Мова – це засіб спілкування, особливим елементом якого є слово, речення.

А це означає, що будь-які зазначені вище способи передачі інформації у кінцевому підсумку зводяться до оперування словом.

Мова не є відображенням дійсності, вона – система знаків, які створюються і використовуються людьми для у мовного позначення речей і явищ, відображених у нашому мозку.

Цим пояснюється той факт, що пізнання всіх народів світу відбувається за одними й тими ж законами логіки, тоді як результати їхньої пізнавальної діяльності реєструються за допомогою різних мов з різним граматичним порядком.

Пригадаймо, що мова є також знаряддям мислення, регулювання людиною власних дій, знаряддям пізнання, засобом оволодіння суспільно-історичним досвідом та засобом закріплення результатів людського мислення. Про ці особливості мови Т.Г. Шевченко писав:

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос — більш нічого.

А серце б'ється — ожива,

Як їх почує!..

Загальновідомо, що слово – велика сила, здатна і "вбити" людину, і "піднести" її. Але цей союзник завжди готовий стати нашим зрадником. За образним висловом Г. Гейне, подібно до того, як випущена стріла, що розсталась із тятивою, виходить з-під влади стрільця, так і слово, що злетіло з вуст, не належить тому, хто його вимовив. Японська приказка говорить, що людині потрібно три роки, щоб навчитися говорити, і мало 60 років, щоб навчитися тримати язик за зубами, тобто – говорити там, де треба, тоді, коли треба. Є багато аналогічних приказок і в українському фольклорі.

 Мова – це особлива система культури, спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність; це безпосередня діяльність думки, мислення, свідомості. Одиниця мови – слово – є єдністю значення і звучання, адже ми розрізняємо усну, писемну та внутрішню мову.

 Сутність мови найбільш зримо, чітко виявляється через аналіз співвідношення природних і штучних мов. Природні мови – це національні, "материнські" мови, як їх називають майже всі народи. Природною називається така мова, такий засіб існування думки, основою якого є вже згадане слово, що як засіб спілкування виникло разом зі становленням, формуванням людини протягом еволюції тих тілесних органів людини, які перетворили звуки на тональність слів.

Сучасна наука стверджує, що це перетворення передусім пов'язане зі зміною величини, форми язика, голосових зв'язок, горла, піднебіння, щелепи в цілому, тобто самих органів людини. У природній мові фіксуються не лише інформативний зміст, а й почуття, переживання, характер, темперамент, образ того чи іншого народу. Мова відображає стан розвитку інтелекту людини, ЇЇ душу. Тому античний філософ Сенека звертався до людини: "Заговори, щоб я тебе побачив", а східний мудрець Сааді поетично висловив це так: "Чи розумний ти, чи дурний, чи великий ти, чи малий, не знаємо ми, поки слово не промовив".

 Проте мова людини як творчої істоти має і штучний характер. Штучною мовою прийнято називати такий спосіб спілкування, який має допоміжне значення, не замінюючи природні мови у повному обсязі: есперанто, мова кібернетичних пристроїв, мова дорожніх знаків, азбука Морзе, різного типу системи сигналізації, попереджень (наприклад, сигнал SОS), а також формули, графіки, схеми, коди, шифри тощо.

Штучна мова дає змогу людині оперативно, ефективно діяти в інформаційному просторі та часі. Але вона має і значні вади. Передусім штучна мова досить далека від чуттєвого, емоційного стану людини; це мова "бездушна", вона не має національного колориту, художньої образності, в ній недостатньо чітко виявляються краса і суто особистісне, індивідуальне в людині.

 І природні, і штучні мови свідчать, з одного боку, про силу людини у цьому світі, а з іншого – про її слабкість. Сила слова – у здатності людини якнайповніше самовиявлятися, організовувати різноманітні форми існування собі подібних, окреслити перед людиною безмежне поле її життя, поділивши його на минуле, сьогодення й майбутнє. Слабкість мови, її обмеженість виявляється в тому, що слово може не тільки окрилити людину (у цьому, між іншим, величезний вплив компліменту, похвали тощо), звеличити її, а й, як уже говорилося, вбити людину, зруйнувати утворені самою ж людиною стосунки із собі подібними. Інколи слово вживається для того, щоб приховати думку.

 Слово є дороговказом не тільки до оптимізму. Воно може сіяти недовіру, песимізм, вести людину до деградації. Тому людині й людству необхідно пам'ятати, що мова – це оберіг, творець людини, її необхідно плекати.

 

Окремою проблемою є питання двомовності (чи навіть багатомовності). Адже в кожній національній мові є такі виразні засоби, слова та словосполучення, які відображають менталітет народу, особливості його світорозуміння, його душі. Тому відомий вислів "Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина" є особливо актуальним для сучасного людства.

 Отже, варто зупинитися окремо на тезі, що мова є засобом розуміння світу. На дійсність ми немовби "накладаємо" сітку зі слів, фраз, речень і потім звертаємо увагу передусім на те, що відбито в мові. Згадаймо, як важко нам роздумувати про речі, для яких у нашій мові не знаходимо слів. Мова безпосередньо відображає наше бачення світу: що в ньому нас цікавить, "притягує", а що не варте уваги. Тобто спосіб життя людей зумовив формування мови, котра, у свою чергу, зумовлює формування певного типу свідомості (те, що ми називаємо ментальністю), яка знову-таки відображає світ відповідним набором понять.

 Видатний німецький філософ XX ст. М. Хайдеггер говорив, що мова – це домівка буття. Ось чому завдання точного й адекватного перекладу з однієї мови на іншу надзвичайно складне, особливо тоді, коли йдеться про складні художні чи філософські речі. Інші реалії повсякденного життя іншо­го народу й відповідно інші художні засоби їхнього вираження роблять переклад творів набором слів, тобто фактично вони не перекладаються.