Особливості застосування положень міжнародного гуманітарного права і права прав людини в збройних

 КОНФЛІКТАХ НЕМІЖНАРОДНОГО ХАРАКТЕРУ

____________________________________________________

 

Застосування норм МГП не обмежується збройними конфліктами, що виникають між окремими державами.

У другій половині ХХ століття значно посилилась тенденція до зростання національно-визвольних, релігійних, різних сепаратиських рухів, що в свою чергу в багатьох країнах призводить до посилення внутрішньої напруги, яка нерідко обертається збройними конфліктами внутрішнього (неміжнародного) характеру. За даними ООН збройні конфлікти останнього десятиріччя в абсолютній більшості носили внутрішній характер. В 90-х роках із 83 збройних конфліктів лише 3 були міжнародними. В світі немає жодного регіону, де б не відбувалися внутрішні збройні конфлікти: Колумбія, Судан, Алжир, Ангола, Північна Ірландія, Югославія, Шрі-Ланка, Індія, Афганістан, Туреччина. Такого роду конфлікти відбуваються і на теренах колишнього Союзу РСР: Карабах, Придністров’я, Абхазія, Таджикистан і нарешті Чечня.[40]

Нищівні наслідки таких конфліктів, велика кількість людських жертв, у тому числі серед мирного населення (Чечня, Югославія) є значно більшими ніж в сучасних міжнародних збройних конфліктах (війна у Перській затоці). Подібний стан об’єктивно обумовлює необхідність впровадження певних правових засобів регулювання конфліктів неміжнародного характеру з тим, щоб насамперед, захистити жертви таких конфліктів, не допустити нищівних руйнувань, які б поставили під загрозу існування людей в районах, де вони відбуваються.

Особливістю такого правового регулювання є те, що в конфліктах неміжнародного характеру широко будуть застосовуватись як правові норми права прав людини, так і норми МГП, які являються невід’ємною частиною міжнародного права, що представляють окремі його підрозділи. В загальному уявленні під правом прав людини слід розуміти встановлені стандарти, які визначають відповідальність держави щодо дотримання прав та свобод окремих осіб і народів. Гуманітарне ж право містить норми, що застосовуються для захисту жертв війни і які регулюють ведення бойових дій. Ці дві підгалузі міжнародного права являються взаємодоповнюючими, сумісними як фактично, так і за сферою застосування, безвідносно до існуючих норм їх правозастосування.

В даний час в різних країнах накопичено певний досвід залучення збройних сил для надання допомоги правоохоронним органам при подоланні масових безпорядків, в боротьбі з тероризмом, злочинністю, а також при роззброєнні і ліквідації незаконних збройних формувань. Крім того, збройні сили залучаються і до проведення операцій по підтриманню миру в інших державах, де відбуваються збройні конфлікти неміжнародного характеру (Таджикистан, Абхазія, Придністров’я, Чечня).

У зв’язку з цим постає необхідність вивчення з військовослужбовцями не лише права збройних конфліктів, але і надання їм певних знань по праву прав людини, розуміння ними динаміки процесів переростання внутрішньої напруги у збройні конфлікти неміжнародного характеру.

Внутрішні конфлікти, як показує практика, не виникають на порожньому місці. Для їх виникнення необхідна сукупність різноманітних факторів і в своєму розвитку вони проходять декілька етапів.

Перший етап проявляється в масових хвилюваннях населення, які виражені у вигляді внутрішніх безпорядків та напруги (маніфестації, зібрання, демонстрації, окремі акти насильства). МКЧХ у документі “Дії Міжнародного Комітету Червоного Хреста по наданню захисту і допомоги, які не регулюються міжнародним гуманітарним правом” пропонує визначення “внутрішніх безпорядків” як ситуацій, що не являються неміжнародним збройним конфліктом, але разом з тим вони є відбиттям стану конфронтації в державі, яка характеризується певною серйозністю та продовженістю і включає акти насильства. Останні можуть мати різноманітні форми, від спонтанного виникнення незаконних заходів до боротьби між більш-менш організованими групами і владою. В таких ситуаціях, які не обов’язково переходять у відкриту боротьбу, владні структури для відновлення внутрішнього порядку залучають значні поліцейські і навіть збройні сили. Велика кількість жертв при цьому робить необхідним застосування мінімальних гуманітарних норм.

Для ситуацій, пов’язаних з внутрішніми безпорядками і внутрішньою напругою принаймі є те, що вони:

- мають масовий характер і в них приймають участь тисячі і навіть десятки тисяч людей;

- тягнуть за собою значні жертви;

- відрізняються високим організаційним рівнем;

- в них приймають участь велика кількість жінок та неповнолітніх (особливо у мусульманських країнах, північнокавказькому регіоні Російської Федерації).

Разом з тим, з іншого боку можливі:

- масові арешти та адміністративні затримування осіб;

- жорстке поводження з затриманими, навіть катування;

- репресивні заходи до членів сімей арештованих і затриманих осіб;

- широкомасштабні заходи, спрямовані на обмеження особистих свобод.

На даному етапі, як свідчить практика, збройні сили залучаються у якості допоміжних сил, що призначені для допомоги органам правопорядку, для виконання охоронних функцій або спільного патрулювання. У зв’язку з тим, що військовослужбовці фактично виконують функції сил правопорядку (право перевірки документів у громадян, затримання підозрюваних осіб) вони повинні проходити відповідну підготовку і мати необхідну екіпіровку. При цьому військовослужбовці, також як і представники правоохоронних органів, мають дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права і права прав людини.

В частині дотримання права прав людини військовослужбовці повинні керуватися Загальною Декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Європейською конвенцією про захист прав людини і основних свобод (для держав-членів Ради Європи). Суттєвими принципами права прав людини, яких необхідно дотримуватися в ситуаціях внутрішніх безпорядків і напруженості, являються:

- право на життя, свободу і безпеку всіх людей;

- заборона катувань і жорстокого поводження;

- заборона несанкціонованого арешту і утримання під вартою;

- право на справедливий суд;

- право гуманного поводження з особами, які позбавлені волі;

- право захисту від незаконного втручання в особисте і сімейне життя, посягання на недоторканість житла, таємницю кореспонденції;

- право на свободу думки і її вираження, свободу зібрань та асоціацій.

В ситуаціях внутрішніх безпорядків та напруженості необхідно враховувати і принципи міжнародного гуманітарного права. При цьому слід зазначити, що самі по собі вони не мають обов’язкової юридичної сили, якщо не розглядати їх як своєрідну трансформацію принципів права прав людини. Особливе відношення до завдань, що в подібних ситуаціях покладаються на збройні сили та правоохоронні органи, мають наступні принципи МГП:

- необхідність та співрозмірність в частині дотримання сили;

- заборона активних дій відносно осіб, що не приймають участі в актах насильства;

- заборона страти заручників, мародерства, колективних покарань та актів терору;

- вимога розшуку покараних та хворих;

- вимога догляду за пораненими та хворими і увага до них;

- особливі заходи щодо захисту дітей, у т.ч. недопущення їх набору до збройних угрупувань та участі їх у актах насильства;

- право осіб, позбавлених волі, на гуманне з ними поводження;

- вимога поважати і захищати медичний та духовний персонал, надавати їм допомогу у виконанні своїх обов’язків.

Дотримання вищезазначених принципів в ситуаціях внутрішніх безпорядків сприяє підвищенню довіри населення до влади, нейтралізації заколотників, деескалації напруги і навпаки, недотримання цих принципів може послужити причиною погіршення внутрішньої ситуації і переростання її на більш високий рівень напруженості.

Внутрішні безпорядки та напруженість можуть привести до ситуації, коли уряд уже не може бути впевненим у своїй здатності здійснювати контроль над ситуацією і подальша ескалація напруги обумовить необхідність застосування надзвичайних заходів. Ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права надає можливість державі відступати від прийнятих на себе зобов’язань під час надзвичайного стану, коли життя нації знаходиться під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується.

Відповідні правові процедури введення надзвичайного стану, його правовий режим існують в кожній цивілізованій державі. Але при цьому обов’язковою вимогою залишається дотримання невід’ємних прав людини:

- право на життя;

- заборона катувань, принижуючих людську гідність видів поводження чи катувань;

- заборона рабства і тримання людей у неволі;

- заборона на зворотну силу кримінального закону;

- право на правосуб’єктність;

- право на свободу думки совісті, релігії.

Жодне з цих прав не може бути відмінено або обмежено при введенні надзвичайного стану. Помітно, що ст. 64 Конституції України передбачає, що в умовах воєнного або надзвичайного стану не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51,52, 55, 56,57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції. Положення вказаних статей Конституції України суттєво доповнюють і конкретизують вищезазначений перелік. Правовий режим надзвичайного стану в Україні регулюється спеціальним законом “Про надзвичайний стан”.

Крім того, в ситуації надзвичайного стану необхідно враховувати основні принципи МГП, про які зазначалось вище. Вказаний перелік можна доповнити положеннями проекту Декларації про мінімальні гуманітарні стандарти, який розроблено групою міжнародних експертів в галузі міжнародного права прав людини і міжнародного гуманітарного права.

В документі міститься 18 статей, які, зокрема, зачіпають такі питання:

- недопустимість дискримінації;

- дії, які заборонені при будь-яких обставинах;

- правила, що регулюють порядок позбавлення волі;

- заборона нападу на осіб, які не приймають участі в актах насильства;

- застосування сили з дотриманням принципу співрозмірності;

- заборона актів і загроз насильства для залякування населення;

- правила, що стосуються переміщення населення;

- норми юридичних і судових процедур;

- розшук та лікування поранених та хворих;

- відношення до медичного та духовного персоналу;

- діяльність гуманітарних організацій та ін.

Цей документ не має офіційного характеру, але його положення можуть служити керівництвом для відповідних дій, виходячи з того, що в ситуаціях не передбачених правовими нормами, людська особистість завжди залишається під охороною принципів гуманності і вимог суспільної свідомості.[41]

Ситуації внутрішньої напруженості та безпорядків можуть набувати такого стану, коли конфронтація між збройними силами держави та збройними силами опозиції або іншими організованими збройними угрупованнями може бути визначена як ”неміжнародний збройний конфлікт” або “громадянська війна”.

Під назвою неміжнародний збройний конфлікт розуміють дві ситуації. Перша, коли в межах державної території виникає будь-яка ситуація чітких і безпомилкових воєнних дій, що розгорнулася між збройними силами держави і збройними силами опозиції або іншими організованими збройними угрупуваннями.

В умовах, коли на території країни, держави-учасниці Женевських конвенцій, виникає такий конфлікт, то протилежні сторони зобов’язані виконувати положення ст. 3 спільної для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 року. Відповідно положенням цієї статті захист надається наступним категоріям осіб:

- особам, які не приймають безпосередньої участі в бойових діях;

- особам із складу збройних сил, які склали зброю;

- а також тим, хто перестав приймати участь у воєнних діях внаслідок захворювання, поранення, затримання або з іншої причини.

При цьому заявляється, що всі вказані категорії осіб за будь-яких обставин мають право на гуманне поводження “без будь-якої дискримінації по причинам раси, кольору шкіри, релігії або віри, статі, походження чи майнового стану, чи будь-яких інших аналогічних критеріїв”. З цією метою забороняються і завжди будуть заборонятися наступні дії по відношенню до вищевказаних осіб, а саме:

- посягання на життя та фізичну недоторканість, зокрема, будь-які вбивства, каліцтво, жорстоке поводження, катування;

- взяття заручників;

- посягання на людську гідність, зокрема, образливе і принизливе поводження;

- засудження та застосування покарання без попереднього судового рішення, що винесене належним чином при наявності судових гарантій, які визнані необхідними цивілізованими націями;

- поранених та хворих будуть підбирати і їм буде надаватися допомога.[42]

Другим варіантом внутрішнього збройного конфлікту може бути будь-яка ситуація, коли сили опозиції або інші організовані збройні групи знаходяться під керівництвом відповідального командування і здійснюють такий контроль над частиною території країни, який дозволяє їм вести безперервні і узгоджені воєнні дії та застосовувати Додатковий протокол ІІ.

В цьому випадку, навіть при відсутності офіційно оголошеного стану війни, не втрачають своєї сили положення ст. 3 спільної для всіх Женевських конвенцій і крім того, мають застосовуватися норми Додаткового протоколу ІІ до Женевських конвенцій, що стосуються захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру (Додатковий протокол ІІ 1977 року). Але при уважному аналізі положень Додаткового протоколу ІІ закономірно виникає питання процедури покладання обов’язків його виконання на сторони, що приймають участь у конфлікті. Безумовно, держава-учасниця зобов’язана виконувати положення Додаткового протоколу ІІ. А як бути з “противною стороною”. В тексті Додаткового протоколу ІІ немає жодного посилання на “противну сторону”, “сторони, що знаходяться у конфлікті”. Закономірно виникає сумнів, чи зобов’язана “противна сторона” в такому разі виконувати норми, передбачені Додатковим протоколом ІІ. Чітке вирішення цієї проблеми запропоновано в книзі Ф.Кальсховена “Обмеження засобів і методів ведення війни ”. Так в п.1ст.1 Додаткового протоколу ІІ у якості умови його застосування вимагається, щоб озброєні групи “противної сторони” здійснювали такий контроль над частиною території держави, який дозволяв би “їм … застосовувати цей Протокол ”. Подібна умова передбачає і відповідний обов’язок. Більше того, досвід ведення переговорів з питань прийняття Додаткового протоколу ІІ не залишає сумнівів у тому, що застосовувати його зобов’язані дві сторони.[43]

Додатковий протокол ІІ розвиває і доповнює ст. 3 чотирьох Женевських конвенцій, представляючи в узагальненому вигляді зміст Додаткового протоколу І. Підставою для застосування його положень є певний воєнний рівень, який, насамперед, залежить від масштабів воєнної діяльності антиурядових сил. Ці сили, як вже зазначалося, мають знаходитися під відповідним командуванням, бути спроможними застосовувати право війни, здійснювати контроль над частиною території держави, який дозволяв би їм вести довготривалі і узгоджені воєнні операції. Додатковий протокол ІІ застосовується до всіх осіб, яких торкається збройний конфлікт, як він визначений в ст. 1, без будь-яких несприятливих відмінностей, що грунтуються на ознаках раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи віросповідання, політичних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження або іншого статусу, або на будь-яких інших подібних критеріях жодна особа, що приймає безпосередню участь у воєнних діях, не може бути визнана такою, що зачіпається збройним конфліктом. Це вказує на важливе обмеження сфери застосування Додаткового протоколу ІІ порівняно з Додатковим протоколом І, який визнає певні категорії осіб, “комбатантами” і передбачає заходи по їх захисту від деяких методів і засобів ведення війни. В Додатковому протоколі ІІ поняття “комбатант” відсутнє, як відсутнє і поняття “військовополонений” та деякі інші. Єдина норма, яка на відміну від вищезазначеного, надає захист саме тим, хто приймає безпосередню участь у збройному конфлікті, міститься в п. 1 ст. 4: “Забороняється віддавати наказ не залишати нікого в живих”.

Всім особам, що не приймають безпосередню участь у збройному конфлікті, гарантується захист і гуманне поводження за будь-яких обставин і у будь-який час. До таких осіб забороняється вчиняти наступні дії:

- посягання на життя та фізичну недоторканність (вбивства, катування, тілесні покарання);

- колективні покарання;

- взяття заручників;

- акти тероризму;

- наруга над людською гідністю (згвалтування, примушування до проституції та ін.);

- рабство;

- грабіж;

- загрози вчиняти будь-які із вказаних дій.[44]

Необхідні турбота і допомога забезпечуються дітям:

- отримання освіти;

- здійснюються всі необхідні заходи щодо воз’єднання тимчасово роз’єднаних сімей;

- дітям до 15 років забороняється приймати участь у воєнних діях;

- особливий захист забезпечується дітям до 15 років і в тому разі, якщо вони приймали участь в бойових діях і потрапили в полон;

- за необхідності і по узгодженню з батьками чи особами, що їх заміняють, здійснюється евакуація дітей з району воєнних дій.[45]

Всі поранені, хворі та особи, що потерпіли корабельну аварію, незалежно від того чи приймали вони участь у збройному конфлікті, користуються повагою і захистом. У всіх випадках, якщо дозволяють обставини, вживаються всі можливі заходи, щоб розшукати і підібрати поранених, хворих та осіб, що потерпіли корабельну аварію, огородити їх від пограбування та дурного поводження, забезпечити їм необхідний догляд, щоб розшукати мертвих, запобігти їх пограбуванню і належним чином їх поховати.

Відносно осіб, свобода яких була обмежена, дотримуються, як мінімум, наступні положення:

- забезпечення продовольством, питною водою нарівні з місцевим цивільним населенням, захист від суворих кліматичних умов;

- дозвіл на отримання індивідуальної чи колективної допомоги;

- дозвіл на вчинення культових дій, допомогу духовного персоналу;

- у разі залучення їх до роботи повинні бути забезпечені умови праці і захист нарівні з місцевим цивільним населенням.

- повагою і захистом користуються медичний і духовний персонал, йому надається вся можлива допомога для виконання своїх функцій.[46]

Ст. 6 Додаткового протоколу ІІ застосовується до судового переслідування і покарання за кримінальні правопорушення, пов’язані з збройним конфліктом. Критерії “належного судового процесу”, відмічені в цій статті, запозичені з відповідних домовленостей у галузі прав людини. Так, винесення будь-якого вироку і приведення до виконання будь-якого покарання можливо лише на підставі рішення суду, обвинуваченому мають бути надані всі можливості і засоби захисту, за вчинені ним дії, за які він притягується до відповідальності; повинні бути протиправними по закону за часом їх вчинення, забороняється винесення смертного вироку особам, що не досягли 18-річного віку на момент вчинення правопорушення та його виконання відносно вагітних жінок та жінок, що мають малолітніх дітей.

До тих пір, поки не приймають безпосередньої участі у збройному конфлікті, захистом від загрози у зв’язку з воєнними діями користуються цивільне населення і окремі цивільні особи. Вони не можуть бути об’єктом нападу, забороняються акти насильства або загроза насильства по відношенню до них. Забороняється використовувати голод серед цивільного населення, як метод ведення воєнних дій, не повинні бути об’єктом нападу установи і споруди, що містять небезпечні сили. Підлягають захисту на підставі ст. 4 Гаагзької конвенції про захист культурних цінностей 1954 року пам’ятники історії, архітектури, якщо конфлікт відбувається на території держав-учасниць.

Забороняється віддавати розпорядження про примусове переміщення цивільних осіб у зв’язку з збройним конфліктом, якщо це не викликається вимогами їх безпеки. Передбачається також можливість для неурядових організацій здійснювати свої традиційні функції у відношенні жертв збройних конфліктів. По узгодженню з Державою-учасницею ними можуть здійснюватися операції по наданню допомоги цивільному населенню, які носять виключно гуманітарний, безсторонній характер і здійснюються без будь-яких несприятливих відмінностей.

В Додатковому протоколі ІІ не найшли відбиття такі питання як колективна чи індивідуальна відповідальність за порушення його норм, а також роль третіх сторін в забезпеченні виконання цього документа. Але незважаючи на категоричну заборону втручання, що міститься в ст. 3 Додаткового протоколу ІІ, у міжнародної спільноти, починаючи з ООН і закінчуючи засобами масової інформації і громадською думкою, залишається завжди можливість призвати всі сторони, що приймають участь у конфлікті, дотримуватись своїх обов’язків, передбачених Додатковим протоколом ІІ.