те-у) МПТУ (ем-пе-те-у), МВО (ем-ве-о);

однолітерні  абревіатури  з  цифрами  вимовляються за назвами букв:   Т-34 (те-34), Т-150 (те-150).

 

Питання для самоконтролю

Що Вам відомо про орфоепію?

Розкажіть про формування української літературної вимови.

Назвіть причини порушення норм української літературної вимови.

Розкажіть про співвідношення між звуками української мови та буквами.

Дайте характеристику голосних звуків української мови.

Які Вам відомі особливості вимови голосних звуків?

Дайте характеристику приголосних української мови.

Розкажіть про вимову приголосних.

У яких словах слід писати букву Ґґ?

Що Вам відомо про вимову абревіатур?