Міжнародна інвестиційна діяльність і виробниче

СПІВРОБІТНИЦТВО

 

Загальні передумови розвитку міжнародної інвестиційної та виробничої діяльності. Міжнародний рух капіталу: суть, чинники, форми. «Інвестиційний клімат». Види зарубіжних інвестицій, їх масштаби. Зміни частки головних економічних центрів у вивозі капіталів. Основні потоки міжнародного капіталообміну. Макроекономічні наслідки вивозу капіталу для країн-донорів та країн-реципієнтів. Вивіз капіталу як фактор інтенсифікації міжнародної інвестиційної і виробничої діяльності. Іноземні інвестиції в економіці України.

ТНК – головні суб'єкти міжнародної виробничої та інвестиційної діяльності, їх сутність і еволюція, сучасна стратегія. Типи монопольних об'єднань. Роль внутрішньокорпораційного обміну. Суперечності між ТНК і національно-державною формою політичної організації суспільства. Регулювання діяльності ТНК.

Роль фінансово-промислових груп (ФПГ) у розвитку міжнародного виробничого співро­бітництва.

Спільні підприємства (СП). Передумови й особливості розвитку спільного підприємництва. Організаційно-правові й економічні форми створення і функціонування СП. Масштаби, рівень і динаміка розвитку СП. Міжнародні стратегічні альянси (МСА). Роль МСА у сучасному науково-технічному міжнародному співробітництві. Вільні економічні зони (ВЕЗ). Класифі­кація ВЕЗ, особливості функціонування. Діяльність ВЕЗ у різних країнах.

Передумови розвитку міжнародної підприємницької діяльності в Україні.

Міжнародні фінансові ринки та рух капіталу. Міжнародні фінансові центри, переду­мови їх функціонування. Податкові гавані. Офшорні зони.

Регулювання міжнародної інвестиційної діяльності: суть, його цілі, інструменти.

Однією з основних форм міжнародних економічних відно­син є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної влас­ності чи іншої форми зобов'язань, які дають право на система­тичне отримання прибутків.

На відміну від експорту товарів і послуг, вивіз капіталу за своєю суттю орієнтований на перспективу.

В міжнародних економічних відносинах капітал класифікують за різними класифікаційними ознаками.

1. За джерелами походження:

а) державний капітал – це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими уго­дами;

б) недержавний (приватний) капітал – це засоби при­ватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

У першому випадку джерелом капіталу є засоби державно­го бюджету, а у другому – власні або залучені кошти приват­них фірм. У першому випадку рішення про переміщення капі­талу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у друго­му – уряд має право його регулювати і контролювати.

2. За характером використання

а) підприємницький – це засоби, які вкладаються у виробництво для отримання доходу. Вивезення підприємни­цького капіталу означає створення власниками капіталу під­ підприємств на території іншої країни у вигляді філій, дочірніх компаній, спільних підприємств або участі в капіталі.

б) позиковий – це засоби, які є наслідком акумуляції і перерозподілу капіталу між кредито­рами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал.

Формами вивезення підприємницького капіталу є прямі та портфельні інвестиції, а позикового – позики, кредити, банківські депозити та кошти на рахунках інших фінансових закладів.

Під прямими інвестиціями слід розуміти підприємниць­кий капітал за кордоном, що забезпечує контроль над підпри­ємствами, в які він вкладений, та дохід від діяльності. За між­народною статистикою частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає змогу досягти такого контролю, прий­нята у розмірі 25 %, за американською статистикою – 10 %, а за австралійською та канадською – 50 %.

За кордоном створюються зарубіжні фірми у вигляді дочірньої компанії, асоційованої компанії, відділення або в ін­ших формах. Дочірня компанія реєструється за кордоном як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Але контролює її батьківська компанія, оскільки вона володіє основною частиною її акцій або всім її капіталом. Асоційована компанія, або її ще називають змішаною, відрізняється від дочірньої меншим впливом батьківської фір­ми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Відділення не є самостійними компаніями та юридичними особами і на всі 100 % належать батьківській фірмі. Крім вищеназваних, зарубіжними філіями можуть вважа­тись також створені за кордоном підприємства, в яких бать­ківській компанії не належить жодної акції, але за якими здійснюється управлінський контроль через укладання угод, на­приклад для спільного видобування сировини тощо.

Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу. Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважно­го володіння, а якщо 50 % - іноземному інвестору і 50% - місцевому – компаніями однакового володіння, якщо інозем­ний інвестор має менше ніж 50 % акцій – змішаним підпри­ємством з участю іноземного капіталу.

До прямих іноземних інвестицій належать як початкове придбання інвестором власності за кордоном, так і усі наступні операції між інвестором і підприємством, у яке вкладений ка­пітал. Прямі інвестиції поділяються на (поділ прийнятий МВФ та в системі національних рахунків ООН):

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Ознакою прямих іноземних інвестицій є встановлення три­валих ділових стосунків між підприємствами та інвесторами, за яких інвестор має значний вплив на рішення, що приймає підприємство.

Портфельні закордонні інвестиції утворюються вкла­денням капіталу в цінні папери закордонних підприємств у розмірах, які не забезпечують права власності або контролю над ними. Такими цінними паперами можуть бути:

а) акціонерні цінні папери;

б) боргові цінні папери: облігації; прості векселі; боргові зобов'язання; інструменти грошового ринку – казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, фінансові деривативи - опціони, варанти, ф'ючерси, свопи тощо.

Закордонні портфельні інвестиції здійснюються через:

а) створення нових підприємств;

б) придбання підприємств, акцій чи інших цінних папе­рів;

в) пайову участь у спільних підприємствах;

г) придбання прав користування землею або іншими при­родними ресурсами, інших майнових прав.

Портфельні інвестиції характерніші для приватного під­приємницького капіталу. Вони мають високу ліквідність, тоб­то цінні папери швидко можуть бути перетворені в готівку.

Чіткої межі між прямими і портфельними інвестиціями не­має. Вивезення підприємницького капіталу має велике зна­чення для обох сторін. Експортери капіталу отримують прибу­ток (або свою частку прибутку), який вивозять з країни або використовують для інвестицій на місці. Імпортери капіталу мають можливість ефективно і раціонально використовувати зовнішні джерела коштів і технологій в національних інтере­сах. Однак необхідно зазначити, що коли прямими інвестиція­ми обмінюються розвинуті країни, то економічні відносини будуються на рівноправній основі. Водночас експорт капіталу в країни, що розвиваються, як правило, пов'язаний зі встанов­ленням нерівноправних економічних відносин.

Позиковий капітал вивозиться за межі країн у вигляді на­дання позик на короткий чи довгий строк для отримання від­сотка. Кредиторами можуть бути приватні фірми або банки, дер­жавні органи і міжнародні фінансові організації, а одержува­чами – приватні особи, компанії, підприємства, уряди країн.

Державні капітали вивозяться, як правило, на умовах, що відрізняються від звичайного ринкового стандарту, вони міс­тять більш або менш суттєвий елемент субсидії. На вивезений позиковий капітал іноземний кредитор отримує відсотки. Одержувач позики може самостійно використовувати її для вирішення своїх проблем. Водночас кредити можуть видава­тись і під конкретні потреби чи програми.

Експорт позикового капіталу набуває все більших масшта­бів і став основою сучасної системи міжнародного кредиту. У міжнародних масштабах як позиковий використовується зде­більшого державний капітал, меншою мірою - приватний.

Інтернаціоналізація господарської діяльності сприяла фор­муванню в 70-х роках XX ст. єдиного ринку позикових капі­талів і створенню на його основі світового фінансового ринку. Основою його є національні фінансові ринки, але він має інтер­національний характер, оскільки суб'єктами фінансових угод виступають юридичні та фізичні особи іноземних держав, а угоди передбачають трансформацію грошово-кредитних ре­сурсів з однієї валюти в іншу. Переплетення національних і міжнародних активів веде до формування єдиного універсаль­ного ринку, доступного для всіх. На цьому ринку здійснюється рух позикового капіталу між країнами.

Дедалі важливішою формою експорту капіталу стає міжна­родна економічна допомога. Під нею розуміють надання капі­талу у грошовій чи товарній формі суб'єктами однієї країни у власність суб'єктам іншої країни на умовах безоплатності і не­повернення.

Міжнародна економічна допомога може здійснюватись у двох формах допомоги:

а) фінансовій;

б) матеріальній.

Фінансова допомога здійснюється шляхом надання суб'єк­тами одних країн суб'єктам інших країн або однією країною іншій країні коштів у вигляді безоплатного кредиту чи фі­нансування без відшкодування для здійснення соціально-еко­номічних програм чи технічних проектів.

Матеріальна допомога – це безоплатна передача однією країною іншій країні або суб'єктами одних країн суб'єктам ін­ших країн товарів і послуг виробничого та побутового призна­чення.

Міжнародний фінансовий ринок (міжнародний ринок позикових капіталів) - це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл капіталу між кредито­рами і позичальниками через посередників на основі попиту і пропозиції на капітал.

За своєю структурою світовий фінансовий ринок – це су­купність кредитно-фінансових організацій, які виступають посередниками між кредиторами і позиковцями. Через них здійснюється рух позикового капіталу. До них належать транс­національні банки, фінансові компанії, фондові біржі, держав­ні агентства, кредитно-фінансові інститути, фінансові посе­редники. Акумулюючи грошові нагромадження одних суб'єк­тів (державних органів, приватних фірм, страхових компаній тощо), вони позичають ці нагромадження іншим – ТНК, дер­жавним органам, міжнародним і регіональним організаціям.

Причини міжнародного руху капіталу наступні:

- відносний надлишок капіталу на національних ринках, що перешкоджає високоприбутковому його використанню;

- попит на капітал, який не збігається з його пропозицією в різних ланках світового господарства, що зумовлено нерівно­мірністю економічного розвитку держав;

- різницю у витратах виробництва в різних країнах внаслі­док різниці у вартості сировини, енергії, заробітної плати тощо;

- інтернаціоналізацію виробництва;

- зацікавленість у природних ресурсах інших країн для забезпечення сировиною своїх підприємств;

- відмінності в екологічних нормативах і стандартах різ­них країн, що сприяє вивезенню або створенню екологічно

- шкідливих виробництв у інших країнах для забезпечення своїх потреб;

- бажання обійти тарифні та нетарифні бар'єри, які є у звичайному комерційному експорті;

- захист грошей від інфляції;

- технологічне лідерство, що сприяє поширенню найнові­ших технологій;

- необхідність технічного переозброєння та модернізації національних підприємств.

Політика обмеження припливу іноземних інвестицій і встановлення певного режиму для іноземних інвестицій направлені на захист національних інтересів і недопущення іноземного капіталу до домінування в економіці країни, на зміцнення суверенітету і економічної самостійності. Методи обмеження іноземного капіталу різноманітні, але приблизно однакові по країнах, що їх використовують. До числа таких заходів відносяться:

а) обмеження на частку участі в акціонерному капіталі, що надається іноземним фірмам;

б) встановлення особливого державного контролю за участю іноземного капіталу в розробці надр і природних ресурсів;

в) визначення обов'язкової частки участі національного державного або приватного капіталу в підприємствах, що створюються іноземними фірмами в змішаних товариствах;

в) проведення заходів, спрямованих на використання певної частки прибутків іноземних підприємств для внутрішніх потреб країни, що розвивається шляхом оподаткування;

г) обмеження при переведенні прибутків за кордон;

д) обмеження при видачі ліцензій;

е) вимога відносно зайнятості, обсягу запозичень на місцевому ринку, а також використання національних стандартів продукції, правил ведення бухгалтерської звітності, документації;

є) вимоги відносно порядку реєстрації, проведення концесійної політики та ін.

Особливості сучасного міжнародного руху капіталу:

1) Збільшення кількості країн - членів іноземного інвесту­вання. До традиційних міжнародних інвесторів (США, Німеччина тощо) додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та країн колишнього СРСР в русі іноземних ін­вестицій невелика. Незначною в іноземному інвестуванні є й частка Росії.

2) Розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукаль­ними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар'єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо.

3) Зміна характеру, форм та напрямків міжнародної мігра­ції капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Держава сама стає інвестором за кордоном, підтри­мує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капі­талів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міг­рація приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції.

4) Зміна розміщення інвестицій у регіонах світового госпо­дарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експор­тних капіталів спрямовувалась у колонії та інші відсталі краї­ни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи та бороть­бою молодих держав за свою економічну незалежність.

5) Активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з од­ного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слабо­розвинутих країн, а з іншого боку, - позиковцями країн Захо­ду. В останні роки екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях.

6) Велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки – це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капі­талу, який дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг. Їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналі­зації господарського життя. Найбільші банки має Японія, а з банків США лише один входить у двадцятку найбільших банків світу.

Транснаціональні корпорації – це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяль­ності. Єдиного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, дер­жавної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД) визна­чає ТНК як підприємство, яке об'єднує юридичні особи будь-яких організаційно-правових форм та видів діяльності в двох і більше країнах, яке здійснює послідовну політику та за­гальну стратегію через один або декілька центрів прийняття рішення. Вони є результатом інтернаціоналізації гос­подарського життя. ТНК належить близько 90 % прямих за­рубіжних інвестицій, 1/4 світового виробництва товарів, 1/2 світової торгівлі та валютних ресурсів. Сферами прикладання капіталів ТНК є як розвинуті країни, так і країни, що розвива­ються. У перших з них об'єктами прямого інвестування най­частіше є галузі обробної промисловості та сфера послуг, а в країнах, що розвиваються, – розроблення природних ресурсів, галузі, що заміщують імпорт, створення експортних баз.

Протягом останніх десятиліть спостерігалося неухильне зростання питомої ваги членів ЄС у вивезенні капіталу за кордон. Із розвитком глобалізації змінюється роль окремих країн-членів ЄС, процеси регіональної інтеграції, які успішно розвиваються, значно впливають на закордонну діяльність європейських ТНК.

Процеси транскордонного інвестування дедалі більше охоплюють не тільки промисловість, але й сферу послуг, яка домінує в сучасній економіці країн ЄС. У результаті розширення ЄС значна частина ПІІ здійснювалась в середині Європи, але одночасно стрімко розвивалася інвестиційна експансія європейських ТНК у третіх країнах внаслідок зміцнення цих фірм на внутрішньому ринку.

У період з 1992 р. по 2006 р. обсяг надходження прямих іноземних інвестицій у країни з перехідною економікою збільшився в 34 рази (з 2,5 до 86 млрд дол. США). Дослідження показало, що в 1999 р. іноземні компанії забезпечували 80 % експорту Угорщини, 48 % експорту Польщі й 47 % експорту промислової продукції Чехії. Стимулююча державна політика, відносно дешева й при цьому висококваліфікована робоча сила, географічна близькість до великих країн-експортерів капіталу, розвинена транспортна інфраструктура й порівняно низькі інвестиційні ризики забезпечили значні обсяги надходження ПІІ в країни ЦСЄ, які стали членами ЄС. Варто зазначити, що близько 80 % інвестицій у країни ЦСЄ вклали європейські компанії, в основному з ЄС-15. Головним «постачальником» капіталу стала Німеччина - близько 25 %.

Сфери вкладання й характер ПІІ змінювалися разом із мотивацією інвесторів. Спочатку в країни ЦСЄ прийшли переважно дрібні й середні інвестори, метою яких було освоєння нових ринків. Основна частина ПІІ вкладалася в торгівлю й у розширення виробництв, які існували в країнах базування. Потім на перше місце вийшли великі ТНК, які намагалися підвищити ефективність за рахунок зниження витрат і нових потужностей, які розмістили в приймаючих країнах і були орієнтовані на експорт продукції.

Прагнення інвесторів до освоєння нових ринків стимулювало їх до інвестування у сферу телекомунікацій, банківський сектор, транспортні системи й комунальне господарство. З кінця 1990-х років у ЄС почали розміщувати виробничі потужності ТНК сфери високих технологій та інноваційної діяльності.

У структурі промислових інвестицій спочатку переважали трудомісткі виробництва з низьким рівнем технологій - харчове, тютюнове, текстильне, швейне, шкіряно-взуттєве, лісопильне й т.п. Зі збільшенням витрат на оплату праці інвестиції в ці виробництва майже припинилися, і основний потік ПІІ в цей період спрямовувався в галузі з середнім рівнем технологій, що мають широкі можливості для модернізації й підвищення продуктивності. Найбільшим отримувачем стала автомобільна промисловість.

 «Нав'язана» транснаціональними компаніями вузька спеціалізація і надмірна експортна орієнтація виробництва призвели до залежності економіки від рішень обмеженого кола корпорацій, які були лідерами на ринку, та до негативного впливу на економіку зовнішніх змін на ринках.

Світова криза повною мірою висвітлила вразливість слабко диверсифікованих, сильно залежних від експорту й зовнішніх фінансових ресурсів економік країн. Спад попиту в ЄС на промисловий експорт разом зі зміною напрямів потоків капіталу призвели до різкого скорочення в країнах ЦСЄ випуску промислової продукції й економічної рецесії.

Роль іноземного капіталу в модернізації виробництва країн ЦСЄ не можна також оцінити однозначно. З одного боку, іноземні інвестори зіграли ключову роль у поліпшенні його структури, але, з іншого боку, опора на ПІІ не привела, на відміну від інноваційної моделі модернізації, до виходу на передові технологічні позиції. На думку аналітиків, недостатня підтримка сфери досліджень і розробок негативно позначається на технологічному рівні виробництва і в перспективі може стати гальмом на шляху економічного росту країн ЦСЄ. Дослідження показало, що по суті від експорту капіталу найбільший виграш отримали промислово розвинені країни, які володіли відносно рівними умовами його реалізації. Ці країни в 90 роки ХХ століття стали епіцентром світового технологічного й економічного прогресу. З огляду на потенційно можливі негативні ефекти від припливу ПІІ в країну, політика залучення іноземних інвестицій повинна включати ефективну систему інструментів, що дає змогу забезпечувати збалансований розподіл вигоди між експортуючою та приймаючою країнами.

У період кризи світові інвестиції скоротилися і в країн, що розвиваються, - на 57 %, і в розвинених - на 40 %. Найбільше падіння в розвинених країнах припадає на інвестиції у формі кредитів - 54 %, прямі інвестиції - на 43 %, портфельні інвестиції - 36 %.

Обсяг прямих іноземних інвестицій в Україні на 1 січня 2010 року становив 40,0 млрд. дол. США і збільшився порівняно з обсягами на 1 січня 1996 року в 44,6 рази та склав 873 дол. на одну особу.

Кількість країн світу, які інвестують економіку України, на 1 січня 1996 року становила 94 країни, на початок 2010 року - 125. Найбільші обсяги прямих інвестицій надійшли від нерезидентів із 10 країн: Кіпру, Німеччини, Нідерландів, Російської Федерації, Австрії, Сполученого Королівства, Франції, США, Віргінських Островів, Британських та Швеції, яким належить понад 81% загального обсягу прямих інвестицій в економіці України. Порівняно з 1996 роком із десятки найбільших країн-інвесторів України вибули Швейцарія, Ірландія, Бельгія та Польща, поступившись Швеції, Віргінським Островам, Британським, Австрії та Франції.

Станом на 1 січня 2010 року значні обсяги іноземних інвестицій зосереджено на підприємствах промисловості (23% загального обсягу прямих інвестицій в Україні), зокрема переробної (19%). Серед галузей переробної промисловості суттєві обсяги інвестицій внесено у виробництво харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів, у металургійне виробництво та виробництво готових металевих виробів, хімічну та нафтохімічну промисловість, а також машинобудування. У фінансових установах акумульовано 22% ПІІ, на підприємствах торгівлі, ремонту автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку - 11%, а також в організаціях, що здійснюють операції з нерухомим майном, оренду, інжиніринг та надання послуг підприємцям, - 10%.

Кількість підприємств, у які вкладено іноземні інвестиції, на 1 січня 2010 року становить майже 19 тисяч. У 2010 році за даними Державного комітету статистики в економіку України іноземними інвесторами вкладено 5986 млн. дол. прямих інвестицій. З країн ЄС отримано 4605,8 млн. дол. (76,9% загального обсягу), з країн СНД - 849,2 млн. дол. (14,2%), з інших країн світу - 531,0 млн. дол. (8,9%).

Інвестування здійснювалось насамперед у вигляді грошових внесків, які склали 5684,8 млн. дол. (95,0% вкладеного обсягу). Приріст сукупного обсягу іноземного капіталу в економіці країни, з урахуванням його переоцінки, втрат, курсової різниці та ін., за 2010р. склав 4655,0 млн. дол. Зросли обсяги капіталу з Кіпру на 909,3 млн. дол., Франції - на 736,3 млн. дол., Німеччини - на 475,0 млн. дол. та Швеції - на 454,1 млн. дол. Зазначені країни забезпечили майже 90% приросту іноземного капіталу в Україну. За рахунок продажів капіталу нерезидентам інших країн та вилучення інвестицій зменшились обсяги капіталу інвесторів з Норвегії та Ісландії на 71,3 млн. дол. та 29,3 млн. дол. відповідно.

Сума кредитів та позик, отриманих підприємствами України від прямих інвесторів, на 1 січня 2011р. склала 5899,3 млн. дол. Більш за все їх отримано з Кіпру - 2243,5 млн. дол., Нідерландів - 666,3 млн. дол., Німеччини - 642,3 млн. дол., Сполученого Королівства - 306,2 млн. дол., Австрії - 209,1 млн. дол. та Франції - 179,8 млн. дол.

Зазвичай найважливішими партнерами в інвестиційній галузі для України є країни-члени Європейського Союзу. Договірно-правовою базою цих відносин є Угода про партнерство та співробітництво (УПС) (підписана 16.06.1994 р., набрала чинність 1 березня 1998 р., термін дії - 10 років). Проте 5 березня 2007 року Україна та ЄС розпочали переговорний процес щодо укладення нової угоди, яка після Дванадцятого саміту Україна - ЄС (9 вересня 2008 р., м. Париж, Франція) носить назву «Угода про асоціацію» між Україною та ЄС. На період до набрання чинності Угодою про асоціацію щороку автоматично подовжується дія УПС.

ТЕМА 9