Людина в давньосхідних культурах

Типова для Давнього Сходу форма іригаційного землеробства, що потребувала значної концентрації праці, зумовила колективний характер культури. Тому давньосхідна людина завжди сприймала себе не окремим "я", а органом цілісного соціального організму, частиною соціуму, залученою з його допомогою в колообіг космічного буття. Літературні герої ставали своєрідними універсальними символами соціального становища людини: цар, багатий, бідняк, праведник, страждалець. Називання персонажів Старого Заповіту як чоловік, жінка, подружжя виражало зв'язки людини з домом, спільнотою, родом, станом тією ж мірою, як і давньосхідне ім'я людини, що містило також ім'я її батька й назву її родової групи.

Принципова особливість держави на Сході – це командно-адміністративна структура, яка регулює виробничі стосунки і виконує розподільчі функції. Така форма суспільних відносин принижує приватне існування. Соціальний статус й економічне становище людини достатньо жорстко залежать від місця індивіда в системі суспільного розподілу. Зосередження в руках держави всієї повноти економічної і політичної влади унеможливлювало протистояння цій тотальності окремої особистості. Можна погодитись із дослідником Ю. Павленком, що давньосхідна людина могла самореалізовуватися лише через наперед задані соціокультурні форми шляхом прилучення до влади та просування по її щаблях. Цей так званий феномен "владивласиості" забезпечував виключну усталеність, стабільність сформованої протягом тисячоліть системи відносин.

Етичний кодекс передбачав наслідування загальноприйнятих норм і установок: жити сім'єю, надавати допомогу, шану вати старших і вищих, бути як усі тощо (вавилонська "Розмова господаря з рабом", єгипетське "Повчання Птахотепа"). Система цінностей зводилася до проповідування смиренної молитви божеству, виправдовування страждання як загального порядку речей, визнання людини іграшкою в руках сліпого провидіння (пізньокаситська поема "Невинний страждалець", "Вавилонська теодицея"). Навіть неслухняність людини перед Богом сприймалася лише як передумова слухняності, її перевірка, закріплення, такою, як в історії праведного Йова, богобоязливість і послух якого було піддано випробуванню втратою власності, загибеллю дітей, страшними хворобами (біблійна Книга Йова). Шлях слухняності ставав шляхом набуття захисту.

Особа, яка визнає свою нікчемність як людини, є рабом. Рабство давньосхідної людини знаходило відображення в позі моління шумерських статуй з благоговійно складеними руками, широко розплющеними очима, що намагаються вловити бажання божества, великими вухами, які напружено дослухуються до його слів. Означенням рабства ставали простягнуті руки, крок у невідому далечінь і вдивляння в безкінечність єгипетських статуй. Давньосхідна людина не володіла власним буттям і отримувала його з рук інших. Самозверненість замінювалася зверненістю до іншого, власне буття ставало буттям для іншого.

Обмежена самоцінність особистості закріплювалася сакралізацією фігури правителя. Влада на Давньому Сході утверджувалася природним шляхом найчастіше для управління спорудженням та обслуговуванням іригаційних систем. Від особистих рис правителя, його чеснот і вад, заслуг і злочинів залежав врожай, успіх політичних і військових справ. Історія зберегла численні джерела, пов'язані з діяльністю царів, чиї особистості накладали відбиток на ту чи іншу добу: військова пісня Хаммурапі, сказання про Саргона, аннали царів Ашшурнасірапала, Сінаххеріба, Ашшурбанапала. Система літочислення велася за роками правління. Людина посідала своє місце у світі відносно правителя (єгипетська "Розповідь Сінухета").

Легітимізація влади за східною моделлю здійснювалась як процес її сакралізації, обожнювання особистості правителя. Цар сприймався як основа цивілізації, як сила, що впорядковує світ, як втілення цього впорядкованого світу, якому протистоїть позбавлений керівної длані хаос; сакральність фігури правителя реалізовувалася в його функції відновлювача порушеної космічної рівноваги, посередника між Богом і людьми. Якщо світовий порядок руйнувався, це сприймалось як гнів богів і загрожувало загибеллю. Тому порушений порядок відновлювали за будь-яку ціну. Сила і могуть правителя слугували запорукою закону і непорушності світоустрою. Фігура правителя стояла в сакральному центрі світобудови, від нього до периферії розташовувалися фігури цариці, вельмож, наближених, відповідно чому й зменшувався масштаб зображених. Посох у руках правителя вказував на належність йому світового дерева.

Зображення царя відповідали канону підкреслено значної фізичної могутності тіла, незворушності виразу обличчя, фронтального величного передстояння (шумерська статуя правителя Гудеа з Лагосу., єгипетські статуї Рамзеса II). З уславленням фізичної могутності правителя пов'язана гіперболізація теми "Цар на війні" (аккадська стела царя Иарам-Сіна, присвячена його перемозі над гірським плем'ям луллубеїв, рельєфи палацу Саргона III в Дур-Шаррукені). У сценах полювання на тварин непохитна воля володаря підкреслена жорстокістю страждань наймогутніших звірів (композиції "Великого левиного полювання), Мотив бенкету сприймався як символ безкінечності достатку правителя, перемоги життя над смертю (так званий штандарт з Уру).

Ярусна композиція штандарту з Уру дає можливість уявити давньосхідну концепцію часу, Сюжет розгортається в зворотному напрямку, тобто минуле розміщується попереду, оскільки воно вже відоме і вже пішло вперед, а майбутнє – як сховане від очей, як таке, що має бути і яке ще призначено побачити, - за спиною. Тобто навіч орієнтація в часі на минуле.

Час характеризувався також предметно-подієвим наповненням (згадаймо біблійного Екклезіаста "...час розкидати каміння і час каміння громадити; час обіймати і час ухилятися від обіймів; час шукати і час розгубити; час збирати і час розкидати..."). У візуальному мистецтві це виявлялось у відтворенні кількох різних за часом подій на єдиній площині (плита Ур-Нанше з Лагашу з мотивами апофеозу правителя).

2.1.3. "Космос" античної культури

На території Середземномор'я, Близького та Сходу, Індії, Китаю приблизно між 800 та 200 роками до н. є. почали формуватися суспільства, в яких усе сильніше заявляли про себе приватновласницькі стосунки й мобільність окремого індивіда. За таких умов розгорталася духовна революція "осьового часу" (за визначенням К. Ясперса). її особливість виявилась у прориві міфологічного світосприйняття, яке становило духовну основу "доосьових культур". На зміну міфологізму прийшли світові монотеїстичні релігії. Людина відкрила для себе раціональне мислення, рефлексію, які поступово заперечили емпіричний досвід міфологізації світу. Особистість усвідомила своє право стати в опозицію до освяченого авторитетом предків світогляду, зрозуміла, що від її здібностей і рішучості багато в чому залежить її становище в суспільстві. До "осьових культур" К. Ясгхерс зарахував ті, в яких здійснилася перемога логосу над міфом, – китайську, індійську, іранську, іудейську, грецьку.

Досягнення античної цивілізації (І тис, до н. є. - V ст. н. є.) становлять підґрунтя розвитку європейської культури. Антична культура – це тип європейської раціональної культури, її шлях – це шлях від міфу до логосу, від міфологічної моделі світу до його натурфілософського осмислення. Звільнена від суспільно-родовкх відносин антична свідомість позбувалася міфології як перенесення їх на оточення, замінюючи її суто розумовими структурами (рабовласництво спричиняє поділ розумової і фізичної праці), тобто натурфілософським способом мислення. Буття виявлялося в пропорції та зв'язку речей, які знаходили математичне вираження. В одухотвореному, доцільному, замкненому Всесвіті володарювали логос і розум. За мінливим багатобарв'ям земного буття вбачався непорушний порядок абсолютів, універсалій, викристалізованих у свідомості як ідей.

Так, музику розуміли як знання про рух, який створює звучання. Оскільки в ній вбачали ті самі закономірності, що в зміні пір року або рухах небесних тіл, то її метою було пізнання основ світобудови. Вивчення розмірностей неможливе без числа як суті всіх речей, тому музика апелювала до арифметики, геометрії, астрономії, виявляючи тим самим тяжіння до раціонального пізнання світу.

Антична культура – космологічна. Космос виступав її абсолютом. Це Всесвіт, порядок, ціле, що протистоїть хаосові впорядкованістю і красою. Космос – це чуттєво сприйнятий реальний небосхил з небесними тілами, які правильно рухаються над нерухомою землею (Платон). За О. Лосевим, рабовласництво з сутністю раба як фізичної речі в кінцевому узагальненні породжувало уявлення про світ як про матеріальний; тобто пластичність античного світогляду є перенесенням земних відносин раба і рабовласника на всю природу. Відповідно, в античній культурі домінували пластичні мистецтва. Наукові знання були насамперед дослідженням просторових відносин між тілами ("Початки" Евкліда).

У такій культурі бути означало знайти естетично завершену форму. Це відобразилось у вченні Аристотеля про ентелехію, сутність якої в тому, що будь-яке поняття є водночас і розумовим уявленням, і об'єктивною реальністю. Предмети і явища знаходять справжнє буття, коли набувають форми.

Космологізм античної культури передбачав розуміння людини як частини космосу. Людина безпорадна, її життєвий шлях, доля наперед визначені богами. Боги персоналізували коло року, фатуму, циклічного руху людських вчинків. Так, герої античної міфології і літератури завжди звертаються до богів з проханням визначити не тільки життєвий пі лях, а й найменший вчинок. У неможливості вийти за межі доленосного кола, у вічному поверненні до першооснов виникав образ вічності, циклічного часу, часу-кола.

Географічні особливості Балканського півострова (нерівна місцевість світу гір і долин, численні невеликі острови, що губляться в морських просторах), масштаби оточення, його простота й завершеність сприяли розумінню співрозмірності людини і природи, характерної для культури Давньої Греції (VIII – / cm. до н. є.). Це виявилось у формуванні особливого типу державного устрою полісу, міста держави, громадської спільноти з республіканською формою правління. Полісна система виховала в греків особливе світосприймання. Найвищою цінністю була сама спільнота, яка забезпечувала добробут кожного громадянина. Для елліна поліс був тим єдиним місцем, де він відчував себе повновладною людиною, що була під покровительством богів. Руйнування громадянської спільноти сприймалось як руйнування впорядкованої законом світобудови. Не було нічого страшнішого для елліна за вигнання з рідного міста, позбавлення громадянських прав.

Демократична традиція виявляла себе в такому принципі культури, як змагальність. Грецький агон (боротьба, змагання) уособлював характерну рису вільного грека, який реалізував свою свободу в Олімпійських, Піфійських, Немейських іграх. Агон утверджував ідею перемоги в змаганні як найвищої цінності, що уславлює переможця й забезпечує його повагу та пошану. З агону починається діалектика як уміння вести бесіду, спростовуючи міркування противника, відстоюючи власні докази. Агон став складовою театрального дійства (трагедій і комедій), побудованого на діалозі хору й акторів, яке принесло невмирущу славу грецьким драматургам Есхілу, Софоклу, Евріпіду, Арістофану. Змагальність визначила принципи побудови системи освіти, що орієнтувалася на виховання повноцінного громадянина, особистості, лідера.

Моделлю давньогрецького космосу слугував храм (Парфенон на Афіиському Акрополі, храм Гери в Пестумі, храм Зевса в Олімпії), простий за своєю композицією, ясний і гармонійний. Акцентування екстер'єру храму його оздобленням та функціональним використанням уособлювало тілесність світобудови. Пропорції і масштаби співвіднесеності з людиною включали її в гармонійний світоустрій. Золотаво-білий мармур ніс у собі тепло людського тіла. Прорізані жолобками канелюрами колони були подібними до людини, одягненої у хітон, що спадав складками. Неоднакова товщина колон неначе напружувала їх, немов людські руки, що несуть вагу. Використання дорійського ордеру надавало храмові чоловічої мужності, снаги та сили, іонійського – жіночної витонченості й легкості. Не буде перебільшенням зазначити, що колонада немовби являла собою товариство вільних громадян, які є оплотом гармонійної світобудови.

Культура Стародавнього Риму (VIII cm. до н. е. – V ст. н. е.) пов'язана з особливостями останнього етапу розвитку античного рабовласницького суспільства. Якщо греки відчували єдність своїх особистих інтересів та інтересів суспільних, то римська держава з жорсткою системою управління протистояла окремій людині. Розлад між особистістю і державою осмислювався філософією стоїків: у підкоренні особистих інтересів державним, пристрастей розуму – вихід із суперечностей життя (Сенека), Якщо греки сповідували культ краси вільної особистості, то римляни – культ влади і сили. У культурі надійно утвердилась ідея універсалізму і державності: могутність Риму, його всесвітнє володарювання й нездоланність (велика місія Риму декларована в "Енеїді" Вергілія).

Тверезість світосприймання, практичний склад мислення також зумовив специфіку римської культури. Скрупульозність римського права враховувала всі можливі життєві ситуації. Історичні твори тяжіли до точності фактів ("Всесвітня історія" Полібія, "Історія Риму" Тіта Лівія). У літературі досягла розквіту саме прозаїчна традиція. Державні ідеї імперії найбільш повно втілювались у спорудженні будівель суто практичного призначення, які задовольняли потреби в грандіозній торгівлі, суворій військовій дисципліні, масових видовищах. Це мости (Гардський міст у Німі), дороги (Аппієва дорога), акведуки (акведук Аппія Клавдія, акведук Марція), форуми (форум Траяна в Римі), терми (терми Каракалли). Їхня краса вбачалась у конкретній практичній функції, втіленій у логіці структури, розумній доцільності, суворій могутності, лаконізмі деталей.

Відображенням могутності римської держави, її військових перемог стали тріумфальні арки (Костянтина, Септимія Севера), тріумфальні колони, на яких рух великих людських мас, що на рельєфі, підкорений длані імператора (колона Траяна). Соціальний космос римської культури знайшов відображення в домінуванні в архітектурі купола й арки як образів завершеності, об'єднаності, вічності, соціального універсуму (на противагу грецькій колові як образу антропоморфного космосу), а також у домінуванні овала як символу світового яйця. Римський храм (Пантеон), амфітеатр (Колізей) відокремлювали людину від навколишнього середовища, замикали її в собі, оточували монолітною стіною з одноманітним ритмом арок. Образами універсалізму сповнена і римська література (поема Лукреція Кара "Про природу речей"). Відображенням соціального космосу стала також видовищна культура Риму: гладіаторські бої, цькування диких звірів, циркові ігрища, які відрізнялися масовістю, розмахом і задовольняли гедоністичні потреби плебсу.

Людина в античній культурі

Еллінська традиція являє нам феномен вільного громадянина, який є самостійним приватним власником і разом з такими самими економічно незалежними власниками утворює громадянське суспільство, підпорядковуючи собі державні інститути. За Ю. Павленком, давній грек уявляв соціальні відносини як горизонтальні, тобто взаємини в принципі рівноцінних людей, а не як вертикальні, що йдуть з висоти влади до підлеглих їй людей.

Процес великої колонізації грецькими спільнотами Малої Азії та Балканського півострова формував еллінське суспільство як політичний союз рівноправних воїнів; грецькі поліси вели постійні жорстокі війни. Це піднесло на рівень ідеалу людину дії. Історія людини розглядалась як історія подвигів, діянь (міф про Геракла). Полісна людина була воїном і громадським діячем. Кожен громадянин не лише мав право, а й повинен був брати участь у вирішенні державних справ. За законами Солона, під час міжусобиць кожен мав обрати одну з ворогуючих сторін, інакше його позбавляли громадянських прав. Еллін віддавав свої сили й життя державі не від усвідомлення обов'язку, а тому, що розумів себе діяльною персоною історії, яка реально впливала на оточення. Позбавлене сумнівів почуття єдності особистого й спільного – ось основа полісного існування. Приватне життя індивіда розчинялось у громадському, як сімейне переміщувалось у відкрите очам кожного внутрішнє подвір'я – атріум.

Героїзм став тим, що надавало сенсу людському буттю. Еллін жив у світі тотального всевладдя долі. Однак для нього було важливим подолати її. Герой знищує в собі рабське, тоді як раб приймає це і зживається з цим. Герой і раб утворюють полюси античного світу, в якому героїчне стало вищим змістом буття, що вимагало від людини набувати божественного за допомогою власних людських ресурсів. Смерть у бою вважалася гідним закінченням життя, особливо порівняно зі спокійною смертю в ліжку: смерть – доля спільна для всіх, геройство – тільки для обраних. Героїзм вимагав активності, дієвості, конкретних вчинків. Антична трагедія моделювала ситуацію зіткнення героя і долі. В цій ситуації герой утверджував свій героїзм, а доля – своє всевладдя. Тема воїнів, героїв стала головною в давньогрецькій літературі ("Іліада" та "Одіссея" Гомера, "Прикутий Прометей" і "Орестея" Есхіла).

Важливим образом античної культури став образ стрункого, оголеного юнака, атлета ("Дорифор" Поліклета, "Дискобол” Мірона). В ньому передані сутнісні риси довершеної людини, її універсальні якості, втілено космічний устрій і гармонію індивідуального існування по той бік недосконалості. Обличчя імперсональне, внутрішній світ позбавлений конкретних психологічних рис: у цьому прочитувалася і підпорядкованість долі, фатуму, і полісне світовідчуття, яке знищувало розуміння особистісного, не дозволяло протиставляти його цілому. Скульптура гранично тілесна. Відображення духовної динаміки можливе лише настільки, наскільки її може бути передано пластикою тіла. Душа являє себе через тіло. Як тілесна сила Еросу розуміється кохання, (Сапфо). Душевні страждання героїв передають за допомогою їхніх рухів і дій (страждання Ахіллеса в Гомера).

Давньогрецька культура з перевагою тілесного над духовним, дії – над почуттям дає уявлення про таку звану героїчну етику, яка визнає право героя на вчинок поза його моральною оцінкою. Велич і трагізм дії є сутнісним конфліктом і драми Софокла „Едіп-цар”.

У пізньокласичній та елліністичній культурі втрачається громадський пафос, але відкривається емоційність людини, дія поступається місцем роздумам і почуттям, з’являється інтерес до людського обличчя („Пізнай себе” Сократа, книга Теофраста „Характеристики”, трагедії Еврипіда, комедії Аристофана, скульптура „Менада” Скопаса, „Гермес з Діонісом” Праксителя, „Лаокоон”, пергамський олтар, портретні роботи Лісіппа). Героїчна концепція краси класичної еллінської традиції зазнає краху.

Для римської людини покликанням було займатися справами побудови людського суспільства, яке здійснювалося передовсім у побудові держави. Римська держава століттями була метою і сенсом існування громадян. Свій героїзм громадянин зробив засобом служіння державі. Героїзм набув рис громадянськості. Жорстокий і владний Коріолан (його історія стала основою шекспірівської трагедії), несправедливо вигнаний римським народом, у своїй героїчно виправданій помсті відступає перед проханням матері врятувати рідне місто. Він не в змозі переступити через римську ідею і ладний загинути, оскільки права особистості для нього менш вартісні, ніж державні. Римська ідея сильніша навіть за злочин вбивства, тому Горацій стає героєм, коли вбиває свою сестру, яка оплакувала свого нареченого Куріація, ворога Риму.

У Римі, де держава в усьому нехтувала правами особистості, почалося відчуження, відокремлення індивіда. Формула Сенеки "Відвоюй себе для самого себе" була наслідком втрати єдності громадянина і спільноти, маніфестом пошуку нових орієнтирів. Поет Горацій своїм "Створив я пам'ятник..," утвердив самість людини. Виник жанр автобіографії ("Про своє. життя1'). Набуло цінності приватне життя людини з її прихильністю до свого дому, професії, Філософія осмислила можливість різних понеділкових моделей: стоїцизм, епікуреїзм» Тема зрадливої долі, несталості й мінливості життя людини стала провідною в римській літературній традиції.("Золотий віслюк" Апулея, "Метаморфози" Овідія),

Сформувалася портретна традиція. Зародження портрета пов'язане з давнім заупокійним культом предків, який передбачав зняття маски з померлого. Римський портрет наслідував гостру, часом, жорстоку подібність обличчя, Стиль римського портрета еволюціонував відповідно до зміни моралі й ідеалів. Ідеалом республіканського устрою була мудра і вольова люди-на-громадянин, перейнята духом республіканських форумів ("Римлянин". "Брут", статуї тогатусів, тобто одягнених у тогу). У портретах імператорського Риму утверджено героя, сповненого надзвичайної енергії, егоцентризму, владолюбства, що породжені жорстокою боротьбою за владу (портрети Каракалли, Нерона), Тривога і споглядальність з'явились у портретах кризової доби (портрет Марка Аврелія, "Сиріянка"), які відкривали обрії нової системи культурних цінностей.

ЛІТЕРАТУРА

Аверинцев С. Древние цивилизации. - М., 1989.

Боннар А. Греческая цивилизация. - М., 1958.

Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.

Вейнберг И. Человек в культуре Ближнего Востока. - М., 1986.

Винничук Л. Люди, нравм и обмчаи Древней Греции и Рима. - М., 1988.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л. Т.Левчук. - К., 1999.

Клочков И. Духовная культура Вавилонии: человек, судьба, время. - М., 1983.

Кнабе Г. Древний Рим: история и повседневность. - М., 1986.

Конрад Н. Запад и Восток. - М., 1972.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М.Закович, І. А.Зязюн, О. М.Семешко та ін.; За ред. М. М.Заковича. - К., 2004.

Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. - М., 1990.

Ліндсей Дж. Коротка історія культури. - К., 1995.

Мирецкая Я., Мирецкая В. Уроки античной культури. - М., 1998.

Полікарпов В. С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.

Пролеев С. Античний мир: философия, история, культура. - М., 2000.

Сокульський А. Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006.

Чмихов М. Давня культура. - К., 1994.

Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.

 

 

ЛЕКЦІЯ 2.2.

ТЕМА: КУЛЬТУРИ СХОДУ

Мета: Проаналізувати Схід і Захід як парну категорію, що виражає дихотомію цілого всесвітньої культури в ряді смислових антиномій: демократія - деспотизм, аскеза - містика, раціональність - інтуїтивізм, динамізм - стабільність, модернізація - традиційність, індивідуалізм - колективізм тощо; взаємопов'язаність і взаємовплив цих антиномій.

Завдання: З’ясувати характер цивілізацій східного типу як типу цивілізації, світосприймання якого характеризується синкретичністю відповідно до формули "все в одному" і "одне в усьому", у духовному житті якого домінують канонізовані стилі мислення, а також орієнтація на досвід минулого і предків. Успідомити місце людини в індо-буддійському, японо-буддійському,даосько-конфуціанському, арабо-мусульманському типі культури.

Ключові поняття і терміни:

Дзенське мислення – інтуїтивне проникнення в природу речей, що руйнує традиційний раціоналізм мислення з його бінарними опозиціями; основою практики дзену є коан, побудований на принципі абсурдності запитання і відповіді.

Екологічність культури – система ціннісних орієнтацій культури, яка спирається на відношення до природного середовища як до унікального макрокосму.

Євроазійство – концепція щодо слов'янських культур як неєвропеиського феномену, який об'єднує в собі західні й східні риси і знімає суперечність між ними та синтезує їхні досягнення.

Людина східного типу – людина, визначена у своїй долі та діях космічним законом відповідно до формули "людина в човні без весел" з настановою на споглядальність, на містичне єднання з природнимий надприродними силами, з орієнта­цією на корпоративні цінності.

Розсіяна перспектива – система організації простору на площині зображення без конкретної точки сходу, яка у світо­глядному контексті моделює ситуацію рівнозначності всіх елементів світобудови й розчинення людини у ній.

Суфізм – містична течія в ісламі, яка акцентує емоційно-інтуїтивний шлях наближення до Абсолюту.

Схід і Захід – парна категорія, яка виражає дихотомію цілого всесвітньої культури в ряді смислових антиномій: демократія – деспотизм, аскеза – містика, раціональність – інтуїтивізм, динамізм – стабільність, модернізація – традиційність, індивідуалізм – колективізм тощо; ці антиномії взаємопов'язані і впливають одна на одну.

Традиційне суспільство – суспільство, культура якого орієнтована на сакральні ідеї, на культ предків, на доміну­вання ірраціональних цінностей.

Фундаменталізм – консервативний напрям, що заявляє про догматичну відданість певним принципам; наприклад, сучасний ісламський фундаменталізм.

Цивілізація східного типу – тип цивілізації, світосприймання якого характеризується синкретичністю відповідно до формули "все в одному" і "одне в усьому", у духовному житті якого домінують канонізовані стилі мислення, а також орієнтація на досвід минулого і предків.

План:

2.2.1. Феномен культур Сходу.

2.2.2. Світ і людина в індо-буддійському типі культури.

2.2.3. Світ і людина в японо-буддійському типі культури.

2.2.4. Світ і людина в даосько-конфуціанському типі культури.

2.2.5. Світ і людина в арабо-мусульманському типі культури.

2.2.1. Феномен культур Сходу

Східний і західний шляхи соціокультурного розвитку виокремлюються ще на етапі первісності, принаймні з кінця неоліту. Як зазначає Ю. Павленко, в основі західного культурно-господарського типу лежить автономне сімейне господарство, що стимулювало процеси індивідуалізації особистості. Відокремлення східних культур пов'язане з відношеннями редистрибуції, що спираються на феномен "влади-власності". Тут провідним суб'єктом економічної діяльності виступає держава, а приватновласницькі відносини відіграють підпорядковану роль.

Захід і Схід – це парна категорія, що виражає амбівалентність цілого світової культури, В ній відображені протилежність і взаємозв'язок смислів, які лежать в основі системи культурних цінностей. На думку І. Кондакова, антиномічність первинних шляхів полілінійного соціокультурного розвитку людства віддзеркалює бінарну організацію світового простору, покладену в основу міфологічної моделі світу. Космогонічні мотиви цієї антиномії мають своїми витоками схід і захід сонця, коловорот природних процесів у народженні й загибелі всього існуючого, У цій системі координат Схід символізує початок творіння, відлік історичного часу, весну, оновлення, спасіння, воскресіння, є провісником майбуття; Захід асоціюється з кінцем життєвого шляху, есхатологічним завершенням історичного часу, осінню, зрілістю, завершеністю, підведенням підсумків.

Загальним місцем при аналізі проблеми Сходу і Заходу стало згадування категоричного імперативу англійського письменника Р. Кіплінга: "Захід є Захід, Схід є Схід, їм не зійтись ніколи". Дійсно, якщо західна культура демонструє цілеспрямований поступ до демократичних цінностей, то східна – багато в чому зберігає свою прихильність авторитарному деспотизму. Якщо західна культура орієнтована на цінності технологічного розвитку, на активне перетворення навколишнього середовища, то східна – тяжіє до гармонії з природним довкіллям, пристосування людського буття до його ритмів і законів.

Якщо західна культура декларує динамічний образ життя, то на Сході цінують стабільність постійне повернення до традицій. Відповідно, соціокультурна динаміка Заходу характеризується запереченням застарілих форм, їх революційним знищенням, нерівномірністю, технологічними і соціально-політичними ривками і вибухами. Історія Сходу ґрунтується на органічному взаємопроникненні старого і нового, поступовості, помірній еволюційності. На Заході мірилом руху стає модернізація, інновативність, на Сході – вірність традиції, ритуальність. Тому для східної культури світ постає в невпинному коловороті, безкінечному поверненні до витоків і вже знайомого, для західної культури – він розгортається як лінійно спрямований процес від початку творення до його кінця.

На Заході завжди говорять "я" і вчиняють від власного імені, на Сході – говорять "ми" і намагаються жити заради сім'ї, колективного цілого, а не заради себе. Західна людина культивує в собі персоналізм, неповторну унікальність власного способу життя, східна – контекстуальну поведінку, волю до подолання самості, прагнення реалізувати себе в суспільній практиці, належність державному цілому. Останнє певною мірою позбавляє людину на Сході відчуття екзистенційної відчуженості, самотності, що так болюче сприймаються західним індивідуалістом. Східна людина в усьому відчуває підтримку соціальної групи, хоча це і вимагає від неї відмови від власного обличчя. Не випадково на Сході говорять: "Той, хто має обличчя, робить не те, що бажає, а що наказують".

Якщо західна людина націлена назовні, то східна – занурена у власний внутрішній світ. Вона уважно вдивляється в мінливу плинність образів оточення, в той час як західна – активно діє, змінюючи й пристосовуючи до себе середовище своєї життєдіяльності. Відповідно, людина Заходу – екстравертивна, людина Сходу – інтровертивна. Екстравертивність західного типу особистості свідчить про його егоцентризм, орієнтованість на зовнішні матеріальні блага і проявляється в прагненні творити комфортний і цивілізований світ існування людини. Інтровертивність східного типу особистості проявляється в орієнтації на духовне самовдосконалення, нерідко шляхом заперечення матеріальних благ, нехтування елементарною цивілізованістю.

Якщо західна культура орієнтована на наукове знання, раціональне пояснення явищ навколишнього світу, то східна – на інтуїтивне проникнення в суть речей. Це впливає на усвідомлення східною традицією вторинності емпіричного природознавства. Тут неможливе перетворення оточення на об'єкт пізнання, оскільки такий стиль мислення обов'язково має передумовою абсолютизацію людини як суб'єкта. Відповідно, західний "логос" вимагає для своєї об'єктивізації описовості, фабульності, завершеності, а східне "дао" тяжіє до символічності, натяковості, незавершеності. Навіть в контексті східного етикету буде недоречним пряме звертання до жінки: "Чи Ви заміжня?", скоріше прозвучить: "Чи хто завітав до саду квітів?", тоді і відповідь може бути такою: "Квіти вже розцвіли".

Утім протиставлення Сходу і Заходу не може бути абсолютним. Уважний аналіз виявляє постійний взаємозв'язок, додатковість, взаємопроникнення цих культурно-смислових антиномій. Так, декларована принципом недіяння пасивність східної людини обертається на свою протилежність, коли мова йде про духовне вдосконалення, яке становить справжню сутність активності за східним її зразком. Театралізована ритуальність буденного життя на Сході перегукується з відчуттям драматургійності існування людини в європейській максимі "життя – це театр, а люди в ньому – актори". Орієнтація на традицію, збереження минулого як цінності може стати серйозним підґрунтям динамічної модернізації, про що свідчить приклад так званого "японського економічного дива". Соціальна консолідованість людини із суспільним цілим створює умови для гармонійного розвитку кожного індивіда, а ірраціональні релігійно-філософські конструкції підтверджуються через століття емпіричними методами західної науки.

Територіально Захід охоплює європейський і американський культурний регіони, Схід – країни Центральної, Південно-Східної Азії, Близького Сходу, Північної Африки. Історична мінливість кордонів між ними (арабська експансія на заході Європи, англійська колонізація окремих регіонів Азії, приєднання Закавказзя до Росії, ісламізація півночі Африки тощо) не дає змоги стверджувати абсолютність геокультурного протиставлення Заходу і Сходу. Дихотомія Заходу і Сходу скоріше позначає систему смислових координат культурного цілого, характеризує ціннісну топологію світової культури, яка з особливою силою проявляється в культурах, що існують на межі цих ціннісно-смислових полюсів, зокрема в культурі Росії та України. Тут східні й західні культурні елементи не тільки інтегруються, але й утворюють суперечну цілісність самої культури, виступають фактором її динамічного розвитку. Це викликало до життя ідею так званого євроазійства як винятковості соціокультурного досвіду, його випадіння з антиномії Захід – Схід, його світової унікальності. Насправді феномен євроазійства становить зразок діалогу культур, їхньої зустрічі, їхньої інтерпретації одна одною, їхнього заперечення і одночасної єдності.