Антропологічні моделі в українській і західній культурах Нового часу

Динамізм механістичної картини світу вимагав зміни в ній статусу людини. Світогляд пронизувало відчуття розчинення індивіда в універсумі, його підкореності середовищу, суспільству. Вже Реформація викликала до життя ідею нікчемності людини. Почуття етичного релятивізму й відчуження знайшло підтримку в атомістичній картині світу (Т. Гоббс). За JL Косарєвою, індивідуалізм і природничо-науковий атомізм сприймались як різні аспекти єдиного світовідчуття, відповідно до якого елементами природного і соціального буття є самостійні індивіди (атоми), взаємодія між якими здійснюється зовні механістично і підкоряється жорстким законам. Матеріальний світ сам по собі не має розумності, мети, тому моральне завдання людини – бути "острівцем" розумності в цьому світі, носієм думки і свідомо цілеспрямованої діяльності.

Парадоксально, але оречевления зв'язків між людьми відкрило можливості для становлення всебічного, універсального індивіда – соціального атома. Міфом новоєвропейської людини сприймався роман Д. Дефо "Робінзон Крузо", в якому ситуація життя на безлюдному острові означувала замкнений на собі індивідуалізм присвоєння світу буржуазною особистістю» Світ земних переживань людини став центральною темою композиторської творчості італійця К. Монтеверді (опера "Орфей"). Голландець Рембрандт відкрив світові складні моральні колізії людського існування ("Повернення блудного сина", "Даная") Комедія характерів остаточно закріпила завершену цілісність індивідуального (французи Ж. Б. Мольєр і П. Бомарше, італієць К. Гольдоні, англієць Р. Шерідан).

Відмова від антропоцентризму відкрила багатозначні зв'язки людини з оточенням, ознакою яких стала поява жанрів пейзажу, натюрморту, побутової теми. Заміна цілісної моделі світобудови антиномічною відобразилася в культурному протиборстві стилів як різних образів світу.

Наукові пошуки XVII ст. породили почуття непорівнянності безодні космосу і минущості беззахисного людського життя. Це й стало духовним змістом культури бароко. Домінування барокового мислення характерне для тих країн, в яких панували феодальні тенденції і релігійні суперечності (Італія, Іспанія, Фландрія, Німеччина, Англія, Східна Європа). В Україні осмислення історичної ситуації (експансія Османської імперії і католицького світу, війни за гетьманську владу) також відбувалося в категоріях барокової моделі світобудови.

Бароко відобразило уявлення про вічний рух Всесвіту. В архітектурі хвилясті лінії і надлишок декору породжували ілюзію просторового руху й експресії; спіралеподібні колони, що зникали у вишині, наближали до небес; розкішні сади й інтер'єри виражали пафос достатку і земних спокус; каскади фонтанів своїм падінням униз тягли до хтонічних глибин (палаццо Барберіні, архітектори Мадерна, Берніні, Бороміні). Українські козацькі барокові храми (Миколаївський собор у Ніжині, Катерининська церква в Чернігові, Преображенський собор у Великих Сорочинцях, Юріївська церква Видубицького монастиря в Києві) створювали образ ірраціонального, безкінечного простору в метафоричному запамороченні інтер'єру, що розкривався уверх,

У літературі примхливі повороти думки, її орнаментальне оздоблення алегоріями та метафорами змушували рухатися лабіринтами заплутаної фабули. Динаміка музичної тканини створювала ситуацію вознесення на небо або падіння в пекло (ля мінорна прелюдія Й.-С. Баха з II тому "Добре темперованого клавіра"). В українській музиці на зміну лінійній одноголосній монодії прийшов поліфонічний партесний хор з драматургічною концепцією руху думок і почуттів героя. Образ світу ставав схвильованим, підкореним владі таємних сил (як у картині іспанського художника Ель Греко "Вид Толедо в грозу").

Динаміка світу народжувалася в аитиноміях буття і смерті, почуття і розуму, тілесного і духовного, в язичницькій насолоді тілесною розкішшю життя в картинах фламандського художника II. Рубенса і його ж релігійній екзальтованості; у співіснуванні земної звукозображальної програмності "Пір року" А. Вівальді і духовних кантат Баха; в розвитку полемічної літератури в Україні (І. Вишенський, М. Смотрицький, 3. Копистенський). Антиномії виявляють себе і на рівні художнього мислення: мажор і мінор, світло і пітьма, утвердження і заперечення, контрасти темпів.

Розум, який відкрив безодню Всесвіту, сам загубився в ньому. Це викликало почуття метафізичної тривоги, світоглядного песимізму, образ "time is out", "вивихнутого часу". Гіркотою сповнені роздуми про світобуття французького філософа Б. Паскаля й англійського поета Дж. Донна. Для героя книги "Сімпліціссімус" німецького автора X. Гріммельсгаузена світ став хаосом зла. Герой драми іспанського драматурга П. Кальдерона "Життя є сон" прийшов до висновку, що лише смерть пробуджує до життя.

Образ людини, яка кораблем несеться по морю (символ плинності світу) до вічної пристані царства небесного був провідним в українській бароковій поезії Д. Туптала, Л. Барановича, К. Транквіліона-Ставровецького. Тема смерті в музиці зливалася з екстатичною радістю відмови від земного тягаря або мудрого прилучення до вічного життя (М. Березовський "Не отвержи мене во время старости").

Загальна барокова театралізація життя – популярність опери, кантати, ораторії, алегоричних церемоній, високомовності, довгих перук, парчевих драпувань та емблем – нагадувала про те, що світ є облудною мішурою, і настане час знімати маски й опускати завісу. Оптичні ефекти барокової архітектури (собор св. Петра в Римі, архітектор, Л. Берніні) утверджували принцип загальної перетворюваності й всемогутності ілюзії. За допомогою безкінечних ілюзорних втілень людина прилучалася до трансцендентності.

Навіть інтимні голландські натюрморти (П. Клаас, В. Хеда) – маленькі сколки хатнього тепла, як і співзвучна їм поезія Фоккенбраха, несли в повторюваних образах черепа, пісочного годинника, крихкого бокалу відчуття тривоги і страху перед оточенням. Так виникав образ антиномічного барокового часу в поєднанні минущості земного і безкінечності вічного. Діяльний і плинний час людського життя зіставлено з абсолютним часом вічності (незмінний бас) у "Пассакалії" і "Чаконі" Баха.

Людина доби бароко відчула себе покинутою в безкінечності Всесвіту. її місце у світі визначалося в колізії індивідуального і природного, ідеального і реального. Теорія перцепції і апперцепції Г. Лейбніца реабілітувала ірраціональне пізнання. Відкрилася суперечливість внутрішнього життя людини. Скульптура Берніні "Екстаз святої Терези" представила людину як поле боріння святості і чуттєвості, тіла і духу. Антиномічні почуття напружували духовне життя героїв у портретах іспанців Ель Греко і Веласкеса. Ситуація гамлетівської роздвоєності типова для героїв картин Рембрандта.

Боріння між аскетичною відчуженістю від життя і смаком до земних насолод прочитувалось в українських портретах Гудими, Долгорукого, Єфремова, Миклашевського. Людина – пілігрим на роздоріжжі – вибирає поміж двома шляхами. Це характерний образ і для української барокової поезії (І. Галятовський, І. Величковський). Антиномічна ідея вивищення через умалення й смирення пронизувала життя і творчість українського філософа Г. Сковороди,

Світовідчуття рококо народилось у Франції на поч. XVIII cm. і було пов'язане з аристократичним середовищем. Змістова сутність рококо – в утвердженні и природної людини", концепцію якої розвинув у своїх творах француз Ж.- Ж. Руссо й англієць Д. Дефо в романі "Робінзон Крузо". Улюблені жанри рококо – інтер'єр будуару, інтимний портрет, пастораль, галантний роман, камерна музика, романс.

Ідеалом рококо стала приватна людина, яка живе почуттями. Героєм аристократичного суспільства був італійський авантюрист Дж. Казанова, котрий присвятив своє життя пошукам любовних пригод. Стилем соціальної поведінки став гедонізм, філософією – сенсуалізм, улюбленою темою – кохання як утвердження "природності" людини. Світ любовної гри відкрився у картинах А. Ватто. Кавалер де Гріє, герой роману Прево "Манон Леско", відмовився від свого соціального статусу заради куртизанки. Юлія, героїня роману Ж.- Ж. Руссо "Юлія, або Нова Елоїза", покарана ранньою смертю за відмову від кохання.

Ідеал рококо містив важковловлювану амбівалентність. Гедонізм мав зворотну сторону у відчутті ефемерності людського буття. Дзеркало як основний елемент рокайльного інтер'єру означувало ситуацію примарної гри, балансування на межі реальності й ілюзії. Картина А. Ватто "Жиль", з гірким пародіюванням ренесансної портретної композиції, оголювала самотність людини на ярмарковому святі життя. Життєстверджуючі мотиви опери В. А. Моцарта "Чарівна флейта" обернулися глибоким трагізмом "Реквієму", Скандально відомі твори маркіза де Садапредставили "природну людину" в усій її жахній тваринності.

Класицизм відобразив тенденцію раціоналізації свідомості, яка. компенсувала ренесансний розгул індивідуалізму, стала точкою опори в мінливому світі. Раціоналізм виник як носій гармонії, порядку, пафосу суспільності. У Франції XVII ст., теоретиком класицизму став Н. Буало, який вважав почуття силою анархічною, руйнівною, а. розум – силою, що дисциплінує» Основним змістом класицизму є суперечності між природним і суспільним у людині, між пристрастями і розумом. Герой класицизму усвідомлює суспільну необхідність, виконує державний обов'язок. Персонажі французьких драматургів Мольєра і Расіна завжди є носіями певної ідеї, тотожні самі собі, існують поза суперечностями і розвитком. Зразком подібної норми слугувала антична традиція. В архітектурі утвердилися суворі закономірності, порядок і симетрія, завершеність і гармонійна рівновага (ансамбль Версалю).

Ідеї класицизму ожили в другій половині XVIII ст. Просвітницькі ідеали ототожнювалися з філософською творчістю Вольтера, Дідро, Монтеск’є. Доба Великої французької революції покликала до життя громадянські цінності. Античний костюм і античні форми архітектури (Тріумфальна арка, і Пантеон у. Парижі) означували ситуацію служіння республіканським ідеалам. Відгомін європейського класицизму був відчутний і на території України, перш за все у захопленні ясними, гармонійними, сповненими спокою і поважності образами класицистичної архітектури, які прочитуються в резиденціях Кирила Розумовського в Почепі і Батурині, в палатах графа Завадовського в Ляличах та в тисячах поміщицьких будинків з колонадами й античними статуями.

Ідеальна людина класицистичного світосприймання завжди робить вибір на користь розуму й обов'язку: французький художник Ж. Л. Давід у картині "Клятва Гораціїв" підкреслює абсолютну впевненість своїх героїв у здійсненому виборі між життям їхніх друзів дитинства і потребами державного служіння. Людина в портретах Д. Левицького ("Портрет Кокорінова", "Портрет Демидова", портрети смольнянок) дотримується погляду суспільства, є носієм певного і незмінного змісту, ідеалу служіння, як і герої творів Г, Державша, О. Сумарокова, Д. Фонвізіна. Музика Л. Бетховена ("Апасіоната", 9-та симфонія) проводить людину "через страждання до радості"; акордові звуки, маршовий поступ, фанфарні мотиви утверджують перемогу героя над долею.

Ідеал громадянськості не витримав зіткнення з реальністю. Німецький філософ І. Кант пише "Критику здатності судження", констатуючи недовершеність розуму. Іспанський художник Ф. Гойя в серії гравюр "Капрічос" (вже сама назва утверджує ірраціональне) з образами безодні людського падіння розвінчує ідолів абсурдної реальності. Поема І. Котляревського "Енеїда", яка розпочинає нову українську літературу, зі сміховим, карнавальним переспівом класичного Вергілієвого твору як семіотичного еталона імперської ідеї маніфестує національне, утверджує внутрішню цілісність низового життя, просякнутого відчуттям свободи (М, Попович). Трагічним підсумком віку раціональності стає "Фауст" І. Гете з грандіозною картиною Всесвіту, який підкоряється розумній дійовій особистості, що платить за це високу ціну руйнуванням свого власного внутрішнього світу.

Романтизм(перша пол. XIX ст.) виникає як реакція на раціоналізацію суспільної свідомості. "Горе з розуму" – стверджував російський драматург О. Грибоедов, а його герой Чацький атакував фамусівський спосіб впорядкованого позаособистісного існування. За своїм змістом романтизм став бунтом проти властивого буржуазному суспільству відчуження і перетворення великої за життєвим призначенням людини на приватного індивіда. Звідси романтична теорія генія. Надзвичайністю наділені Чайльд Гарольд і Конрад в англійця Дж. Байрона.

У коханні – виправдання "байронічного героя": "Фантастична симфонія" Г. Верліоза, "Мрії кохання" Ф. Ліста, музичні образи Ф. Шопена, опера Дж. Верді "Травіата", новела II. Меріме "Кармен" та одноіменна опера Ж. Бізе утверджували його як вільне волевиявлення. Романтичне кохання сакралізувало об'єкт поклоніння, тому обов'язковою була його недосяжність.

Типовим є розуміння романтика як громадянина світу. Розчарування у швидкоплинності земного життя посилювало ретроспективне світовідчуття, естетизацію минулого (книга В. Скота "Айвенго", опери Р. Вагнера "Лоенгрін", "Трістан та Ізольда", "Парсіфаль” історичні романи О. Дюма).

Напружений індивідуалізм прочитувався в житті й творчості українця Г. Сковороди, в його ідеї самопізнання та пошуку "сродної праці". Романтик не міг знайти свого місця в суспільстві ("зайві люди" – Онєгін О. Пушкіна і Печорін М. Лєрмонтова, Соррель О. Стендаля, мандрівні мотиви в пісенній творчості німця Ф, Шуберта, образ самотньої людини на тлі природи в портретах російських художників О. Кипренського, К. Брюллова, француза Е. Делакруа), тому його умонастрій сповнювався відчуттям "світової скорботи". Романтик – мрійник: він свідомо жадав недосяжного, завмирав у безперервному мучеництві і повертався в осоружну дійсність, чекаючи неминучої розв'язки (крах байронівського Манфреда, Альберта в балеті Адана "Жизель").

Романтизм утверджував концепцію двосвітності – протилежності ідеалу і дійсності, людини і суспільства. Романтичне переживання було пов'язане з усвідомленням ірраціональності буття, безповоротності минулого, невідомості майбутнього (популярність образів потворності як втілення дисгармонійності світу – Квазімодо у В. Гюго, карлик Цахес у Гофмана).

Особистість з напруженим духовним життям стала центральною проблемою романтизму, а пізнання світу – самопізнанням (у філософських системах І. Фіхте і Ф. Шеллінга першопочатковим є не матеріальний світ, а абстрактний суб'єкт, *'я"). Мікросвіт особистості сприймався як модель макросвіту. Звідси феномен творців національного міфу – О. Пушкін у Росії, Дж. Байрон в Англії, А. Міцкевич у Польщі, Т. Шевченко і М. Гоголь в Україні.

Шевченків образ української землі як втраченого раю в її протистоянні імперії, ціна кривавого гайдамацького гріха, трагічність сну України витворили програмний погляд на українство, утвердили його окремішність у формах міфопое-тичної творчості. Романтична втеча від дійсності стала поверненням людині її справжнього призначення у світі, яке було відібрано буржуазною реальністю.

Реалістичність світосприйняття була однією з найпомітніших тенденцій індустріальної культури. Вона пов'язана з розвитком аналітичного критичного мислення, що завдячує культу природничих наук у XIX ст. Час піднесення соціально-політичних рухів потребував усвідомлення суспільних механізмів, матеріальних факторів, які керують поведінкою людських мас. Дарвінівська концепція представила людину як удосконалену тварину. Дух нової ідеологічної атмосфери став визначатися філософією позитивізму (О. Конт) і матеріалізму (К. Маркс і Ф. Енгельс).

Реалізм (серед. XIX cm.) тяжів до максимальної об'єктивності, конкретно-історичного аналізу дійсності, відображення життя у формах самого життя. Найбільш повне вираження він знайшов у жанрі соціального роману. Книги англійця Ч. Діккенса і француза Оноре де Бальзака простежували формування характеру під впливом певних матеріальних умов життя. Відображенням соціального характеру, типових рис тогочасного суспільства стали твори російських художників – реалістів В. Перова, І. Рєпіна, І. Крамського. Трагедія народу і людина як жертва історії постали в історичній трилогії живописця В. Сурикова і в опері "Борис Годунов" композитора М. Мусоргеького.