Тема 40. Особливості історичного розвитку українського етносу та нації.

Процес формування і розвитку українського етносу та нації є предметом вивчення та творчого аналізу багатьох класиків української історіографії та культурології – М. Грушевського, В. Винниченка, М. Драгоманова, І. Крип'якевича, І. Огієнка та ін.

 Як ви вже знаєте з історії, предки українського народу залишили відомі всьому світу пам'ятки цивілізації: культуру скіфів-землеробів, скіфів-кочовиків, трипільську культуру. Як свідчать археологічні дані, вже у IV-VII ст. на території Подніпров'я утворилися союзи давньослов'янських племен, відомі під назвою русів. Ця назва етимологічно пов'язана з територією поселення східних слов'ян – басейнами річок Росі, Росави та ін. Українцям, формуванню українського етносу передували русичі, руси, праслов'яни, скіфи, сармати та ін.

 Особливістю формування українського етносу є те, що історичні передумови його становлення складаються у чітких культурно-географічних межах однієї і тієї ж території. Завдяки цьому, попри змінювання народів на території, що становила ареал майбутнього формування українського етносу, культурно-історичне підґрунтя цього процесу готувалося тисячоліттями. За даними археології, на цій території залишався певний автохтонний антропологічний субстрат, який, хоча й не був слов'янським, проте сприяв безпосередній трансляції стародавньої індоєвропейської культурної традиції. Особливість етногенезу на цій території полягала в тому, що він характеризувався прямою трансляцією культурних традицій і цінностей в єдиному геокультурному руслі, яке дає змогу безпосередньо ввести в етнотворення українців тисячолітній досвід інших народів. Не випадково українська мова характеризується з-поміж більшості слов'янських мов своєю наближеністю до індоєвропейської мовної групи. Український орнамент успадкував риси орнаментів трипільської культури, не кажучи вже про її аграрні традиції. У цьому контексті природним є і те, що українська хата за всіма ознаками, аж до традицій білити глиною стіни, сягає скіфсько-сарматських часів. Український народний танець гопак містить певний код давньої слов'янської культури, що передає певну динаміку форм та структур рухів, конче потрібних для духовного та фізичного вдосконалення людини. Відомо, що слово "гоп", яке входило до індоєвропейської мови-основи, є водночас праслов'янською формою позначення пастуха, а сам гопак – сакральним дійством, через яке символічно передавались рухи крил птахів – жайворонка, яструба, голуба. Дослідники зазначають також зв'язок українського епосу з піснями пастухів стародавніх цивілізацій Сходу, включно з інструментарієм (сопілка, флейта, струнні). Цей глибоко-вкорінений тисячолітній культурний досвід, накопичений в ареалі майбутньої України, трансформувався в епоху Київської Русі в етнокреативний чинник українського народу.

Київська Русь існувала як окрема унікальна цивілізація і типологічно подібна до таких найближчих до неї цивілізацій, як середньовічні візантійська та західнохристиянська. Як і кожна цивілізація того часу, вона була поліетнічною. Київська Русь становила цілісну самодостатню систему економічного, суспільно-політичного та культурно-релігійного життя й займала велику частину території Східної Європи. У її розвитку виділяють такі періоди: формування – VI-VIII ст., зростання – IX-X ст., розквіту – X­-перша половина XII ст., диференціації – друга половина XII – перша половина XIII ст. і трансформації, коли на її тлі вже починають виявлятися контури нових етнокультурних феноменів, – друга половина XIII-XV ст. Саме в цей період починається формування з давньоруської народності – української нації.

 Стимулюючими факторами соціокультурно-етнічної консолідації населення, майбутньої України були три грізні "виклики" з боку зовнішніх сил: по-перше, татарсько-турецька агресія, що особливо посилилась в останній чверті XV ст. і загрожувала самому фізичному існуванню населення цих земель; по-друге, польсько-шляхетська експансія в Україні після Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої майже всі українські землі опинилися під владою Польщі, котра за­грожувала скасуванням традиційних прав та вольностей населення; по-третє, церковно-культурна експансія польсько-католицького духівництва.

 Загальною реакцією, "відгуком" на ці "виклики" була етносоціокультурна консолідація цих земель, з військово-політичним центром у Запоріжжі й релігійно-культурним у Києві. Запорізька Січ стала найважливішим осередком української державності. Чим знаменна для становлення українського етносу Запорізька Січ? Насамперед поширенням демократичних традицій, культу "вольностей", свободи, прагненням до соціальної справедливості, незалежності, єднання на демократичних принципах. Вона була першою козацькою християнською православно-демократичною республікою. Демократизм Запорізької Січі на століття випередив Європу – він сформувався задовго до Великої французької революції, що проголосила демократичні свободи.

 Особливу роль у розквіті етнічної самосвідомості українців відіграло письменство. Перша школа в Києві, згідно літописів, уже була у 988 р. У XVI ст. Україна вирізнялася розвитком шкільництва і високим рівнем грамотності. Протягом другої половини XVI ст. національних рис починає набувати й церковно-культурно-освітнє життя (міські братства та їхні школи, Острозька академія, творчість Івана Вишенського та його сучасників-полемістів). Демократизація освіти справ-. ляла позитивний вплив на розвиток ремесел, малярства, збагачувала фольклор. Ці громадсько-політичні і культурно-освітні процеси визначали першу стадію власного історичного, національного буття українського народу. Цю стадію можна датувати в широких межах XVI-XVIII ст. і виділити такі етапи: консолідації ядра українського народу з кінця XV до початку XVII ст., до часів П. Сагайдачного; національно-дер-жавно-культурного самоутвердження – століття між десятими роками XVII та XVIII ст. Це був період розвитку і піднесення національної культури, її самоорганізації та розкриття потенційних можливостей за умов постійного збагачення завдяки творчому сприйняттю західноєвропейських впливів.

 Подальший етноісторичний розвиток України являє собою цілісність і послідовність суспільно-національного поступу від виникнення власне національної, в сучасному розумінні, самосвідомості у частини української дворянської інтелігенції Лівобережжя та Слобожанщини на межі XVIII-XIX ст. до наших днів, утвердження України як повноцінного, самостійного, державного, етносоціального організму. Якщо більшості народів Центральної Європи пощастило здобути національно-державну самоідентичність після Першої світової війни (угорці, поляки, чехи) чи навіть раніше (греки, болгари), то їхнім східним сусідам (українцям, білорусам, грузинам та ін.) у цьому не поталанило. Українці здобували свою національно-державну самовизначеність двома етапами, на початку та наприкінці XX ст., а в середині цього століття вперше утворилася територіально-адміністративна єдність українських етнічних земель.

 Формування і розвиток української нації та її прагнення створити (відтворити) власний етносоціальний організм у першій чверті XX ст. обернулися лише частковим успіхом: на початку 20-х років XX ст. більша частина України опинилася в межах однієї відносно автономної квазідержавної адміністративно-політичної структури, до якої внаслідок Другої світової війни були приєднані й етнічні території за Дністром і Збручем.

 Національно-культурний рух другої половини XX ст. мав вирішити основну проблему – створення повноцінного українського етносоціального організму в межах власної державності, який би відповідав вимогам та стандартам сучасного цивілізованого життя.

 Нову добу свого національно-культурного розвитку український народ розпочав творенням національної держави, прийняттям Декларації про державний суверенітет (1990) та Акта проголошення незалежності України. Декларація про суверенітет проголошує самовизначення української нації, яка розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення.

 Сьогодення нашої Батьківщини виразно засвідчує, що подальший розвиток української нації та її культури пов'язані, окрім вирішення економічних проблем, забезпечення добробуту народу України, з остаточним подоланням нашарувань ідеологізації, з переорієнтацією на загальнолюдські культурні досягнення та надбання сучасної світової цивілізації, з утворенням громадянського суспільства, соціально-політичної злагоди, втіленням у життя історично вироблених рис українського національного менталітету – особистісної свободи, персоналістських цінностей, софійності світу, єднання з природою та ін., – оскільки розвиток національно унікальної і самоцінної сучасної нації та її самобутньої культури можливі лише шляхом органічного гармонійного поєднання надбань сучасного загальнолюдського процесу зі специфікою національного менталітету.