Світове господарство та особливості його розвитку

 

Світове господарство (СГ): сутність, елементи і суб'єкти, фактори розвитку. Міжна­родна господарча взаємодія. Якісний і кількісний аспекти розвитку СГ. Головні тенденції формування СГ, рівні і цикли його розвитку.

Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн світу. Типологізація країн - суб'єктів світового господарства. Регіональний принцип групування і головні регіональні групи країн світу.

Соціально-економічний принцип систематизації країн світу.

Місце окремих угруповань країн у СГ і МЕВ. Провідне значення економічно розви­нених країн. Країни, що розвиваються: поняття, загальні ознаки та місце у світовій економіці. Соціально-економічна структура. Проблема ліквідації економічної відсталості і неоколоніальної залежності країн, що розвиваються. Новий міжнародний економічний поря­док (НМЕП) як концепція перебудови МЕВ. Нові індустріальні країни. Країни з перехідною економікою: вихідні умови формування, моделі розвитку. «Вашингтонський консенсус». «Шокова терапія». Градуалістська модель трансформації постсоціатістичних економік. Проблеми інтеграції країн з перехідною економікою у світове ринкове господарство. Загострення діалогу «Північ – Південь». Якісні зміни діалогу «Схід – Захід». Взаємини країн по вісі «Центр – Периферія». Внутрішньо- та міжсистемні цивілізаційні діалоги.

Міжнародний поділ праці та міжнародне кооперування ста­ли основою для виникнення світового ринку. Його виникнення і становлення є наслідком дуже тривалого історичного розвит­ку. В епоху первісного нагромадження капіталу локаль­ні центри міждержавної торгівлі переросли у єдиний світовий ринок. Він остаточно сформувався наприкінці XIX - початку XX ст., коли товарне виробництво у провідних країнах досягло високого рівня розвитку, стало машинним. Сучасний світовий ринок – це сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, що базується на міжнародному поділі праці та ін­ших факторів виробництва.

Для нормального підтримання і розвитку національного виробництва стає необ­хідною взаємодія з іншими країнами, участь у міжнародному поділі праці та обміні. Посилюється інтернаціоналізація ви­робництва й усього господарського життя, що стало основою формування світового господарства.

Наведені вище міркування відображені у понятті світове господарство:

- світове (всесвітнє) господарство – це сукупність націо­нальних господарств, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, міжнародними економічними відносинами;

- світове господарство – сукупність національних еконо­мік країн світу, поєднаних мобільними факторами виробниц­тва;

- сучасне світове господарство – це сукупність національ­них економік, що перебувають у тісній взаємодії і взаємоза­лежності, глобальний економічний організм, підпорядкований об'єктивним законам ринкової економіки;

- світове господарство – це сукупність міжнародних еко­номічних відносин у взаємозв'язку з продуктивними силами та відповідним механізмом регулювання й управління.

Світове господарство є складною комплексною системою з досить чіткими межами, якісними і кількісними параметра­ми. Його не треба ототожнювати зі світовою економікою, яка стосується здебільшого продуктивних сил, їхніх національних та регіональних особливостей. Не потрібно його ототожнювати і зі світовим ринком. Відмінність світового господарства від світового ринку полягає в тому, що воно проявляється насам­перед через міжнародний рух факторів виробництва та товарів (меншою мірою). Для світового ринку переважно характерне міжнародне переміщення товару, міжнародна торгівля. Світо­ве господарство поєднує усі основні параметри світового ринку і доповнює його новими суттєвими рисами, пов'язаними з між­народною мобільністю факторів виробництва.

Характерними рисами сучасного світового господарства є:

- розвиток міжнародного переміщення факторів вироб­ництва, передусім у формах ввезення – вивезення капіталу, робочої сили і технології;

- зростання на цій основі міжнародних форм виробництва на підприємствах, розташованих у декількох країнах, насам­перед у рамках ТНК;

- економічна політика держав у підтримці міжнародного руху товарів і факторів виробництва на двосторонній і багато­сторонній основах;

- виникнення економіки відкритого типу в рамках бага­тьох держав і міждержавних об'єднань.

У межах світового госпо­дарства економіка окремих країн стає все більш відкритою й орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Вся сукупність національних економік у світі складає близько 200 держав. Організація Об’єднаних Націй, Міжнародний валютний форд, Світовий банк дають найбільш повну характеристику даної сукупності. При цьому ООН основну увагу приділяє соціальним і демографічним аспектам розвитку країн. Для Світового банку важливою є оцінка ступеня економічного розвитку країн.

Для розуміння і оцінювання відмінностей між національними економіками, визначення їх місця та перспектив розвитку в системі світового господарства, актуальною проблемою в теорії та практиці МЕВ є їх систематизація за різними ознаками.

Країни можуть бути систематизовані за регіональною (географічною) ознакою: європейські (західно-, східно-, південно-, північно-); північноамериканські (США, Канада, Мексика), південноамериканські, країни Близького Сходу, Східної, Південно-Східної та Південної Азії, африканські (північно-, центрально-, південно-, західно-) тощо. Але така систематизація дає досить різноманітні за складом групи країн.

Використовується також поділ країн на таких три групи, як:

- промислово розвинені країни – понад 20 високорозвинених країн. Найпотужнішу групу серед цих країн складають країни так званої «Великої сімки». Великобританія, Італія, Канада, Німеччина, США, Франція, Японія, які виробляють найбільші обсяги ВВП у всьому світі і зосереджують у своїх руках значну частину міжнародної торгівлі.

- країни з перехідною економікою – біля 30 країн Центральної та східної Європи та колишнього Радянського Союзу, що здійснюють перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки: Азербайджан, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Болгарія, Вірменія, Грузія, Естонія, Казахстан, Молдова, Польща, Росія, Румунія, Узбекистан, Україна та інші. У цій групі є підгрупа, яка має суттєві досягнення у реформуванні національних господарств. До цієї підгрупи належать: Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія.

- країни, що розвиваються – понад 130 країн Азії, Африки, Латинської Америки. Через їх велику кількість і особливості соціально-економічного розвитку національних економік ці країни здебільшого систематизують за регіонами з урахуванням їх географічного положення.

У групу розвинутих країн (промислово розвинутих, індустріа­льних) входять держави з ринковою економікою та високим рівнем соціально-економічного розвитку, в яких ВВП на душу населення складає не менше 12 тис. дол. Міжнародний валютний фонд вклю­чає в число розвинутих країн і територій (тобто тих частин деяких країн, які мають особливий статус наприклад, Гонконг або Гренла­ндія) всі країни Західної Європи, США і Канаду, Японію, Австра­лію та Нову Зеландію, а з 1997 р. – також Південну Корею, Сінга­пур, Гонконг і Тайвань, Ізраїль. ООН додає до них Південно­-Африканську Республіку. Організація економічного співробітницт­ва і розвитку відносить до їх числа також Туреччину та Мексику, що є членами цієї організації, хоча скоріше це країни, що розвива­ються, але вони ввійшли до неї за територіальною ознакою (Туреч­чині належить частина Європи, а Мексика входить у Північноаме­риканську угоду про вільну торгівлю – НАФТА). Після офіційного приєднання до Європейського Союзу Польщі, Угорщини, Чехії, Словенії, Кіпру, Естонії, Литви, Латвії, Словакії, Мальти вони також включені в число розвинутих країн.

У групу країн, що розвиваються, (менш розвинутих, слабороз­винутих) входять держави з ринковою економікою і низьким рів­нем економічного розвитку. З 182 країн - членів Міжнародного Ва­лютного Фонду до тих, що розвиваються, відносять 121. Незважа­ючи на значну кількість цих країн, а також на те, що для багатьох з них характерні велика чисельність населення та величезна терито­рія, на них приходиться близько 28 % світового ВВП.

Це цілий всесвіт, недарма групу країн, що розвиваються, нері­дко називають третім світом, і він неоднорідний. Верхній ешелон країн, що розвиваються, складають держави з порівняно сучасною структурою економіки (наприклад, деякі країни Азії, особливо Пів­денно-Східної та країни Латинської Америки), великим ВВП на ду­шу населення (зокрема більшість країн Перської затоки), високим індексом людського розвитку. З них виділяють підгрупу нових інду­стріальних країн. У неї включають країни, що в останні роки проде­монстрували дуже високі темпи економічного зростання і на цій ос­нові змогли сильно скоротити своє відставання від розвинутих країн. До нинішніх нових індустріальних країн можна віднести в Азії – Ін­донезію, Малайзію, Таїланд та ін., у Латинській Америці - Чилі й інші південно- та центральноамериканські країни.

В особливу підгрупу виділяють країни-експортери нафти. Яд­ро цієї групи складають 12 учасників Організації експортерів нафти (ОПЕК), хоча ряд країн-нафтоекспортерів із третього світу не вхо­дить у ОПЕК: Мексика, Бруней та ін.

Переважаюча частина зовнішньоекономічної діяльності розвину­тих країн припадає на економічний обмін один з одним, який здійсню­ється у різних формах. Це зумовлено цілою низкою причин, серед яких необхідно відзначити: зменшення частки сировини та підвищення ролі готових виробів у світовій торгівлі після Другої світової війни; перене­сення центра ваги в міжнародному поділі праці з міжгалузевого на вну­трішньогалузевий; найбільша ємність ринків (вимірювана в платоспро­можному попиті) розвинутих країн порівняно з іншими; близькість по­літичних систем розвинутих країн, що спонукує їх правлячі кола сприя­ти засобами державної зовнішньоекономічної політики розвитку еко­номічних відносин між ними.

ТЕМА 3