Антропологія – наука про походження, поведінку, фізичний, соціальний і культурний розвиток людини.

Артефакт – створений людиною, суспільством продукт культури.

Архетип – прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини.

Анімізм – одна з форм релігії, пов'язана з вірою в одушевленість усіх предметів та явищ.

Архетип – прообрази, вроджені психічні структури, які є результатом історичного розвитку людини.

Культурогенез – процес зародження культури людства, пов'язаний зі становленням і розвитком знаряддєвої, комунікаційної та семантичної діяльності.

Магія – сукупність обрядових дій, пов'язаних із вірою в можливість впливу на навколишній світ.

Міф – спосіб світовідчуття, що інтерпретує універсум як одухотворений.

Орнамент – візерунок, побудований на ритмічному чергу­ванні зображальних елементів, один з основних способів відтворення космічного порядку.

Профанне – світоглядна категорія, яка виділяє в міфоло­гічній і релігійній свідомості сфери буття, що об'єднують при­родний і соціальний світи.

Сакральне – світоглядна категорія, яка виділяє сфери буття, що сприймаються як відмінні від буденної реальності, особливо ціннісні, священні.

Світове дерево (гора) – сутнісний компонент міфологічного космічного устрою, який об'єднує світ небесний (горній), земний (дольній), підземний (хтонічний).

Синкретизм – первісна нерозчленованість; в архаїчній культурі – синкретизм діяльності і мислення.

Табу – сукупність заборон у сакралізованій системі цінностей.

Тотемізм – комплекс вірувань, пов'язаний з уявленнями про спорідненість людини і тотема (тварини-предка, покровителя).

Час міфічний – сакральний час, непідкорений законам історичного часу; локалізований у міфах.

Язичництво – тип культури, специфічною рисою якого є відсутність духовного універсалізму.

План:

Генезис культури

Міфологічна модель світу

Людина в первісній культурі

Генезис культури

Культура реалізується шляхом соціально успадкованої поведінки, має небіологічну або надбіологічну природу. Згідно з концепцією В. Розіна, екстремальні умови виживання протолюдини стимулювали ситуацію парадоксальної поведінки, в якій істота порушувала інстинктивно біологічну програму, закладену на генетичному рівні. Ця поведінка примушувала її діяти відповідно до знаків (а не сигналів), які позначали певну ситуацію і вимагали певних дій. Це суттєво прискорювало процес передачі й закріплення інформації вже не на генетичному рівні, а на рівні комунікації. Це також зміцнювало соціальні зв'язки, обумовлені волею суб'єктів комунікативного процесу, Активність суб'єктів, спрямована на оволодіння ситуацією, виступає необхідною умовою формування зв'язків між знаковою формою і предметом. Саме так формуються знаки природної мови (слова).

Чим більше сигналів перетворювалося на знаки, тим ефективнішою ставала поведінка первісної людини. Ситуації, дії, предмети, які не набували означення, переставали існувати для спільноти взагалі. Відповідно, виживали лише ті істоти, які починали орієнтуватися не на сигнали і події, а на знаки, тобто адаптовані до ситуації комунікації. Таким чином, у культурі головним є семіотичний процес (комунікація, означення» форми знакової поведінки). Саме він забезпечує відтворення ефективних типів поведінки, діяльності, життя.

Культурогенез – це не однократна подія походження культури в первісну добу людства, а процес постійного народження нових культурних форм і систем. Подальший розвиток культури відбувається як у межах окремих культур (у плані удосконалення адаптації людини до певної системи цінностей), так і при зміні однієї культури іншою. Кожна культура відкривається своєрідним проектом нової людини. Цей проект реалізується за допомогою механізмів соціалізації, а культура є самим процесом соціалізації, процесом формування психіки й тілесності людини.

Отже, з позиції еволюційної теорії основною причиною культурогенезу є необхідність адаптації людських спільнот до змінних умов їхнього існування шляхом виникнення нових форм, технологій, продуктів діяльності. Сам генезис культурних форм можна умовно структуру вати на фази ініціювання новацій ("соціальне замовлення"), створення нових форм, "конкурс" їхньої ефективності та впровадження відібраних форм у практику.

 

Міфологічна модель світу

"Первісна культура – найтриваліший і найзагадковіший період історії культури людства. Час знищив більшість слідів архаїчного минулого. Однак те, що залишилося, засвідчує тисячолітню напружену духовну роботу» Первісність – довготривалий період в історії людської культури, оскільки нею охоплений історичний час приблизно в 35 тис. років. Первісність становить сутність життя певних народів і в сучасному світі, Пам'ять про архаїчні пласти культури зберігається і в нас самих.[У кризових ситуаціях людина повертається в первісні стани свого існування, коли нею керували родові й непідвладні особистості сили, і тоді жахаючі інстинкти виходять назовні у вчинках, настроях, поглядах. Світ дитинства також є багато в чому світом первісності, тому кожен із нас переживає її ще і як власний досвід.

Свої складні взаємодії з оточенням первісна людина передавала в міфах. Соціально-психологічні травми, щедро "даровані" непідвладною людині природою, виступали одним з чинників актуалізації міфотворення. Саме ж міфологічне мислення базувалося на. уподібненні дійсності людині, на перенесенні внутрішніх рис індивіда на зовнішній світ. Міф пов'язаний з вірою в одухотворення природи. Первісна людина виділила себе з оточення, усвідомила нетотожність свого буття земному, і міфологічна культура стала засобом наближення довколишнього, яке уявлялось ворожим, загрозливим існуванню людини і тому весь час жахало. Одушевления грізних природних сил споріднювало їх;? людиною, давало відчуття захищеності, оскільки уможливлювало домовляння з ним, їхнє улеслювання і залякування.

Проекція людської душі назовні, в космічне ціле, не забезпечувала творення об'єктивної картини світу. Міф в жодному разі не прагне цього, проте він надає світові смислу,, наділяє його людськими значеннями, насичує ціннісними відношеннями. А. Радугін визначає міф як спосіб людського буття і світовідчуття, заснований на смисловій спорідненості людини зі світом: людина тут сприймає значущі, для себе смисли в як первісні властивості речей світу і переживає їх. як одушевлені істоти.

Образи міфу ґрунтуються на їхній конкретності та чуттєвості. Тут неможливі абстраговані поняття. Тут неможлива констатація того, що людина потрапила в безглузду ситуацію, скоріше – з’явиться чуттєвий і реальний образ людини, що сіла у калюжу. Смисли, представлені міфом, наочні та реальні. Тому їх сила переконлива і незаперечна.

Міфологічна історія – це завжди історія творення космосу із хаосу. Суспільство довгий час існувало як збирально-мисливська спільнота. Людина не виробляла, а користувалася природним. Ось чому спершу процес життя відображався первісною свідомістю як невпорядкований, дисгармонійний ворожий хаос. Хаос – це пітьма, безкінечність, неструктурованість, позбавлення форми, втілені в реальних образах води, вологі, бурі, жерла. Хаос – це безодня, паща, провалля, порожнина, яка водночас несе загибель і народження речей цього світу.

Хаотичні малюнки пальцями (так звані „макарони”) втілювали неструктурований континуум свідомості первісного мисливця, побудований за зв’язком кочових маршрутів. Печера, що нагадувала материнську утробу, захищала людину від жахаючого світу не лише фізіологічно, а й психологічно. Якщо в ранній грецькій міфології існували такі чудовиська, як Химера, Гарсона, Сфінкс, Цербер, Лернейська Гідра і ім подібні, то пізніше виникають сцени загибелі до олімпійських володарів хаосу: Зевс перемагає Тіфона і циклопів, Аполлон вбиває Піфійського Дракона, Персей подужує Медузу, Беллерофонт – Химеру. У страшних муках народжувалися порядок і гармонія.

З розвитком суспільства (становлення родових відносин, початок землеробства й осілості) хаос витіснявся на периферію людського буття, поступався місцем космосу. На проти вагу хаосу, космос – це розчленованість, впорядкованість, структурованість, втілена в образах землі й неба, світла, гори, каменя. Процес творення космосу відображався у членуванні первісної світомоделі. Спочатку воно відбувалося за бінарним принципом: верх – низ, праве – ліве, своє – чуже, чоловік - жінка, дике - культурне з відповідними, ціннісними характеристиками. У подальшому –- за потрійним принципом: верх – середина – низ. Ця опозиція, на думку М. Поповича, пов'язана вже з самосвідомістю, оскільки в "середину" людина ставить себе. Вертикальне членування світу задавало буття людини також і в системі координат сакрального – профанного, небесного і земного, в абсолютній залежності та визначеності другого першим.

Універсальними образами впорядкованого за вертикаллю, тобто духовною, сакральною системою координат, світу є дерево, гора і стовп. Упорядкування світу за горизонталлю, тобто за матеріальною, земною системою координат, передбачало членування на чотири сторони світу.

Символ світового дерева слугує своєрідною моделлю космоустрою, переходу від хаосу до впорядкованого світу. Прямовисне спрямування дерева задає протилежність руху вгору як росту, життя і руху виріз як згасання, смерті. Коріння дерева означує підземний світ, біля нього мешкають змії, жаби, риби й інші тварини хтонічного світу: крона дерева торкається світу вищих сил, у його верховітті літають птахи і рухаються небесні світила: стовбур дерева належить земному світові людей і тварин. Світове дерево слугує також посередником між всіма світами, дорогою, мостом, драбиною, якою можна перейти в потойбіччя, у світ предків. У такому контексті воно відображало уявлення про міфічний час, рух життя, які. набували просторової конкретності та визначеності. Світове дерево сприймалось» як символ родючості, жінки, Богині-Матері, В українців образ світового дерева зафіксований в орнаментальних вазонах, сосонках, гілочках на вишитих і тканих рушниках, килимах, витинанках. писанках, скринях.

Моделлю міфологічного простору слов'ян є так званий Збруцький ідол, товстий камелий стовп, орієнтований на чотири сторони світу. По вертикалі показано три світи; нижній із зображенням Велеса – втілює силу предків, що тримають середній світ людей (чоловічі й жіночі фігурки зі з'єднаним1 ті в ритуальному хороводі руками), верхній – із чотирма богами слов'янського пантеону. Язичницький Бог накритий однією шапкою, яка робить його подібним до фалічного символу родючості.

Ідолоподібні. стовпи в архаїчних культурах позначають наявність у міфічному просторі абсолютного центру. Центр світу, світова вісь, "пуп землі" слугував точкою відліку в системі цінностей первісної людини. У наближенні до нього людина відчувала свій кревний зв'язок із сім'єю, родом, богами, досягала почуття ідентичності колективному цілому. У віддаленні від нього людина підпадала під дію ворожих сил, втрачала належну самоідентифікацію, доторкалась до непередбачуваності хаосу. Це свідчило про неоднорідність міфологічного простору, наявність у ньому сакральних і проклятих місць.

За образним порівнянням культуролога В, Розіна, світ архаїчної людини нагадував іграшки, що вкладаються одна в одну: спочатку сама людина, потім – її одяг, далі - будинок, нарешті – територія племені., й наостанку – світ-космос Усі ці притулки буття людини сприймались як структурно подібні, мали свій сакральний верх і низ, захищались оберегами на певних місцях. Орнаментальна структура прядок, одягу, печі, символіка дому, ритмізований характер фольклорних танців і музики, семантичний шар словесної творчості зберігають до нашого часу образи космізованого світу.

Так, коли в Україні розрізали для сорочки полотнище, то немов кроїли світ, впорядковуючи його за моделлю світового дерева та ще й охороняючи людське тіло магічним колом стрічки-комірця на шиї, манжетів – на руках, гаптуванням отворів, яким загрожувало непідвладне довкілля. Поясний одяг, підкреслюючи тілесний низ людини, засвідчував її статеву зрілість, тому й прикрашали його орнаментом, немовби засівали поле-землю. Тіло „замикали” підперізуванням пояса, навішуванням всіляких прикрас. У „горньому світі” обличчя, за образним порівнянням І. Мойсеїва, розігрувалася драма небесних сил: сонця, улюбленого вінком або брилем, місяця – шапкою або очіпком, дощу – кінцями намітки або стрічок.

Як модель структурованого космосу сприймались архітектурні форми тієї доби. Основні типи споруд – менгіри (камінь, що стоїть вертикально), дольмени (складаються з двох поставлених вертикально і горизонтально каменів), кромлехи (концентрично розміщені менгіри і дольмени, найбільш відомий серед них – Стоунхендж в Англії) – відрізнялися грандіозними розмірами і містили у своєму семантичному шарі основні складові мови архітектури: вертикаль як знак поєднання неба і землі, горизонталь і арку, подібні до небосхилу. З образом „небесних врат” пов’язувалась зміна дня і ночі, чергування природних сезонів. Ворота символізували перехід в інший світ, а вислів „вийти за ворота” здавна позначав зміну поведінки людини, стану її душі, подібно до зміни середовища існування. Проходження воріт означало також духовне піднесення.

Колові форми архаїчної архітектури, зокрема слов’янські святилища, моделювали циклічний час, природний час, побудований за аграрно-виробничим календарем. Утвердження колової моделі часу пов’язане із формуванням спільнот осілих землеробів. Їх прив’язаність до конкретного місця перебування викликала статичне (радіальне)сприйняття простору у вигляді концентричних кіл і часу у вигляді замкнутого циклу на основі добових і річних природних ритмів, оновлення і завмирання природи. Для колективів мисливців і збирачів типовим було динамічне (маршрутне) сприйняття простору і, відповідно, лінійне сприйняття часу за рухом за певним маршрутом. Лінійне сприйняття часу збереглося в кочівників Близького Сходу в уявленні про світ як історію, що має початок творіння й есхатологічний фінал.

Міфічний час сприймався як цілісно насичений, добрий або близький, сакральний або профаний, сприятливий або загрозливий. Архаїчний час, який не проходить для нас звично, лінійно, з минулого в майбутнє, а повертається до вже знайомого, відтворено в керамічних посудинах з коловими календарями (наприклад, у трипільських), а також у своєрідному нашаруванні нових зображень на попередні (так звані палімпсести). Принцип палімпсесту означав орієнтацію на час предків, час минулого, яке здавалося зразком, „острівним часом” гармонії та сталості. Щохвилинне повернення часу робить його рух ілюзією: час зникає, розчиняється у вічному повторенні. Утім саме це давало первісній людині відчуття впевненості, радісного повернення до вже знайомого, звичного і космічного, позбавляло від невідомого майбутнього, нескінченної безодні хаосу.

Людина в первісній культурі

Суттєвої рисою первісної людини є тотожність індивіда і роду, розчинення людини в колективі. Спрямованість погляду в минуле негатизувала вияви людської індивідуальності. Самобутність і самостійність сприймались як загроза цілісності. Індивідуальні й неконтрольовані вчинки несли можливість повернення хаосу. Порушення родової приреченості відразу й жорстоко каралося. Нормою було непохитне наслідування традиції, яке винагороджувалося. Жорсткі механізми соціального контролю і нормативності забезпечували усталеність існування суспільства. Відсутність поділу праці економічно закріплювала стихійно нерозчленований колективізм найближчих родичів.

Первісний індивідуум не відокремлював себе від колективу, мислив самого себе носієм рис будь-кого іншого і навіть усього колективу; найжорстокішим покаранням для нього було вигнання з роду, випадіння на периферію всіх світів свого існування. Воно позбавляло звичних для людини засобів існування, проте, що найважливіше, – позбавляло відчуття належності, цілому, тотожності родовому колективу, віднімало сенс існування.

Індивідуальне в людини відображалось за допомогою колективного, за допомогою "ми". П. Сапронов називає сучасну людину егоцентриком, а первісну - ексцентриком. Сучасна людина співвідносить себе і все, що ї оточує, із самою собою; відчуває себе в центрі своєї світобудови, формуючи ієрархію цінностей з центром у власному „я”. Первісна людина на себе дивиться, як ти „ти”. Вона діє, постійно прислухаючись до внутрішнього голосу: „ти мусиш”, „ти зробиш”, „ти винен”. Це самовідчуття йде від належності колективному цілому: первісна людина завжди „твоя”, тобто належна роду, племені, богу. І це „ти” постійно отримує силу в цілому „ми”, яке протиставляється ворожому „вони”. Чужі в такому разі стають представниками пітьми, хаосу, небуття. Знищити їх означає повернути порядок, перетворити хаос на космос, звільнити його від сваволі темних сил.

Водночас позаперсональність буття первісної людини позбавляла її від страху смерті. Тотожність індивіда колективному цілому давала йому надію на збереження родової сутності, на продовження життя в іншому стані, на нове народження. В українській мові це збережено в етимології слова „домовина” як символ дому, до якого повертається померла людина (та, що відійшла).

Позаперсональність людини накладала табу на її зображення: майстер завжди уникає конкретних рис обличчя, індивідуального виразу очей, характерної міміки. Своєрідним знаком людини стає зображення її руки як позначення її дієвої присутності у світі. В зображенні жінки архаїчний художник підкреслює її статеві ознаки, наголошуючи на її функції продовжувачки роду, берегині домашнього вогнища (наприклад, у відомому зображенні так званої „Венери Вілендорфської”).

Чи не найголовнішою темою первісної творчості виступали численні зображення тварин. Палеолітичні розписи печери Ляско у Франції, Альтаміри в Іспанії вражають своєю експресивною силою і потужною енергією. Натуралістичне зображення звіра ставало знаком влади людини над ним, оскільки підпорювало його життя ритмам людського. Так функціонувало і. слово: називання чогось було рівнозначним пануванню лад ним.

Словесна магія будувалася на вірі в реальну силу г-лова, візуальна магія – на вірі в реальну силу зображення. Ще К. Юнг помітив, що первісна людина майже не розрізняє внутрішній і зовнішній світ. Все, що з нашого погляду може* розглядатись як належне свідомості, первісна людина сприймала як факт реальності» Почуття, емоції ототожнювались із реальними подіями і завдяки цьому виступали інструментами впливу на довколишнє середовище. Знаки культури, утверджуючи присутність людини в космосі буття, виступали знаряддями пізнання й оволодіння сім том.

Координатором людської поведінки відповідно до настанов суспільного цілого виступав ритуал. Його головною метою було збереження космічного порядку і відновлення порушеної рівноваги. Оскільки він ніс у собі ритм, мірність, впорядкованість, то ритуал космізовував хаос буденного життя людей. Водночас, наближуючи людину до богів, возз'єднуючи її з ними, ритуальні дії не тільки впорядковували світ хаосу, але й сакралізовували профанний хаотичний світ. Тим самим ритуал піднімав людину над собою, повертав їй відчуття власної значущості в цьому хиткому й жахаючому світі.

Сила ритуалу полягала в його конкретності й чуттєвості, можливості виразити найскладніші смисли людської життєдіяльності мовою звуків, жестів, рухів, зображень. Вплив ритуалу пов'язувався з його спрямуванням на відтворення природних циклів і пов'язуванням циклів людського буття з універсально-космічними циклами.

У ритуальних дійствах первісних людей П. Сапронов виділяє певні обов'язкові компоненти: очищення, процесуальну ходу, жертву, трапезу. Так, очищення сприяло звільненню людини від земного і буденного, відриву від профанного світу. Процесуальна хода задавала ідеальну модель життєвого шляху людини як її наближення до сакрального місця. Обов'язкова спочатку реальна, потім символічна жертва відтворювала космічний акт розчленовування світу як основи його творення (вбивство богами першоістоти), Трапеза символізувала багатство, повноту буття, єднання потойбічного і поцейбічного шляхом входження з їжею сакрального в профанне людське тіло. Виконання і повтор колективних дій давали людині відчуття належності впорядкованому соціальному цілому.

Історія первісної культури, незважаючи на унікальну цілісність її смислів, має свою визначену в часі динаміку. Привласнюючий тип господарської культури вичерпав свої продуктивні можливості вже наприкінці верхньопалеолітичної доби. Нетривалість життя, нерегулярність нормального забезпечення їжею, обмеженість можливостей обміну інформацією не створювали сприятливих умов для подальшого культурного розвитку. Водночас наявність значних територій для заселення і полювання породжувала екстенсивний характер мисливства і збиральництва, тенденцію збереження вже звичних культурних норм і смислів, гальмувала продукування нових культурних елементів і форм.

Відповідно до концепції цивілізаційного розвитку Ю. Павленка, планетарні екологічні зрушення, пов'язані з таненням льодовиків, зміною кліматичних поясів і ландшафтних зон, призвели до переорієнтації людства на ресурси водоймищ, на рибальське господарство, а потім до формування ранньої землеробсько-тваринницької господарської культури. В термінах синергетики це означає, що відбулося наростання спонтанних флуктуацій як пошуків ефективних "відгуків" на "виклики" обставин, якими стало порушення стану термодинамічної рівноваги і переміщення людства у "точку біфуркації", коли різко зросла хиткість традиційних систем.

Катастрофічне зменшення кількості промислових тварин викликало активізацію експлуатації водоймищ, концентрацію населення поблизу річок, озер, морських узбереж, де з'явились перші стаціонарні поселення. Коли ресурси водоймищ почали не задовольняти потреби все зростаючого населення, відбулась переорієнтація на вирощування харчових рослин, що і примушувало інтенсифікувати соціокультурний розвиток. Землеробство і скотарство як основа осілого існування вивели людство на принципово новий ступінь розвитку, оскільки заклали основи становлення ранніх цивілізацій.

У добу первісності, стверджує Ю. Павленко, сформувались два основні шляхи розвитку землеробсько-скотарської куль тури. Перший, західний, характерний для населення Середземноморсько-Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону і Середньої Наддніпрянщини. Він, за умови достатньої кількості атмосферних опадів і родючості земель, ґрунтується на системі автономних родин, сімейних форм господарства. Можливість екстенсивного характеру розвитку таких спільнот, поза необхідністю організовувати колективне господарство, блокувала подальшу еволюцію. Ця лінія культурного розвитку розкриє свої можливості в подальшому.

На Близькому Сході вимальовувалась принципово інша картина: необхідність іригації земель в долинах Нілу, Тигру, Євфрату, Інду, Гангу, Хуанхе, Янцзи викликала розвиток колективних форм землеробства. Відповідно, східна лінія соціокультурного розвитку пов'язана із забезпеченням ефективності існування людства шляхом удосконалення соціальної організації, поширення колективних форм господарства, блокування приватизаційних тенденцій. Становлення феномена "влади-власності" (можливість самореалізації людини лише шляхом прилучення до влади та просування по її щаблях, відсутність вибору між життєвими орієнтирами на багатство, або знання, або владу) спричинило вихід на створення цивілізацій типу Близького, Середнього й Далекого Сходу і доколумбової Америки.

Кочівницький шлях соціокультурного розвитку, ґрунтований на екстенсивному розширенні площі пасовиськ, виявився, як зазначає Ю. Павленко, взагалі безвихідним у контексті загальної еволюції людства. Його власний потенціал підтримується лише за рахунок пізніших запозичень у розвинутих сусідів, особливо шляхом сприйняття світових релігій.

Доба "неолітичної революції" як перехід до відтворюючого господарства й осілості ознаменована спробами розкрити в мистецькій творчості сутнісні взаємозв'язки людини і природи. Поступово формуються навички створення цілісних композицій, Намагання розкрити смисл явищ, показати їх драматургію, причини і наслідки подій викликають появу динамічних багатофігурних сцен. В них важливе місце відведено людині та її взаємодії з оточенням: сцени полювання, військових сутичок, магічних обрядів, танців, щоденної роботи на полях тощо. Зображення людей і тварин виконуються силуетно, без передання об'єму. Зникнення натуралістичних багатокольорових розписів супроводжується характерною схематизацією й умовністю. Розповсюдження набуває мілка пластика, в якій реальність образів поступається місцем абстрагованому геометризму.

Особливого значення набувають орнаментальні композиції, які вражають гармонійною цілісністю, архітектонічною чіткістю, ритмічною силою. Орнамент слугував одним з найважливіших засобів космізації, впорядкування світу. Орнаментальні композиції трипільських посудин, нанесені білою, чорною або червоною фарбою, розкривають нам світобудовчі уявлення наших пращурів: спіралі позначали зародження нового життя, родючість, хвилясті лінії – водний хаос, грабельки символізували дощ, що єднає небо і землю, концентричні кола – сонце, небесний вогонь тощо. Міфологічне світовідчуття первісної людини, що тяжіло до образів порядку і сталості, тим самим утверджувало перемогу космосу над хаосом. Це створювало новий, олюднений світ, який протистояв хаотичній безодні Всесвіту.

ЛІТЕРАТУРА

Введение в культурологию / Отв. ред. Е. Попов. - М., 1995.

Історія світової культури: Навч. посібник / Кер. авторськ. колективу Л. Т.Левчук. - К., 1999.

Культурология / Сост. А. Радугин. - М., 1996.

Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / М. М.Закович, І. А.Зязюн, О. М.Семешко та ін.; За ред. М. М.Заковича. - К., 2004.

Ліндсей Дж. Коротка історія культури. - К., 1995.

Мириманов В. Искусство и миф. Центральний образ картины мира. - М., 1997.

Мойсеїв І. Храм української культури. - К., 1995.

Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К., 2000.

Полікарпов В. С. лекції з історії світової культури: Навч. посібн. - Харків, 1995.

Попович М. Нарис історії культури України. - К., 1998.

Рибаков Б. Язичество Древней Руси. - М., 1988.

Сапронов П. Культурология: курс лекций по теории и истории культуры. – СПб., 1998.

Сокульський А. Л. Культурологія: Словник-довідник. - Запоріжжя, 2006. -

Шевнюк О. Л. Культурологія: Навч. посіб. - К, 2004.

Сто найвідоміших образів української міфології / За ред. О. Таланчук. - К., 2002.

Тейлор Э. Первобытная культура. - М., 1989.

Чмихов М. Давня культура. - К., 1994.

Энциклопедический словарь по культурологии. - М., 1997.

 

 

МОДУЛЬ 2.

 

ТИПОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ

 

ЛЕКЦІЯ 2.1.