Основні етапи розвитку теорії політичного реалізму. Теоретичні концепції Н.Макіявеллі та Т.Гоббса.

Концепцію гостро критикували як сучасники, так і пізніші науковці й політики. "В історію політики Макіавеллі увійшов як ідеолог підступності та політичної безпринципності, а терміном "макіавеллізм" стали називати політичні дії, скеровані на досягнення мети будь-якими засобами, навіть аморальними"2. Уважний аналіз основних праць Н. Макіавеллі: "Державець", "Роздуми на І декаду Тіта Лівія" та "Історія Флоренції" — не дає підстав для таких звинувачень, оскільки він у відвертій, а іноді навіть цинічній формі, лише узагальнює досвід ефективної політики. Усі правила, що він сформулював, випливають із реальних подій політичної історії різних держав і народів, а не запропоновані a priori. З цього приводу В. Денисенко зауважує, що для Н. Макіавеллі "особливим інструментарієм пізнання став метод історичного дослідження. І найголовніше — це спроба сформулювати підхід щодо принципів буття людей, нехай у дещо звуженому полі політичної дійсності і в звуженому спектрі суб'єктів такої дії, але це принципи, визначені людиною через соціальну дійсність, а не через природу"3.

Відомий англійський мислитель Т. Гоббс (1588—1679) виклав своє бачення суспільства у праці "Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадської" (1651). На його думку, люди за своєю природою егоїстичні та жадібні, наділені однаковими потребами і пристрастями, що призводить до суперечностей між ними та розуміння собі подібних як ворогів і конкурентів на шляху до задоволення власних інтересів. "Якщо до природної схильності людей шкодити один одному, що випливає із їх пристрастей, а особливо з пустого самозвеличення, додати... право всіх на все, згідно з яким один намагається законно щось захопити, а інший законно дати йому відсіч, якщо оцінити, як важко, будучи у малому числі і маючи слабке озброєння,

1 Макиавел.чи Н. Государь: Сборник. — Минск, 1998. — С. 85. г Захарченко М. В., Погорілий О. І. Історія соціології. — К., 1993. — С. 82. 3 Денисенко В. Проблеми раціоналізму та ірраціоналізму в політичних теоріях Нового часу європейської історії. — Л., 1997. — С. 109.

захиститись від ворогів, що нападають з метою підпорядкування і пригноблення, то не можна заперечити, що природним станом людей до того, як вони об'єднались у суспільство, була війна, і не проста війна, а війна всіх проти всіх"1.

У природі людини, як вважає Т. Гоббс, закладені три найважливіші причини війни: по-перше, суперництво; по-друге, недовіра і страх; по-третє, прагнення слави та престижу. Внаслідок цього люди в суспільстві живуть у стані, який він назвав "bellum omnium contra omnes", тобто війни всіх проти всіх. Держави, які він порівнював з біблійним морським чудовиськом Левіафаном, за внутрішньою сутністю є системою установ та санкцій, що не допускає до відвертого насильства та гарантує своїм громадянам їхні фундаментальні права. Доцільність існування держави полягає у забезпеченні внутрішньої і зовнішньої безпеки, оскільки "мета держави — насамперед гарантування безпеки... при становленні держави люди намагаються позбавитись стану війни, який є наслідком їх власних природних пристрастей там, де немає видимої влади, яка тримає їх у стані страху і під загрозою покарання змушує виконувати свої зобов'язання та дотримуватись природних законів"2. Кінцевою метою людей (які від природи люблять особисту свободу і панування над собі подібними) є турбота про самозбереження, яку власне і гарантує держава, яка є меншим злом порівняно із анархією.

Стосунки між державами, які нагадують військові табори, наїжачені зброєю, є визначально ворожими, але, на відміну від внутрішніх, їх ніхто не регулює і не стримує. Постійні війни між державами, як і між людьми, виникають через суперництво, недовіру та міркування престижу. Угоди, які вони укладають між собою й які не підтримують силою, стають лише деклараціями.

Як це не парадоксально, але, відштовхуючись від діаметрально протилежних оцінок сутності людини, Т. Гоббс дійшов тих же висновків, що і його опоненти — ідеалісти, стверджуючи, Що для підтримання світового порядку потрібен єдиний для всіх

1 Гоббс Т. Философское наследие: Избр. произв.: В 2 т. — М., 1964. Т. 1. (-'- 307.

2 Гоббс Т. Левиафан, или Материл, форма и власть государства церковно-о и гражданского / Халипов В. Ф. Знциклопедия власти. — М., 2005. С. 828.

народів суверен, або політична інституція, тобто міжнародна організація.

29. Соціологічний підхід М. Вебера та його значення у теорії політичного реалізму.

Німецький соціолог Вебер стисло та логічно виклав засадничі принципи теорії політичного реалізму:

- Силовий зміст політики;

- Автономія політики від інших сфер суспільної діяльності;

- Неможливість застосування моралі у її абстрактному розумінні до політики.

Розглянув питання про зовнішню політику у працях «покликання до політики» та «політичні спільноти і господарство». Основне твердження – головним засобом політики є насильство. Зміст політики – боротьба за владу.

Стверджував, що економічні процеси залежать від силових політичних інтересів.

Рішуче заперечував визначальний вплив моралі на політику.

Детальніше – ст.. 242-243 підручника

 

30.Формування нового світового порядку після Другої світової війни й утвердження реалізму. Р.Нібур, Е.Карр, Дж.Кеннан, Г.Моргентау, Г.Герц, Р.Арон, Г.Кісінджер.

Друга світова війна показала неспроможність ідеалізму і системи створеної на його постулатах ефективно діяти, тому на зміну ідеалізму як переважаючого напряму прийшов політичний реалізм.Основоположниками та лідерами політичного реалізму були дослідники Ганс Моргентау та Реймон Арон. У 1948р. Моргентау опублікував книгу «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу», яка стала настільною книгою для багатьох вчених-політиків. Відомими представниками цього напрямку є Рейнхольд Нібур, Фредерік Шуман, Джордж Кеннан, Джордж Кеннет Томпсон, Генрі Кіссінджер, Едвард Карр, Арнольд Уолферс та ін. Піддаючи ідеалізм нищівній критиці, вони створили оригінальну теорію, для якої характерними є такі положення:

1. Держави, як головні учасники міжнародних відносин, мають політичне право і необхідні ресурси для здійснення тих чи інших акцій на міжнародній арені: укладення договорів, оголошення війни та ін.. При цьому не всі держави однаково втягнуті у світову політику. Ставлення держави до міжнародної політики змінюється разом із зміною сили держави. Сильні держави роблять те, що можуть, а слабкі – те, що їм дозволяють сильні. Отже, стан МВ залежить від взаємодій між великими державами, і тільки їх зусиллями можуть бути збережені або порушені міжнародні стабільність і порядок. При цьому до уваги не завжди беруться інтереси малих держав, а інколи вони приносяться в жертву.

2. Специфіка МВ полягає в тому, що вони носять анархічний характер і являють собою арену гострого протиборства держав. Головними міжнародними процесами є міждержавні конфлікти та війни. Оскільки, за твердженням Р.Арона, МВ розгортаються у тіні війни, міжнародні конфлікти не є єдиним видом міжнародних процесів, держави постійно укладають різноманітні військові та військово-політичні союзи з метою спільної боротьби. Співробітництво у них відіграє другорядну роль.

3. Анархічний характер МВ сприяє виникненню небезпеки чи загрози для державних інтересів. Тому в основі міжнародної діяльності держав, як відзначає Г. Моргентау, лежить їх прагнення до збільшення влади, і, відповідно зменшення влади інших. На цій основі забезпечується власна безпека.

На міжнародній арені держави забезпечують собі владу двома шляхами: військовою стратегією і дипломатично. Невід’ємною частиною влади є сила, яка є одним із вирішальних засобів забезпечення національної безпеки: загроза фізичного насилля є органічним елементом політики. Результатом прагнення кожної держави до максимального задоволення своїх національних інтересів є встановлення на світовій арені певної рівноваги влади, яка є єдиним реальним засобом забезпечити і зберегти мир. Стан миру – це стан рівноваги сил між державами. Природу МВ змінити неможливо і міжнародна політика функціонуватиме за своїми незмінними законами. Можна лише змінити конфігурацію політичних сил, пом’якшити наслідки міжнародної анархії, встановити більш стабільні та більш безпечні міждержавні відносини.