Міністерство оборони України

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

 

Міжнародне гуманітарне пра­во

Київ – 1999

 

 

 Авторський колектив:

  В.П.Базов, полковник юстиції (глави - “Міжнародне гуманітарне право як галузь міжнародного публічного права”, “Емблема Червоного Хреста та Червоного Півмісяця: захист і використання”, “Міжнародне гуманітарне право та міжнародні миротворчі операції”);

  І.І.Качан, полковник юстиції (глава – “Особливості застосування положень міжнародного гуманітарного права і права прав людини в збройних конфліктах не міжнародного характеру”);

  І.О.Майоров, підполковник юстиції – керівник авторського колективу (глави - “Міжнародний рух Червоного Хреста та Червоного Півмісяця”, “Женевське право або право Червоного Хреста”, “Гаазьке право або міжнародні правила, що стосуються ведення воєнних операцій”, “Відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права. Військові злочини”, “Необхідність імплементації норм міжнародного гуманітарного права в національне законодавство України”, “Нейтралітет в війні на суші і на морі”, “Діяльність командування по підготовці та організації бойових дій”);

 Ю.А.Поніматченко, підполковник юстиції (глава – “Діяльність командування по підготовці та організації бойових дій”).

Курс лекцій прочитаний студентам, які проходять на­в­ча­н­ня за про­г­ра­мою офі­це­рів за­па­су та курсантам і слухачам усіх профілів навчання військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

 

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО ЯК ГАЛУЗЬ

МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО ПРАВА

________________________________________________________

Основні цілі та зміст міжнародного гуманітарного права

 

Гуманітарне право переслідує дві основні цілі. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення військових дій (право Гааги).По-друге, захист осіб, які не беруть участі у бойових діях (право Женеви).

Що стосується першої цілі, то відповідно до вимог міжнародного гуманітарного права забороняється застосовувати засоби і методи ведіння війни, які 1) не дозволяють бачити відмінність між комбатантами і некомбатантами; 2) призводять до численних втрат, не виправданих безпосередньою військовою вигодою; 3) є причиною серйозного і тривалого збитку навколишньому середовищу.

Уперше принцип обмеження воюючих сторін у виборі засобів озброєної боротьби був сформульований в Санкт-Петербургскій декларації «Про скасування вживання вибухових і запалювальних куль", в якому цей принцип був проголошений таким чином: «Єдина законна мета, яку повинні мати держави під час війни, складається в ослабленні військових сил ворога". Даний принцип підтвердився в Додатковому протоколі I, згідно з яким «у разі збройного конфлікту право сторін, які знаходяться в конфлікті, вибирати методи ведіння війни не є необмеженими…, забороняється застосовувати зброю, снаряди, речовини і методи ведіння військових дій, які заподіюють зайві пошкодження або зайві страждання ".

До заборонених засобів ведіння війни відносяться: отрути, отруєна зброя; задушливі, отруйні і інші подібні гази; бактеріологічна і тактична зброя; кулі, що легко сплющуються і розвертаються в людському тілі; зброя, яка при нанесенні рани без користі збільшує страждання людей або робить їх смерть неминучою; зброя, основна дія якого в нанесенні пошкоджень осколками, які неможливо виявити в людському тілі за допомогою рентгенівських променів; міни пастки і інші пристрої, схожі на дитячі іграшки або предметами медичної допомоги, проти цивільного населення; запалювальна зброя проти цивільного населення, населених пунктів і цивільних об'єктів; протипехотні міни, ряд морських мін, зброя, яка має на своєю меті спричинення збитку природному середовищу. Міжнародне гуманітарне право забороняє застосовувати в збройному конфлікті зброю масового ураження (біологічну, хімічну, лазерну зброю). Бактеріологічна зброя відповідно до Конвенції 1972 року вилучено з арсеналів держав. Конвенція 1993 року про ліквідацію хімічної зброї передбачає знищення хімічної зброї.

Що стосується ядерної зброї, то на запит Генеральної Асамблеї ООН «чи Дозволено з точки зору міжнародного права при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрожувати її застосуванням? " Міжнародний Суд зробив такий висновок. По-перше, Суд не виявив жодній міжнародної визнаної норми, яка прямо забороняла б при будь-яких обставинах використати ядерну зброю або загрозу застосування її в ході збройного конфлікту;

По-друге, Суд констатував, що будь-який випадок застосування ядерної зброї підпадає під дію норм і вимог міжнародного гуманітарного права.

Проте, треба задати питання: чи дозволяють останні досягнення науки і техніки який-небудь міцний порядок, що приймається в сфері міжнародних відносин? Якщо раніше війна мала характер військового зіткнення проти стоячих один одному збройних сил, то події новітньої історії дають ясно зрозуміти, що тепер війна означає тотальну мобілізацію всіх життєвих сил нації проти ворожої держави, мобілізацію, в якій бере участь весь народ. До того ж характер військових дій радикально змінився під впливом новітніх відкриттів і технічних розробок. Це ставить людство перед питанням життя і смерті і перед необхідністю приймати рішення етичного характеру.

Велике значення в міжнародному гуманітарному праві додається захисту цивільних об'єктів. Об'єктами нападу можуть бути тільки військові об'єкти, які згідно статті 57 Додаткового протоколу I, «внаслідок свого характеру, розпорядження, призначення або використання вносять ефективний внесок у військові дії і повне або часткове руйнування, захоплення або нейтралізація яких при посяганні дає явну військову перевагу". Гаазька Конвенція 1907 р. забороняє «атакувати або бомбардувати яким би то не було способом" незахищені міста, селища, житла. Згідно з Додатковим протоколом I «цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресій." Статею 56 Додаткового протоколу I передбачається, що установки і споруди, які містять небезпечні сили (дамби, плотини, греблі, атомні електростанції) не повинні зазнавати нападу навіть в тих випадках, коли вони є військовими об'єктами, «якщо такий напад може викликати вивільнення небезпечних сил і подальші великі втрати цивільного населення ".

Особлива увага в міжнародному гуманітарному праві приділяється правовому захисту об'єктів, що представляють історичну та культурну цінність, які виконують важливу роль в духовному житті людей. Згідно статті 1 Гаагської конвенції 1954 року «Про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту" захисту підлягають релігійні і світські пам'ятники архітектури, археологічні об'єкти, музеї, бібліотеки, театри, тобто об'єкти, «що мають велике значення для культурної спадщини кожного народу. У відповідності зі статтею 53 Додаткового протоколу I забороняється: здійснювати які-небудь ворожі акти проти тих історичних пам'ятників, творів мистецтва або місць культів, які складають культурну або духовну спадщину народів; використати такі об'єкти для підтримки військового потенціалу; здійснювати репресії по відношенню до таких об'єктів.

До заборонених методів ведіння війни відносяться: віддання наказу “не залишати нікого в живих"; незаконне використання відмітної емблеми Червоного Хреста; зрадницьке вбивство або поранення облич цивільного населення або осіб, які належать силам противника; вбивати або калічити ворога, який склав зброю і здався; віроломне користування парламентерським прапором, військовими знаками і форменим одягом ворога; примушувати громадян ворожої сторони до участі у військових діях проти їх власної країни; захоплювати заложників, здійснювати терор тощо. У той же час не забороняється використання військових хитрощів з метою ввести противника в помилку, примусити його діяти необачно, наприклад, за допомогою маскування, помилкових операцій і дезинформації.

Що стосується захисту осіб, які не беруть участі у військових діях (право Женеви), то мова йдеться про захист жертв збройних конфліктів, які знаходяться під «захистом" вищезазначених Женевських конвенцій і Додаткового протоколу I. Практично всі положення Женевських конвенцій і Додаткового протоколу 1 в тій або іншій мірі торкаються двох основних понять «комбатант" і «особа над якою протегують". Тільки Додатковий протокол II не передбачає особливого статусу осіб, які беруть участь в бойових діях і не визначає жорстких категорій осіб, над якими протегують. Додатковий протокол II дає лише відмінність між особами, які беруть участь в бойових діях і особами, які не беруть участь в бойових діях.

У статті 43 Додаткового протоколу I передбачено, що особи, які входять до складу збройних сил сторони, що знаходиться в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу), є комбатантами, тобто вони мають право безпосередньо брати участь у військових діях. Важливість статусу комбатанта заключається в тому, що тільки такий статус дає право на безпосередню участь у військових діях, тобто право виводити з ладу або вбивати комбатантів з складу збройних сил противника та не нести за це особистої відповідальності (хоч при цьому право вибору методів не є необмеженим). У той же час особа, яка є комбатантом може правомірно стати об'єктом нападу, тобто правомірно може бути виведена з ладу або знищена.

Женевські конвенції і Додатковий протокол I розрізняють декілька категорій осіб, над якими протегують: 1) поранені, хворі і особи, потерпілі корабельну аварію, як з складу збройних сил, так і цивільні особи; 2) військовополонені; 3) цивільні особи на території противника; 4) цивільні особи на окупованих територіях; 5) інтерновані цивільні особи.

Під спеціальним захистом Конвенцій знаходяться: біженці і апатріди (стаття 73 ДП I); жінки (стаття 76 ДП I); діти (статті 77-78 ДП I); журналісти (стаття 79 ДП I).

Правовий режим військовополонених визначений III Женевською конвенцією 1949 року «Про поводження з військовополоненими". Режим військового полону повинен забезпечувати як збереження життя військовополоненого, так і захист його прав. Згідно статті 44 Додаткового протоколу I військовополоненими вважаються комбатанти, що попали у владу ворога.

Міжнародне гуманітарне право вимагає гуманного відношення до військовополонених; жоден них не може бути підданий фізичному каліченню, науковому або медичному експерименту; забороняється дискримінація по причинах раси, кольору шкіри, релігії, соціального походження; умови їх розміщення в таборах повинні відповідати умовам, якими користується армія противника, розташована в тій же місцевості. Ці правила можуть розповсюджуватися і на учасників неміжнародних збройних конфліктів, тобто осіб, затриманих у зв’язку з конфліктом.

Військовополонений зберігає свій статус на протязі всього періоду полону і не може позбавитися цього статусу, в тому числі з власного бажання.

По закінченню військових дій і полону всі військовополонені підлягають негайній репатріації. Невиправдана затримка в репатріації є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного (ст. 85 Додаткового протоколу I).

Якщо особа однієї сторони попадає в полон до іншої сторони в той час, коли вона займається шпигунством, то вона не має права на статус військовополоненого (ст. 46 Додаткового протоколу 1).

Згідно з статтею 47 Додаткового протоколу I найманці не мають права не тільки на статус військовополонених, але і на статус комбатантів.

Такої категорії осіб, над якими протегують, який є цивільне населення присвячена IV Женевська конвенція, правила якої доповнені Додатковим протоколом I.

Основними міжнародними правовими принципами захисту цивільного населення є:

У мирний час або відразу ж після початку збройного конфлікту сторони можуть створити санітарні зони і зони безпеки для захисту там цивільного населення;

Під час військових дій повинна провестися відмінність між особами, які активно беруть участь в них (комбатантами) і цивільним населенням;

Забороняється використати цивільне населення для прикриття військових дій і для захисту тих або інших військових об'єктів або районів від нападу противника;

Забороняються колективні покарання, взяття заложників, залякування або терор;

Основні права людини діють і під час збройних конфліктів.

Згідно з правилами IV Женевської конвенції окупована територія продовжує залишатися територією тієї держави, якій вона належала до окупації.

Міжнародне гуманітарне право проводить відмінність між збройними конфліктами міжнародного характеру і збройними конфліктами неміжнародного характеру. У разі міжнародного збройного конфлікту застосовуються чотири Женевські конвенції і Додатковий протокол I. В випадку збройного конфлікту неміжнародного характеру, який досягає певної міри інтенсивності, застосовується Додатковий протокол II. У разі неміжнародного конфлікту, який не досягає певної міри інтенсивності, застосовується стаття 3, загальна для чотирьох Женевських конвенцій. Міжнародне гуманітарне право не застосовується у разі внутрішнього безладдя (окремі акти безладдя).

У відповідності зі статтею 1, яка є загальною для всіх Женевських конвенцій і Додаткового протоколу I, держави, які є учасниками цих конвенцій, у тому числі і Україна, зобов'язані не тільки дотримувати правил вказаних договорів, але і примушувати всі інші держави їх виконувати при будь-яких обставинах. Це правило може служити вагомим аргументом на користь визнання імперативності норм і принципів міжнародного гуманітарного права.

 

Захистом.

 

При­й­ня­т­тя пе­в­них норм для за­хи­с­ту ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня від на­с­лі­д­ків ві­й­ни є зна­ч­ним до­ся­г­не­н­ням у га­лу­зі гу­ма­ні­та­р­но­го пра­ва. До 1977 ро­ку іс­ну­вали ли­ше фра­г­ме­н­та­р­ні по­ло­же­н­ня що­до за­хи­с­ту ци­ві­ль­них осіб від на­с­лі­д­ків збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів. Безумовно прийняття певних норм, які посилили положення, згідно якому сторони, що приймають участь у збройному конфлікті, повинні розрізняти військові об’єкти від цивільних об’єктів та цивільного населення, є великим досягненням Дипломатичної конференції 1974-1977 років.

Но­р­ми, що мі­с­тя­ть­ся у Додатковому Про­то­ко­лі 1, спря­мо­ва­ні на те, щоб за­хи­с­тити надалі ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня від ве­ли­че­з­них стра­ж­дань та драм, по­ді­б­них до тих, з яки­ми йо­му до­ве­ло­ся зі­т­к­ну­ти­ся під час дру­гої сві­то­вої ві­й­ни.

Поява нових видів озброєння, які можуть спричинити руйнування далеко від лінії фронту, стало завдавати великої шкоди цивільному населенню та цивільним об’єктам. Тому виникла нагальна потреба розрізняти цивільні об’єкти, що знаходяться під захистом від об’єктів, на які можна нападати і навіть руйнувати.

Ос­но­в­не пра­ви­ло ви­ма­гає за­в­ж­ди про­во­ди­ти рі­з­ни­цю між ци­ві­ль­ним на­се­ле­н­ням і ко­м­ба­та­н­та­ми, а та­кож між ци­ві­ль­ни­ми об'єк­та­ми і ві­й­сь­ко­ви­ми об'єк­та­ми, та, згі­д­но з цим, про­во­ди­ти воєнні опе­ра­ції ли­ше про­ти ві­й­сь­ко­вих об'єк­тів. Що ж та­ке ві­й­сь­ко­вий об'єкт, або об'єкт, на який до­з­во­ле­но на­па­да­ти?

До воєнних об'єк­тів належать:

- збро­й­ні сили, ок­рім ві­й­сь­ко­во-­ме­ди­ч­них служб і ві­й­сь­ко­во­го ду­хо­в­но­го пе­р­со­на­лу та їх­ньо­го ма­й­на;

- ус­та­но­ви, бу­ді­в­лі і по­зи­ції, де ди­с­ло­кую­ть­ся збро­й­ні фо­р­му­ва­н­ня та їх ма­й­но (на­п­ри­к­лад, ка­за­р­ми, скла­ди, по­зи­ції);

- ін­ші об'єк­ти, що че­рез своє при­з­на­че­н­ня, ро­з­мі­ще­н­ня, зна­че­н­ня чи ви­ко­ри­с­та­н­ня ро­б­лять ефе­к­ти­в­ний вне­сок у воєнні дії і чиє по­в­не або ча­с­т­ко­ве зру­й­ну­ван­ня, за­хо­п­ле­н­ня або не­й­т­ра­лі­за­ція за іс­ную­чих в да­ний мо­мент об­с­та­вин дають пе­в­ну військову пе­ре­ва­гу.

Треба зазначити, що воєнний об’єкт залишається воєнним і може бути атакованим, навіть у випадку, якщо на ньому знаходяться цивільні особи. В цьому випадку цивільні особи піддаються тій самій небезпеці, що і ці об’єкти.

Ви­хо­дя­чи з цьо­го, мо­ж­на зро­би­ти ви­с­но­вок, що ци­ві­ль­ни­ми об'єк­та­ми є всі ті об'єк­ти, які не ві­д­но­ся­ть­ся до ка­те­го­рії ві­й­сь­ко­вих об'єк­тів. Однак, об’єкти які звичайно є цивільними об’єктами можуть в залежності від обставин стати військовими об’єктами. У випадку, коли цивільні об’єкти використовуються з воєнною метою, наприклад, в школі влаштовується пункт опору, вони стають військовою ціллю.

У сумнівних випадках щодо того, чи є об’єкт, який за звичай призначено для цивільного використання, воєнним, вважається, що цей об’єкт – цивільний.[39]

Те­пер ро­з­г­ля­не­мо дея­кі об­ме­же­н­ня та за­бо­ро­ни, які спрямова­ні бе­з­по­се­ре­д­ньо на те, щоб по­ле­г­ши­ти до­лю ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня під час бо­йо­вих дій.

По-­пе­р­ше, на­па­ди не­ви­бі­р­ко­во­го ха­ра­к­те­ру за­бо­ро­няю­ть­ся. Ци­ві­ль­ні осо­би та ци­ві­ль­ні об'єк­ти не по­ви­н­ні бу­ти об'єк­та­ми на­па­ду, але й при на­па­ді на воєнні об'єк­ти чи при їх ро­з­мі­ще­нні по­ви­н­ні бу­ти вжи­ті усі за­побіж­ні заходи для уни­к­нення, або, що­на­й­ме­н­ше, зведення до мі­ні­му­му ви­па­д­ко­вих втра­т та шко­ди об'єк­там ци­ві­ль­но­го ха­ра­к­те­ру.

Та­кі втра­ти та шко­да ні в яко­му ра­зі не по­ви­н­ні бу­ти на­д­мі­р­ні ві­д­но­с­но ко­н­кре­т­ної бе­з­по­се­ре­д­ньої ві­й­сь­ко­вої пе­ре­ва­ги, яку пе­ре­д­ба­чає­ть­ся оде­р­жа­ти та­ким чи­ном.

По-дру­ге, за­бо­ро­няю­ть­ся ак­ти на­си­ль­с­т­ва чи за­г­ро­зи на­си­ль­с­т­вом, що мають ос­но­в­ною ме­тою те­ро­ри­зу­ва­ти ци­ві­ль­не на­се­ле­н­ня.

По-­тре­тє, за­бо­ро­няє­ть­ся ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти го­лод як ме­тод ве­де­н­ня ві­й­ни про­ти ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня та пі­д­да­ва­ти на­па­до­ві, ру­й­ну­ва­ти, ви­во­зи­ти чи ро­би­ти не­п­ри­да­т­ни­ми об'єк­ти, нео­б­хі­д­ні для ви­жи­ва­н­ня ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, спеціаль­но з ме­тою ви­к­ли­ка­ти го­лод.

Об'єк­ти, які нео­б­хі­д­ні для ви­жи­ва­н­ня ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, по­з­ба­в­ляю­ть­ся за­хи­с­ту у ви­па­д­ках:

- ви­ко­ри­с­та­н­ня їх для збе­ре­же­н­ня і ви­жи­ва­н­ня ви­ключно осо­бо­во­го скла­ду збро­й­них сил;

- ви­ко­ри­с­та­н­ня їх для пря­мої пі­д­т­ри­м­ки воєнних дій;

- нагальної по­т­ре­би у ві­й­сь­ко­во­му за­хи­с­ті на­ціо­на­ль­ної те­ри­то­рії від вто­р­г­не­н­ня.

По-че­т­ве­р­те, за­бо­ро­няє­ть­ся ви­ко­ри­с­то­ву­ва­ти при­су­т­ність ци­ві­ль­них осіб з ме­тою спро­би за­хи­с­ти­ти пе­в­ні ра­йо­ни чи воєнні об'єк­ти.

Право війни надає захист ще невеликій категорії об’єктів. До яких відносяться:

- медичні заклади та об’єкти;

- об’єкти та майно релігійного призначення;

- об’єкти цивільної оборони;

- культурні цінності;

- установи і споруди, що містять небезпечні сили;

- демілітаризовані, санітарні, безпечні зони та незахищені місцевості.

Медичні заклади – це будь-які заклади, які призначені для медичних потреб. Це поняття охоплює лікарні, шпиталі, центри переливання крові, санітарно-транспортні засоби, центри та інститути профілактичної медицини, медичні бази та фармацевтичні склади медичних закладів.

Ці об’єкти знаходяться під захистом і не можуть бути об’єктами атакування.

Право війни надає однаковий статус цивільним та військовим медичним службам та їх об’єктам. Цивільний медичний персонал, заклади та медичні транспортні засоби можуть надавати допомогу пораненим, хворим та військовослужбовцям, що зазнали корабельну аварію. Однак захисний статус цих об’єктів залишається незмінним.

Майно релігійного характеру включає об’єкти та предмети, що використовуються виключно духовним персоналом.

Заклади цивільної оборони та транспортні засоби призначені винятково для виконання завдань цивільної оборони користуються захистом міжнародного гуманітарного права. Персонал цивільної оборони і військовослужбовці можуть співробітничати, виконуючи завдання цивільної оборони. Завдання, що стоять перед цивільною обороною, можуть виконуватися під керівництвом чи під контролем військової влади. Військове командування повинно сприяти виконанню завдань, що стоять перед цивільною обороною.

В міжнародному гуманітарному праві є положення про захист історичних пам’яток та місць поклоніння, творів мистецтва, що є культурним та духовним надбанням народу. Культурні цінності можуть знаходитися під загальним та особливим захистом. Під загальним захистом знаходяться об’єкти, що мають важливе значення і становлять культурну та духовну спадщину народу. Особливим захистом користуються об’єкти, що мають виняткову культурну цінність.

Надання загального захисту культурним цінностям може бути припинено тільки у випадку нагальної воєнної необхідності. Якщо культурні цінності перебувають під особливим захистом, то його надання може бути припинене тільки у виняткових випадках неминучої воєнної необхідності і тільки на час існування цієї необхідності. Наявність такої необхідності визначається тільки командиром дивізії і вище.

До установок та споруд, що містять небезпечні сили відносяться греблі, дамби, атомні електростанції, напад на які може викликати звільнення небезпечних сил і наступити великі втрати серед цивільного населення. Захисний статус з цих об’єктів може бути знятий тільки якщо вони забезпечують постійну суттєву і пряму підтримку воєнних операцій та якщо напад на подібні установи та споруди, є єдиним засобом покласти край такій підтримці. Ще одним об’єктом, який користується захисним статусом є демілітаризовані зони та місцевості. Статус демілітаризованої зони набувається у відповідності з угодою зацікавлених сторін. За цією угодою визначаються кордони демілітаризованої зони та встановлюються методи контролю над нею. Демілітаризована зона повинна бути звільнена від військових підрозділів та військового спорядження і на її території повинна бути припинена будь-яка діяльність, що пов’язана з військовими зусиллями. Ведення бойових дій повинно проходити на належній відстані від демілітаризованих зон.

З об’єктів, які користуються захистом, якщо вони використовуються для вчинення дій, які шкодять супротивникові, може бути знятий такий захист. Надання захисту може бути припинене тільки після відповідного попередження і якщо це попередження лишилося поза увагою.

 В кі­н­ці тре­ба ві­дз­на­чи­ти, що пра­ви­ла, які стосуються за­хи­с­ту ци­ві­ль­но­го на­се­ле­н­ня, мають обов'яз­ко­ву си­лу в яко­с­ті норм звича­єво­го пра­ва на­віть для де­р­жав, які не пов'яза­ні уго­дою.

Пі­д­во­дя­чи пі­д­су­мок, тре­ба за­з­на­чи­ти, що гли­бо­ке зна­н­ня норм пра­ва ві­й­ни спри­яє не ті­ль­ки гу­ма­ні­за­ції збро­й­них ко­н­ф­лі­к­тів, але й їх за­по­бі­га­н­ню.

 

Нейтралітет у війні на суші

 

Стан нейтралітету створює певне правовідношення між державами, які воюють, з однієї сторони, і державами нейтральними, - з іншої. Кожна з сторін у цьому правовідношенні наділяється правами і обов’язками, реалізація яких пов’язана з самим фактом виникнення війни. Тому з точки зору констатації нейтрального стану важливо, щоб сторони взаємно повідомляли одна одну про свою позицію у цій війні.

Ст.2 ІІІ Гаазької конвенції 1907 р. про відкриття воєнних дій проголошує, що “стан війни повинен бути без затримок оповіщений нейтральним державам і буде мати для них дійсну силу лише після отримання оповіщення…” Таким чином, для тих, хто воює, це оповіщення є міжнародним обов’язком. Для нейтральної країни безумовного обов’язку нотифікації міжнародне право не встановлює. Проте в її ж інтересах для уникнення можливих порушень і нейтрального статусу слід оповістити тих, хто воює, про позиції, які вона має намір зайняти у війні, що відбувається. Звичайно, видаються декларації про нейтралітет. Такі декларації повідомляють про нейтралітет даної країни і бажанні користуватися правами і виконувати обов’язки, пов’язані з такою позицією.

Правам і обов’язкам нейтральних відповідають обов’язки і права тих, хто воює. Важливо прийняти у якості вихідного положення те, що одним з головних призначень нейтралітету є обмеження сфери війни.

V Гаазька конвенція 1907 р. формулює основні правила нейтралітету, виходячи з позиції безпристрасності, яку повинні зайняти в конфлікті держави, які не беруть у ньому участі. Ця позиція має на меті, з одного боку, утримання від надання допомоги і підтримки у веденні війни як одному, так і іншому з тих, хто воює, а з іншого – здійснення активних заходів з метою перешкодити наміру тих, хто воює використати територію і ресурси нейтральної держави для одержання військових переваг і досягнення перемоги у війні. Ті, хто воює, також повинні ставитися відповідним чином до нейтральних.

Частина 1 V Гаазької конвенції оголошує територію нейтральних держав недоторканою. Тим, хто воює, забороняється проводити через нейтральну територію війська і обози з військовим спорядженням і продовольством. Ті, хто воює, не можуть влаштовувати на цій території будь-які пристрої, які можна було б використовувати як засоби спілкування із своїми збройними силами. Ця заборона поширюється і на пристрої, встановлені виключно у військових цілях тими, хто воює, на нейтральній території до початку війни. Зі свого боку і нейтральні держави не повинні ні здійснювати, ні допускати на своїй території якихось дій, які могли б у військовому відношенні посилити одного з тих, хто воює, на шкоду іншому. Гаазька конвенція забороняє формування на нейтральній території військових загонів на користь тих, хто воює, як і створення закладів для вербування.

Будь-які порушення територіальної недоторканості нейтральних держав в інтересах тих, хто воює, повинні припинятися і каратися, у тому числі самими нейтралами. Згідно ст. 10 V Гаазької конвенції відбиття нейтральною державою навіть силою посягання на її нейтралітет не повинно розглядатися як ворожа дія. Це положення має на меті відбиття за допомогою сили будь-яких спроб порушити нейтралітет. Тут іде мова про напад і, власне, на нейтральну територію, і на воєнні кораблі того, хто воює, які перебувають в її межах, і про спроби армії того, хто воює пройти через територію нейтральної держави, у тому числі і з метою переслідування військових сил противника. Опір будь-якій із вказаних спроб повинен розглядатися як законний акт самооборони з боку нейтральної держави, і не тільки не тягне за собою позбавлення статусу нейтралітету, а навпаки, підкреслює прагнення нейтрала зберегти обов’язки безсторонності.

Разом з тим Гаазька конвенція не ставить під заборону перехід кордону приватними особами окремо для вступу на службу одного з тих, хто воює.

Гаазька конвенція допускає вивезення або транзит за рахунок тих, хто воює, припасів і взагалі всього, що може бути корисно армії і флоту. Дозволяється користування в інтересах тих, хто воює, телеграфними чи телефонними кабелями, а також апаратами бездротового телеграфу. При цьому вимагається лише, щоб всі обмежувальні чи заборонні заходи, вжиті нейтральною державою стосовно цих предметів, застосовувалися до всіх тих, хто воює, однаково.

Якщо на нейтральній території з дозволу властей опиняються війська, які належать до воюючих армій, нейтральна держава зобов’язана розмістити їх по можливості далеко від театру воєнних дій. Вона може утримувати їх в таборах і також ув’язнити у фортецях. У відповідності до ст. 12 V Гаазької конвенції нейтральна держава бере на себе забезпечення осіб, які входять у склад цих військ, їжею та одягом, а також надання їм допомоги, що вимагається милосердям. Всі витрати на утримання цих осіб компенсуються при укладенні миру.

Військовополонені, які опинилися на нейтральній території зі згоди її властей (у тому числі і ті, що приведені військами, які шукають притулку), залишаються на свободі і зобов’язані оселитися у вказаному їм місці, якщо цього будуть вимагати нейтральні власті.

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р. проголосила, що режим військовополонених буде поширюватися (за деякими винятками) на особовий склад збройних сил і прирівняних до них осіб, прийнятих нейтральними державами на своїй території і які підлягають інтернуванню, якщо ці держави не забажають надати їм більш сприятливий режим (ст.4).

Нейтральна держава може допустити перевезення по своїй території поранених і хворих, що належать до армій тих, хто воює, при умові, щоб засоби, які їх перевозять, не використовувалися одночасно для перевезення військ і військових припасів. На нейтральній державі лежить обов’язок перешкодити тому, щоб хворі і поранені могли знову взяти участь у воєнних діях. Проте за смислом ст. 14 V Гаазької конвенції 1907 р. про права і обов’язки нейтральних держав і осіб у випадку війни на суші “нейтральні держави будуть за аналогією застосовувати положення цієї конвенції до поранених і хворих, які належать до збройних сил сторін, що перебувають у конфлікті, і прийнятих або інтернованих на їх території”.

Женевська конвенція 1949 р. про захист цивільного населення під час війни з метою гуманізації війни закликала тих, хто воює, укладати угоди в якості однієї з можливих альтернатив, про “госпіталізацію в нейтральній країні певних категорій інтернованих і особливо дітей, вагітних жінок і матерів з немовлятами або малолітніми дітьми, поранених і хворих, а також інтернованих, які пробули довгий час в місцях інтернування” (ст. 132).

Гаазька конвенція 1907 р. не забороняє підданим нейтральних держав брати участь у війні на боці одного з тих, хто воює. Але з цього випливає, що той з нейтральних підданих, хто здійснює дії, ворожі до того, хто воює, або добровільно вступає на службу до лав збройних сил однієї з сторін, не може посилатися на свій нейтралітет. При цьому згідно ст. 17 “нейтральний не повинен зазнавати більш суворого поводження з боку того, хто воює, на шкоду якому він відмовився від нейтралітету, ніж те, якого зазнав би за подібне діяння підданий іншої держави, що воює”.

 

Гуманітарного права.

Приймаючи Женевські конвенції держави взяли на себе зобов’язання поважати прийняті конвенції. Таке зобов’язання передбачене загальною статтею 1, в якій записано: “Високі Договірні Сторони зобов’язуються дотримуватися та забезпечувати дотримання цієї Конвенції за всіх обставин”.

Всі держави-учасниці Женевських конвенцій та Протоколів до них повинні вжити всіх необхідних заходів для дотримання ними всіх положень цих угод та забезпечити їх дотримання кожною людиною на їхній території у випадку виникнення збройного конфлікту та в мирний час. Усі держави-учасниці повинні також вжити необхідних заходів проти договірної сторони, яка порушує свої зобов’язання, з метою забезпечення дотримання Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них.

Можна зробити перший висновок, що імплементація міжнародного гуманітарного права може відбуватись на двох різних рівнях:

1.Імплементація на національному рівні, коли кожна держава-учасниця угод МГП повинна вжити відповідних заходів для дотримання під час війни та в мирний час усіх положень угод, та впевнитись, що індивіди дотримуються цих положень у всіх необхідних ситуаціях.

2.Імплементація в рамках міжнародних відносин, коли кожна держава-учасниця угод з МГП повинна виступати проти іншої договірної сторони, яка своїми діями порушує дотримання цих угод.[67]

Треба наголосити, що відмінність між “національною імплементацією” міжнародного гуманітарного права та його “міжнародною імплементацією”, які описуються як зобов’язання держави, яка їх підписала, не є офіційною.

У вступі не будемо заглиблюватися в першу тему, яку визначено як “міжнародна імплементація”, а зосереджу свою увагу на питанні “національної імплементації” міжнародного гуманітарного права, що є досить важливою проблемою.

Норми міжнародного гуманітарного права значною мірою є імперативними і у відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції по договірному праву “приймаються та визнаються всім міжнародним співтовариством держав”, як норми невиконання яких вважається недопустимим і які можуть бути змінені тільки прийняттям інших норм міжнародного права. Більшість положень міжнародного гуманітарного права вступають в силу негайно, і не потребують додаткових законодавчих заходів на національному рівні. Разом з тим деякі положення міжнародного гуманітарного права вимагають прийняття додаткових законодавчих заходів для свого виконання.[68]

Досить складно розглянути всі заходи, яких повинні вжити держави для виконання своїх зобов’язань щодо імплементації. Зупинимося на найважливіших, використавши особливу систему для їх класифікації (відповідно до ролі, яку вони відіграють):

- заходи для запобігання конфлікту, що виникає;

- нагляд за тим, щоб з жертвами збройних конфліктів поводились відповідно до Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них;

- покарання за порушення угод з МГП.

Засоби запровадження МГП.

Запровадження міжнародного гуманітарного права означає для договірних сторін ухвалення відповідних заходів для введення в дію положень Женевських конвенцій та Протоколів до них, так само як і деяких угод, наприклад, старих Гаазьких конвенцій 1907 року та додаткових Положень до них, Конвенцій ЮНЕСКО 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, Конвенцій ООН 1980 року про заборону чи обмеження застосування деяких звичайних видів озброєнь невибіркової дії і таких, що завдають невиправданої шкоди та Протоколів до них, а саме: Протоколу ІІ про міни з важливим питанням про протипіхотні міни, нового Протоколу ІV про засліплюючу лазерну зброю.

Що означає для договірних сторін вжиття відповідних заходів?

Це означає прийняття правових, адміністративних і технічних заходів, що їх я розмістив би у такому порядку:

а) превентивні заходи, які запроваджуються до введення в дію положень міжнародного гуманітарного права стосовно жертв, до виникнення збройного конфлікту, тобто заходи, що забезпечують дію міжнародного гуманітарного права у відповідний час;

б) заходи контролю, тобто заходи, які дають можливість контролювати виконання положень щодо жертв у відповідний час;

в) санкції, які є невід’ємною частиною кожної правової системи, особливо зважаючи на їхню застерігаючу дію.

Як ми пізніше побачимо, існують й інші засоби запровадження МГП на національному рівні, які не потрапляють до класифікації за цими трьома категоріями. На них я спираюсь в останньому пункті:

г) інші заходи

 Питання стосовно неміжнародних збройних конфліктів, оскільки стаття 3, яка є спільною для чотирьох Женевських конвенцій та Додаткового протоколу ІІ, становить частину міжнародного гуманітарного права і має братися до уваги, коли йдеться про національну імплементацію.

Виходячи з цього та вимог чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни і Додаткового протоколу І, законодавство України повинно містити норми, які передбачають відповідні покарання за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права.

Таке законодавство в Україні є. В розділі XI Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за чотири військові злочини, що посягають на ці правовідносини. Коротко зупинюсь на них. Стаття 260 – мародерство, тобто викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих і поранених - карається позбавленням волі на строк від 3 до 10 років або смертною карою. Стаття 261 - насильство над населенням у районі воєнних дій, тобто розбій, протизаконне знищення майна, на