Тема 12. Рух як загальний спосіб існування світу.

Формування поняття "матерія" завжди супроводжувалося усвідомленням проблеми визначення загальних способів і форм існування світу. Людина, намагаючись пояснити його характерні особливості, усвідомлювала, що у світі все постійно змінюється, перетворюється.

 Міріади зірок, якими ми захоплюємося, споглядаючи їх у ясну ніч, тільки здаються нам нерухомими; насправді вони рухаються з величезними швидкостями. Сьогодні поширена гіпотеза, що кожна зірка – це сонце із власними "хороводом" планет. Разом зі своїми супутниками планети обертаються навколо зірок, а зірки обертаються навколо своєї осі й обертаються разом з усією Галактикою навколо її осі. Водночас наша Галактика рухається щодо інших галактик. Згідно з останніми науковими космогонічними уявленнями, Всесвіт не є механізмом, у якому по чітко визначених орбітах рухаються його складові. Всесвіт перебуває у безперервному русі до все нових і нових станів власного існування. У постійному русі перебуває усе живе: їсть, росте, розмножується, видозмінюється, гине. У кожному живому організмі відбуваються численні внутрішні зміни: пульсація енергій, інформації, переробка речовини, засвоєння продуктів харчування, виділення шлаків тощо. Усе перебуває у вічній зміні станів існування, що може відбуватися як відповідно до певної природи речі, так і всупереч їй. Властивість світу бути у постійних змінах визначається поняттям "рух".

 Наші органи чуття не здатні спостерігати безперервність змін, а часто можуть навіть не помічати важливі для людини зміни там, де вони є. Тому знання про безперервність змін не можна визнати наслідком чуттєвого спостереження. Накопичуючи досвід пізнання, людина додала до своїх чуттєвих уявлень абстрактне поняття "рух", яке дає змогу усвідомлювати, передбачати, обчислювати наявність безперервних змін навіть там, де вони чуттєво не спостерігаються або ще навіть не відбулися. Отже, рух – це поняття про існування безперервних змін. Цим поняттям охоплюються будь-які зміни, починаючи від простої зміни місця розташування і закінчуючи мисленням.

 Отже, всі зміни, які відбуваються у Всесвіті, у природі, в суспільстві, у мисленні тощо, постають як рух. Зрозуміло також, що рух не потрібно вважати тільки якимось однорідним процесом, однотипною зміною. Можливі різні форми та типи руху. По-перше, рух може бути прогресивним, що йде від простого до складного, по висхідній лінії. Таким є, наприклад, загальний хід процесу пізнання. По-друге, він може бути регресивним, тобто таким, що йде по низхідній лінії. Прикладом цього служить, підкреслимо, процес старіння окремого живого організму. Існує й третій тип руху, коли немає ні висхідного, ні низхідного переходів. Так, обертання ротора, безсумнівно, є рухом, але цей рух неможливо назвати ні прогресивним, ні регресивним. Разом із тим для кожного окремого предмета рух третього типу можливий тільки у порівняно коротких проміжках часу, після яких настають періоди прогресивного і регресивного переходів. Ротор, про який ішлося вище, рано чи пізно вийде з ладу і перестане виконувати свої функції.

Винятком, здається, є тільки процес зміни світу як цілісності. Розуміючи це, підкреслимо, що для світу характерний круговорот, у якому кожна конечна форма існування матерії, байдуже, сонце чи туманність, окрема тварина чи тваринний вид, хімічне з'єднання чи розклад – однаково минущі. Ніщо не вічне. В окремих частинах світу можуть відбуватися прогресивні процеси, а в інших – регресивні. В цілому, найімовірніше, не можна говорити про його прогресивну чи регресивну зміну. Думається, що світу притаманні незворотні зміни, відносно яких поняття прогресу і регресу не можуть бути застосовані. Щоправда, такий висновок є тільки простим передбаченням.

 Рух матеріальних об'єктів розрізняють за формами руху, що перебувають у певному взаємозв'язку, який може бути описано за допомогою співвідношення їх. Форми руху можна класифікувати за певними істотними ознаками.

 Слід зазначити, що будь-яка класифікація – це певний наслідок і метод наукового дослідження. На кожному конкретному етапі пізнання класифікація узагальнює осягнуті наслідки вивчення закономірностей об'єктів і процесів, що дає змогу, спираючись на них, "іти далі".

 Упродовж розвитку пізнання були спроби дати класифікацію форм руху. Однак такі класифікації визнавалися поверховими. Для прикладу можна згадати невдалу спробу Арістотеля, який, поділивши рух на шість видів, не побачив, що збільшення та зменшення – не різноякісні рухи, а лише кількісна зміна. Першу найбільш повну класифікацію розробив німецький мислитель Ф. Енгельс (1820-1895), який, спираючись на ідеї своїх попередників – німецьких філософів Ф. Шеллінга (1775-1854) та Г. Гегеля, котрі запровадили поняття "форми руху", запропонував класифікувати рух відповідно до основних формам його існування.

 У розмаїтті форм руху людина здатна визначити певні загальні риси, знайти реально існуючі спільності між різноманітними змінами. Тому класифікація форм руху на "основні" як певне обмеження їх за кількістю не була принциповою помилкою. Ф. Енгельс вважав, що до основних "загальних форм руху" потрібно віднести механічну, фізичну, хімічну, біологічну і соціальну форми руху матерії. При цьому він звертав увагу на те, що як основні, так і неосновні форми руху перебувають у постійному взаємозв'язку.

Серед основних форм руху виділяють "нижчі" й "вищі" форми, які взаємодіють між собою. Зокрема, елементи "нижчих" входять до "вищих", але не навпаки. Тому часто фізику називають "механікою молекул", а хімію – "фізикою атомів", біологію – "хімією білків". Незважаючи на на­явність безпосереднього взаємозв'язку, основні форми руху дуже відрізняються між собою.

Процеси "вищої форми руху" матерії відрізняються від "нижчих" тим, що вони постають як складніші, оскільки "нижчі" являють собою одну зі складових поряд з іншими. Між формами руху існує якісна відмінність. Тому хоча форми руху не можна відривати одну від одної, їх не можна й зводити між собою, втрачаючи відмінності. "Нижчі" форми є основою і фундаментом, на якому формуються "вищі". Не існує, наприклад, жодної хімічної реакції, в основі якої не відбувається ме­ханічний та фізичний процес. Хімічний процес завжди супроводжується змінами місця розташування хімічних елементів та енергетичних станів. Основою біологічного процесу є механіко-фізико-хімічні закономірності. Останні "супроводжують" перші. Соціальна форма руху постає як найвища серед інших, але це не означає, що життя людей не залежить від біологічних, хімічних та інших процесів.

Проте водночас зрозуміло, що біологічний процес не відбувається на основі соціального і може протікати без нього. Для хімічної реакції зовсім не обов'язкове існування біологічних процесів тощо. Тобто "нижчі" форми руху матерії не спираються на "вищі", процеси в "нижчих" не супроводжуються "вищими". Тому класифікація найзагальніших форм руху матерії має ієрархічну будову.

У XX ст. було запропоновано кілька нових варіантів класифікації форм руху.

Наприклад, дослідження процесів, що мають місце у "світі" елементарних частинок, дали змогу зробити висновок про наявність трьох різних типів взаємодій, які отримали назву: "сильна взаємодія" (або ядерна), "електромагнітна взаємодія", "слабка взаємодія". Відповідно можна вести розмову про наявність різних форм руху у світі елементарних частинок.

Розглядаючи процеси атомарного рівня – утворення атомів та молекул, сучасна наука показує, що на цьому рівні провідну роль відіграють хімічні перетворення, оскільки, як виявлено у межах квантової хімії, взаємодія атомів, що приводить до утворення молекул, переважно має квантово-механічний характер.

Рівень макрооб'єктів характеризує вихід на перший план, крім електромагнітних і хімічних, нових форм руху. Однією з них є гравітаційна взаємодія.

 В останній чверті XX ст. особливе зацікавлення викликала проблема існування особливої, геологічної, або планетарної, форми руху. Наукові дані свідчать, що геологічний рух, тобто процеси, які відбуваються в ядрі, мантії, літосфері, гідросфері, атмосфері Землі, має свої специфічні закони. Геологічні процеси мають свого матеріального носія. Є підстави вважати, що закони геологічного руху мають значення не тільки для опису процесів, які протікають на Землі.

Геологічна форма руху має таку важливу особливість. Вищі форми руху матерії не охоплюють її як "підлеглу" форму. Отже, геологічні зміни або не належать до однієї з "основних форм", або становлять "вищу форму". Можливо, що на межі переходу від неживої матерії до живої у природі виникло щось подібне до "трансформуючого устрою", який, з одного боку, немовби об'єднує і змінює процеси, притаманні неживій матерії, а з іншого – є умовою і безпосередньою причиною виникнення життя.

Жива природа, тим більше суспільство, суттєво відрізняються від неживої, а тому їх можна розглядати як два нові рівні реальності. На рівні живої природи визначальною стає біологічна форма руху матерії. Біологічні процеси властиві тваринному і рослинному світу. Соціальні процеси пов'язані здебільшого з двома формами руху: по-перше, зв'язок з біологічною формою руху матерії – вищою формою у природі; по-друге, цілеспрямоване перетворення природи (механічних, фізичних, хімічних, біологічних процесів) у суспільному виробництві матеріальних благ.

Є всі підстави, щоб визнати, що в міру ускладнення основних форм руху сфера поширення їх звужується. Ускладнення форм руху означає, що до попередніх додаються якісно нові взаємодії. Так, у хімічних процесах виникає здатність перетворення речовин при взаємодії з іншими речовинами. У біологічних процесах ­– здатність до обміну речовин шляхом асиміляції та дисиміляції, самовідновлення і саморегуляції у межах оболонки тіла. Це свідчить, що при "зменшенні" просторової сфери поширення вищих форм руху матерії відбувається "збільшення" кількості законів руху, які діють у ній. Таке "збільшення" виявляє наявність нової якісної специфіки процесів матеріальних змін. Отже, кожна з форм руху має свої якісні особливості. При цьому у вищих формах руху здійснюються якісно більш складні процеси. Така позиція повністю підтверджується сучасними науковими даними.

Вважаючи доведеним, що всезагальність руху виявляє себе у різноманітних формах, необхідно звернути увагу й на те, що рух з необхідністю передбачає свою протилежність – спокій як специфічну форму руху або відсутність зміни форми руху. Рух і спокій є двома взаємопов'язаними і взаємодоповнюючими протилежностями, якими характеризуються принципово відмінні між собою типи форм руху. Всезагальність і абсолютність руху передбачають існування спокою, що виявляє себе в такому.

По-перше, термінологічно вживання двох різних понять замість одного (поняття "рух" як усвідомлення безперервності змін поряд із поняттям "зміни") має сенс тільки тому, що наші органи чуття не спроможні виявляти безперервність змін. Тому навіть у випадках, коли зміни не спостерігаються, а спостерігається відсутність їх (спокій), за допомогою поняття "рух" людина здатна створювати уявлення про можливість появи нових подій через певний час. Наприклад, тільки в результаті розвитку астрономією поняття про "закони руху космічних тіл" сучасне людство дійшло висновку, що наявний стан Сонячної системи не може бути вічним, що вираз "Сонце вічно сходить і заходить" має суто поетичне, а не фактичне значення.

По-друге, поняття "рух" завжди передбачає певну систему відліку, оскільки, якщо її немає, вживання цього поняття втрачає будь-який сенс для людини. Будь-яка система відліку має вважатися незмінною відносно об'єктів, які змінюються, що дає змогу порівнювати і робити висновок про наявність певних змін стосовно попередніх станів. Якщо система відліку змінюється, тоді встановити це можна тільки стосовно іншої системи відліку, яку визнають незмінною, нерухомою. У разі, якщо такої системи не можуть знайти як існуючої в об'єктивно даному світі, тоді її вигадують, будуючи поняття про ідеальний стан речей. Наприклад, І. Ньютон запропонував для механіки поняття, що "тіло, на яке діє одна постійна сила, рухатиметься прямолінійно з однаковою швидкістю". Хоча добре відомо, що такого тіла не існує в природі, поняття про нього виконує функцію зручної системи відліку для обчислення механічних процесів.

По-третє, єдність руху і спокою об'єктивно зумовлена наявністю двох принципово різних типів руху. Одні форми руху становлять процес послідовної та стійкої зміни явищ, а інші – процес зміни форми перебігу змін. Оскільки різні форми руху можуть переходити одна в іншу (наприклад, механічне тертя викликає зміну температури), то існує окремий рух, що полягає у русі однієї форми руху до іншої. Порівнюючи ці два типи руху, можна зробити висновок, що їхнє співвідношення слід класифікувати як відношення руху і спокою. Отже, спокій являє собою об'єктивно існуючу відсутність одного з типів форм руху.

Спокій – це такий рух, коли у тій чи іншій системі відліку він (рух) не спостерігається. Спокій не відносне, а необхідне доповнення до абсолютності руху. Рух, мінливість найчастіше співвідносяться зі світом одиничних об'єктів і процесів, що є демонстрацією спокою. Наприклад, час життя окремих істот менший, ніж час життя виду, роду, родини або царства. Вічність і гра­нично високий рівень спокою є характерною властивістю тільки матерії – об'єктивної реальності, що існує незалежно від різноманітності форм буття. Змінюються конкретні, одиничні, видові та родові форми існування, але властивість бути об'єктивною реальністю залишається абсолютною і незмінною.

Розглядаючи основні форми руху матерії та їхній взаємозв'язок, цілком слушним буде залучення поряд із поняттям "рух" поняття "спокій" – механічний, фізичний, хімічний, біологічний, соціальний. Аналогічно має сенс використання поняття "спокій" у мікро- чи макросвіті. Існують підстави для виокремлення спокою у неживій та живій природі і суспільстві. Феномен суспільно-соціального спокою цікавий передусім тим, що в тих чи інших галузях відносин між людьми, у той чи інший історичний період соціальних змін може не бути. У суспільстві постійно відбувається безліч різноманітних змін, але соціальні не відбуваються, оскільки далеко не всі зміни, наявні в суспільстві, є соціальними. Для людини, людства в цілому природним є потяг до соціального спокою. Люди прагнуть, щоб не було таких явищ соціальної зміни, як війна, екологічна криза чи катастрофа, національний розбрат, політичний конфлікт. Відповідно поширений соціальний ідеал – безконфліктне, забезпечене матеріальними благами суспільство.

У безперервних змінах об'єктивної дійсності постійно присутні стани спокою, рівноваги і сталості, які виступають як момент абсолютного руху. Наявність спокою – істотна умова становлення та існування якісної визначеності предметів, умова диференціації матерії на окремі форми руху. Разом із тим, сталість предмета, явища, процесу, матеріальних формоутворень має місце лише в конкретному зв'язку, конкретній взаємодії, у межах певної якості та кількості. Окремий рух має форму самовідновлюваного явища, тобто стабільності, а сукупність рухів її знищує. Оскільки окремого руху існувати не може, спокій завжди відносний, а рух – абсолютний.

Ігнорування факту існування спокою спричиняє ототожнення усіх подій з мінливістю. І, навпаки, абсолютизація спокою призводить до заперечення мінливості, існування якісної відмінності між подіями та речами.

Коли відбувся окремий рух, що полягає в русі однієї форми руху до іншої, при порівнянні їх маємо зробити висновок, що між першою і другою обов'язково існують якісні відмінності. Якщо ці відмінності виникли в результаті перебігу процесу зміни форми змін, тоді його особливість полягає в тому, що він є процесом розвитку (набуття якісно нових властивостей). Отже, абсолютність руху реалізується як через функціонування, так і через розвиток.

 Вживаючи слова "зміни", "рух", "розвиток", "еволюція", "регрес", не важко помітити, що усі вони мають відношення до змін, процесів. Однак у різних контекстах вони мають неоднакове значення. Це розрізнення безпосередньо стикається з розв'язанням проблеми розвитку.

"Рух" і "розвиток" часто вживають як синонімічні поняття. Таке використання їх – своєрідний підхід до розв'язання проблеми. В інших випадках поняття "розвиток" і "рух" використовуються як такі, що перехрещуються. Інколи термін "розвиток" ототожнюють з терміном "еволюція". Відповідно, поняття "еволюція" може вживатися у подвійному значенні: як зміна взагалі і як визначення кількісно-якісних змін.

Отже, розвиток слід розглядати як окремий тип форм руху. Тому мова може йти про наявність розвитку у фізичних, хімічних, біологічних чи соціальних процесах. Уважний читач помітив, що механічні процеси поставлені нами осторонь розвитку. Це пов'язано з тим, що процес зміни форми змін і набуття якісно нових властивостей може відбуватися лише як перехід від однієї форми руху матерії до іншої. Уявний розгляд механічних процесів самих по собі, наприклад, зміни місця перебування, не дає змоги виявити розвиток. Це відбувається тому, що механічна форма руху матерії не є наслідком переходу однієї форми руху до іншої. Порівню­ючи, наприклад, механічні процеси з фізичними, слід звернути увагу на те, що фізичні процеси мають механічні за одну з умов свого існування, не зводяться до механічних, маючи якісно нові властивості, які не притаманні механічним. Саме з цієї причини кажуть, що "фізична форма руху матерії "вища" порівняно з механічною". Оскільки відносно механічної форми руху матерії не виділяють більш "низької", елементарної форми руху, визнається, що на рівні механічних процесів розвитку немає, його існування починається у переході від механічного до фізичного і далі.

Характеристика розвитку як процесу народження нового недостатньо конкретна і не дає змоги чітко відрізняти прості зміни від змін, внаслідок яких виникають нові якості. Проблема ускладнюється ще й тим, що перехід від простого до складного не завжди може являти собою саме процес розвитку, оскільки розвиток (процес зміни форми змін) може бути пов'язаний як з ускладненням, так і зі спрощенням. Так, наприклад, у технічних системах введення нового елемента системи – комутатора – в наявну складну систему може стати причиною спрощення, а не ускладнення усієї системи. Таке спрощення у технічному відношенні означатиме технічний прогрес.

У світі живої природи морфологічне спрощення також може бути пов'язане не з регресом, а з прогресом. У біології досить часто регрес може супроводжувати саме ускладнення організму чи біосистеми. Наприклад, поява наземних хребетних, вищих видів, була пов'язана з глибинною редукцією хвоста, плавників, зябер, шкіряного покриву, що значно спрощувало скелетну організацію організму.

Отже, не кожне ускладнення структури й організації пов'язане з переходом до більш високого рівня складності. Ускладнення часто може бути ознакою регресу. Тому спрощення й ускладнення, нижче і вище, старе і нове при протиставленні їх одне одному не можуть слугувати остаточними критеріями розвитку.

Як критерії розвитку іноді пропонують незворотність, односпрямованість, а функціональний рух у такому випадку пов'язується зі зворотністю. Як критерій розвитку інколи також пропонується накопичення інформації. Однак факти свідчать, що розвиток може бути пов'язаний як із нако­пиченням, так і зі зменшенням обсягу інформації.

При всій складності бачення розвитку беззаперечним залишається одне: розвиток – це впорядкований рух.

За своєю спрямованістю розвиток може мати два взаємо-заперечуючі напрями, які уточнюються за допомогою понять "прогрес" і "регрес" – прогресивний і регресивний розвиток.

Яскравим прикладом цього є соціальний розвиток.

Соціальний розвиток – такий тип змін у суспільстві, який характеризується переходом усіх суспільних відносин до якісно нового стану.

 

Тема 13. Простір і час.

Розглядаючи навколишній світ як свою протилежність, ви цілком природно намагаєтеся визначити своє особливе місце і період перебування. Таке визначення здійснюється за допомогою використання понять "простір" і "час".

 Поняттям "простір" визначають співіснування і відокремленість речей одна від одної, їхню протяжність, порядок розташування однієї стосовно іншої. Поняттям "час" характеризують послідовність існування явищ, що змінюють одне одного, відокремленість різних етапів, тривалість, темп, ритм процесів. Визначаючи ці поняття як форми відображення реальних властивостей об'єктивної дійсності, треба пам'ятати, що вони сформувалися на основі суспільно-історичної практики та пізнання і змінюють свій зміст відповідно до змін у способах людського буття.

 На відміну від історично попередніх уявлень простір розглядається не як "вмістилище", в якому знаходяться ті чи інші речі. Зазначене уявлення було поширеним до XVIII ст. Позитивним в ототожненні простору з порожнечею (вмістилищем) є можливість ефективного використання такого розуміння для здійснення різноманітних вимірювань. Сьогодні вважається, що поняттям простір визначається реально існуюче співвідношення між речами в процесі їхнього буття у світі. Оскільки цим поняттям користується саме людина, простір зображує речі, предмети, явища стосовно людини, вказуючи на взаємозалежність речей між собою, на залежність людини від їхнього взаєморозташування, на залежність речей від людини.

 Визначення простору лише як поняття не знімає проблеми доведення об'єктивності простору, тобто того, що він є неуявною формою існування матеріальних речей. За таке доведення слугує реально існуюча взаємозалежність різних речей від їхнього взаєморозташування. Наприклад, якщо між Землею і Сонцем розташовується Місяць (сонячне затемнення), тоді промені Сонця потрапляють до Землі у значно меншій кількості. Отже, простір – це не тільки поняття, а й форма існування взаємозв'язків між матеріальними об'єктами, яка поняттям "простір" відображається. У разі ототожнення простору з порожнечею ми маємо лише абстрактне поняття, що не відображає форми існування світу.

Практичне визначення простору здійснюється за допомогою процедури вимірювання. Наприклад, вимірювання простору як певної довжини відбувається через порівнювання речей. Так, якщо стопа ноги може вміститися десять разів між двома деревами, тоді цілком слушно кажуть: "Відстань між деревами дорівнює десяти стопам".

Загальновідомо, що простір має ряд властивостей. До них належить тривимірність, яка полягає в тому, що предмети та явища мають висоту, ширину і глибину. Тобто фіксовані за допомогою поняття "простір" речі можуть мати об'ємний характер існування. Сучасна наука пропонує нові просторові виміри, на зразок "n-вимірності", з якими людина практично не стикається у межах Землі. Різними дослідженнями було доведено, що взаємозв'язки між речами, які мають властивості "n-вимірності", дійсно існують. Однак виявити просторові багатовимірності як властивості реальних об'єктів за умови дотримання принципу ототожнення простору з порожнечею неможливо.

 Суттєвою особливістю простору можна визнати наявність структурної організованості світу. Реальний світ складається з предметів, явищ, які займають певне місце один стосовно одного. Уявлення про безмежність простору дає підстави людині вести розмову про нескінченність світу як структурно організованого існування. Тому поняття "просторова безмежність" не треба ототожнювати з уявленням про протяжність. Вживаючи поняття "безмежність", слід пам'ятати, що: а) вона існує в обмеженому Всесвіті (безмежність обмежена); б) обмеженість Всесвіту відносна, оскільки це лише частка, що на сьогодні виявилася людині, у якій людина постійно виявляє себе, змінюючи світ.

Уявлення про простір як про властивість речей і явищ бути взаємопов'язаними між собою дає змогу говорити про існування принципово різних просторів залежно від якісних особливостей цих речей і явищ. На основі такого розуміння застосовують поняття "механічний простір", "фізичний простір", "хімічний простір", "біологічний простір", "соціальний простір". Іноді навіть виділяють економічний, життєвий, літературний, художній, правовий, моральний та інші простори.

Поряд із простором завжди розглядається час, бо вони разом є умовою існування головної властивості світу – бути у безперервному русі. Розвиток, незворотність, перехід речей з одного стану в інший – основні ознаки часу.

Поняття час, так само як і "простір", є формою відображення існуючих об'єктивно взаємодій та взаємозв'язків у світі. Тільки вони відображають різні зв'язки. Якщо просторові зв'язки між речами визначаються відношеннями однієї речі до другої через третю, то часові зв'язки – відношенням послідовності змін однієї речі до послідовності змін другої через зміни третьої.

Аналогічно, як і з поняттям "простір", адекватне вживання поняття "час" потребує вирішення проблеми вирізнення часу як форми існування світу та часу як форми відображення світу (поняття).

 Цілком слушний поширений вислів: "Час – загальна форма існування світу". Він вказує, що світ існує у формі послідовних змін, які взаємопов'язано відбуваються одна після іншої. Наприклад, людина не може стати старою, якщо перед цим вона не була народженою та юною. Аналогічно: глиняну вазу створюють з глини, а не глину з вази.

 Поняття "абсолютний час", яким позначали, що час може існувати сам по собі, на сьогодні поступилося місцем розумінню часу як властивості світу, що перебуває у процесі безперервних змін. Згідно з таким розумінням час – це поняття про властивість перебігу змін бути у взаємозв'язку певного слідування.

Фундаментальне значення поняття "час" полягає в тому, що без нього ніяке впорядковане міркування неможливе. Так, натуральний ряд цілих чисел складається у послідовності: 1, 2, З...п. Будь-яке міркування (уявлення) спирається на певне слідування, тобто час. Однак не тільки міркування має властивість бути послідовним, повсякденна практика, як відомо кожному, також здійснюється у вигляді послідовних дій.

 Практичне визначення часу також здійснюється за допомогою процедури вимірювання. Наприклад, вимірювання часу як певного періоду відбувається через порівняння процесів. Так, якщо відстань між двома населеними пунктами турист починає долати одночасно з появою Сонця на горизонті, а завершує одночасно з його заходом, тоді цілком слушно кажуть: "Турист пройшов світловий день". Для зручності здебільшого користуються окремими стандартними процесами та явищами, які називають еталонами виміру – хвилина, година, доба, тиждень, місяць, рік та ін. Особливість еталонів виміру часу порівняно з вимірами простору полягає в тому, що як еталони для порівняння процесів обираються завершені зміни, які мають циклічну форму (початок і кінець). Тому, рахуючи хвилини за допомогою механічного годинника, ми визначаємо, скільки разів стрілка поверталася до одного й того самого місця. Наведені приклади застосування поняття "час" через практичне його визначення дають змогу побачити, що часові зв'язки між процесами визначаються відношенням одного процесу до другого через третій. Роль цього третього виконує певний еталон виміру, за допомогою якого ми виявляємо об'єктивно існуючі зв'язки у світі.

Взаємопов'язаність різних процесів може виявляти себе якісно відмінною у різних сферах буття світу. Тому може йтися про особливості астрономічного, фізичного, хімічного, біологічного і соціального часу.

Просторово-часові особливості існування соціального світу мають ряд властивостей, не притаманних фізичним, хімічним та іншим процесам.

Так, свою особливість має соціальний простір. За допомогою даного поняття позначають сферу існування суспільного буття і час життєдіяльності людства. Соціальний простір має притаманні будь-якому простору властивості: протяжність, упорядкованість, структурність, вимірність.

 Свою особливість має також соціальний час, що являє собою форму існування суспільного буття. Він має властивості, які характеризують суспільство як якісно особливе утворення. Серед них виділяють тривалість, послідовність, ритмічність, темпоральність, відносну зворотність суспільно-історичних подій, фактів, процесів. Сутність соціального часу виявляється у діяльності людини, спрямованій на освоєння природи і суспільства.

Розгляд простору і часу дає підстави зробити такі висновки. По-перше, простір і час – це загальні форми існування світу, адже вони характеризують те, що властиве будь-якому існуванню у світі, включаючи і саму людину. По-друге, існування цих понять забезпечує здатність людини осмислено та впорядковано відображати зміни, що відбуваються у світі незалежно від свідомості та органів чуття. По-третє, поняття "простір" і "час" взаємопов'язані між собою, вони є засобом, за допомогою якого людина відображає різноманітні властивості руху, змін взагалі, що відбуваються у світі. Без використання цих понять у людини неможливе ставлення до минулого та майбутнього.