Що стосуються ведення воєнних Операцій

____________________________________________________

1. Об­ме­же­н­ня за­га­ль­но­го ха­ра­к­те­ру на ве­де­н­ня ві­й­ни

 

Ця те­ма при­с­вя­че­на об­ме­же­н­ням, які на­к­ла­даю­ть­ся мі­ж­на­ро­д­ним гу­ма­ні­та­р­ним пра­вом на ве­де­н­ня ві­й­ни. Як­що Же­не­в­сь­ке пра­во, яке ми ро­з­г­ля­да­ли в попередній темі, ви­з­на­чає, як сто­ро­на, що бере участь у ко­н­ф­лі­к­ті, по­ви­н­на по­во­ди­ти­ся з же­р­т­ва­ми воєнних дій, то пра­ви­ла, до ро­з­г­ля­ду яких ми при­с­ту­пає­мо сьо­го­д­ні, вста­но­в­люють об­ме­же­н­ня на ве­де­н­ня бойових дій. Їх ме­та - за­по­бі­г­ти або, в кра­й­ньо­му ви­па­д­ку, по­с­ла­би­ти, на­с­кі­ль­ки це мо­ж­ли­во, ру­й­ні­в­ну, жо­р­с­то­ку реа­ль­ність ві­й­ни.

Мі­ж­на­ро­д­не пра­во, яке сто­сує­ть­ся об­ме­же­н­ня спо­со­бів ве­де­н­ня ві­й­ни, бе­ре свій по­ча­ток з Санкт-Петербургзької 1868 року декларації про заборону застосування на війні деяких розривних снарядів вагою менше 400 грамів. Воно знайшло свій розвиток в Гаазь­ких ко­н­ве­н­ціях 1899 та 1907 ро­ків, ко­ли впе­р­ше бу­ла ко­ди­фі­ко­ва­на ця сфера. То­му во­но за­раз і має на­з­ву - Гаазь­ке пра­во.

Спо­ча­т­ку ро­з­г­ля­не­мо де­кі­ль­ка ос­но­в­них пра­вил, які стосуються ве­де­н­ня вій­ни. Ці пра­ви­ла вклю­чають об­ме­же­н­ня, які на­к­ла­даю­ть­ся пра­вом на ви­бір ме­то­дів та за­со­бів ве­де­н­ня ві­й­ни.

Перш за все, тре­ба ска­за­ти, що мі­ж­на­ро­д­ні но­р­ми, що об­ме­жують на­си­л­ля під час ві­й­ни, по­ви­н­ні за­с­то­со­ву­ва­ти­ся у по­в­но­му об'ємі у всіх ви­па­д­ках, які ре­гу­люю­ть­ся мі­ж­на­ро­д­ним гу­ма­ні­та­р­ним пра­вом.

Сучасне міжнародне гуманітарне право враховує концепцію “воєнної необхідності”. Право війни у чітко вираженій формі допускає особливі випадки відходу від положень, які надають захист, у випадку нагальної чи схожої необхідності. Воєнна необхідність виправдовує тільки ті заходи, які не заборонені правом війни та необхідні для придушення супротивника. Поняття воєнної необхідності не підлягає широкому тлумаченню.[30]

У ві­д­по­ві­д­но­с­ті зі Ста­ту­том ООН де­р­жа­ва мо­же чи­ни­ти збро­й­ний опір, але ве­де­н­ня ві­й­ни при бу­дь-­яких об­с­та­ви­нах по­ви­н­но пі­д­по­ря­д­ко­ву­ва­ти­ся за­га­ль­ним при­н­ци­пам мі­ж­на­ро­д­но­го гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва, що зна­й­ш­ли своє ві­до­б­ра­же­н­ня у за­га­ль­но­му пра­ві.

Тут до­ці­ль­но на­ве­с­ти по­ло­же­н­ня Са­н­кт-­Пе­те­р­бу­ргзь­кої де­к­ла­ра­ції 1868 р., які мо­жуть ви­с­ту­па­ти ро­з­го­р­ну­тою ко­н­це­п­ці­єю пра­ва, що ві­д­но­ся­ть­ся до ве­де­н­ня бо­йо­вих дій. "Єди­ною за­ко­н­ною ме­тою, яку по­ви­н­на ма­ти де­р­жа­ва під час ві­й­ни, є по­с­ла­б­ле­н­ня військових сил су­п­ро­ти­в­ни­ка. За­с­то­су­ва­н­ня та­кої зброї, яка на­не­се­н­ням про­ти­в­ни­ку по­ра­не­н­ь без ко­ри­с­ті збі­ль­шує стра­ж­да­н­ня лю­дей, що ви­бу­ли з ладу, або ро­бить смерть їх не­ми­ну­чою, по­ви­н­но ви­з­на­ва­ти­ся не­гі­д­ни­ми зга­да­ної ме­ти. За­с­то­су­ва­н­ня по­ді­б­ної зброї су­пе­речило б за­ко­нам лю­дяності”.[31]

Са­н­кт-­Пе­те­р­бу­р­зь­ка де­к­ла­ра­ція ра­зом з Ко­де­к­сом Лі­бе­ра 1863 р. бу­ла пе­р­шою спро­бою ко­ди­фі­ка­ції об­ме­жень на ве­де­н­ня ві­й­ни. Та пода­ль­ший ро­з­ви­ток і пра­к­ти­ч­не вті­ле­н­ня во­ни зна­й­ш­ли у Гаазь­ких ко­н­ве­н­ціях 1899, 1907, 1954 ро­ків та Женевській конвенції 1980 про заборону і обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що причиняють надзвичайні пошкодження або діють не вибірково. Осо­б­ли­во це сто­сує­ть­ся при­й­ня­тої 18 жо­в­т­ня 1907 ро­ку IV Ко­н­ве­н­ції про за­ко­ни і зви­чаї ві­й­ни на су­ші ра­зом з По­ло­же­н­ням про за­ко­ни і зви­чаї ві­й­ни на су­ші. Ви­хо­дя­чи з цьо­го по­ло­же­н­ня, пра­во ви­бо­ру за­со­бів і ме­то­дів ве­де­н­ня бо­йо­вих дій не є нео­б­ме­же­ним. Са­ме це по­ло­же­н­ня ста­ло го­ло­в­ним пра­во­вим кри­те­рієм, за яки­м оці­ню­ва­ло­ся ве­де­н­ня бо­йо­вих дій під час двох сві­то­вих війн.

Під час ук­ла­да­н­ня Же­не­в­сь­ких ко­н­ве­н­цій від 12 се­р­п­ня 1949 ро­ку бу­ло вне­се­но ли­ше де­кі­ль­ка по­ло­жень, які сто­су­ва­ли­ся бе­з­по­се­ре­д­ньо ве­де­н­ня ві­й­ни (ство­ре­н­ня зон бе­з­пе­ки, за­хист ци­ві­ль­них лі­ка­рень).

Ро­з­ви­ток іс­то­рії пі­с­ля Дру­гої сві­то­вої ві­й­ни ви­ма­гав на­к­ла­де­н­ня но­вих об­ме­жень на ве­де­н­ня ві­й­ни. У цей пе­ріод МКЧХ про­во­дить ве­ли­ку ро­бо­ту, щоб приве­р­ну­ти ува­гу сві­то­вої гро­ма­д­сь­ко­с­ті до цьо­го пи­та­н­ня. У 1956 ро­ці МКЧХ ви­но­сить на ро­з­суд мі­ж­на­ро­д­ної спі­ль­ноти Проект пра­вил об­ме­же­н­ня не­бе­з­пе­ки, якій пі­д­дає­ть­ся ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня під час ві­й­ни. І хо­ча ця спро­ба бу­ла не­в­да­лою, зу­си­л­ля МКЧХ не про­па­ли да­р­ма. 19 гру­д­ня 1968 ро­ку Ге­не­ра­ль­на Аса­м­б­лея ООН од­но­с­то­ро­н­ньо при­й­ня­ла Ре­зо­лю­цію 2444 "По­ва­га прав лю­ди­ни в пе­ріод збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів". Ця ре­зо­лю­ція пі­д­т­ве­р­ди­ла три го­ло­в­них при­н­ци­пи мі­ж­на­ро­д­но­го гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва, яких по­ви­н­ні до­т­ри­му­ва­ти­ся уря­ди та ін­ші гру­пи, що беруть участь у збро­й­них кон­ф­лі­к­тах:

- пра­во сто­рін, що зна­хо­дя­ть­ся у ко­н­ф­лі­к­ті, ви­би­ра­ти за­со­би для на­не­се­н­ня шко­ди про­ти­в­ни­ку не є нео­б­ме­же­ним;

- слід про­во­ди­ти рі­з­ни­цю між осо­ба­ми, що беруть участь у воєнних діях, та ци­ві­ль­ни­ми осо­ба­ми, з ме­тою, щоб ос­та­н­ні ме­н­ше пі­д­да­ва­ли­ся не­бе­з­пе­ці;

- забороняється нападати на цивільне населення.[32]

Ці при­н­ци­пи зна­й­ш­ли пі­д­т­ве­р­дже­н­ня на Ди­п­ло­ма­ти­ч­ній ко­н­фе­ре­н­ції 1974-1977 ро­ків в яко­с­ті вка­зі­вок та за­бо­рон, які мі­с­тя­ть­ся у До­да­т­ко­вих про­то­ко­лах. Од­нак ці при­н­ци­пи ма­жуть вва­жа­ти­ся і но­р­ма­ми мі­ж­на­ро­д­но­го зви­чаєво­го пра­ва, в особ­ли­во­с­ті сто­со­в­но де­р­жав, які не ра­ти­фі­ку­ва­ли До­да­т­ко­ві про­то­ко­ли.

По­ряд з ци­ми ос­но­в­ни­ми при­н­ци­па­ми мо­ж­на по­с­та­ви­ти ще один, більш ві­до­мий під на­з­вою "застереження Ма­р­те­н­са", який впе­р­ше з'яви­в­ся у преа­м­бу­лі IІ Гаазь­кої ко­н­ве­н­ції 1899 року про за­ко­ни і зви­чаї ві­й­ни на су­ші і був за­к­рі­п­ле­ний у До­да­т­ко­во­му про­то­ко­лі 1: "У ви­па­д­ках, не пе­ре­д­ба­че­них цим про­то­ко­лом або ін­ши­ми мі­ж­на­род­ни­ми уго­да­ми, ци­ві­ль­ні осо­би та ко­м­ба­та­н­ти за­ли­шаю­ть­ся під за­хи­с­том і ді­єю при­н­ци­пів мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва, що ви­пливають з вста­но­в­ле­них зви­чаїв, з при­н­ци­пів гу­ма­н­но­с­ті та з ви­мог су­с­пі­ль­ної сві­до­мо­с­ті". Це по­ло­же­н­ня сві­д­чить про по­в­но­ту гу­ма­ні­та­р­но­го за­хи­с­ту.

Да­лі ми ро­з­г­ля­не­мо ду­же ва­ж­ли­ве пи­та­н­ня, яке по­ля­гає у вста­но­в­ле­н­ні кола осіб, які беруть участь у воєнних діях, і, згі­д­но пра­ву ві­й­ни, котрим до­з­во­ле­но за­с­то­со­ву­ва­ти си­лу про­ти лю­дей та об'єк­тів.

 

2. По­ня­т­тя “комбатанти”

 

З да­в­ніх ча­сів вва­жа­ло­ся, що осо­би, які вхо­дять до скла­ду збройних сил, мо­жуть бра­ти участь у ві­й­ні. Це на­да­ва­ло їм дея­кі пра­ва та на­к­ла­да­ло пе­в­ні обов'яз­ки. Щоб за­бе­з­пе­чи­ти по­ва­гу та за­хист ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, тре­ба бу­ло про­ве­с­ти рі­з­ни­цю між ко­м­ба­та­н­та­ми і ци­ві­ль­ним на­се­ле­н­ням.

Впе­р­ше це зна­й­ш­ло своє за­к­рі­п­ле­н­ня у Гаазь­ко­му по­ло­же­н­ні 1899 ро­ку і ві­д­но­си­ло­ся не лише до ар­мії, але й до жи­те­лів нео­ку­по­ва­ної те­ри­то­рії, які при на­б­ли­же­н­ні су­п­ро­ти­в­ни­ка сти­хі­й­но і в ма­со­вих ма­с­ш­та­бах бе­ру­ть­ся до зброї для бо­ро­ть­би із ві­й­сь­ка­ми, що на­с­ту­пають, але не встигають ут­во­рити ор­га­ні­зо­ва­ні збро­й­ні фо­р­му­ва­н­ня.[33] Утворені ними збро­й­ні фо­р­му­ва­н­ня по­ви­н­ні ві­д­по­ві­да­ти наступним ви­мо­гам:

- зна­хо­ди­ти­ся від ко­ма­н­ду­ва­н­ням осо­би, яка не­се ві­д­по­ві­да­ль­ність за по­воджен­ня своїх пі­д­ле­г­лих;

- пі­д­ко­ря­ти­ся вну­т­рі­ш­ній ди­с­ци­п­лі­на­р­ній си­с­те­мі, яка за­бе­з­пе­чує дотри­ма­н­ня норм мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва, ко­т­рі за­с­то­со­вую­ть­ся під час збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів;

- ві­д­рі­з­ня­ти се­бе від ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, но­сити фо­р­ме­ний одяг або ро­з­пі­з­на­ва­ль­ну ем­б­ле­му;

- но­сити ві­д­к­ри­то зброю на ви­ду у про­ти­в­ни­ка під час ро­з­го­р­та­н­ня у бо­йо­вий по­ря­док, який пе­ре­дує по­ча­т­ку на­па­ду, в яко­му воно по­ви­нно при­й­ня­ти участь.

Ко­ли ко­м­ба­тант ви­ко­нує ці мі­ні­ма­ль­ні ви­мо­ги, він збе­рі­гає свій ста­тус “ко­м­ба­та­н­та". Всі осо­би, що вхо­дять до скла­ду збро­й­них сил, є ко­м­ба­та­н­та­ми і мають пра­во бра­ти участь у воєнних діях. Згі­д­но з цим, їм до­з­во­ляє­ть­ся ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти си­лу, на­віть уби­ва­ти лю­дей та зни­щу­ва­ти об'єк­ти, не не­су­чи при цьо­му осо­би­с­тої ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті за скоє­не. Од­нак це не оз­на­чає, що їм на­дає­ть­ся мо­ж­ли­вість ро­би­ти, що за­в­го­д­но. Як вже бу­ло ска­за­но ра­ні­ше, осо­би, що вхо­дять до скла­ду збро­й­них сил, по­ви­н­ні за­в­ж­ди до­т­ри­му­ва­ти­ся норм мі­ж­на­ро­д­но­го гуманіта­р­но­го пра­ва, яке за­с­то­со­вує­ть­ся під час збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів. Ко­м­ба­та­н­ти, які ці но­р­ми по­ру­ши­ли, за звичай не по­з­ба­в­ляють­ся сво­го ста­ту­су, але мо­жуть бу­ти при­тя­г­ну­ті до ві­д­по­ві­да­ль­но­с­ті за кри­мі­на­ль­ним за­ко­но­да­в­с­т­вом.

Ме­ди­ч­ний та ду­хо­в­ний пе­р­со­нал зна­хо­ди­ть­ся на осо­бливому становищі: вхо­дя­чи до скла­ду збро­й­них сил, він не має пра­ва бра­ти участь у бо­йо­вих діях. Осо­би, що не вхо­дять до скла­ду збро­й­них сил, не мають пра­ва бра­ти участь у воєнних діях. Як­що ж, не ди­в­ля­чись на це, во­ни за­с­то­со­вують силу, во­ни діють про­ти­п­ра­в­но і мо­жуть бу­ти по­ка­ра­ні за ко­ж­ний акт на­си­льства; пра­во ві­й­ни та­кож не до­з­во­ляє осо­бам, що ме­ш­кають на оку­по­ва­ній те­ри­то­рії і не вхо­дять до скла­ду збро­й­них сил, здій­с­ню­ва­ти збро­й­ний опір оку­па­ці­й­ній де­р­жа­ві, крім населення, що стихійно взялося за зброю.

То­му ос­но­в­ною но­р­мою в цьо­му ви­па­д­ку, щоб не за­ш­ко­ди­ти ци­ві­ль­но­му на­се­ле­н­ню, є обов'язок ко­м­ба­та­н­тів ві­д­рі­з­ня­ти се­бе від ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня.

Але є ви­па­д­ки, коли ко­м­ба­тант, вна­с­лі­док ха­ра­к­те­ру бо­йо­вих дій або ін­ших об­с­та­вин, не має змо­ги ві­д­рі­з­ня­ти се­бе від ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня. Перш за все, мо­ва йде про си­туа­ції, які ви­ни­кають під час військової оку­па­ції або на­ціо­на­ль­но-­ви­з­во­ль­них війн. В цих ви­па­д­ках ко­м­ба­та­н­ту до­з­во­ляє­ть­ся ухо­ди­ти в пі­д­пі­л­ля, пе­ре­хо­ву­ва­ти­ся се­ред ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня. Це сто­сує­ть­ся пе­р­ш за все па­р­ти­за­нів, які навіть за цих об­с­та­вин по­ви­н­ні ві­д­к­ри­то но­си­ти зброю бе­з­по­се­ре­д­ньо пе­ред боєм та під час ньо­го, ін­ши­ми сло­ва­ми, бу­ти ро­з­пі­з­навані як ко­м­ба­та­н­ти.[34]

На­й­ма­н­ці та шпи­гу­ни пра­ва на ста­тус ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­них, який на­дає­ть­ся ко­м­ба­та­н­там, не мають.

По-­пе­р­ше, ро­з­г­ля­не­мо пи­та­н­ня, яке сто­сує­ть­ся шпи­гу­н­с­т­ва. При ве­де­н­ні бо­йо­вих дій, а ще більш при пі­д­го­то­в­ці до них, ко­ма­н­дир по­т­ре­бує яко­мо­га бі­ль­ше ін­фо­р­ма­ції про про­ти­в­ни­ка. То­му ве­де­н­ня ві­й­ни немо­ж­ли­во без ро­з­ві­д­ки. Од­нак збір ін­фо­р­ма­ції, який ві­д­по­ві­дає пра­ву ві­й­ни, про­во­ди­ть­ся з ура­ху­ва­н­ням рі­з­ни­ці між до­з­во­ле­ни­ми і за­бо­ро­не­ни­ми ме­то­да­ми.

Збір ін­фо­р­ма­ції, що має ві­й­сь­ко­ву ці­н­ність в ра­йо­нах, які зна­хо­дя­ть­ся під ко­н­т­ро­лем су­п­ро­ти­в­ни­ка, вва­жає­ть­ся за­ко­н­ним, як­що зді­й­с­нює­ть­ся:

- у ві­й­сь­ко­вій фо­р­мі одя­гу;

- без при­хо­ву­ва­н­ня ста­ту­су ко­м­ба­та­н­та (на­п­ри­к­лад, без ви­ко­ри­с­та­н­ня чу­жої фо­р­ми одя­гу).

Збір ін­фо­р­ма­ції, яка має ві­й­сь­ко­ву ці­н­ність в ра­йо­нах, що ко­н­т­ро­люю­ть­ся су­про­ти­в­ни­ком, ро­з­г­ля­дає­ть­ся як шпи­гу­н­с­т­во, як­що зді­й­с­нює­ть­ся:

- об­ма­н­ним шля­хом;

- на­в­ми­с­но тає­м­ним ме­то­дом (на­п­ри­к­лад, ви­ко­ри­с­то­вую­чи ві­й­сь­ко­вий одяг су­п­ро­ти­в­ни­ка).

Шпи­гу­н­с­т­вом мо­ж­на за­й­ма­ти­ся. Од­на­че ко­м­ба­та­н­ти, за­хо­п­ле­ні під час шпи­гун­сь­кої дія­ль­но­с­ті, втра­чають своє пра­во на ста­тус ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­но­го і мо­жуть за­з­на­ти по­ка­ра­н­ня.

Ін­шим осо­б­ли­во ва­ж­ли­вим ви­па­д­ком є на­й­ма­н­с­т­во. В пу­н­к­ті І ста­т­ті 47 І До­да­т­ко­во­го про­то­ко­лу пе­ре­д­ба­чає­ть­ся, що на­й­ма­нець не має пра­ва на ста­тус ко­м­ба­тан­та або ві­й­сь­ко­во­по­ло­не­но­го.

Щоб осо­бу мо­ж­на бу­ло ква­лі­фі­ку­ва­ти як на­й­ма­н­ця, вона по­винна ві­д­по­ві­да­ти дея­ким умо­вам:

- спеціально завербована для того щоб приймати участь в збройному конфлікті;

- фактично приймати безпосередню участь в бойових діях;

- приймати участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, отримати особисту користь і якому в дійсності було обіцяна матеріальна винагорода, яка перевищує платню військовослужбовців збройних сил цієї країни;

- не є громадянином сторони що знаходиться в конфлікті, ні особою, що постійно проживає на території сторони, яка знаходиться в конфлікті;

- не повинна належати до особового складу збройних сил сторони, яка знаходиться в конфлікті;

- не бути особою яку послала держава що не приймає участь у конфлікті, для виконання офіційних обов’язків.[35]

 

3. Ме­то­ди та за­со­би ве­де­н­ня ві­й­ни та об­ме­же­н­ня на їх ви­бір.

 

По­чи­наю­чи ро­з­г­ля­д цього пи­та­н­ня, до­ці­ль­но бу­ло б на­ве­с­ти ст. 35 Додаткового Про­то­ко­лу І:     

“1. У ви­па­д­ку будь-яко­го збро­й­но­го ко­н­ф­лі­к­ту пра­во сто­рін, що зна­хо­дя­ть­ся у ко­н­ф­лі­к­ті, ви­би­ра­ти ме­то­ди та за­со­би ве­де­н­ня ві­й­ни не є нео­б­ме­же­ни­м.

2. За­бо­ро­няє­ть­ся за­с­то­со­ву­ва­ти зброю, сна­ря­ди, ре­чо­ви­ни та ме­то­ди ве­де­н­ня воєнних дій, які мо­жуть спри­чи­ни­ти на­д­мі­р­ні по­ш­ко­дже­н­ня та на­д­мі­р­ні стра­ж­да­н­ня.

3. За­бо­ро­няє­ть­ся за­с­то­со­ву­ва­ти ме­то­ди та за­со­би ве­де­н­ня воєнних дій, які мають сво­єю ме­тою спри­чи­ни­ти або, як мо­жна очі­ку­ва­ти, спри­чи­нять обширну, до­в­го­часну і серйозну шко­ду при­ро­д­но­му се­ре­до­ви­щу."[36]

Ці по­ло­же­н­ня ро­з­ши­рюють два ос­но­в­них при­н­ци­пи Гаазь­ко­го пра­ва. Ви­хо­дя­чи з ви­ще­на­з­ва­них при­н­ци­пів, мо­ж­на ви­ве­с­ти за­га­ль­не до­да­т­ко­ве пра­ви­ло - при­н­цип до­мі­р­но­с­ті, яко­го слід до­т­ри­му­ва­ти­ся за­в­ж­ди.

Воєнні дії ві­д­по­ві­дають при­н­ци­по­ві до­мі­р­но­с­ті, як­що во­ни не за­в­дають шко­ди ци­ві­ль­ним об'єк­там і не при­з­во­дять до втрат се­ред ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, які бу­ли б на­д­мі­р­ни­ми відносно очі­ку­ва­ної військової пе­ре­ва­ги.

Те­пер ро­з­г­ля­не­мо дея­кі за­бо­ро­не­ні ме­то­ди ве­де­н­ня бою.

Перш за все, до за­бо­ро­не­них ме­то­дів ве­де­н­ня ві­й­ни належить ві­ро­ло­м­с­т­во. Ві­ро­ло­м­с­т­во ви­з­на­чає­ть­ся як “дія, спрямова­на на те, щоб ви­клика­ти до­ві­ру су­п­ро­ти­в­ни­ка та примуси­ти йо­го по­ві­ри­ти, що він має пра­во на за­хист або зо­бов'яза­ний на­да­ти та­кий за­хист згі­д­но но­р­м мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва, яке за­с­то­со­вує­ть­ся під час збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів, з ме­тою об­ма­ну та­кої до­ві­ри".

До ві­ро­ло­м­с­т­ва мо­ж­на ві­д­не­с­ти на­с­ту­п­ні дії:

- си­му­ля­ція на­мі­рів ве­с­ти пе­ре­го­во­ри під пра­по­ром пе­ре­мир'я;

- си­му­ля­ція ка­пі­ту­ля­ції;

- си­му­ля­ція не­боє­з­да­т­но­с­ті вна­с­лі­док по­ра­не­н­ня чи хво­ро­би;

- си­му­ля­ція во­ло­ді­н­ня ста­ту­сом ци­ві­ль­ної осо­би чи не­ко­м­ба­та­н­та;

- си­му­ля­ція во­ло­ді­н­ня ста­ту­сом, який на­дає за­хист, шля­хом ви­ко­ри­с­та­н­ня пра­по­рів, ем­б­лем або фо­р­ме­но­го одя­гу ООН чи не­й­т­ра­ль­них де­р­жав.[37]

Тут тре­ба зау­ва­жи­ти, що вдаватися до віроломства з метою вбити, завдати ран чи взяти в полон супротивника забороняється, - це по-­пе­р­ше. По-­дру­ге, "ві­ро­ло­м­ство" по­ля­гає в зді­й­с­не­н­ні во­ро­жо­го ак­ту під при­к­ри­т­тям пра­ва на за­хист згі­д­но норм мі­ж­на­ро­д­но­го пра­ва, що діють під час збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів та направлені на обман довіри противника.

Ви­хо­дя­чи з цьо­го, пра­во ві­й­ни до­з­во­ляє за­с­то­со­ву­ва­ти військові хи­т­ро­щі, на­при­к­лад:

- ма­с­ку­ва­н­ня (при­ро­д­не, з ви­ко­ри­с­та­н­ням ба­р­в­ни­ків, сі­ток, ди­му);

- про­ве­де­н­ня за­хо­дів ак­ти­в­но­го ма­с­ку­ва­н­ня (фа­ль­ши­ві ці­лі, ві­д­во­лі­каю­чі уда­ри);

- де­мо­н­с­т­ра­ти­в­ні дії, фа­ль­ши­ві опе­ра­ції;

- де­зі­н­фо­р­ма­ція, фа­ль­ши­ва ін­фо­р­ма­ція;

- ви­ко­ри­с­та­н­ня те­х­ні­ч­них за­со­бів.

Всі ці дії по­ви­н­ні бу­ти спрямова­ні на те, щоб вве­с­ти су­п­ро­ти­в­ни­ка в ома­ну чи при­му­си­ти йо­го дія­ти нео­ба­ч­но.

Ще од­ним забороненим ме­то­дом ве­де­н­ня ві­й­ни є ві­д­да­ння на­казу не за­ли­ша­ти ні­ко­го жи­вим, по­г­ро­жу­ва­ти цим су­п­ро­ти­в­ни­ку чи про­во­ди­ти бо­йо­ві дії на та­кій ос­но­ві.

За­бо­ро­не­но зни­щу­ва­ти со­л­да­тів, які здаю­ть­ся у полон або будь-яким чином виведені зі строю. Це вби­в­с­т­во. Не пі­д­ля­гають на­па­ду чле­ни екі­па­жу, які по­ки­ну­ли лі­так, який те­р­пить ли­хо, бо во­ни не мають змо­ги за­хи­с­ти­ти се­бе. Ці об­ме­же­н­ня не ро­з­по­в­сю­джую­ть­ся на ві­й­сь­ко­во­с­лу­ж­бо­в­ців аеромобільних де­са­н­т­них військ. Забороняється використовувати не за призначенням емблему червоного хреста, червоного півмісяця, знаки та сигнали, які передбачені Конвенціями. Ця ж заборона розповсюджується на інші міжнародно визнані емблеми, знаки або сигнали, включаючи прапор перемир’я, захисну емблему культурних цінностей та розпізнавальну емблему Організації Об’єднаних Націй.

Забороненими методами є використання прапорів, військових емблем, знаків розрізнення та форменого одягу нейтральних держав та держав, які не приймають участь у збройному конфлікті, а також прапори, військові емблеми, знаки розрізнення та однострій супротивної сторони під час нападу та для прикриття воєнних дій.

Пра­во ві­й­ни за­бо­ро­няє та­кож дея­кі ви­ди зброї та ти­пи боє­п­ри­па­сів або на­к­ла­дають об­ме­же­н­ня на їх за­с­то­су­ва­н­ня.

Сто­ро­ни, що во­ю­ють, та їх збро­й­ні сили по­ви­н­ні ут­ри­му­ва­ти­ся від за­с­то­су­ва­н­ня зброї, яка, по-­пе­р­ше, за­в­дає на­д­мі­р­них стра­ж­дань, по-­дру­ге, че­рез не­до­с­та­т­ню то­ч­ність або за ха­ра­к­те­ром сво­єї дії невибірково вра­жає ко­м­ба­та­н­тів і ци­ві­ль­них осіб, дія якої ви­хо­дить з-під ко­н­т­ро­лю осіб, які її ви­ко­ри­с­то­вують, в ча­сі і про­с­то­рі.

Спе­ціа­ль­ні пра­ви­ла що­до ко­н­к­ре­т­них ви­дів зброї є в рі­з­но­ма­ні­т­них уго­дах.

За­со­би ві­й­ни, які зна­хо­дя­ть­ся під за­бо­ро­ною:

- ро­з­ри­в­ні сна­ря­ди ва­гою 400 г або менше, спо­ря­дже­ні ви­бу­хо­вими чи за­па­лю­ва­ль­ни­ми ре­чо­ви­на­ми;

- кулі, які ле­г­ко ро­згортаються або ро­з­п­лю­щую­ть­ся в ті­лі лю­ди­ни, як от ку­лі з тве­р­дою обо­ло­н­кою, що не по­в­ні­с­тю по­к­ри­ває се­р­де­ч­ник чи має по­рі­зи;

- от­ру­та чи от­ру­й­ні бо­йо­ві за­со­би;

- за­ду­ш­ли­ві, от­ру­й­ні та ін­ші по­ді­б­ні га­зи, ана­ло­гі­ч­ні рі­ди­ни, ма­те­ріа­ли і при­с­т­рої;

- ба­к­те­ріо­ло­гі­ч­ні ме­то­ди ве­де­н­ня ві­й­ни;

- зброя, ос­но­в­ним пора­жаю­чим фа­к­то­ром якої є ос­ко­л­ки, що не вия­в­ляю­ть­ся в ті­лі лю­ди­ни ре­н­т­ге­ном;

- ла­зе­р­на за­с­лі­п­люю­ча зброя.

- протипіхотні міни.

Окремо зупинемося на забороні протипіхотних мін. Обмеження на застосування протипіхотних мін привернуло увагу міжнародної спільноти вже давно. Це пов’язано з тим, що протипіхотні міни щомісяця вбивають, або заподіюють каліцтва 2000-25000 особам, і як стверджує статистика з десяти осіб, що підриваються на мінах – дев’ять є цивільними. В грудні 1996 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 15/458, закликавши всі країни світу в найкоротші строки укласти нову угоду щодо повної заборони протипіхотних мін. Конвенція була прийнята на дипломатичній конференції в Осло і відкрита для підписання в Оттаві 3 грудня 1997 року. В роботі конференції взяло участь близько 90 держав, ще 30 брали участь як спостерігачі. Конвенція набрала чинності 1 березня 1999 року через 6 місяців після того як її ратифікувало 40 держав.[38]

Крім за­бо­ро­ни, вста­но­в­лює­ть­ся і об­ме­же­н­ня на за­с­то­су­ва­н­ня дея­ких ви­дів зброї.

Та­кі об­ме­же­н­ня ро­з­по­в­сю­джую­ть­ся на мі­ни (як мо­р­сь­кі, так і на ті, що вста­но­в­люю­ть­ся на су­ші) та за­па­лю­ва­ль­ну зброю.

На­п­ри­кі­н­ці ро­з­г­ля­ду цьо­го пи­та­н­ня слід ро­з­г­ля­ну­ти дея­кі пра­во­ві ас­пе­к­ти, пов'яза­ні з яде­р­ною збро­єю.

Неспростовним фа­к­том є те, що сьо­го­д­ні не­ма спе­ціа­ль­ної за­бо­ро­ни на ви­го­тов­ле­н­ня, на­ко­пи­че­н­ня та за­с­то­су­ва­н­ня яде­р­ної зброї. Од­нак є ці­ла низ­ка угод, що ре­гу­люють дея­кі ас­пе­к­ти дія­ль­но­с­ті, пов'яза­ної з яде­р­ною збро­єю. Це, зо­к­ре­ма, Уго­да про не­ро­з­по­в­сю­дже­н­ня яде­р­ної зброї від 1 ли­п­ня 1968 ро­ку або за­бо­ро­на на ро­з­мі­ще­н­ня та­кої зброї в ко­с­мі­ч­но­му про­с­то­рі, що мі­с­ти­ть­ся в Уго­ді про до­с­лі­дже­н­ня і ви­ко­ри­с­та­н­ня ко­с­мі­ч­но­го про­с­то­ру від 27 сі­ч­ня 1967 ро­ку, а та­кож Уго­да про за­бо­ро­ну ро­з­мі­ще­н­ня на дні мо­рів та океа­нів і в їх на­д­рах яде­р­ної зброї від 11 лю­то­го 1971 ро­ку.

То­му не ви­к­ли­кає су­м­ні­ву, що ви­ко­ри­с­та­н­ня яде­р­ної зброї пі­д­по­ря­д­ко­вує­ть­ся за­га­ль­ним но­р­мам мі­ж­на­ро­д­но­го гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва, які об­ме­жують ви­ко­ри­с­та­н­ня зброї.

 

4. Ци­ві­ль­ні та воєнні об’­є­к­ти. Об’єкти, що знаходяться під

Захистом.

 

При­й­ня­т­тя пе­в­них норм для за­хи­с­ту ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня від на­с­лі­д­ків ві­й­ни є зна­ч­ним до­ся­г­не­н­ням у га­лу­зі гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва. До 1977 ро­ку іс­ну­вали ли­ше фра­г­ме­н­та­р­ні по­ло­же­н­ня що­до за­хи­с­ту ци­ві­ль­них осіб від на­с­лі­д­ків збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів. Безумовно прийняття певних норм, які посилили положення, згідно якому сторони, що приймають участь у збройному конфлікті, повинні розрізняти військові об’єкти від цивільних об’єктів та цивільного населення, є великим досягненням Дипломатичної конференції 1974-1977 років.

Но­р­ми, що мі­с­тя­ть­ся у Додатковому Про­то­ко­лі 1, спря­мо­ва­ні на те, щоб за­хи­с­тити надалі ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня від ве­ли­че­з­них стра­ж­дань та драм, по­ді­б­них до тих, з яки­ми йо­му до­ве­ло­ся зі­т­к­ну­ти­ся під час дру­гої сві­то­вої ві­й­ни.

Поява нових видів озброєння, які можуть спричинити руйнування далеко від лінії фронту, стало завдавати великої шкоди цивільному населенню та цивільним об’єктам. Тому виникла нагальна потреба розрізняти цивільні об’єкти, що знаходяться під захистом від об’єктів, на які можна нападати і навіть руйнувати.

Ос­но­в­не пра­ви­ло ви­ма­гає за­в­ж­ди про­во­ди­ти рі­з­ни­цю між ци­ві­ль­ним на­се­ле­н­ням і ко­м­ба­та­н­та­ми, а та­кож між ци­ві­ль­ни­ми об'єк­та­ми і ві­й­сь­ко­ви­ми об'єк­та­ми, та, згі­д­но з цим, про­во­ди­ти воєнні опе­ра­ції ли­ше про­ти ві­й­сь­ко­вих об'єк­тів. Що ж та­ке ві­й­сь­ко­вий об'єкт, або об'єкт, на який до­з­во­ле­но на­па­да­ти?

До воєнних об'єк­тів належать:

- збро­й­ні сили, ок­рім ві­й­сь­ко­во-­ме­ди­ч­них служб і ві­й­сь­ко­во­го ду­хо­в­но­го пе­р­со­на­лу та їх­ньо­го ма­й­на;

- ус­та­но­ви, бу­ді­в­лі і по­зи­ції, де ди­с­ло­кую­ть­ся збро­й­ні фо­р­му­ва­н­ня та їх ма­й­но (на­п­ри­к­лад, ка­за­р­ми, скла­ди, по­зи­ції);

- ін­ші об'єк­ти, що че­рез своє при­з­на­че­н­ня, ро­з­мі­ще­н­ня, зна­че­н­ня чи ви­ко­ри­с­та­н­ня ро­б­лять ефе­к­ти­в­ний вне­сок у воєнні дії і чиє по­в­не або ча­с­т­ко­ве зру­й­ну­ван­ня, за­хо­п­ле­н­ня або не­й­т­ра­лі­за­ція за іс­ную­чих в да­ний мо­мент об­с­та­вин дають пе­в­ну військову пе­ре­ва­гу.

Треба зазначити, що воєнний об’єкт залишається воєнним і може бути атакованим, навіть у випадку, якщо на ньому знаходяться цивільні особи. В цьому випадку цивільні особи піддаються тій самій небезпеці, що і ці об’єкти.

Ви­хо­дя­чи з цьо­го, мо­ж­на зро­би­ти ви­с­но­вок, що ци­ві­ль­ни­ми об'єк­та­ми є всі ті об'єк­ти, які не ві­д­но­ся­ть­ся до ка­те­го­рії ві­й­сь­ко­вих об'єк­тів. Однак, об’єкти які звичайно є цивільними об’єктами можуть в залежності від обставин стати військовими об’єктами. У випадку, коли цивільні об’єкти використовуються з воєнною метою, наприклад, в школі влаштовується пункт опору, вони стають військовою ціллю.

У сумнівних випадках щодо того, чи є об’єкт, який за звичай призначено для цивільного використання, воєнним, вважається, що цей об’єкт – цивільний.[39]

Те­пер ро­з­г­ля­не­мо дея­кі об­ме­же­н­ня та за­бо­ро­ни, які спрямова­ні бе­з­по­се­ре­д­ньо на те, щоб по­ле­г­ши­ти до­лю ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня під час бо­йо­вих дій.

По-­пе­р­ше, на­па­ди не­ви­бі­р­ко­во­го ха­ра­к­те­ру за­бо­ро­няю­ть­ся. Ци­ві­ль­ні осо­би та ци­ві­ль­ні об'єк­ти не по­ви­н­ні бу­ти об'єк­та­ми на­па­ду, але й при на­па­ді на воєнні об'єк­ти чи при їх ро­з­мі­ще­нні по­ви­н­ні бу­ти вжи­ті усі за­побіж­ні заходи для уни­к­нення, або, що­на­й­ме­н­ше, зведення до мі­ні­му­му ви­па­д­ко­вих втра­т та шко­ди об'єк­там ци­ві­ль­но­го ха­ра­к­те­ру.

Та­кі втра­ти та шко­да ні в яко­му ра­зі не по­ви­н­ні бу­ти на­д­мі­р­ні ві­д­но­с­но ко­н­кре­т­ної бе­з­по­се­ре­д­ньої ві­й­сь­ко­вої пе­ре­ва­ги, яку пе­ре­д­ба­чає­ть­ся оде­р­жа­ти та­ким чи­ном.

По-дру­ге, за­бо­ро­няю­ть­ся ак­ти на­си­ль­с­т­ва чи за­г­ро­зи на­си­ль­с­т­вом, що мають ос­но­в­ною ме­тою те­ро­ри­зу­ва­ти ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня.

По-­тре­тє, за­бо­ро­няє­ть­ся ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти го­лод як ме­тод ве­де­н­ня ві­й­ни про­ти ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня та пі­д­да­ва­ти на­па­до­ві, ру­й­ну­ва­ти, ви­во­зи­ти чи ро­би­ти не­п­ри­да­т­ни­ми об'єк­ти, нео­б­хі­д­ні для ви­жи­ва­н­ня ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, спеціаль­но з ме­тою ви­к­ли­ка­ти го­лод.

Об'єк­ти, які нео­б­хі­д­ні для ви­жи­ва­н­ня ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, по­з­ба­в­ляю­ть­ся за­хи­с­ту у ви­па­д­ках:

- ви­ко­ри­с­та­н­ня їх для збе­ре­же­н­ня і ви­жи­ва­н­ня ви­ключно осо­бо­во­го скла­ду збро­й­них сил;

- ви­ко­ри­с­та­н­ня їх для пря­мої пі­д­т­ри­м­ки воєнних дій;

- нагальної по­т­ре­би у ві­й­сь­ко­во­му за­хи­с­ті на­ціо­на­ль­ної те­ри­то­рії від вто­р­г­не­н­ня.

По-че­т­ве­р­те, за­бо­ро­няє­ть­ся ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти при­су­т­ність ци­ві­ль­них осіб з ме­тою спро­би за­хи­с­ти­ти пе­в­ні ра­йо­ни чи воєнні об'єк­ти.

Право війни надає захист ще невеликій категорії об’єктів. До яких відносяться:

- медичні заклади та об’єкти;

- об’єкти та майно релігійного призначення;

- об’єкти цивільної оборони;

- культурні цінності;

- установи і споруди, що містять небезпечні сили;

- демілітаризовані, санітарні, безпечні зони та незахищені місцевості.

Медичні заклади – це будь-які заклади, які призначені для медичних потреб. Це поняття охоплює лікарні, шпиталі, центри переливання крові, санітарно-транспортні засоби, центри та інститути профілактичної медицини, медичні бази та фармацевтичні склади медичних закладів.

Ці об’єкти знаходяться під захистом і не можуть бути об’єктами атакування.

Право війни надає однаковий статус цивільним та військовим медичним службам та їх об’єктам. Цивільний медичний персонал, заклади та медичні транспортні засоби можуть надавати допомогу пораненим, хворим та військовослужбовцям, що зазнали корабельну аварію. Однак захисний статус цих об’єктів залишається незмінним.

Майно релігійного характеру включає об’єкти та предмети, що використовуються виключно духовним персоналом.

Заклади цивільної оборони та транспортні засоби призначені винятково для виконання завдань цивільної оборони користуються захистом міжнародного гуманітарного права. Персонал цивільної оборони і військовослужбовці можуть співробітничати, виконуючи завдання цивільної оборони. Завдання, що стоять перед цивільною обороною, можуть виконуватися під керівництвом чи під контролем військової влади. Військове командування повинно сприяти виконанню завдань, що стоять перед цивільною обороною.

В міжнародному гуманітарному праві є положення про захист історичних пам’яток та місць поклоніння, творів мистецтва, що є культурним та духовним надбанням народу. Культурні цінності можуть знаходитися під загальним та особливим захистом. Під загальним захистом знаходяться об’єкти, що мають важливе значення і становлять культурну та духовну спадщину народу. Особливим захистом користуються об’єкти, що мають виняткову культурну цінність.

Надання загального захисту культурним цінностям може бути припинено тільки у випадку нагальної воєнної необхідності. Якщо культурні цінності перебувають під особливим захистом, то його надання може бути припинене тільки у виняткових випадках неминучої воєнної необхідності і тільки на час існування цієї необхідності. Наявність такої необхідності визначається тільки командиром дивізії і вище.

До установок та споруд, що містять небезпечні сили відносяться греблі, дамби, атомні електростанції, напад на які може викликати звільнення небезпечних сил і наступити великі втрати серед цивільного населення. Захисний статус з цих об’єктів може бути знятий тільки якщо вони забезпечують постійну суттєву і пряму підтримку воєнних операцій та якщо напад на подібні установи та споруди, є єдиним засобом покласти край такій підтримці. Ще одним об’єктом, який користується захисним статусом є демілітаризовані зони та місцевості. Статус демілітаризованої зони набувається у відповідності з угодою зацікавлених сторін. За цією угодою визначаються кордони демілітаризованої зони та встановлюються методи контролю над нею. Демілітаризована зона повинна бути звільнена від військових підрозділів та військового спорядження і на її території повинна бути припинена будь-яка діяльність, що пов’язана з військовими зусиллями. Ведення бойових дій повинно проходити на належній відстані від демілітаризованих зон.

З об’єктів, які користуються захистом, якщо вони використовуються для вчинення дій, які шкодять супротивникові, може бути знятий такий захист. Надання захисту може бути припинене тільки після відповідного попередження і якщо це попередження лишилося поза увагою.

 В кі­н­ці тре­ба ві­дз­на­чи­ти, що пра­ви­ла, які стосуються за­хи­с­ту ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, мають обов'яз­ко­ву си­лу в яко­с­ті норм звича­єво­го пра­ва на­віть для де­р­жав, які не пов'яза­ні уго­дою.

Пі­д­во­дя­чи пі­д­су­мок, тре­ба за­з­на­чи­ти, що гли­бо­ке зна­н­ня норм пра­ва ві­й­ни спри­яє не ті­ль­ки гу­ма­ні­за­ції збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів, але й їх за­по­бі­га­н­ню.