Стилістичні можливості етимології

 

Стилістичні можливості етимології полягають у тому, що для створення різних зображально-виразових ефектів наголошується, підкреслюється етимологія слова. Тут застосовуються два прийоми: перший – потреби тексту змушують автора глибше заглянути в значення слова, ніби звільнити його від пізніших нашарувань. Таке використання внутрішньої форми характерне для публіцистики, але етимологізацію слова можна зустріти й у наукових, особливо в науково-популярних текстах; другий – використання етимології слова для створення образу. Проникнення в суть слова – один із головних проявів поглибленого інтересу автора до матеріалу. Найчастіше походження слова встановлюється його зіставленням з іншими, близькими за значенням.

Використовуючи етимологію як засіб привернути увагу читача або слухача до певного слова, виділити одне з його значень із зображальною, архітектоніко-композиційною чи емоційно-експресивною метою, автор не завжди потребує глибокого аналізу походження слова, оскільки цей аналіз не завжди може дати бажані наслідки. Коли писати, наприклад, про жінку на ім’я Зоя, можна завважити, що це ім’я походять від грецького слова зі значенням ‘життя’. Те саме можна сказати про інші особові імена грецького походження: Андрій ‘мужній’, Микола ‘переможець народів’, Олексій ‘захисник’, Олена ‘світло, смолоскип’ та ін. Але якщо говорити в позитивному плані про жінку з ім’ям Клавдія, то навряд чи варто пояснювати, що воно походить від латинського слова зі значенням ‘кульгавий’.

Справжня етимологія виступає лише в науковій мові, в етимологічних студіях. Тут вона не є стилістичним засобом і являє собою один із об’єктів дослідження. У науково-популярних, науково-публіцистичних, художніх творах автори охочіше використовують окремі елементи етимологізування. Ось як, наприклад, пояснюється походження назви місяця: “Листопад – одинадцятий місяць календарного року. Українська, білоруська, болгарська, чеська, сербська назви листопад, падолист відображають осіннє явище природи” (журн.).

Власне етимологія слова в нехудожніх текстах особливо часто використовується в тих випадках, коли сама тема викладу потребує поглибленого аналізу якогось поняття: “Тоді на землі й на воді кипіло життя, росли величезні та непрохідні ліси. Пізніше все це перетворилося на чорні краплини, що їх перси звали нефт, а греки – нафта ” (газ.); “У стародавньому Вавилоні одну зірку називали “ Сіб-зі-ханнах – “Охоронниця неба”. З часом ця красива назва перетворилася на жіноче ім’я. Очевидно, вавілоняни мали на увазі те саме, що й ми, коли називаємо когось зірочкою. Минули століття, й ім’я Сіб-зі-ханнах почало звучати скорочено – Ханнах. Звідси Ганна і ще коротше – Анна ” (О. Горбовський). Варто додати, що наведена автором етимологія не єдина. Це ім’я виводять також від гебрайського (давньоєврейського) hēn ‘грація; миловидність’. Крім того, ім’я Анна з’явилося не в результаті скорочення Ганна. Навпаки, Ганна, що є основною формою цього імені в українській мові, утворено від запозиченого з грецької після прийняття християнства Київською Руссю імені Анна шляхом приєднання до нього протетичного г: пор. укр. гарба, горіх тощо – рос. арба, орех.

У нехудожніх текстах пояснення, пов’язані з розкриттям внутрішньої форми слова, з’являються й тоді, коли з метою популяризації потрібно нагадати про походження слова або словосполучення, з’ясувати для читачів причини виникнення певного найменування, дати йому чітку характеристику: “Колись на Україні середнє училище звалося бурсою. Бурса – латинське слово, але по-латині воно означає не що інше, як гаман для грошей. Який же зв’язок між бурсою – училищем і бурсою – гаманом? Він стане ясним, якщо зважити на один забутий історією факт. У давні часи, приблизно з XVI століття, коли завелися на Україні бурси, вони були дуже бідні. Учні-бурсаки жили коштом добродійних грошових пожертвувань, що їх складали добродійні особи у спеціальний прибитий на дверях училища гаман – бурсу. А від гамана назва перейшла й на школу” (А. Матвієнко).

Зацікавлюють читача й етимологічні вкраплення в науково-популярних текстах. Ще один приклад із книжки А. Матвієнко “Живе слово”: “Таємниця слова інколи ховається за однією єдиною літерою. Такою літерою, наприклад, може бути щ. Досить у слові нащадок передати щ як шч, а ще правильніше як сч, і розчленоване на-с-чад-ок на три чверті розгадане... С чад – те ж саме, що з дітей, на-счадок – якийсь із дітей”.

Художні твори, особливо історична проза, вдаються до етимологічних екскурсів для того, щоб нагадати (або пояснити) читачеві незвичне чи не цілком зрозуміле слововживання: “Одні будували, другі – руйнували. Як сказав поет: “Той мурує, той руйнує”... У восьмому столітті імператор Лев Ісавр досить дбайливо винищував ікони, а що слово ікона означає будь-яке зображення, будь-який малюнок, то можна уявити, скільки шедеврів навіки втрачено для людства в тій “ідеологічній боротьбі” (П. Загребельний).

У тих випадках, коли етимологія слова прозора, на неї досить лише вказати, ніби підтвердивши здогад читача, співрозмовника, або якось виділити за допомогою синонімічних слів: “Що таке обачливість! Можна б сказати так: оба-очливість, тобто зіркість на оба ока, що повинно бути поставлене вище за пильність, яка власне дорівнюється буденній підозрілості, тоді обачливість можна поставити в одному ряду з передбачливістю” (П. Загребельннй). Версія П. Загребельного про походження слова обачливість суто індивідуальна. Тут авторові потрібно виділити слово, підкреслити його значення в конкретному випадку, протиставити поняття обачливість поняттю пильність, котре аж ніяк не “дорівнюється буденній підозрілості”. Для художнього прийому таке трактування цілком припустиме, хоч обачливість походить не від обаочливість, тобто числівник оба тут ні до чого. Українське бачити пов’язане з око. Префіксальним утворенням від бачити є дієслово обачити ‘помітити’, на основі якого виникли прикметники обачний, обачливий, іменники обачність, обачливість.

Стилістичний ефект може бути досягнутий як за допомогою розкриття внутрішньої форми слова, так і шляхом підкреслення етимологічної непрозорості слова. Залежно від жанру ступінь вірогідності застосовуваних у текстах етимологій буває різним. У газетних жанрах він досить високий, факти про походження слова здебільшого не викликають сумніву: “Філологи твердять, що таке конкретне сьогодні слово екзамен походить від давньогрецького дієслова ехаgо. Це дієслово має 27 значень, серед них такі (не зовсім життєрадісні), як ‘видаляти’, ‘виганяти’ і навіть ‘укорочувати віку’. Одразу пояснимо: в Елладі слово екзамен спочатку було в ужитку не в педагогів, а виключно в пастухів. Кожної весни давньогрецькі пастухи виганяли давньогрецькі отари на давньогрецькі пасовиська і робили суворий відбір... Однак у латинських словниках ехатіпаtіо вже означає ‘зважування’, ‘дослідження’ і, нарешті, ‘іспит’. Мабуть, римляни краще за греків розумілися на майбутніх вузівських справах. Але так чи інакше, привілейоване становище сьогоднішнього студента очевидне: після невдалої відповіді його навіть не зважують, йому просто пропонують прийти вдруге для співбесіди” (Ю. Шанін).

При зіставленні імен Олексій та Олександр неважко побачити, що вони мають спільну частину олекс, пов’язану з давньогрецьким дієсловом а l ехо ‘захищаю, обороняю’. У словниках імен та в інших виданнях Олексій перекладають ‘захисник, оборонець’ (правильно), а Олександр ‘мужній оборонець, захисник людей’ (не зовсім так, бо Олександр, або по-грецькому Alexandros буквально означає ‘той, що захищає від чоловіків’). Тут треба згадати, що Александрос було другим ім’ям Париса – сина троянського царя Пріама. Незадовго до народження цієї дитини Пріамовій дружині Гекабі наснилося, начебто вона народила вогонь, що спалив Трою. Оракул провістив, що в неї народиться син, який знищить рідне місто. Коли хлопчик з’явився на світ, батьки наказали кинути його на горі Іді на поталу звірам. Однак малюк не загинув, його вигодувала своїм молоком ведмедиця. Пастух Агелай узяв його до свого дому, назвав Парисом і виховав поміж пастухами. Юнак відзначався розумом та відвагою. Вів сміливо боронив отари від розбійників, за що дістав наймення Александрос (alexo ‘захищаю’, aner ‘чоловік’), тобто ‘той, що захищає отари від чоловіків (розбійників)’. Хоч красень Парис згодом таки згубив Трою, його друге ім’я вийшло далеко за межі Еллади, набувши поширення в різних народів світу.

У художніх творах пошуки внутрішньої форми слова часто є засобом змалювання внутрішнього стану героя, його думок та асоціацій. На першому місці тут не точність етимологій, а можливість для авторських зіставлень:

Було в мене буй-гілля

як наська земля:

у полі – поляни, у древі – древляни,

низомподоляни,

верхом – верховинці

тільки степом ординці.

(І. Калинець).

Великий інтерес у мовців викликають власні назви – імена й прізвища людей, топоніми, історичні найменування тощо. Випробуваним прийомом красного письменства є використання прізвищ для характеристики персонажів: Глитай, Зайдиголова, Чмир, Джигун, Бурлака, Терпи лиха, Сивоок. Згадаймо численні імена й прізвища з гумористичних творів Ю. Івакіна та Ю. Шаніна: Іван Теля-Пасе, Панас Стовбур, Пилип Пекельний, Юхим Первак, Марія Малохмарна, професор Скрегіт-Зубовний, аспірант Ярема Цікавко, доцент Запривода, кандидат технічних наук Тихогрім, професор Вовкодавер і т. д.

Не менш цікава етимологізація географічних назв. Це задовольняє пізнавальні прагнення читачів: “На початку XVIII століття Печерський монастир створює в урочищі свій “заміський двір”, а незабаром тут зводиться Кловський палац. У ті часи на цій місцевості були виноградники, величезний шовковичний сад і липовий гай. Ось чому плато звалося Липками ” (газ.).

У творах красного письменства як справжня, так і народна етимологія географічних назв використовується для створення місцевого колориту, для характеристики персонажів, для показу шляху авторських роздумів:

Камінь-останець –

Перунова Рінь.

Миловань, Ростань,

Шклінь,

Старі Безрадичі,

Сухоліси,

Стариці в Лисогорах.

Іванопіль.

У будень: Мотижин, Жорнівка;

У свято: Медвин і Лелів.

(І. Калинець).

Питання для самоконтролю

Що вивчає етимологія й у який спосіб?

Що ви знаєте про народну етимологію?

Знайдіть у газетах приклади жартівливої етимологізації слів.

Які функції народної етимології?

Розкажіть про явище деетимологізації, які його причини?

Розкажіть про використання можливостей етимології в різних стилях літературної мови.

 

Тема 15. ЛЕКСИКОГРАФІЯ

План

1. Предмет лексикографії.

2. Загальна характеристика словників.

3. Типи словників.

4. Список словників.

 

Література

1. Мацько Л. І., Мацько О. М., Сидоренко О. М. Українська мова. – К., 1998. – С. 126-129.

2.  Сучасна українська літературна мова / М. Я. Плющ, С. П. Бевзенко та ін. – К., 2000. – С. 141-144.

3. Сучасна українська мова / О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін. – К., 1991. – С. 125-152.

4. Українська мова / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко, Л. О. Кадомцева, П. П. Кононенко – К., 1995. – С. 64-68.

5. Українська мова: Енциклопедія. – К., 2000. – С. 274-281.

 

Предмет лексикографії

Лексикографія – розділ мовознавства, що займається теоретичними проблемами укладення словників, збиранням, упорядкуванням та описом словникового матеріалу.

Як науково-прикладний розділ мовознавчої науки лексикографія тісно пов’язана з усіма іншими розділами, а передусім – із лексикологією.

Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, що спочатку здійснювалося у вигляді глос, тобто тлумачних написів на полях і в тексті рукописних книг.

Загальна характеристика словників

Словники відображають культуру мови народу і сприяють її нормалізації. Вони є багатим джерелом вивчення мови, зокрема правил написання, вимови, добору слова. Видатний поет і вчений М. Рильський, підкреслюючи важливість словників, писав:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Існують спеціальні словники понятійно-довідкового характеру –енциклопедичні та словники власне мовні – лінгвістичні (або філологічні). В енциклопедичних словниках пояснюється зміст, характер і сутність предметів, явищ. У них можна знайти лаконічні відомості про різні країни, народи, мови, визначні події, про видатних політичних діячів, учених, письменників, митців. Ці словники містять довідковий матеріал з усіх галузей знань. В енциклопедичних словниках уміщують також ілюстрації (фотографії, малюнки, репродукції), картографічні матеріали, статистичні, хронологічні таблиці та ін. Відомі, наприклад, такі енциклопедичні словники, як “Українська радянська енциклопедія” (у 12 т. К., 1977–1985); “Енциклопедія українознавства” (Львів, 1993–1994, 1 – 4-й томи на літери А–М); “Енциклопедія українознавства” (у 3-х т. К., 1994–1995); “Українська літературна енциклопедія” (К., 1988. Т. 1; К., 1990. Т. 2); “Українська мова: Енциклопедія” (К., 2000) та ін.

У лінгвістичних словниках об’єктом розгляду є слово як одиниця мови. Лінгвістичні словники бувають одномовні та перекладні. Одномовні поділяються на: тлумачні, міжслівних зв’язків (синонімічні, антонімічні, паронімічні, омонімічні), діалектні, історичні, довідково-лінгвістичні (етимологічні, фразеологічні, орфографічні, орфоепічні, словотворчі, словники труднощів).

У перекладних лінгвістичних словниках представлені переклади слів та фразеологізмів з однієї мови іншою. Найпоширеніші – двомовні перекладні словники, хоч є й багатомовні. У перекладних словниках подаються лексичні або фразеологічні відповідники різних мов із урахуванням семантичної структури того слова, що перекладається (однозначне, багатозначне), а також особливостей функціонування слів та словосполучень у кожній мові.

Серед одномовних словників найбільш вагомими є тлумачні словники, у яких пояснюється значення слів, подаються їх основні мовні характеристики – граматичні ознаки, наголос, написання, розкриваються стилістичні можливості та деякі особливості сполучуваності з іншими словами. Різновидами тлумачних словників є також словники іншомовних слів, одномовні термінологічні словники (які водночас тяжіють і до енциклопедичних), словники мови письменників, у яких також розкриваються можливості змістового та стилістичного вживання слів.

У словниках іншомовних слів уміщуються слова, запозичені з різних мов. До слова подається інформація, з якої мови воно походить або які компоненти використані для його творення, та, що найголовніше, пояснюється значення цього слова.

Близькими до словників іншомовних слів є спеціальні, або термінологічні словники, що містять визначення слова-терміна та відомості про використання його в певній системі знань.

Словники мови окремих письменників служать для систематизації та пояснення слів, уживаних письменником у його творах. Кожна стаття ілюструється прикладами, які розкривають особливості індивідуального слововживання в художньому мовленні.

У діалектних словниках зібрана лексика територіальних діалектів, з’ясовується значення і характер поширення діалектних слів. Ці словники бувають загальнодіалектними та регіональними.

У словниках синонімів, антонімів, омонімів, паронімів розкриваються змістові та стилістичні зв’язки між словами та притаманні словам певних груп і рядів своєрідні значення й відтінки значень.

Широко використовуються довідково-лінгвістичні словники – орфографічні, орфоепічні, етимологічні, фразеологічні, словники складних випадків слововжитку тощо.

Орфографічні словники подають нормативне написання слів, мають велике значення для розвитку культури писемного мовлення.

Орфоепічні словники містять інформацію про літературну вимову та наголос слів, допомагають удосконаленню усного мовлення.

В етимологічному словнику пояснюється походження слів, розкривається їх первинне значення, історичний розвиток.

Фразеологічні словники вміщують насамперед цілісні звороти (фразеологізми, крилаті слова, ідіоми та ін.). Пояснюється значення стійкого сполучення слів, особливості вживання, походження, можливості варіювання в мовленні.

Крім названих, відомі й інші словники, що теж мають важливе теоретичне і практичне значення для вивчення лексичного та фразеологічного складу мови (історичні, топонімічні, частотні, морфемні, власних імен і прізвищ та ін.).

За розташуванням слів словники поділяються на алфавітні та гніздові. Різновидом алфавітних словників є так звані зворотні (інверсійні) словники, у яких слова подаються в алфавітному порядку їх кінцевих літер. У гніздових словниках фіксуються гнізда споріднених слів за алфавітним порядком первинного слова й усіх похідних у кожній словниковій статті.

 

Типи словників

Перекладні словники

Найбільш поширені в Україні двомовні перекладні словники. Їх створення ґрунтується на багатих традиціях української лексикографії, відзначається безперервним удосконаленням і поглибленням наукового, мовного опрацювання.

1948 р. вийшов “Російсько-український словник” за редакцією М. Я. Калиновича. У словнику вміщено понад 80 000 слів. Повніше, ніж у попередніх словниках, представлена лексика сучасної української мови, ураховані різні значення слів, їх стилістичні варіанти. 1955 р. вийшло друге видання словника з деякими виправленнями та доповненнями, а в 1961 р. – третє.

Новий “Російсько-український словник” (1968) складається з трьох томів, містить понад 120 000 реєстрових слів. Це найбільш повний сучасний словник такого типу. Здійснено його стереотипне перевидання у 1978, 1980, 1988 роках. У словнику значно розширені статті – за рахунок уведення синонімічних відповідників та варіантів слів.

У словнику 1968 р. набагато глибше опрацьовано значеннєву структуру слова, ураховано його різні змістові відтінки, особливості сполучуваності, стилістичних характеристик тощо. Подаються як вільні, так і сталі словосполучення, що переважно мають специфіку в перекладі, потребують особливої уваги.

Однією з визначних праць української лексикографії є шеститомний “Українсько-російський словник”, укладений колективом Інституту мовознавства імені О. О. Потебні та виданий у 1953–1963 рр. Цей словник є широким зібранням лексичних та фразеологічних скарбів сучасної української літературної мови.

Серед однотомних російсько-українських та українсько-російських словників: “Російсько-український словник” Д. І. Ганича, І. С. Олійника (1962); “Російсько-український і українсько-російський словник” цих же укладачів (1984); “Українсько-російський словник” за редакцією В. С. Ільїна (1964); “Українсько-російський словник” за редакцією Л. С. Паламарчука, Л. Г. Скрипник (1975). Перевидано “Російсько-український словник” Д. І. Ганича, І. С. Олійника та “Українсько-російський словник” за редакцією Л. С. Паламарчука, Л. Г. Скрипник.

Останнім часом побачили світ “Новий російсько-український словник-довідник” С. Я. Єрмоленко, В. І. Єрмоленка, К. В. Ленець та Л. О. Пустовіт (1996); “Українсько-російський та російсько-український словник. Відмінна лексика” О. П. Шевченко (1997); “Російсько-український словник: Найуживаніші слова і вислови” Н. Непийводи (2000).

Опубліковані російсько-українські словники, які представляють термінологію багатьох галузей знань: гірничий, хімічний, фізичний, математичний, геологічний, гідротехнічний, технічний, ветеринарний, сільськогосподарський, а також словники суспільної лексики – “Русско-украинский словарь юридических терминов” (К., 1985); “Російсько-український словник соціально-економічної термінології” Воробйової С. А. і Молодід Т. К. (К., 1976); “Російсько-український словник наукової термінології: Суспільні науки” Й. Ф. Андерша, С. А. Воробйової, М. В. Кравченко та ін. (К., 1994); “Російсько-український словник для ділових людей” О. О. Тараненка і В. М. Брицина (К., 1992) та ін.

Вийшли у світ термінологічні словники мішаного типу, так звані перекладно-тлумачні. 1985 р. вийшов друком “ Словник лінгвістичних термінів ” Д. І. Ганича та І. С. Олійника, у якому до термінів, поданих українською мовою, наводяться спочатку російські відповідники, а далі витлумачується значення терміна. 1999 р. вийшов “Російсько-український та українсько-російський тлумачний словник” за редакцією Л. Г. Савченко (Харків).

Крім російсько-українських та українсько-російських, видано також двомовні й багатомовні словники, які охоплюють й інші мови. Серед них “Англо-український словник” М. Л. Подвезька та ін. (1996), “Українсько-англійський словник” за редакцією Ю. О. Жлуктенка (1982, 1984), “Німецько-український словник” за редакцією Е. І. Лисенко (1978, 1986), “Українсько-німецький словник” за редакцією Е. І. Лисенко (1983, 1989), “Німецько-український та українсько-німецький словник” Л. І. Сергєєвої, Є. Г. Лисенко, В. М. Колісник (1997), “Німецько-українсько-російський словник” Е. І. Лисенко та Л. І. Сергєєвої (1998), “Французько-український та українсько-французький словник” В. Б. Бурбело та ін. (1994, 1997), “Українсько-французький словник” Г. Г. Крючкова, І. В. Вєдіної та ін. (1995), “Українсько-французький словник” за редакцією К. М. Тищенка (1986, 1994), “Польсько-український словник” у двох томах – головний редактор Л. Л. Гумецька (1958–1960), “Чесько-український словник” у двох томах Й. Ф. Андерша та ін. (1988–1989), “Словацько-український словник” П. Бурганича (1985) “Болгарсько-український словник” І. А. Стоянова та ін. (1988), “Українсько-чеський словник” у двох томах А. Куримського, Р. Шишкової та Н. Савицького (Прага, 1994–1996), “Англо-український словник” у двох томах М. Балли (1996).

Багатомовні словники в українській лексикографії представлені такими працями: “Українсько-латинсько-російський медичний словник” (1960), “Англо-українсько-російський словник з інформатики, програмування, обчислювальної техніки” А. Б. Барткова, О. Я Гринчишина та Я. Т. Гринчишина (1995), “Словник фізичної лексики українсько-англійсько-німецько-російський” В. Козирського і В. Шендеровського (1996) та ін.

Навіть короткий огляд сучасних перекладних словників, створених українськими лексикографами, свідчить про значну та глибоку інформативність цих видань, їх важливе практичне значення.

 

Тлумачні словники

 

Протягом 1970–1980 рр. був виданий одинадцятитомний “ Словник української мови ” – перший тлумачний словник нашої мови (135 000 слів). 1998 року В. Яременко та О Сліпушко, спираючись на “Словник української мови”, видали “Новий тлумачний словник української мови” у чотирьох томах (42 000 слів). 2001 року вийшов “Великий тлумачний словник сучасної української мови” (автор, керівник проекту та головний редактор В. Т. Бусел), що містить 170 000 слів, у тому числі й ті, що увійшли в українську літературну мову протягом останнього десятиліття.

Для потреб школи створено “Короткий тлумачний словник української мови” (перше видання вийшло у 1978 р. за редакцією Л. Л. Гумецької, друге, перероблене і доповнене, – у 1988 р. за редакцією Д. Г. Гринчишина). У словнику близько 6 750 слів, які належать до найчастіше вживаних у періодичній пресі, науково-популярній та художній літературі.

Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників. Першим із них був двотомний “Словник мови Шевченка”, опублікований у 1964 р., – до 150-річчя від дня народження великого Кобзаря.

Колективом мовознавців Харківського університету укладено “Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка”, що в трьох томах вийшов у Харкові 1978–1979 рр. Готуються нові словники, присвячені описові словесних скарбів із творів найвидатніших майстрів українського художнього слова.

Як уже відзначалося, серед тлумачних словників важливе місце посідають словники іншомовних слів. 1974 р. побачив світ “Словник іншомовних слів” за редакцією акад. О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науковому обігу, уживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. 1985 р. вийшло друге видання цього словника. 2000 р. у серії “Словники України” вийшов “Словник іншомовних слів” С. М. Морозова та Л. М. Шкарапути, того ж року видано “Словник іншомовних слів” Л. О. Пустовіт та ін. (23 000 слів і термінологічних словосполучень).

 

Етимологічні словники

Етимологічні словники дають характеристику найдавнішого звукового складу слова, тлумачать походження і зміну значень слів на основі зіставлень зі словами спільного кореня інших мов.

Великим здобутком української лексикографії є створення “ Етимологічного словника української мови ”. 1982 р. вийшов у світ перший, 1985 р.– другий, а 1989 р.– третій том цього семитомного словника, який укладають учені Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

У словнику знаходять етимологічне висвітлення зафіксовані в XIX та XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов.

У Канаді з 1962 р. почав видаватися етимологічний словник української мови Я. Рудницького.

Протягом 1977–1978 рр. видано двотомний “Словник староукраїнської мови (XIV–XV ст.)”, підготовлений колективом мовознавців Інституту суспільних наук АН України у Львові. Словник охоплює матеріали пам’яток української мови в початковий період її розвитку і, звичайно, містить важливу інформацію про історичні особливості становлення форм і семантики слів.